3. Досвід застосування принципів соціального партнерства в країнах з розвинутою ринковою економікою. Становлення системи соціального партнерства в Україні.

Досвід зарубіжних країн свідчить, що ступінь розвиненості соціального партнерства залежить від ряду факторів:

- ступінь демократизації управління виробництвом. Так, найсприятливіші умови для розвитку соціального партнерства виникають завдяки децентралізації управління, віднесення до компетенції колективів підприємств розв'язання більшості соціально-трудових проблем, розширення прав областей, регіонів і міст. В умовах функ­ціонування підприємств різних форм власності можливості й потреба в соціальному партнерстві зростають ще більше;

- рівень життя більшості населення і ступінь диференціації доходів. Спостереження свідчать, що чим нижчий рівень життя і чим більша різниця в доходах багатих і бідних, тим популярнішим є заклик до повалення влади і перерозподілу власності з відповідними практичними діями. І навпаки, в країнах з високим рівнем життя і помірною диференціацією доходів прагнення соціальних партнерів до соціального миру більше. Так, відомо, що суттєвий вплив на розвиток ідеї соціального партнерства справили німецькі економісти Вільгельм Репке, Альфред Мюллер-Армак і Людвиг Ерхард, а в самій Німеччині соціальне ринкове господарство базується на поєднанні конкуренції, економічної свободи підприємців і активної політики держави в перерозподілі доходів і організації соціальної сфери. Відповідно високим є і рівень життя в країні: 99,6 % сімей мають автомобілі, 95,8 % - кольорові телевізори, 97,5 % - пральні автомати, 99,8 % - пилососи, 98 % забезпечені телефонним зв'язком). У всіх розвинених країнах існують програми і фонди допомоги безробітним, малозабезпеченим, інвалідам, людям похилого віку.

Формування нової системи соціально-трудових відносин процес тривалий, який буде мати ряд етапів у своєму розвитку. Процес формування соціально-трудових відносин повинен мати елементи суспільного регулювання, для зменшення наслідків переходу до ринкової економіки.

Регулювання соціально-трудових відносин одна з найважливіших складових частин функціонування економічної системи.

Перехідний період відбивається на регулюванні соціально-трудових відносин відходом від монополії держави, відмовою від надмірної централізації і переходом до програмно-нормативної регламентації соціально-трудових відносин, яка побудована на принципах демократизації.

Законодавство про працю виступає головним інструментом соціально-трудових відносин, за допомогою якого розробляється і втілюється у життя політика у сфері праці. У цей час Україна має велику законодавчу базу, яка регулює практично всі сфери соціально-трудових відносин: Кодекс законів про працю України, закон України «Про зайнятість», «Про колективні договори та угоди», «Про оплату праці», «Про прожитковий міні­мум», «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні», «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» тощо.

Окрім законодавчого регулювання необхідним є механізм регулювання законодавчих актів. Таким механізмом виступає програмка і нормотворча діяльність державців особі її виконавчих органів (міністерств, відомств, регіональних органів).

У сферу програмно-нормативного регулювання соціально-трудових відносин входять напрями:

- умови праці (оплата, охорона праці, відпочинок);

- соціальна політика (пенсійне забезпечення, політика підтримки рівня життя населення, диференціації доходів);

- зайнятість (реєстрація безробітних, створення нових робочих місць, професійне перенавчання);

- міграційна політика (регулювання переміщення робочої сили за кордон і з-за кордону, програми пересе­лення окремих груп населення тощо);

- демографічна політика (виплати допомоги вагітним, допомоги на дітей, програми поліпшення здоров'я).

Методи реалізації програм поділяють на:

- адміністративні (наприклад, прийняття постанов, методичних документів, наказів, офіційних роз'яснень);

- організаційні (створення структур, способів виконання програм);

- фінансові (надання податкових пільг, виділення кредитів, надання прямої фінансової допомоги);

- економічні (надання регіональних пільг по імпорту або експорту товарів з метою покращання загальних умов для розвитку соціально-трудових відносин).

Програми регулювання соціально-трудових відносин залежно від їх спрямованості поділяють на державні, регіональні і приватні.

Для більш точної постановки мети в процесі розробки і реалізації програм використовуються соціальні індикатори, або нормативи - кількісні показники відповідності і динаміки соціальних процесів у суспільстві. Наприклад, показниками рівня життя - є прожитковий мінімум, а показником стану зайнятості - рівень безробіття. Найбільш повна система соціальних індикаторів охоплює дев'ять соціальних напрямів, з яких до соціально-трудових мають пряме чи непряме відношення наступні: рід занять і якість праці, доходи і споживання, навколишнє середовище в частині виробничого середовища), соціальне забезпечення, соціальна рівність і мобільність.

Одним із важливих соціальних нормативів є споживчий кошик.

Мінімальний споживчий кошик використовується для вимірювання прожиткового мінімуму, розраховується державними органами і офіційно затверджується.

Мінімальний споживчий кошик як соціальний індикатор застосовується для визначенім нижньої межі малозабезпеченості, абсолютної кількості бідних людей, а також для визначення об'єктивної основи для розрахунку мінімальної заробітної плати, мінімальної пенсії, деяких видів мінімальних соціальних виплат.

Розрахунок мінімального споживчого кошика в Україні розпочався наприкінці 80-х, і спочатку включав у себе в основному продовольчі товари. Слід відзначити, що частка продовольства у споживчому кошику чітко визначає місце країни за рівнем розвитку. У економічно розвинутих країнах частка витрат на продовольчі товари у загальних витратах сім'ї не перевищує 30%. В Україні витрати на харчування складають більше 60%, що свідчить про низький життєвий рівень населення.

Мінімальний гарантований доход розраховується двома методами: або за допомогою описаного кошика набору товарів, який орієнтовний на відтворення мінімального рівня життя людини, або як відсоток від законодавче встановленої заробітної плати.

4. Поняття та напрямки розвитку соціальної політики. Елементи соціального захисту населення України.

Основними факторами формування і розвитку соціально-трудових відносин є:

- соціальна політика;

- глобалізація економіки;

- розвиток суспільної праці і виробництва.

Соціальна політика будь-якої держави передбачає визначення глибинних тенденцій розвитку у всіх сферах соціально-політичного життя, що обумовлюють процес розвитку соціального буття і соціальної безпеки людини та цілеспрямований вплив на них суб'єктів регулятивної діяльності. Політика такого типу має створити необхідний економічний механізм для розв'язання суперечності як об'єктивного, так і суб'єктивного характеру  в економіці, політиці, соціальних, духовних відносинах суспільства, міжособистісних соціальних зв'язках людей, тих чи інших їх сторонах, аспектах і тенденціях розвитку та функціонування, що впливають на соціальне буття, соціальне самопочуття та безпеку людини.

Під соціальною політикою розуміють стратегічний соціально-економічний напрям, обраний країною для всебічного розвитку громадян, який забезпечує пристойний рівень і умови їх життя і праці.

Соціальна політика складається з:

n політики у галузі праці і соціально-трудових відносин;

n  політики доходів населення;

n політики зайнятості;

n міграційної політики;

n  житлової політики;

n політики у галузі соціальної сфери;

n демографічної політики;

n екологічної політики.

Головною метою соціальної політики є підвищення рівня і якості життя громадян на основі стимулювання трудової активності населення, надання кожному працездатному можливості власною працею забезпечувати добробут сім'ї.

Стратегічними цілями соціальної політики на державному рівні є:

• досягнення відчутного поліпшення матеріального добробуту і умов життя людей;

• забезпечення повної продуктивності зайнятості населення, піднесення якості і конкурентоспроможності робочої сили;

• гарантування конституційних прав громадян на працю, соціальний захист, освіту, охорону здоров'я, житло;

• переорієнтація соціальної політики на сім'ю, забезпечення прав соціальних гарантій, що надаються сім'ї;

• забезпечення соціальної підтримки найвразливіших верств населення;

• вплив на демографічну ситуацію в напрямі зростання народжуваності та зниження смертності населення, особливо дитячої підвищення тривалості життя;

• значне поліпшення соціальної інфраструктури.

Зрозуміло, низку нагальних питань можна продовжувати спрямовуючи зусилля на об'єкти соціальної роботи, піклування й активне співчуття та допомогу окремим групам населення.

Соціальна політика включає в себе: соціальний захист, соціальну підтримку і соціальну допомогу.

Соціальний захист - це система заходів, яка забезпечує соціальну захищеність переважно непрацездатного населення.

Соціальна підтримка - система заходів для економіч­ної підтримки населення, яка передбачає створення умов, що дозволяють працівнику забезпечувати свою соціальну захищеність.

Соціальна допомога - це система заходів, які застосовуються до всього населення. Це допомога короткотермінового характеру, особам, які опинилися у екстремальній ситуації, і потребують додаткових витрат.

Підтримувати рівень життя населення у цивілізованому суспільстві покликана система соціальних гарантій, захисту і підтримки населення. Під системою соціального захисту розуміють систему правових, соціально-економічних гарантій забезпечення рівних умов для всіх членів суспільства у запобіганні несприятливого впливу середови­ща на людину, забезпечення достойної, соціальна прийнятної якості життя населення. Тобто система соціального захисту це система гарантій забезпечення засобів існування різних груп населення в залежності від ступеня їх працездатності. Для працездатного населення основною формою гарантій повинно бути забезпечення можливостей підвищення доходів за рахунок підвищення особистої трудової активності, економічної самостійності, підприємництва. Для непрацездатного населення - грошові і натуральні виплати за рахунок держави, але не нижче встановленого державою прожиткового мінімуму.

До соціальне вразливих верств населення, яке потребує першочергової соціальної допомоги відносять:

- громадян похилого віку (80 і старше років);

- самотніх пенсіонерів і самотні подружні пари, нездатні до самообслуговування;

- інвалід І та II груп;

- самотні і багатодітні батьки. Які виховують неповнолітніх дітей; 

- діти-сироти, випускники дитячих будинків і шкіл інтернатів;  

- сім'ї, які виховують дітей дошкільного віку і дітей інвалідів;

- особи, які потрапили у екстремальні ситуації.

Соціальні гарантії покликані виконувати такі функції:

- регулювати ринок праці, пом'якшуючи дисбаланс між попитом і пропозицією робочої сили;

- сприяти повній зайнятості всіх працездатних;

- розраховуватися на всі категорії населення, особливо виділяючи соціальне вразливі верстви.

Становлення в Україні системи соціального захисту населення передбачає створення певної системи управління рівнем життя. Суб'єктами системи соціального захисту є:

- держава, в функції якої входить забезпечення гарантованого рівня добробуту для всіх членів суспільства;

- місцеві органи управління, які забезпечують втілення регіональних програм розвитку соціальної інфраструктури, тощо;

- підприємства в частині здійснення професійної підготовки кадрів, умов праці, організації побуту і відпочинку своїх працівників.

Джерелами фінансування соціальних програм повинні бути: державний бюджет, місцеві бюджети, кошти підприємств, населення.

Провідними компонентами піднесення народного добробуту в Україні на даному етапі розвитку повинні стати:

- підвищення заробітної плати на основі зростання ефективності суспільної праці і державного регулювання як її абсолютних розмірів, так і співвідношень по галузях;

- подолання малозабезпеченості за рахунок надання допомоги особам, які знаходяться на утриманні працездатних громадян за рахунок раціонального використання коштів державних і місцевих фондів, а також фондів підприємств і організацій тощо.

Отже, соціально-трудові відносини - це взаємозалежність і взаємодія суб'єктів цих відносин, яка виникає в процесі праці і спрямована на регулювання умов трудового життя. Основними суб'єктами соціально-трудових відносин в ринковій економіці виступають: найманий працівник; підприємець (роботодавець); держава.

Система колективно-договірного регулювання в Україні включає національний, галузевий, регіональний рівні та рівень підприємств. Контракт – це особлива форма трудового договору, який укладається у письмовій формі на визначений сторонами строк (від 1 до 5 років) або на час виконання певної роботи. Програми регулювання соціально-трудових відносин залежно від їх спрямованості поділяють на державні, регіональні і приватні.

Під соціальною політикою розуміють стратегічний соціально-економічний напрям, обраний країною для всебічного розвитку громадян, який забезпечує пристойний рівень і умови їх життя і праці. Під системою соціального захисту розуміють систему правових, соціально-економічних гарантій забезпечення рівних умов для всіх членів суспільства у запобіганні несприятливого впливу середови­ща на людину, забезпечення достойної, соціальна прийнятної якості життя населення.

Література для самостійного поглибленого вивчення теми: 3,4,6,9,11,13,70,71,72.