24. ДЕРЖАВНИЙ ЛАД в 14-16 ст.
25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49
50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74
75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99
100 101 102 103 104 105 106
Очолював Литовсько-Руську державу Великий князь. Спочатку (XIII—XIV ст.), у період ранньофеодальної монархії, Литва була обширним феодальним комплексом, до складу якого входили литовські, білоруські та українські князівства. Взаємини між Великим князем і місцевими князями мали васальний характер. Останні повинні були на вимогу Великого князя брати зі своїм військом участь у воєнних походах, а також у великокняжій раді, платити данину (так звану підданщину).
Зауважимо, що на відміну від Київської Русі, де верховна влада Великого Київського князя часто була формальною (інші князі не зважали на його думку, навіть воювали з ним) — у Литві такого не трапилося. І формальну, і реальну верховну владу мав Великий князь. Особливо це помітно з часу княжіння Вітовта (1384— 1430 рр.). Отже, Литва щасливо оминула небезпеку, яка стала основною причиною загибелі Київської держави: вона не розпалася на окремі князівства, залишившись єдиною. Великий князь] мав верховну владу: його укази, розпорядження були обов'язковими для місцевих князів і намісників. Князі не були співправителями, а тільки дорадниками і виконавцями його волі. З самого початку Великі князі почали активно втручатися у роздачу земель місцевими князями і в призначення ними місцевої адміністрації (урядників). Водночас вони розглядали скарги населення на місцевих князів.
Процес централізації закінчився експропріацією князівських наділів і перетворенням місцевих князівств у провінції єдиної держави (воєводства і староства). Позбавлені земельних володінь і влади над місцевим населенням, князі з васалів Великого князя перетворилися в його слуг і поступово змішалися з верхівкою служилої знаті. Отже, литовський феодалізм став подібним до західноєвропейського. Землеволодіння було нерозривно пов'язане зі службою Великому князеві, передусім військовою. Земля, яка вважалася великокнязівською, могла належати тільки тому, хто служив Великому князеві. Завдячуючи цьому, Великий князь розпоряджався всіма матеріальними засобами держави і військовими силами. Різні землі мали своє самоуправління, але воно обмежувалося господарськими справами, опікою над церквою, судочинством та іншими незначними місцевими справами.
З середини XV ст. Влада литовських князів перестала зростати, а з кінця століття; почала зменшуватися. Розширюються компетенції іншого важливого органу держави — так званої панів-ради. Спочатку це був дорадчий орган при Великому князеві. До нього входили найбільші та найвпливовіші васали князя — удільні й інші князі, пани-бояри, церковні достойники. Після Кревської та Городельської уній з Польщею до ради увійшли й католицькі єпископи. Ще раніше тут були українські князі, бояри, пани, їх повністю зрівняли у правах з литовською знаттю. Спочатку українська знать була звільнена навіть від сплати данин і податків, мала право утримувати свої військові формування, на чолі яких під своїми прапорами виступала у військові походи, право здійснювати управління на своїх землях тощо. Їх мова була державною мовою, а церква і релігія домінували у суспільстві. Українська (і білоруська) знать почувала себе співгосподарями у Литовській державі. Тому незважаючи на те, що Литовські Великі князі безоглядно виступали проти будь-яких автономістичних тенденцій, українські князі та пани були глибоко прив'язані до Литовської держави, служили їй, обороняли і дбали про її розквіт та могутність.
Центральна адміністрація складалася з призначених спочатку особисто Великим князем, а потім у погодженні з панами-радою і Великим вальним сеймом урядовців. Найважливішими були: маршалки -•(ìàðøàëîê земський, який відав князівським двором і головував у відсутності князя на засіданнях панів-ради; маршалок двірський, котрий відав князівськими дворянами; маршалок із судових справ; маршалок дипломатії та ін.); канцлер, який відав державною канцелярією (заступником його був підканцлер); земський підскарбій, котрий завідував фінансами (заступник — двірський підскарбій); гетьман земський, який командував військом, та гетьман польний.
Було чимало інших урядовців: кухмістер, чашник, крав-чий, стольник, ловчий. Окрім виконання відповідних при-двірських функцій, їм часто давалися державні доручення — дипломатичні, адміністративні, судові тощо. Немало з цих посад обіймали українські пани і шляхта.
Місцева адміністрація з'явилася після ліквідації влади удільних князів. Обмежуючи владу цих князів, литовські правителі призначали на їх землі своїх намісників. З посиленням впливу польської адміністративної системи територія Литви наприкінці XIV ст. Поділялась на землі, воєводства, а вони, в свою чергу, — на повіти та волості. Воєвод і старост призначали Великі князі. Вони були не лише урядовцями, які від імені Великого князя здійснювали державне управління, а й управителями державних доменів з їх господарством. Старости й воєводи збирали податки, чинили суд, обороняли свою територію, стежили за фортецями, забезпеченням їх зброєю та припасами, за тим, щоб не пустували землі, за порядком. Серед помічників старост були службовці з, як правило, староруськими назвами: тіуни, датські. Появились і нові – возні (виконували судові рішення), хорунжі, городниці, мостівничі та ін. З появою місцевих сеймиків воєводи і старости почали розâ’язувати найважливіші питання на засіданнях, зі шляхтою. Великі міста, в тому числі Київ, своїх старост. У менші призначалися державці.
На чолі повітів і волостей стояли тіуни, потім держав-слах певний час існували самоуправлінські общини - волості, сотні, сороки, десятки на чолі з виборними пйшинами, сотниками, сорочниками, десятниками. Найважливіші питання розв'язувалися на сходках, вічах. Згодом, у зв'язку з централізацією держави, а також збільшенням ролі шляхти, селянське самоуправління було ліквідоване.
У складі Корони Польської українські землі поділялись на воєводства: Руське, Белзьке, Подільське, Волинське, Київське, Брацлавське і 1630 р. — Чернігівське. Очолювали воєводства воєводи, їх помічниками були каштеляни.
Міста у Литві спочатку не виділялися в окремі адміністративні одиниці Й становили частину тих земель,, на яких вони знаходилися, підлягаючи юрисдикції відповідного урядовця чи феодала. З XIV ст. Більші міста домагаються Магдебурзького права, дістають самоуправління. Очолювали міську виборну адміністрацію війт, радці та бурмістри. Радці кооптувались з верхівки міщанства (6— 25 осіб). Радці обирали зі свого складу помічників війта— бурмістрів. Ці органи не тільки управляли містом, а й здійснювали суд над населенням. У великих містах самоуправління було складніше: воно складалося з двох колегій — ради (бурмістри і радці) та лави (війт і лавники). Перша управляла містом, друга виконувала судові функції (здійснювала правосуддя).
Збройні сили. Військо Литовсько-Руської держави мало дві частини: загальне ополчення і постійну армію. Постійні професійні війська складались, у свою чергу, з боярсько-князівських дружин і великокнязівської дружини. Основною силою вважалася кіннота — важкоозброєна («панцерна») і легка. Піших частин було менше. З XIV ст. Вводиться вогнепальна зброя, що змінює спосіб і характер ведення воєн. Велике значення мали оборонні фортеці. Наймогутніші з них знаходилися у Барі, Кам'янці-Подільському, Холмі, Галичі, Львові, Перемишлі.
25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49
50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74
75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99
100 101 102 103 104 105 106 Наверх ↑