108. Зміни в державному ладі в 90-х рр.
25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49
50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74
75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99
100 101 102 103 104 105 106
Після прийняття Акту проголошення незалежності України і проведення всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 року Україна твердо стала на самостійний державницький шлях. Але одна справа проголосити незалежність, а зовсім інша — втілити її в життя.
Формування незалежної державності здійснювалося мирним шляхом. Проголошення незалежності вимагало створення юридичної бази, здатної забезпечити суверенне існування України. Утвердженню незалежності сприяло дружнє ставлення до України світової спільноти. За грудень 1991 року незалежність України визнали 68 держав світу. 25 грудня 1991 року Україну визнали СІЛА. Впродовж 1992 року Україну визнало ще 64 держави. Велике значення для України мало визнання її з боку Росії, яка була впевнена в тому, що збереже за собою роль керівного центру в рамках СНД. Керівники України підтримували курс на економічне співробітництво в рамках СНД, але категорично виступали проти створення наддержавних структур, які б загрожували суверенітету країни.
Україна вважала СНД міжнародним механізмом, який мав існувати на основі двосторонніх взаємовигідних відносин між країнами — членами цього союзу. Уряд України дотримувався політики, яка повинна була забезпечити реалізацію національних інтересів республіки.
Як показав час, найболючішим питанням міжнародної політики для України стали відносини з Росією, яка не відмовилася від імперської політики щодо інших держав. Українське керівництво, незважаючи на провокаційні кроки з боку ряду політичних сил Росії, проводило у відносинах з цією країною зважену політику, намагаючись вирішувати спірні питання шляхом переговорів.
Гострою проблемою взаємовідносин був і залишається Крим і Чорноморський флот. Зважаючи на досить складну ситуацію у відносинах з деякими сусідніми державами, Україна вимушена була приділяти багато уваги проблемам будівництва Збройних Сил республіки.
24 серпня 1991 року позачергова сесія парламенту прийняла постанову "Про військові формування на Україні", згідно з якою всі війська, дислоковані на території республіки, підпорядковувалися Верховній Раді. Тоді ж було створено Міністерство оборони, а міністром оборони призначено генерал-майора авіації Костянтина Морозова (згодом йому було присвоєно звання генерал-полковника).
Черговим кроком стала розробка концепції оборони та будівництва Збройних Сил України, схвалена Верховною Радою 11 жовтня. У ній заявлялося про намір України одержати у майбутньому статус нейтральної, без'ядерної держави, яка не бере участі у військових блоках. Дві останні тези викликали у суспільстві жваву дискусію. Виявилось чимало прихильників володіння ядерним арсеналом та інтеграції України в НАТО. Прийнятий 6 грудня Закон "Про збройні Сили України" заборонив застосування їх без рішення Верховної Ради для виконання завдань, не пов'язаних з обороною держави. Цим же законом встановлювалось використання у Збройних Силах України державної мови, здійснення військово-патріотичного виховання на національно-історичних традиціях народу, заборонялася діяльність у військах будь-яких політичних партій і рухів. Окремою постановою було затверджено текст військової присяги, яку тут же, в залі Верховної Ради, першим склав міністр оборони України К. Морозов. Указом від 12 грудня 1991 року Президент України Л. Кравчук прийняв на себе обов'язки Головнокомандуючого Збройними Силами України.
За декілька місяців Верховна Рада України прийняла майже півсотні документів, які регламентували будівництво Збройних Сил. На їх основі відбувалося реформування армії, формування воєнної доктрини України, вдосконалення матеріального забезпечення армії та системи підготовки військових кадрів, створення механізму соціального захисту військовослужбовців і членів їх сімей тощо.
Ще в Декларації про державний суверенітет Україна виразила своє бажання стати в майбутньому неядерною державою. Вона стала першою і єдиною на сьогодні державою світу, яка добровільно відмовилася від ядерної зброї.
Серед інших нормативних актів, що забезпечували суверенітет України, слід назвати закони "Про громадянство України" від 8 жовтня 1991 року, "Про державний кордон України" і "Про прикордонні війська України" від 4 листопада 1991 року, указ "Про утворення державного митного комітету України" від 12 грудня 1991 року.
З перших днів існування почалася робота по формуванню атрибутів незалежної держави. 4 вересня 1991 року було прийнято постанову про підняття над будинком Верховної Ради синьо-жовтого національного прапора. 15 січня 1992 року з'явився указ "Про державний гімн України", який затвердив національний гімн на слова Павла Чубин-ського та музику Михайла Вербицького "Ще не вмерла Україна". 28 січня 1992 року синьо-жовтий прапор було проголошено державним прапором України. Малим гербом України було затверджено тризуб.
Як самостійна держава, Україна з перших днів незалежності намагалася створити свою грошову одиницю. Постановою від 9 вересня 1991 року запроваджувався обіг купонів багаторазового використання.
В середині 1992 року Україна вийшла з рубльової зони. Зростання цін на енергоносії привело до інфляції, яка в 1993 році переросла в гіперінфляцію. За 1993 рік купоно-кар-бованці знецінилися в 103 рази. Такого рівня інфляції гой час не знала жодна країна світу. Жорстка дефляційна політика Національного банку України дала змогу на деякий час приборкати інфляцію.
У таких умовах Україна мала робити більш рішучі кроки до ринкової економіки. Основою формування багатоукладної економіки стали закони "Про приватизацію майна державних підприємств" від 4 березня 1992 року, "Про приватизацію малих державних підприємств" від 6 березня 1992 року, "Про приватизаційні папери" від 6 березня 1992 року.
Але непослідовність в проведенні ринкових перетворень тільки посилила економічну кризу. Державна програма приватизації була провалена. На середину 1993 року 98 відсотків підприємств залишалися власністю держави. У грудні 1993 року інфляція перевищувала 90 відсотків.
Економічна криза призвела до гострої політичної кризи. 24 вересня 1993 року Верховна Рада прийняла рішення про призначення на 24 березня 1994 року дострокових виборів парламенту. Одночасно, на 26 червня 1994 року були призначені вибори Президента.
На виборах, що проходили у два тури з 27 березня по 10 квітня 1994 року, було обрано 338 народних депутатів. Половину всіх місць було віддано політичним партіям. Найбільше місць отримали комуністи — 101, СПУ і селпу — здобули відповідно 14 і 18 мандатів, Рух — 20. Інші партії мали від 1 до 9 представників у Верховній Раді.
Процес зміни політичної влади в Україні завершили президентські вибори. На посаду Президента було зареєстровано 7 кандидатів. Головна боротьба розгорнулася між Л. Кравчуком, який набрав у першому турі 37,68 відсотка голосів, і Л. Кучмою — 31,25 відсотка. У другому турі, який відбувся 10 липня 1994 року, Л. Кучма набрав 52,14 відсотка голосів, Л. Кравчук — 45,06 відсотка. Таким чином, Леонід Кучма став другим всенародне обраним Президентом України.
З обранням нового парламенту і Президента боротьба між законодавчою і виконавчою владою посилюється.