19. Вищі органи державної влади і управління в 14-16 ст.

Значно більшу групу пануючого класу становили дрібні бояри і шляхта. Дрібне боярство, яке в Україні налічу­вало кількасот родин, мало маєтки з 10—15 сіл і, по суті, монополізувало все місцеве управління. Воно теж було зобов'язане Великому князеві військовою службою. У Литві бояри, зокрема середні, дрібні, не мали таких прав, як у Київській державі. Вони переважно були не власни­ками, а тільки володільцями землі, за користування якою несли військову повинність. Великий князь міг відібрати у боярина землю, якщо той не виконав свого обов'язку, передати спадщину іншій особі, наказував про видання боярських дочок заміж. Бояри були зобов'язані також допомагати князеві будувати фортеці, дороги, мости, пла­тити деякі данини. Титул боярина можна було отримати від Великого князя і людям інших верств — міщанам, духівникам, навіть селянам. Існували свого роду перехідні ступені до боярства — путні бояри, панцерні слуги, бояр­ська шляхта тощо.

Згодом верства, група боярства майже зникає. Спо­чатку це трапилося у західних землях, що найшвидше потрапили під владу Польщі. Боярство у Галичині, яке перейшло у католицизм, було зрівняне з польською шлях­тою 1430 р. Інша його частина емігрувала на Поділля та Волинь. У XVI ст. Тут майже не залишилось україн­ських боярських родів. Українські традиції, звичаї збері­галися тільки у середньої та дрібної шляхти. Але в народі у Литві повне зрівняння боярства з польською шляхтою відбулося після Люблінської унії 1569 р.

Шляхта, тобто основна маса дворянства, з середини XV ст. Мала панівне становище у Польщі, а згодом — і в Литві. Шляхетський титул був спадковим або надавався королем чи Великим князем. У сумнівних випадках існу­вав спеціальний порядок так званого виводу у шляхетст­во — подання письмових доказів або показів декількох шляхтичів. Верхівка шляхти володіла вотчинними, а реш­та — удільними землями. Шляхта була звільнена від по­датків і повинностей, окрім так званої земської служби, тобто обов'язку виставляти (залежно від земельного наді­лу) певну кількість кінних воїнів, і повинностей, пов'яза­них з обороною країни. Шляхта мала право отримувати зі своїх маєтків від населення податки, вимагати несення повинностей. Особа шляхтича вважалася недоторканою. Його ніхто не міг карати, хіба що за вироком особлива ' шляхетських трибуналів.

Шляхта могла обіймати державні посади. Згідно з Городельським привілеєм 1413 р. Шляхтичі мали бути католиками і одружувати дочок тільки з католиками. Всі вони також повинні були мати свої герби або приписувати (ставати васалами) до тих польських і литовських роді які вже мали свої герби (звичайно, за їх згодою).

Серед шляхти було чимало дрібної, бідної, зокрема Галичині, Волині. Нерідко їх земель ледве вистачало г те, щоб прогодуватися. Життя такої так званої ходачкові шляхти мало чим відрізнялося від життя селян. Про загалом шляхта у Литві і Польщі XVI—XVII ст. Ста-л дуже впливовою і міцною верствою панівного класу. Вона була основною опорою королівської та великокнязівське влади. За її підтримку королі й князі надавали шляхті все нові й нові привілеї — 1387, 1413, 1430, 1434 рр. Тощо. Ці акти остаточно оформили шляхту в єдиний привілейований стан. Поступово вона домоглася такого ж правового становища, як князі чи пани-бояри. У Польщі, де шляхта була найорганізованішою і наймогутнішою, вона становила близько 8—1О % населення, у Литві — близько 5 % (середній показник у західній Європі — 1—2 %).