66. Лютнева буржуазно-демократична революція

Із ситуації, яка виникла в обох воюючих блоках — Росії та Німеччині й Австро-Угорщині, скористалася Україна. Історичні події надали їй великий шанс визволитися з-під гніту й неволі після багатьох століть чужоземного панування.

У Києві 4 (за новим стилем — 17) березня 1917 р після відповідної підготовчої роботи зібралися представ­ники українських політичних партій, професійних, куль­турних, студентських організацій і товариств, які виріши­ли утворити єдиний керівний орган для організації, репре­зентації й координації національно-політичного життя України. Цим органом стала Центральна Рада. Її голо­вою обрали видатного українського вченого М. Грушевського, який у березні повернувся з московського заслання Центральна Рада 22 березня видала відозву «До українського народу», закликаючи населення до спокою, згур­тування, організації політичних, економічних і культурних товариств.

На підтримку Центральної Ради у Києві 1 квітня була проведена багатотисячна маніфестація, що закінчилась мітингом. Прийнята резолюція висувала вимоги скликати Установчі збори Росії та домагатися автономії України Незабаром утворились українські національні ради у Пет­рограді та Москві, що негайно налагодили міцні зв'язки з Центральною Радою.

Важливою подією стало скликання Центральною Ра­дою Всеукраїнського національного конгресу в Києві 17— 21 квітня за участю понад 900 делегатів. Характерно, що на конгресі не висувалося питання про незалежність Ук­раїни. Конгрес визнав право створення нового державного ладу в Росії та Україні за Всеросійськими Установчими зборами, вимагав у Росії автономії України, визначення її території. Конгрес санкціонував утворення Центральної Ради як найвищого територіального органу влади в Украї­ні, провів її перевибори. До складу Ради було обрано близько 150 представників від усіх губерній, великих міст України, політичних партій, інших громадських органі­зацій, від національних меншостей, які населяли Україну. Головою залишався М. Грушевський. Його заступниками стали В. Винниченко та С. Єфремов. Після закінчення конгресу Центральна Рада виділила зі свого складу ви­конавчий орган — комітет, що згодом почали називати Малою Радою, на чолі з М. Грушевським і заступниками В. Винниченком та С. Єфремовим. "^Головною метою діяльності Центральна Рада визначила здобуття єдності українського народу, відродження на­ціональної державності — соборності України шляхом переговорів з Тимчасовим урядом, оскільки серйозної ре­альної сили, яка б могла її підтримати, Центральна Рада не мала, — власні військові сили вона тільки почала формувати. До речі, лідери національно-визвольного руху України — М. Грушевський, В. Винниченко та інші не висували тоді питання про державну незалежність Ук­раїни, відокремлення її від Росії. Вони вважали, що до­статньо домогтися національно-територіальної автономії України і входження її на федеративних засадах до скла­ду оновленої, демократичної Російської держави.

Проте Тимчасовий уряд, продовжуючи великодержавну політику самодержавства, не погоджувався навіть на таку скромну вимогу Центральної Ради. Питання про органі­зацію національної армії в Україні також було рішуче відкинуто. Позицію Тимчасового уряду легко зрозуміти:

Він не бажав втратити таку величезну колонію, як Україна. Адже на той час вона давала Російській державі понад 70% вугілля, 96,7% прокату, 68% сортового металу, 53% солі, 81% олова, 90% срібла, 75% чавуну, а також хліб, цукор, м'ясо тощо.

Ворожу позицію щодо Центральної Ради та її вимог займала Петроградська Рада робітничих і солдатських депутатів, яку тоді очолювали більшовики.

Розуміючи, що таким шляхом автономії України не домогтися, Центральна Рада 10 (23) червня видала Пер­ший універсал, у якому закликала населення до самостій­ного будівництва національної української державності. «Народе український! Однині самі будемо творити наше життя», — зазначалося в Універсалі. Місцевими органа­ми ставали губернські та повітові ради, волосні, сільські народні управи. Але водночас діяли комісари Тимчасо­вого уряду, здебільшого росіяни, котрі замінили царським губернаторів і дрібних чиновників.

Встановилося своєрідне двовладдя — Тимчасового уряду та Центральної Ради.

У Києві 18—25 травня відбувся перший Всеукраїнсь­кий військовий з'їзд, який обрав Український генераль­ний військовий комітет на чолі з С. Петлюрою та прийняв рішення про створення української національної армії; у червні — другий з'їзд, що обрав Всеукраїнську раду вій­ськових депутатів у кількості 130 осіб, які ввійшли у пов­ному складі до Центральної Ради, а 10—16 червня — Всеукраїнський селянський з'їзд (за участю 1500 делега­тів), що прийняв рішення скасувати приватну власність на землю і передати її без викупу земельному фондові для розподілу серед селян. На з'їзді обрано Всеукраїн­ську раду селянських депутатів, створено її Виконавчий комітет (212 осіб), члени якого також увійшли до складу Центральної Ради.

Нарешті, 24—26 липня відбувся ще Всеукраїнський

 Робітничий з'їзд, де було створено Всеукраїнську раду ро­бітничих депутатів — вона також повністю увійшла до Центральної Ради (близько 100 осіб). Остання поповнила склад представниками майже всіх національних меншин. Котрі проживали в Україні: росіянами, євреями, поляками та ін. Вони становили 30% депутатського корпусу Ради, що налічував понад 800 депутатів. У складі Малої Ради цих представників було 18 (на 40 українців).

Таким чином, Центральна Рада стала широким пред­ставницьким органом, справжнім парламентом, де повинні були захищатися інтереси всіх націй, соціальних груп та верств населення України. Однак не всі обрані де­легати мали бажання чи змогу брати участь у засіданнях Ради.

Центральні органи державної влади й управління роз­горнули активну діяльність. Незважаючи на складну еко­номічну й політичну ситуації, в Україні швидкими тем­пами відбувалося національне відродження. Перестають діяти заборони щодо української мови і культури, почали розвиватися українська преса, створюватися видавництва, які випускали художню і навчальну літературу україн­ською мовою. У Києві були організовані курси перепід­готовки вчителів, відкрита перша українська гімназія.

В Україні на той час діяли три різні системи управ­ління. Верховну владу формально здійснював Тимчасовий уряд, який призначав своїх комісарів і чиновників. Друга система — це Ради, очолені більшовиками, меншовиками, есерами. Третя — Центральна Рада з її місцевими орга­нами — радами, управами, спілками. Між ними відбу­валася вперта боротьба. Хоч влада та авторитет Цент­ральної Ради невпинно зростали, але одночасно серед робітників і біднішого селянства успішно проводилася більшовицька пропаганда. Під її впливом у містах і селах розпочалися масові заворушення. Заклики Центральної Ради зберігати спокій і чекати Установчих зборів не впливали на збуджене населення.

У липні делегація Тимчасового уряду на чолі з О. Керенським, що прибула у Київ, погодилася визнати Цент­ральну Раду і Генеральний Секретаріат своїми крайовими органами в Україні, звівши, однак, українську територію тільки до п'яти губерній (з попередніх дев'яти), а інститут окремої національної влади — нанівець.

Політичні лідери України, розчарувавшись у можливо­сті створення «вільної, демократичної, федеративної Ро­сії», почали вживати конкретних заходів щодо створення своєї державності, армії, законодавства.