15. Литовсько-руська держава

Татаро-монгольське нашестя, князівські міжусобиці, свавілля великого боярства послабили, а згодом призвели до повного розпаду могутньої колись Київської Русі. У ХІУ ст. Історичні події розвивались для України неспри­ятливо. На її землях настав період глибокого економічно­го, політичного і культурного .занепаду. „Володарем усієї території колишньої Київської Русі впродовж майже 80 років вважався монголо-татарський хан. Щоправда, у безпосереднє управління цими землями монголо-татари втручалися мало, обмежуючись переважно збиранням по­датків і поборів, функціями загального керівництва тощо;

Землі Київської держави лежали у руїні. Населення було значною мірою винищене, майстрові люди, ремісники вивезені у Золоту Орду, міста зруйновані, спустошені, зо­крема ті, що чинили опір монголо-татарам. Київ залишав­ся блідою тінню своєї колишньої слави. Місто покинули митрополит, який осів у Москві, чимало бояр, купців. Уп­родовж тривалого часу Київ навіть не мав свого князя. У Галицько-Волинському князівстві, одному з наймогутніших князівств всієї Східної Європи, 1340 р. Помер ос­танній князь галицько-волинської династії Романовичів-Юрій II. Відтоді західноукраїнські землі також стали легкою поживою для ворогів. «Україна, наче дозрілий-плід, чекала наступного завойовника».

Саме в цей трагічний і складний для України час по­чали зміцнюватися сусідні держави — Литва, Польща. Московія. Їх цілком природно приваблювали майже безгосподарні та охоплені міжусобною боротьбою багатющі українські землі.

Міцна Литовська держава остаточно сформувалася XIII ст. У процесі боротьби з німецькими рицарськими ор­денами і Галицько-волинським князівством. Литовські племена нападали на білоруські й українські землі, тому, білоруські та галицько-волинські князі постійно з ними воювали. Зрештою, вони сприйняли державну організацію на зразок сусідніх князівств, засади християнства, україно-білоруську мову як мову знаті, наблизилися .до побуту і культурного життя Білорусії та України. „Об'єднання литовських земель в єдину державу відбулося у другій половині XIII—на початку XIV ст. При князях Міндовгу і Гедиміні. Гедимін заснував столицю Великого князівства Литовського — м. Вільнюс над р. Вілією. Саме при ньому Литовська держава настільки зміцнилась, що стала посту­пово захоплювати сусідів, передусім білоруські й укра­їнські землі.

Водночас, захопивши значну частину Білорусії та України (приблизно половину земель Київської Русі), Ве­лике князівство Литовське стало однією з найбільших держав у Європі. Характерно, що власне литовські землі, як і литовське населення, становили у ньому невелику ча­стину порівняно з білоруськими, російськими, українськи­ми землями і населенням. Литовські, князі здобули ці землі майже без боротьби. Сутички відбувалися тільки з татарами. Литовці здобули прихильність місцевого населення передусім тому, що воювали з татарами, виганяючи їх з України, а це була найважливіша для українського наро­ду проблема — позбутись татарського іга.

По-іншому склалася доля західноукраїнських земель, зокрема, Галицько-волинського князівства. Вже 1340 р. Польський король Казимир, взнавши про смерть князя Юрія II, вирушив походом на Галичину, здобув Львів, встановив свою владу, вивіз у Польщу величезні цінно­сті, зокрема коронаційні відзнаки галицьких королів і князів. Однак для поляків захоплення українських земель відбувалося не так легко, як для литовців. Не встиг Ка­зимир повернутись до Польщі, пообіцявши місцевому на­селенню зберігати давні звичаї, привілеї, традиції, а у Галичині вже вибухнуло повстання. Очолив його Дмитро Дедько. Казимир змушений був визнати його фактичним правителем Галичини, а останній — владу польського ко­роля.