91. Кримінальне право і процес в 30-х рр..

Для розвитку кримінального права 30-х років характерним було ужорсточення заходів покарання. Саме в ці роки в галузі кримінального і кримі­нально-процесуального права відбулися серйозні дефор­мації, які повністю зруйнували гарантії прав особистості в кримінальному судочинстві. В цьому ракурсі перш за все назвемо постанову ЦВК і РНК СРСР від 7 серпня 1932 року "Про охорону майна державних підприємств колгоспів та кооперації і зміцнення суспільної (соціалістичної) влас­ності", яка ввійшла в історію кримінального законодавства як Закон від 7 серпня 1932 року. Його було прийнято за ініціативою Сталіна. Юридична преса того часу, називаю­чи цей закон історичним, цитувала слова Л. Кагановича про те, що "такі закони живуть десятки і сотні років". За­кон від 7 серпня 1932 року розглядав будь-якого злочин­ця, який посягав на громадську власність, ворогом народу, а боротьбу з такими злочинами оголошував головним обо­в'язком кожного громадянина. Відповідно до цього зако­нодавчого акта розкрадання соціалістичної (державної і колгоспно-кооперативної) власності каралося розстрілом, а за "пом'якшуючих обставин" — позбавленням волі на тер­мін не менше 10 років з конфіскацією всього майна. До таких злочинців не могла .застосовуватися амністія. За жменю зерна, принесеного з поля голодуючій сім'ї, колгосп­ник діставав термін у концтаборах. В ряді районів Украї­ни справа дійшла до того, що Закон від 7 серпня 1932 року застосовувався навіть у випадках зрізання колосків одно­осібниками на власному полі. У народі цей драконівський акт охрестили "законом про п'ять колосків". Широка прак­тика застосування цього закону потягнула за собою різкий ріст кількості засуджених. Тільки за неповні п'ять місяців після його прийняття було засуджено 54645 чоловік, з них 2110 — до найвищої міри покарання.

Закон від 7 серпня 1932 року встановлював криміналь­ну відповідальність не тільки за розкрадання соціалістичної власності, а й за антиколгоспну агітацію, насильство та загрозу насильства щодо колгоспників. Міра покарання — позбавлення волі терміном від 5 до 10 років.

Ряд нормативних актів було спрямовано на боротьбу з господарськими злочинами, приватно-господарською діяль­ністю та спекуляцію. Так, постановою ВУЦВК і РНК УСРР від 14 лютого 1930 року в КК УСРР була внесена ст. 153— З, яка встановлювала кримінальну відповідальність за ма­совий або систематичний випуск промисловими підприєм­ствами недоброякісних виробів. Постановою ВУЦВК і РНК УСРР від 25 грудня 1932 року вносилися зміни в ст. 127 КК УСРР, яка передбачала покарання за спекуляцію. За новою редакцією цієї статті спекуляція каралась позбав­ленням волі на термін не менше 5 років з конфіскацією всього або частини майна.

25 липня 1934 року ЦВК і РНК СРСР прийняли поста­нову "Про доповнення кримінальних кодексів союзних республік статтею про відповідальність за обкрадання спо­живача і обдурювання Радянської держави". У відповідній постанові ВУЦВК і РНК УСРР від 23 серпня 1934 року зазначалося, що обважування і обмірювання покупців ка­рається позбавленням волі терміном до 10 років.

"Полювання на відьом", яке почалося в 30-ті роки, вима­гало створення відповідних нормативних актів. 8 червня 1934 року була прийнята постанова ЦВК СРСР про кримі­нальне покарання за зраду Батьківщини. Постанова місти­ла досить широкий перелік діянь, які охоплювались цим складом злочину. До них відносились: шпигунство, виказу­вання військової чи державної таємниці, перехід на бік во­рога, втеча або переліт за кордон. За ці злочини була вста­новлена вища міра покарання — розстріл з конфіскацією всього майна, а при пом'якшуючих обставинах — позбав­лення волі терміном до 10 років з конфіскацією майна.

Кваліфікованим видом зради визнавалася зрада, здій­снена військовослужбовцем. Недонесення з боку військо-492

Вослужбовця про підготовку або здійснення зради каралось позбавленням волі терміном до 10 років. У разі втечі вій­ськовослужбовця за кордон члени його сім'ї, які знали про втечу, за недонесення каралися позбавленням волі термі­ном від 5 до 10 років з конфіскацією майна. Інші повнолітні члени сім'ї зрадника позбавлялись виборчих прав і заси­лались у віддалені райони Сибіру на 5 років, що грубо по­рушувало один з основних принципів кримінального пра­ва про відповідальність і покарання тільки за вчинення злочину.

На підставі союзного Закону від 8 червня 1934 року ВУЦВК і РНК 20 липня 1934 року прийняли постанову про доповнення КК УСРР рядом статей про зраду Бать­ківщині. Цю постанову було повністю включено до КК

УСРР.

Постанова ЦВК СРСР від 2 жовтня 1937 року збільши­ла термін покарання за особливо небезпечні державні зло­чини з 10 до 25 років. Кримінальне законодавство вста­новлює відповідальність за посягання на обороноздатність країни, за незаконний випуск цінних паперів, переплавлен­ня державної розмінної монети, підробку паспортів, пору­шення правил паспортної системи.

Кримінально-процесуальне законодавство. В 30-ті роки фактично були ліквідовані всі демократичні принципи судочинства. В зв'язку з цим особливо виокремлювалася постанова ЦВК СРСР від 1 грудня 1934 року "Про поря­док ведення справ про підготовку або здійснення терори­стичних актів", яка отримала назву Закон від 1 грудня 1934 року. Ця постанова була підготовлена протягом кіль­кох годин після повідомлення про вбивство одного з дер­жавних діячів СРСР Сергія Кірова. Цей надзвичайний за­кон відкрито попирав принципи усності, гласності, змагаль­ності, справедливості, гуманізму. Слідство у справах про те­рористичні акти обмежувалося 10-денним терміном. Звинувачувальний акт вручався звинуваченому за 24 го-

493

Дини до розгляду справи у суді. З процесу виключались прокурор і адвокат. Касаційне обжалування і подання кло­потань про помилування у цих справах не допускались. Розстріл приводився у виконання негайно після оголошен­ня вироку. Цинічно звучать слова Вишинського про те, що Закон від 1 грудня 1934 року не порушував принципів ра­дянської демократії, що при його застосуванні "звинуваче­ний залишається носієм відомих процесуальних прав, дос­татньо широких для захисту своїх інтересів".

З проведенням масових позасудових репресій пов'яза­на також діяльність Особливої наради, яку було створено при НКВС СРСР 10 липня 1934 року.

9 грудня 1934 року була прийнята постанова ВУЦВК "Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодек­су УСРР". Вказані нормативні акти свідчили про повний перехід до надзвичайного порядку судочинства. Ці акти мали стати правовою базою масових репресій.

92. Перебудова державного апарату на воєнний лад в 1941-1945 рр.

Фашистська Німеччина 22 червня 1941 р. Несподівано напала на СРСР. Розпочалася війна небачених масшта­бів і жорстокості. Фашистські війська атакували радян­ські збройні сили на величезній ділянці фронту — від Білого моря на півночі до Чорного моря на півдні. Радян­ський уряд, знехтувавши численними застереженнями про напад нацистів на СРСР, був захоплений війною зненацька.

Найбільша частина німецьких сил — група армій «Південь» під командуванням фельдмаршала Карла фон Рундштедта — мала захопити Україну.

У наступі на Україну взяли участь 57 дивізій і 13 кор­пусів армій групи «Південь», їм протистояло 80 дивізій Київського та Одеського округів. Перші дні війни вия­вилися несприятливими для Червоної армії. Були виве­дені з ладу десятки аеродромів, а сотні літаків — зни­щені на землі. У тижневій танковій битві в районі Луцьк— Рівне—Броди радянські війська втратили більшість тан­ків: з 4201 у них залишилось тільки 737. У районі Києва було оточене велике угруповання радянських військ, за­хоплено 650 тис. Полонених.

Унаслідок цього через чотири місяці від початку вторг­нення німці окупували майже всю Україну. До грудня 1941 р. Вони контролювали близько 80 млн. Населення, або 42% населення Радянського Союзу і велику частину його економічного потенціалу, а також захопили 3,8 млн. Ра­дянських військовополонених.

Повною мірою виявилася непідготовленість до війни збройних сил СРСР, у яких внаслідок сталінських ре­пресій було практично знищено вище командування до рівня полків: тільки 1937—1938 рр. Розстріляно понад 40 тис. Командирів і комісарів — 20% загальної кількості.

Під час відступу радянських військ у районах, що могли стати ареною бойових дій, за наперед заготовле­ними списками розпочалися арешти «неблагонадійних». Блискавично фабрикувалися нові звинувачення, і невдовзі військові трибунали влаштовували у дворі тюрем «суди». Підсудним задавали одне-два запитання і, навіть не че­каючи відповіді, виносили вирок, переважно смертний. В'язнів не просто розстрілювали, а мордували. У Сим­бірській тюрмі 3 березня 1941 р. В'язнів годували люд­ським м'ясом. У Луцькій тюрмі було «знешкоджено» З тис., у Кіровоградській — 12 тис. Осіб. Сотні в'язнів загинули у тюрмах Львова, Києва, Харкова та інших міст. Масові розстріли відбулися у селах Валуйки на Харківщині, Биківня під Києвом, Дем'янів Лаз поблизу Станіслава. Серед загиблих — відомі представники української ін­телігенції артисти М. Донець та І. Юхименко, поет В. Свідзінський, професор К. Студинський, син І. Франка П. Франко та багато інших.

Загальна кількість жертв у цей період становила близько 50 тис. Осіб. Не дивно, що певна частина україн­ського населення прихильно ставилася до німецької армії.

Розгубленість і безладдя на початку війни змінилися упорядкованим відступом. Застосовувалася традиційна російська тактика «спаленої землі», що, за словами Ста­ліна, мала «зробити нестерпним життя в тилу ворога». Промислові підприємства, якими могли б скористатися; німці, підлягали знищенню або евакуації. Київ зазнав страшніших руйнувань від відступу радянських військ, (вони висадили в повітря чимало історичних пам'ятників. І споруд міста), ніж від наступу фашистів. У Донбасі більшовики затопили майже всі шахти, було також зруй­новано гігантський комплекс заводів при Дніпрельстині; та всі 54 домни у республіці.

Проводилася масова евакуація за Урал до Середньої Азії військових заводів, кваліфікованої робочої сили, важливих учених-спеціалістів. Внаслідок чи не найбіль­шої в історії евакуації радянський уряд вивіз поза меж» досяжності німців близько 1500 заводів і понад 10 млн. Осіб. Понад третину всього цього евакуйовано з України.. Місцем перебування українського радянського уряду ста­ла столиця Башкирської автономної республіки Уфа, що на Уралі.

Особливу «активність» під час евакуації виявив НКВС. Підозрюючи у зраді кожного, хто ухилявся від пересе­лення, він заарештовував і знищував багатьох людей. Тих, хто мав відсидіти в ув'язненні понад три роки, розстрі­лювали.

Нацистське керівництво, розігруючи «українську кар­ту», розглядало два варіанти розвитку подій. Перший, автором якого став ідеолог нацистської партії Розенберг передбачав створення «самостійної» Української держави під протекторатом Німеччини об'єднання зусиль у бо­ротьбі проти Кремля. Цей варіант повністю підтримував абвер на чолі з Канарісом, який мав зв'язки з ОУН, ви­ступав за співпрацю з ними. Незадовго до нападу на СРЄР у німецькій армії було створено українське збройне-з'єднання «Легіон українських націоналістів», який мав два підрозділи під кодовими назвами «Нахтігаль» і «Ро-ланд». Німці планували використати їх у диверсійних цілях, але ОУН вбачала у них серцевину майбутньої ук­раїнської армії. Другий варіант передбачав повне і безумовне включення України до складу рейху, перетворення її в колонію.

Розуміючи, що Берлін може зайняти стосовно української проблеми ворожу позицію, ОУН (р) при підтримці «Нахтігалю» проголосили ЗО червня 1941 р. У Львові! Підновлення Української самостійної держави. Було ство­рено уряд (Українське державне правління) на чолі з:

Я. Стецьком, а дещо пізніше організовано верховний-державний орган — Українську Національну Раду її очолив колишній голова уряду ЗУНР К. Левицький.

Німецьке керівництво на Акт 30 червня прореагувало. Вороже. С. Бандеру і Я. Стецька викликали до Берліна і наказали оголосити цю акцію недійсною. Після їх від мови С. Бандеру, Я. Стецька і понад 300 членів ОУН (р) за наказом Гітлера заарештували і більшість з них роз­стріляли.

Війна проти німецького фашизму дістала відповідно визначення як «Велика Вітчизняна», «священна». Щоправда, деякі історики на Заході заперечують таке ви­значення стосовно України. Зокрема, Т. Гунчак (США) у лекції, прочитаній у Львівському університеті 7 грудня 1991 р., зазначив, що цей термін для України непридат­ний, адже вона стала жертвою і сталінського, і гітлерів­ського тоталітарних режимів. Завоювання України продовжувалось до 22 липня 1942 р., коли радянські війська залишили м. Свердловськ Ворошиловградської області. «Новий порядок», який встановили німецькі війська, вирізнявся винятковою жор­стокістю.

Новоявлені колонізатори визнавали єдиний метод управління захопленими територіями — фізичний і мо­ральний терор. За роки окупації вони закатували на українській землі 5264 тис. Мирного населення та вій­ськовополонених, вивезли на примусові роботи до Німеч­чини 2,4 млн українців (200 тис. З них, небезпідставно боячись сталінського режиму, так і не повернулися до­дому після закінчення війни), спалили сотні міст, погра­бували й привели у цілковиту непридатність підприєм­ства, шахти, колгоспи, радгоспи. Тільки прямі матеріаль­ні збитки, завдані гітлерівцями Україні, становили 285 млрд. Крб. (у довоєнних цінах).

Нещадно експлуатуючи Україну, фашисти вирішили використати радянські форми господарства шляхом збе­реження колгоспів. Експлуатація селян зросла настільки, що 85% постачання Німеччини продуктами з окупованих радянських територій вивозилося з України.

Особливо жорстоко проводився геноцид стосовно мі­ського населення та інтелігенції. Міста України майже не постачалися продуктами. Київ, наприклад, втратив близько 60% жителів. Шеф СС Гімлер висунув гасло — «знищити більшу частину української інтелігенції». Згор­талася система медичного обслуговування, щоб підірвати «біологічні сили українців». Існували крамниці, ресторани, місця у трамваї тощо, призначені тільки для німців.