та фонду заробітної плати

 

Персонал (трудові ресурси) підприємства – це сукупність постійних працівників, які отримали необхідну професійну підготовку та (або) мають практичний досвід і навики роботи. Крім постійних працівників, в роботі підприємства можуть брати участь на основі конт­ракту інші працездатні особи.

Трудовий потенціал – потенціал (можливість діяльності) усієї сукупності працівників з урахуванням не тільки кількісних, а й якісних характеристик, тобто рівня освіти, ділових якостей тощо.

У таблиці 10.1 наведені основні ознаки класифікації персоналу підприємства та його категорій.

Професія – вид трудової діяльності, здійснення якої потребує відповідного комплексу спеціальних знань і практичних навичок.

Спеціальність – більш-менш вузький різновид трудової діяль­ності в межах професії.

Професійний склад персоналу підприємства залежить від специфіки діяльності, характеру продукції чи послуг.

Сутнісно-функціональна характеристика окремих

категорій персоналу виробничого підприємства

Всі кадри підприємства поділяються на промислово-виробничий персонал (ПВП) і непромисловий персонал (НПП). До ПВП відносяться зайняті в основних і допоміжних підрозділах підприємства, в заводських лабораторіях, дослідних установах, апарат заводоуправління, працівники охорони. Персонал неосновної діяльності (невиробничий персонал – НВП) – працівники організаційних утворень, безпосередньо не пов’яза­них з виробництвом, працівники житлово-комунального господарства, дитячих дошкільних і медичних закладів, палаців і будинків культури, навчальних центрів та інших закладів соціального спрямування.

Таблиця 10.1 – Класифікація персоналу,

спеціалістів і робітників підприємства

 

Керівники – працівники, які обіймають посади керівників підприємств та їхніх структурних підрозділів, із заступниками керівників і головними спеціалістами включно (директор, начальник цеху, майстер виробничої дільниці, начальник планово-економічного відділу, головний бухгалтер та ін.).

Провідним завданням професіоналів є застосування у роботі певних концепцій, теорій і методів для розв’язання поставлених проб­лем, вирішення питань, що стосуються створення і впровадження у виробництво нових знань, розроблення варіантів розв’язання окремих виробничих і управлінських проблем. До професіоналів відносяться інженери, економісти, нормувальники, юрисконсульти, соціологи, бух­галтери.

Фахівці (техніки) забезпечують управління необхідною документацією, матеріалами, виконують роботи, пов’язані із застосуван­ням положень і використанням методів відповідних наук (бухгалтери, техніки на виробництві, інспектори з кадрів, експедитори та ін.).

Технічні службовці – працівники, які здійснюють підготовку та оформлення управлінської документації, облік і контроль, господарське обслуговування, тобто виконують суто технічну роботу (діловоди, обліковці, архіваріуси, стенографісти, секретарі та ін.).

Робітники – працівники, які безпосередньо створюють матеріальні цінності чи надають різноманітні послуги (з ремонту, переміщення вантажів, перевезення пасажирів тощо). Окрім того, до складу робітників включають прибиральників, охоронців, гардеробників.

Основні (технологічні) робітники безпосередньо беруть участь у процесі виготовлення продукції підприємства. Допоміжні (обслуговуючі) робітники виконують функції обслуговування основного виробництва.

Класифікація працівників за кваліфікаційним рівнем базується на їхніх можливостях виконувати роботи відповідної складності. Кваліфікація – сукупність спеціальних знань і практичних навичок, що визначають ступінь підготовленості працівників до виконання професійних функцій обумовленої складності.

Професіонали найвищої кваліфікації – працівники, які мають наукові ступені та вчені звання.

Професіонали вищої кваліфікації – працівники з вищою освітою (магістр, спеціаліст) і значним практичним досвідом.

Фахівці середньої кваліфікації – працівники із неповною вищою і середньою освітою (бакалавр, молодший спеціаліст) і певним практичним досвідом.

Фахівці-практики – працівники, які обіймають певні посади (інженерні, економічні), але не мають спеціальної освіти.

Висококваліфіковані робітники – робітники з терміном фахової підготовки понад 2–3 роки та великим практичним досвідом, які можуть виконувати найскладніші та найвідповідальніші роботи.

Кваліфіковані робітники – робітники, з терміном фахової підготовки 1–2 роки і чималим досвідом, які можуть виконувати складні роботи виробничого характеру.

Низькокваліфіковані робітники – робітники зі строком фахової підготовки в кілька тижнів і певним досвідом роботи, які виконують нескладні роботи виробничого характеру.

Некваліфіковані робітники – допоміжний та обслуговуючий персонал без спеціальної підготовки.

Структура персоналу підприємства – відносне (процентне) співвідношення окремих категорій персоналу в межах його загальної чисельності.

Планування кількості персоналу необхідно починати з оцінки їх наявності на діючому підприємстві. Для цього проводять інвентаризацію робочих місць, зайнятих на виконанні кожної технологічної операції. Аналіз і подальші розрахунки проводять у розрізі окремих категорій персоналу (робітники, керівники, фахівці, службовці), а для кожної з них – за професією, спеціальностю, розрядом. Що стосується працівників розумової праці, то доцільно застосовувати систему інвен­таризації трудових навичок чи спеціальностей – тобто реєструвати професійні навички службовців із визначенням кількості працівників, котрі володіють цими навичками.

Розрахунок кількості повинен ґрунтуватися не тільки на кількісній і якісній оцінці персоналу, а й на аналізі впливу окремих факторів (технічних, організаційних, соціально-економічних) на рівень використання трудових ресурсів.

При цьому доцільно проводити аналіз:

- номенклатури продукції, що виготовляється, і наданих послуг;

- рівня технологічних процесів;

- прогресивності й відповідності сучасним вимогам організації виробництва і праці;

- норм виробітку й обслуговування, а також фактичного рівня виконання норм;

- рівня мотивації праці.

В умовах централізованої планової економіки розрахунок кіль­кості працівників ґрунтувався на директивних показниках обсягів продукції, що випускається, і заданого темпу зростання продуктивності праці, тому носив стабільний характер.

У ринкових умовах оцінка потреби в персоналі утруднена через мінливість факторів зовнішнього середовища: ринкової кон’юнк­тури; циклічності розвитку економіки та в зв’язку з цим можливого загального економічного спаду; регіональних особливостей ринку праці; державних програм, контрактів (у зв’язку з останніми підпри­ємство зобов’язано створити нові робочі місця); законами і колективними договорами, які регулюють трудові відносини.

Тому при створенні нового підприємства рекомендується використовувати типові організаційні структури, моделі, аналоги для визначення кількості персоналу. Свої труднощі з плануванням кіль­кості персоналу виникають і в підприємствах, що функціонують у різних галузях і ставлять перед собою різні стратегічні цілі. Визначення кількості персоналу буде різним для підприємств масового, серійного та одиничного виробництв; для підприємств із ритмічним і сезонним характером діяльності, а також для підприємств, що розширюють виробництво за рахунок диверсифікованості своєї діяльності.

Методика розрахунку планової кількості окремих категорій персоналу залежить від специфіки їх професійної діяльності й галузевих особливостей функціонування того чи іншого підприємства.

Для планування кількості персоналу в основному використовують два методи:

- нормативний – на основі розробки норм витрат праці для виконання окремих робіт чи операцій на початок планового пе­ріоду (норми часу, норми виробіток, норми обслуговування, норми кількості персоналу);

- техніко-економічних розрахунків – на основі визначення кількості робочих місць і розробки планового балансу робочого часу.

У плані з праці кількість персоналу розраховується окремо за категоріями персоналу: робітниками (основними і допоміжними), керівниками фахівцями, службовцями і окремо по цехах, службах і відділах. На базі цих розрахунків складається зведений (загальний) план кількості працівників підприємства в цілому на плановий період.

При плануванні кількості робітників визначають обліковий і явочний склад. Кількість інших категорій персоналу планується тільки за обліковим складом. Явочний склад робітників визначають за робіт­никами із відрядною оплатою праці (робітники-відрядники) і робітниках із погодинною оплатою праці (робітники-погодинники).

Явочний склад робітників-відрядників може бути визначений за результатами поділу праці в потоці і формування організаційних операцій із технологічно неподільних. Загальний явочний склад робітників-відрядників у цеху визначається з урахуванням кількості потоків і змінності роботи цеху.

Вихідні дані для розрахунку кількості робітників-відрядників:

- план з обсягу виробництва в натуральному виразі;

- нормативи трудомісткості одиниці продукції на початок планового періоду;

- баланс робочого часу одного робітника в плановому році.

Явочний склад робітників-погодинників визначається по кожному цеху окремо на основі існуючої організаційно-технологічної схеми виробництва.

Корисний фонд робочого часу одного робітника в рік визначається за балансом робочого часу, у якому розраховуються середні планові втрати часу і визначається середній фонд часу, що повинен бути відпрацьований одним робітником у плановому році.

Він визначається шляхом складання балансу робочого часу. Це таблиця, що містить такі рядки:

– кількість календарних днів за рік;

– вихідні та святкові дні;

– номінальний фонд часу (п. 1 – п. 2);

– невиходи на роботу (відпустки, хвороба, дозволені законодавством, з дозволу адміністрації, прогули, простої);

– кількість робочих днів (п. 3 – п. 4);

– середня тривалість робочого дня;

– внутрішньозмінні втрати робочого часу;

– фактична тривалість робочого дня (п. 6 – п. 7);

– ефективний (корисний або дійсний) фонд часу (п. 5 × п. 8).

Основа для розрахунку балансу робочого часу:

- дані підприємства про використання робочого часу в звітному році;

- результати аналізу причин непродуктивних втрат робочого часу в звітному році;

- намічувані на плановий період організаційно-технічні заходи щодо поліпшення використання робочого часу.

Баланс робочого часу одного середньооблікового робітника складається на плановий рік і по кварталах.

Кількість календарних і неробочих днів визначають за календарем відповідного планового року. При цьому кількість неробочих днів залежить від режиму роботи підприємства (шестиденний чи п’ятиден­ний робочий тиждень). Номінальний фонд робочого часу визначають вирахуванням із кількості календарних днів вихідних і святкових днів.

Для розрахунку загальної кількості днів неявок на роботу визначають тривалість окремих елементів використовуваного часу.

Явочний фонд часу в днях розраховують як різницю між номінальним фондом часу і загальною кількістю днів неявок на роботу. Втрати часу в зв’язку зі скороченням тривалості робочого дня визначають як суму недопрацьованих годин робітниками, зайнятими на важких і шкідливих роботах (якщо це передбачається чинним законодавством), підлітками, матерями, котрі годують немовлят, і зменшенням тривалості дня в передсвяткові дні. Внутрішньозмінні простої не плануються і відображаються тільки в звітних даних.

Середня розрахункова тривалість робочого дня визначається як різниця між прийнятою на підприємстві тривалістю робочого дня і втратами в зв’язку зі скороченням тривалості робочого дня в розрахунку на одного робітника.

Корисний фонд робочого часу одного робітника визначається шляхом множення явочного фонду робочого часу в днях на розрахункову тривалість робочого дня.

Чисельність робітників визначається наступними методами:

1) за трудомісткістю виробничої програми (за нормами часу):

 

,     (10.1)

де Т – трудомісткість виробничої програми, год; Квн – коефі-цієнт виконання норм; ti – норма часу на один виріб і-го виду; Фд – дійсний фонд часу, визначений на основі балансу робочого часу; Nі – кількість виробів і-го виду;

2) за нормами обслуговування:

 

,       (10.2)

 

де п – кількість об’єктів обслуговування; Зм – кількість змін роботи; Кп– коефіцієнт переводу явочної чисельності в облікову:

 

,       (10.3)

 

де Н –- відсоток невиходів працівників на роботу; Но – норма обслуговування на одного працівника;

3) за робочими місцями:

 

Ч = п × Зм × Кп,       (10.4)

 

де п – кількість робочих місць;

4) при обслуговуванні кількома робітниками однієї одиниці устаткування чи агрегату:

 

Ч = А × Р × Зм × Кп,      (10.5)

 

де А – число агрегатів; Р – число робітників для обслуговування одиниці агрегату.

5) за нормами виробітку:

 

,      (10.6)

 

де N – планова кількість виробів, од.; Нв – годинна норма виробітку одного працівника.

6) за допомогою кореляційного аналізу (для управлінського персоналу):

 

Ч = а1 × х1 + а2 × х2 + ... + ап × хп,     (10.7)

 

де х1, х2, … хп – значущість факторів, що визначають чисельність управлінців за цією функцією; а1, а2, … ап– коефіцієнти регресії, що визначають міру впливу кожного фактора на чисельність.

Чисельність інших категорій персоналу (керівників, фахівців, службовців), як правило, визначається аналітичним методом з врахуванням вивчення фактичної завантаженості, ліквідації непродуктивних втрат робочого часу, впровадження рекомендацій наукової організації праці, нових інформаційних технологій, удосконаленнядокументообігу на основі затвердженого на підприємстві штатного розкладу, в якому встановлюється кількість працівників по кожній із вказаних груп згідно з діючими нормативами чисельності.

Загальний обліковий склад працівників підприємства визначається шляхом підсумовування облікового складу робітників (відрядників і погодинників), керівників, фахівців і службовців.

За результатами розрахунків планової кількості працівників на підприємстві складають штатний розклад, у якому фіксується потреба працівників певних посад, професій, рівнів кваліфікації.

Розроблений штатний розклад порівнюють із фактичною наявністю працівників відповідних посад і кваліфікації та визначається надлишкова чи недостатня кількість працівників підприємства.

У ринкових умовах господарювання заробітна плата працівника вже не визначається розміром якогось гарантованого фонду оплати праці, а дедалі більше залежить від кінцевих результатів і доходів від діяльностіпідприємства. При цьому сам працівник дедалі частіше стає більш-менш реальним співвласником підприємства і повинен одержувати ви­нагороду не тільки за працю, а й за вкладений у підприємство капітал.

Планування коштів на оплату праці здійснюється на основі розробленого штатного розкладу і прийнятої на підприємстві системи матеріального стимулювання праці персоналу.

Плани із заробітної плати складаються окремо для всіх категорій персоналу. Як і при розрахунку кількості працівників, найбільш трудомісткими і складними є розрахунки, пов’язані з визначенням фонду заробітної плати робітників.

Фонд заробітної плати робітників складається з основної заробітної плати і додаткової оплати праці. Розміри оплати робітника залежать від результатів його праці з урахуванням результатів господарської діяльності підприємства. До основної заробітної плати відноситься оплата праці, що визначається тарифними ставками, відрядними розцінками й оплачується робітникам за відпрацьований час і виконані послуги чи продукцію, а також надбавками і доплатами в розмірах не вище, установлених чинним законодавством. До додаткової заробітної плати відносяться доплати і компенсаційні виплати за невідпрацьований час.

Залежно від складу доплат розрізняють прямий, годинний, денний і місячний фонди заробітної плати робітників (рис 10.1).

 

Рис. 10.1 – Схема структури планового фонду заробітної плати робітників

 

Найпростішим є прямий фонд заробітної плати, що у своєму складі не містить ніяких доплат. За рахунок додавання до прямого фонду відповідних доплат утворюються годинний, денний і місячний фонди заробітної плати робітників. Для основних і допоміжних робітників фонди заробітної плати плануються окремо.

Прямий фонд – це заробітна плата, нарахована робітникам за відрядними розцінками, у процентах від виторгу, за тарифними ставками за відпрацьований час. Загальний прямий фонд заробітної плати визначається за формулою:

 

ФЗПпр = ФЗПпр.е + ФЗПт.п,    (10.8)

 

де ФЗПпр.е – прямий фонд заробітної плати робітників-від­рядників; ФЗПт.п – тарифний фонд заробітної плати робітників-пого­динників.

Розглянемо розрахунок прямого фонду заробітної плати робітників-відрядників. Основою для розрахунку прямого фонду заробітної плати є планові розцінки за виконувані роботи (послуги, продукцію) і відповідно плановий обсяг цих робіт (послуг, продукції). Планові розцінки повинні враховувати плановане зниження трудомісткості відповідних робіт (технологічних операцій) порівняно з трудомісткістю про-дукції на початок планового періоду в зв’язку з впровадженням організаційно-технічних заходів щодо зростання продуктивності праці.

Розрахунок прямого фонду заробітної плати робітників-відрядників проводиться за формулою:

 

,     (10.9)

 

де n – кількість видів виробів (робіт, послуг); рi – планова розцінка за виконання (виготовлення) і-го виробу (роботи, послуги), грн; ОВпл.і – планова кількість і-х виробів (одиниця роботи, послуги на рік/квартал), од.

Розцінка за одиницю продукції розраховується за формулою:

 

рі = Тст.і × Кт.середн × tпл.і,     (10.10)

 

де Тст.і – годинна тарифна ставка робітника-відрядника першого розряду, грн; Кт.середн – середній тарифний коефіцієнт розряду роботи (послуги, виробу); tпл.і – планова трудомісткість одиниці i-го виробу, год.

Розрахунок прямого фонду заробітної плати робітників-відряд-ників також можна проводити, використовуючи дані планової трудо-місткості продукції (при часто змінюваному асортименті продукції) за такою формулою:

 

,   (10.11)

або

,     (10.12)

 

де Ті – трудомісткість виробництва і-го виду продукції, нормо-годин; n – кількість видів продукції;kт.середн – середньозважений тарифний коефіцієнт робіт:

 

,      (10.13)

 

де kі – тарифний коефіцієнт робіт і-го розряду; tі – трудомісткість робіт за і-м розрядом, нормо-годин; m – кількість розрядів робітників-підрядників (відповідно до тарифної сітки).

Фонд тарифної заробітної плати робітників-погодинників розраховується за формулою:

 

,   (10.14)

 

де n – кількість груп погодинників різних розрядів; Тст.і – годинна тарифна ставка робітників-погодинників і-го розряду, грн; Чпог. і – планова кількість робітників-погодинників, осіб; Фпл – корисний фонд робочого часу одного середньооблікового робітника в плановому році (кварталі), год.

Годинний фонд заробітної плати робітників включає у свій склад, крім прямого фонду, доплати за відпрацьований час і відповідає основній заробітній платі робітників.

Годинний фонд заробітної плати розраховується за формулою:

 

ФЗПг = ФЗПпр + Пр + дн + дбр + днавч + др + дін, (10.15)

 

де ФЗПпр – прямий фонд заробітної плати; Пр – премії, що виплачуються робітникам із фонду заробітної плати; дн – доплати за роботу в нічний час; дбр – доплати не звільненим від основної роботи бригадирам за керівництво роботою бригад; днавч – доплати кваліфікованим робітникам за навчання учнів; др – доплати резервним робітникам; дін – інші доплати до прямого фонду (за суміщення професій: за розширення зони обслуговування чи збільшення обсягів виконуваних робіт; за роботу у важких, шкідливих умовах праці, доплати висококваліфікованим робітникам за класність).

Сума премій визначається відповідно до діючих на підпри­ємстві розмірів і шкали преміювання.

Загальна сума премій робітникам по підприємству визначається за формулою:

,    (10.16)

 

де n – кількість груп робітників, для яких установлюються різні розміри премій; ФЗПпр.і – сума прямої заробітної плати і-ї групи робітників, грн; Упрем.і – розмір премії і-ї групи робітників, %.

Доплати за роботу в нічний час нараховують робітникам за кожну відпрацьовану годину з 22-ї до 6-ї годин ранку в розмірі не менш як 20 % годинної тарифної ставки (або за умовами колективного договору).

Бригадирам, не звільненим від основної роботи, надаються щомісячні доплати за керівництво роботою бригад. Розміри цих доплат залежать від облікової кількості робітників у бригаді. За керівництво роботою бригади в складі від 5 до 10 осіб бригадиру доплачується 10 %, а за керівництво бригадою більше 10 осіб – 15 % його тарифної ставки (у колективному договорі ці ставки можуть бути переглянуті у бік збільшення).

Доплати за навчання учнів робляться щомісяця кваліфікованим робітникам підприємства, не звільненим від виконання своєї основної роботи. Розмір цих доплат залежить від кількості учнів, котрі навчаються одночасно, умов праці, у яких ведеться навчання, і визначається на підставі плану підготовки і підвищення кваліфікації кадрів.

Річну суму доплат розраховують множенням кількості учнів, котрі навчаються, на строк навчання і на суму, виплачувану за кожного учня в місяць.

У годинний фонд заробітної плати включають також доплати резервним робітникам. Для забезпечення безперебійної роботи підприємства і заміни відсутніх робітників у зв’язку з хворобою, відпустками й іншими причинами невиходів на роботу їх функції виконують резервні робітники. Резервним робітникам звичайно присвоюють розряд, що відповідає вищому розряду виконуваних робіт на закріплених за ними операціях. Резервні робітники, які виконують роботи, оплачувані нижче присвоєних їм розрядів, одержують доплати в розмірі різниці між установленою їм тарифною ставкою і тарифною ставкою виконуваних робіт.

Доплати за суміщення професій, багатоверстатне обслуговування устаткування визначаються згідно з положеннями колективного договору. Доплати за понаднормовий час роботи і за внутрішньозмінні простої з вини підприємства не плануються.

У денний фонд заробітної плати включаються годинний фонд, доплати за невідпрацьований час у межах робочого дня. Він визначається за формулою:

 

ФЗПд = ФЗПг + дг.м + дпідл,    (10.17)

 

де дг.м – доплати за перерви в роботі матерів, що годують немовлят; дпідл – доплати за пільгові години підлітків.

Доплати за перерви в роботі матерів, що годують немовлят, розраховують множенням середньої годинної заробітної плати робітників на загальний час цих перерв.

Доплати підліткам за невідпрацьований пільговий час визначаються на основі даних про кваліфікаційний склад підлітків і кількість пільгових годин. Середньогодинна тарифна ставка підлітків розраховується як середньоарифметична величина тарифних ставок відповідно до кількості підлітків відповідних розрядів.

Місячний фонд заробітної плати включає у свій склад денний фонд і доплати за повні невідпрацьовані дні. Його розраховують за формулою:

 

ФЗПм = ФЗПд + двідп + дв.н. + дін,   (10.18)

 

де двідп – виплати за чергові й додаткові відпустки, грн; дв.н. – виплати за відпустки на навчання, грн; дін – інші доплати, грн.

Фонд заробітної плати, призначений для оплати чергових і до­даткових відпусток, розраховують множенням середньоденної заробітної плати на загальну кількість днів відпустки всіх робітників. Середньо-денну заробітну плату робітників визначають діленням денного фонду заробітної плати на кількість робочих днів у році всіх робітників.

Суму доплат за відпустки осіб, які навчаються на заочній формі навчання в навчальних закладах, визначають як добуток середньо-денної заробітної плати робітника на середню тривалість відпустки на навчання (з балансу робочого часу) і облікової кількості робітників за планом.

До інших доплат відносять: доплати за виконання державних обов’язків; виплати компенсацій за невикористані відпустки; виплати середньої заробітної плати робітникам, направленим на семінари, курси підвищення кваліфікації; компенсаційні виплати у зв’язку з плановим скороченням кількості робітників тощо. Інші доплати плануються на рівні аналогічних витрат звітного періоду з урахуванням можливих змін у плановому році.

Розрахунок годинного, денного і місячного фондів заробітної плати на підприємствах зі стабільним колективом і невеликою кількістю персоналу доцільно проводити укрупнено за такою методикою:

1) визначення прямого фонду заробітної плати робітників ФЗПпр прямим розрахунком (за приведеною методикою);

2) розрахунок коефіцієнтів доплат (за даними звітного періоду):

а) до прямого фонду заробітної плати:

 

;       (10.19)

 

б) до годинного фонду заробітної плати:

 

;       (10.20)

в) до денного фонду заробітної плати:

 

;       (10.21)

 

3) розрахунок планових фондів заробітної плати робітників укрупненим методом:

а) годинного фонду заробітної плати:

 

ФЗПг = ФЗПпр · кпр;    (10.22)

 

б) денного фонду заробітної плати:

 

ФЗПд = ФЗПг · кг;     (10.23)

 

в) місячного фонду заробітної плати:

 

ФЗПм = ФЗПд · кд.     (10.24)

 

Фонди заробітної плати керівників, фахівців і службовців розраховуються на підставі штатних розкладів і схеми посадових окладів за посадами і професіями.

Загальний річний фонд заробітної плати по кожній посаді визначається шляхом множення встановленого місячного окладу на кількість календарних місяців у році “плюс” надбавки до заробітної плати, які передбачаються з фонду заробітної плати відповідно до діючої на підприємстві системи преміювання і доплат.

Фонд заробітної плати інших категорій персоналу розраховують за формулою:

 

,    (10.25)

 

це ФЗПін – загальнорічний фонд заробітної плати інших катего­рій персоналу (керівників, фахівців, службовців), грн; n – кількість посад інших категорій персоналу; Ок.і – місячні посадові оклади і-ї категорії персоналу, грн; Ні – сума надбавок і доплат і-ї категорії персоналу, грн.

Надбавки до заробітної плати повинні мати чітко виражений стимулюючий характер і бути взаємопов’язані з діловими здібностями конкретного працівника.

Річний фонд заробітної плати необлікового складу (тобто осіб, яких немає в списках підприємства) планується на роботи, які не може виконати штатний персонал підприємства. Розмір фонду заробітної плати необлікового складу ФЗПн.с встановлюють відповідно до планового обсягу робіт і ринкових розцінок (нормативних) на їх оплату.

Загальний фонд заробітної плати всього персоналу на плановий період розраховується як сума місячного фонду заробітної плати робітників ФЗПм, річного фонду заробітної плати інших категорій персоналу ФЗПін і річного фонду заробітної плати необлікового складу ФЗПн.с за формулою:

 

ФЗПзаг = ФЗПм + ФЗПін + ФЗПн.с.    (10.26)

 

При плануванні фондів заробітної плати доцільно розраховувати їх (для подальшого обліку в витратах) у розрізізмінної частини оплати праці, до якої відноситься заробітна плата робітників-від-рядників, оплата їхніх відпусток, а також премії за виробничі результати, і постійної частини оплати праці, яка включає оплату праці робіт­ників-погодинників, оплату їхніх відпусток, доплати і надбавки, а також оплату праці керівників, фахівців і службовців.

Такий розподіл фонду заробітної плати необхідний для подаль­шого аналізу використання коштів фонду заробітної плати і вивчення впливу обсягу, структури виробництва, питомої трудомісткості продук­ції та рівня оплати праці за одну людино-годину.

Зведений план з праці та заробітної плати. На основі всіх наведених розрахунків кількості персоналу і фондів заробітної плати пра­цівників складається зведений план з праці, що містить такі показники:

- кількість персоналу в цілому і за окремими категоріями працівників;

- обсяг реалізованої (товарної) продукції у вартісному виразі;

- середній виробіток на одного працівника (робітника);

- фонд заробітної плати в цілому і за окремими категоріями працівників;

- середня заробітна плата на одного працівника (робітника);

- витрати заробітної плати на 1 грн товарної продукції.

Складовою частиною плану з праці є план підготовки персоналу, який складається з підрозділів: підготовка нових кадрів для основного і допоміжного виробництва; підвищення кваліфікації робітників на виробничо-технічних курсах і курсах цільового призначення, на робочих місцях, навчання другим професіям; підвищення кваліфікації керівників, фахівців і службовців.

План підготовки кадрів і підвищення кваліфікації працівників складають, виходячи з очікуваної наявності персоналу і додаткової потреби у працівниках відповідних категорій.

 

10.2. Планування росту продуктивності праці

 

Продуктивність праці – це показник, що характеризує її ефек­тивність і показує здатність працівників випускати певну кількість продукції за одиницю часу.

Розрізняють продуктивність індивідуальної праці, яка від об­ражає затрати лише живої праці працівників, і продуктивність суспіль­ної праці, що відображає затрати праці живої та уречевленої.

Рівень продуктивності праці характеризується показником, який показує кількість продукції, що вироблена за одиницю часу. Обер­неним до виробітку є показник трудомісткості.

Методи визначення виробітку:

- натуральний (ділення обсягу виробленої продукції у фізичних одиницях на кількість затраченого часу в нормо-годинах); різновидом натуральних вимірників обчислення виробітку є умовно-натуральні;

- вартісний (ділення обсягу виробленої продукції в гривнях до затрат часу, вираженого в середньообліковій чисельності робітників, або відпрацьованій ними кількості людино-днів, людино-годин);

- трудовий (ділення обсягу продукції, представленої в затратах робочого часу в нормо-годинах, на кількість робітників).

Планування продуктивності праці здійснюється методами прямого рахунку та пофакторно.

Метод прямого рахунку передбачає визначення планового рівня продуктивності праці Пп.пл шляхом ділення запланованого обсягу випуску продукції у вартісному виразі або в натуральних одиницях (Qпл або Nпл) на планову чисельність промислово-виробничого персоналу Чпл:

 

 або .   (10.27)

 

Пофакторний метод передбачає розрахунок приросту продуктивності праці через економію чисельності працівників під впливом різних факторів. Розрахунок планового рівня продуктивності праці здійснюється в декілька етапів.

І. Обчислення економії робочої сили під впливом техніко-економічних факторів, до яких відносять:

1.1. Підвищення технічного рівня виробництва. Економія робо­чої сили під впливом цього фактора Етехн.робчислюється за формулою:

 

осіб,    (10.28)

де t1, t2 – трудомісткість виготовлення одиниці продукції до і після впровадження технічного заходу відповідно, нормо-год; Nпл – плановий обсяг випуску продукції, натуральні од.; Фд – дійсний річний фонд робочого часу одного робітника в плановому році, год; Квн – коефіцієнт виконання норм; Кч – коефіцієнт часу, який визначається шляхом ділення кількості місяців дії заходу в плановому році на 12.

1.2. Структурні зрушення у виробництві. Зміна чисельності робітників за рахунок структурних зрушень у виробничій програмі Естр.зр знаходиться за формулою:

 

,     (10.29)

 

де Тб, Тпл – трудомісткість виготовлення продукції вартістю 1 млн грн в базовому та плановому періодах відповідно, нормо-год; Qпл – обсяг випуску продукції по плану, млн грн.

Зменшення чисельності робітників за рахунок збільшення питомої ваги кооперованих поставок Екoоп.прозраховується за формулою:

 

 осіб,   (10.30)

 

де Пб, Ппл – питома вага кооперованих поставок в базовому і пла­новому періодах відповідно, %; Чб – базова чисельність робітників, чол.

1.3. Удосконалення управління, організації виробництва і праці. Економія чисельності працюючих за рахунок вдосконалення управління виробництвом Еудоскон-упр визначається за формулою:

 

Еудоскон-упр= SЧСб – SЧСнорм , осіб,   (10.31)

 

де SЧСб – сумарна чисельність керівників, спеціалістів і службовців в базовому періоді, чол; SЧСнорм – те саме за прогресивними нормами, прийнятих в плановому періоді, чол.

Економію чисельності робітників в результаті покращання використання робочого часу Ероб.ч обчислюють з виразу:

 

 осіб,   (10.32)

 

де Дб, Дпл – число робочих днів, відпрацьованих в середньому одним робітником в базовому і плановому періодах відповідно; Ч¢ПВП – вихідна чисельність ПВП, скоригована з врахуванням впливу структур­них зрушень у виробництві, чол.; Проб – питома вага робітників у базовій чисельності ПВП, %.

1.4. Зміна обсягів виробництва. Відносне зменшення чисель­ності працівників при збільшенні обсягу виробництва Еобсяг.вир визначається за формулою:

 

, осіб,  (10.33)

 

де Ч.б.ум-пост – базова чисельність умовно-постійного персоналу (ПВП “мінус” основні робітники), чол.; DQ– приріст обсягу виробництва, %; DЧум-пост – приріст чисельності умовно-постійного персоналу, %.

1.5. Галузеві фактори. Відносна економія робочої сили по цій групі факторів Егал.ф може визначатись за формулою:

 

осіб,    (10.34)

 

де tб, tпл – трудомісткість видобутку або виробництва одиниці про­дукції в базових і планових умовах виробництва відповідно, нормо-год; Nпл – плановий обсяг виробництва, натур. од.; Фпл – плановий фонд робочого часу одного робітника, год.

1.6. Введення в дію і освоєння нових підприємств (об’єктів). Зміна чисельності робітників визначається як різниця між чисельністю, що планується для нових підприємств (вона встановлюється на основі технічних проектів) і тією чисельністю, яка була б необхідна для випуску продукції на нових підприємствах при базовій продуктивності праці по міністерству в цілому.

Загальна економія чисельності працівників Езаг знаходиться як сума економії чисельності по кожному з перерахованих факторів.

II. Визначення вихідної чисельності промислово-виробничого персоналу в плановому періоді Чвих:

 

осіб     (10.35)

 

де Ко – темпи росту обсягу виробництва в плановому періоді, %.

III. Визначення планової чисельності працюючих шляхом віднімання від вихідної їх чисельності в плановому періоді Чвих загальної величини їх зменшення Езаг.

IV. Розрахунок приросту продуктивності праці DПп.пл у плановому періоді:

   (10.36)

 

Якщо по підприємству є відомою зміна трудомісткості виробничої програми в цілому, то можливу зміну продуктивності праці по підприємству в плановому році можна обчислити за формулою:

 

    (10.37)

 

де DПп – можливий приріст або зниження продуктивності праці в плановому році, %; DТпрогр – процент зменшення або збільшення трудомісткості виробничої програми в плановому році.

 

    (10.38)

 

де Ероб.часу – економія (зростання) затрат робочого часу на виконання виробничої програми в плановому році, нормо-год; Тпрогр.б – трудомісткість виробничої програми в базовому році, нормо-годин.

Важливим елементом економічного аналізу є розрахунок можливого приросту продукції за рахунок росту продуктивності праці. Цей розрахунок можна здійснити, користуючись залежністю:

 

     (10.39)

 

де DQпп – приріст обсягу випуску продукції за рахунок підвищення продуктивності праці, %; DЧ – приріст чисельності, %; DQ – приріст обсягу виробництва, %.

 

10.3. Планування витрат виробництва

 

У вітчизняній економіці, коли мова йде про витрати вироб­ництва, часто вживається термін “собівартість продукції”. У зарубіжній економічній літературі замість собівартості продукції зазвичай вживається термін “валові витрати”, під якими розуміється сума постійних і змінних витрат.

Собівартість продукції – це грошовий вираз затрат підприємства на виробництво і реалізацію продукції. Собівартість продукції характеризує ефективність всього процесу виробництва на підпри­ємстві, оскільки у ній відображаються: рівень організації виробничого процесу; технічний рівень; продуктивність праці та інше.

Собівартість продукції як показник використовується для конт­ролю за використанням ресурсів виробництва, визначення економічної ефективності організаційно-технічних заходів, встановлення цін на продукцію. За умов самофінансування зниження собівартості є основним джерелом зростання прибутку підприємства.

За складом продукції розрізняють собівартість товарної продукції; валової продукції; реалізованої продукції; незавершеного виробництва.

У промисловості розрізняють собівартість індивідуальну і галузеву.

Показниками собівартості продукції, що використовуються в господарській практиці:

1) затрати на 1 грн товарної продукції В1 грн.ТП:

 

В1 грн.ТП = СТП / QТП, к./грн,    (10.40)

 

де СТП – собівартість всієї товарної продукції підприємства, грн; QТП – обсяг товарної продукції підприємства, грн;

2) собівартість окремих видів продукції (визначається на основі калькуляцій собівартості окремих видів продукції);

3) зниження собівартості порівняльної товарної продукції (використовується на підприємствах зі сталим асортиментом продукції).

В основі групування витрат, що формують собівартість продук­ції, лежать наступні ознаки:

І. Ступінь однорідності витрат.

Всі витрати за цією ознакою поділяються на:

- одноелементні (прості) – сировина і матеріали, заробітна плата тощо; ці витрати мають єдиний економічний зміст;

- комплексні – різнорідні за своїм складом і охоплюють де­кілька елементів витрат, їх ще називають непрямими (загальновиробничі та адміністративні витрати, втрати від браку).

ІІ. Спосіб віднесення на окремі види продукції.

Витрати поділяються на:

– прямі (безпосередньо пов’язані з виготовленням даного виду продукції і можуть бути прямо віднесені на її одиницю);

– непрямі (пов’язані з виготовленням різних виробів і не можуть прямо відноситись на той чи інший вид продукції; до них належить заробітна плата управлінського і обслуговуючого персоналу, утримання та експлуатація основних фондів тощо).

III. Зв’язок з обсягом виробництва.

Витрати поділяються на:

– постійні (їх загальна сума не залежить від кількості виготовленої продукції в певних межах; до них належать витрати на утримання та експлуатацію будівель і споруд, управління). У складі постійних розрізняють умовно-постійні витрати, які неістотно змінюються при зміні обсягу виробництва;

- змінні – загальна сума витрат за певний час залежить від обсягу виробництва продукції; поділяються на:

а) пропорційні – змінюються прямо-пропорційно до зміни обсягу виробництва (сировина, матеріали, комплектуючі, відрядна заробітна плата);

б) непропорційні – поділяються на прогресуючі і дегресуючі.

Джерелами зниження собівартості продукції є ті затрати, за рахунок економії яких знижується собівартість продукції, а саме:

- затрати уречевленої праці, які можуть бути знижені за рахунок кращого використання засобів і предметів праці;

- затрати живої праці, які можуть бути скорочені за рахунок росту продуктивності праці;

- адміністративні витрати.

Основними шляхами зниження собівартості продукції є скорочення тих витрат, які мають найбільшу питому вагу у її структурі.

Факторами зниження собівартості є підвищення технічного рівня виробництва, вдосконалення організації виробництва і праці, зміна структури та обсягу продукції, галузеві та інші фактори.

План з собівартості продукції на підприємстві включає такі елементи:

- планування зниження собівартості товарної продукції;

- складання кошторису витрат на виробництво;

- складання планових калькуляцій окремих видів продукції.

Планування зниження собівартості товарної продукції здійснюють шляхом планування зниження затрат на 1 грн товарної продукції. Всі фактори, що впливають на зміну цих витрат, можуть бути об’єднані у перелічені вище групи.

Розрахунок зниження собівартості продукції за факторами виконують в такій послідовності:

1) визначають затрати на 1 грн ТП в базовому році:

 

В1грн.ТП.баз = СТП.баз / QТП.баз, к./грн;    (10.41)

 

2) визначають вихідну собівартість ТП в плановому році:

 

Свих.пл = В1грн.ТП · QТП.пл, грн,     (10.42)

 

де QТП.пл – плановий обсяг товарної продукції підприємства, грн;

3) визначають економію затрат за техніко-економічними факторами методом прямого розрахунку (факторний метод):

– підвищення технічного рівня виробництва може спричинити економію витрат за рахунок зниження норм витрат матеріалів та росту продуктивності праці, тобто зниження трудомісткості виготов­лення продукції ЕТ:

 

ЕТ = (Н0 · Ц – H1 · Ц) · N1, грн,   (10.43)

 

де Н0, Н1 – норма витрат матеріалів до і після здійснення заходу, натур. од.; Ц – ціна одиниці матеріального ресурсу, грн; N1 – обсяг випуску продукції після здійснення заходу, натур. один.;

 

ЕТ =[(t0 · СГ0 – СГ1· t1) ´ (1+ ДЗ% / 100) ´

´ (1 + Всоц.зах / 100)] · N1, грн,   (10.44)

 

де t0, t1 – трудомісткість одиниці продукції до і після здійснення заходу, нормо-год.; СГ0, СГ1 – середньогодинна тарифна ставка робітників до і після здійснення заходу, грн/год; ДЗ% – середній процент додаткової заробітної плати для певної категорії робітників; Всоц.зах – встановлений процент відрахувань на соціальні заходи;

– удосконалення організації виробництва і праці спричиняє економію витрат за рахунок поглиблення спеціалізації та розширення кооперування виробництва;

 

Еск =[С – (Цс + Тр)] · Nк, грн,    (10.45)

 

де С – собівартість виробів, виробництво яких планують розмістити на спеціалізованих підприємствах, грн/од.;Цс – гуртова ціна за виріб, виготовлений на спеціалізованому підприємстві, грн/од.; Тр – транспортно-заготівельні витрати на одиницю виробу, грн/од.; Nк – кількість виробів, що отримують зі спеціалізованих підприємств з моменту проведення спеціалізації до кінця року, натур, од.;

– зміна структури і обсягу продукції спричиняє відносне зниження умовно-постійних витрат:

 

грн,   (10.46)

 

де DQпл – приріст обсягу випуску продукції в плановому році, %; Пу-п – сума умовно-постійних витрат в базовому році, грн;

– відносна економія витрат внаслідок зміни структури продукції, %:

   (10.47)

 

де  – витрати на 1 грн продукції до і після впровадження заходу;  – обсяг j-го виду продукції до і після впровадження заходу;

– відносна економія на амортизаційних відрахуваннях, що пов’язана із зміною вартості основних фондів та з ростом обсягу вироб­ництва:

 

    (10.48)

 

де  – сума амортизаційних відрахувань до і після впровадження заходу;

4) визначають планову собівартість продукції:

 

СТП.пл = Свих.пл. ± Есум, грн,    (10.49)

 

де Есум – сума економії витрат за всіма техніко-економічними факторами, грн;

5) визначають рівень затрат на 1 грн ТП в плановому році:

 

В1грн.ТП.пл = СТП.пл / QТП.пл, к./грн;   (10.50)

 

6) розраховують процент зниження затрат на 1 грн ТП в плановому році в порівнянні з базовим:

 

g = [(В1грн.ТП.баз – В1грн.ТП.пл) / В1грн.ТП.баз] · 100 %.  (10.51)

 

Індексний метод дає можливість врахувати вплив усіх факторів укрупненим способом:

– зниження собівартості продукції за рахунок зміни норм витрат матеріалів і зміни цін на них:

 

DСМ = (1 – ІН · ІЦ) · ПМЗ, %,    (10.52)

 

де ІН – індекс зміни норм витрат матеріалів на один виріб; ІЦ – індекс зміни цін на одиницю матеріального ресурсу; ПМЗ – питома вага матеріальних затрат в собівартості продукції, %;

– зниження собівартості продукції за рахунок росту продуктив­ності праці:

DСПП = (1 – ІЗП / ІПП ) · ПЗП, %,   (10.53)

 

де ІЗП – індекс росту середньої заробітної плати; ІПП – індекс росту продуктивності праці; ПЗП – питома вага заробітної плати у собівартості продукції, %.

– зниження собівартості продукції за рахунок зниження умовно-постійних витрат:

 

DСУ-П = (1 – ІУ-П / Іq ) · ПУ-П, %,   (10.54)

 

де ІУ-П – індекс росту умовно-постійних витрат; Іq – індекс росту обсягу виробництва продукції; ПУ-П – питома вага умовно-постійних затрат у собівартості продукції, %.

Мета складання кошторису витрат на виробництво – встановлення всієї суми затрат на виробництво в плановому році. Сюди входять всі затрати на виробництво товарної продукції, а також витрати, пов’язані зі зміною залишків незавершеного виробництва, витрати майбутніх періодів та інші.

Калькулювання собівартості продукції – це процес обмеження собівартості одиниці продукції.

Розрізняють наступні методи калькулювання собівартості:

- нормативний (витрати на одиницю продукції встановлю-ються за нормами);

- параметричний (затрати на проектований виріб встановлюються, виходячи із залежності рівня цих витрат від зміни техніко-економічних параметрів виробу);

- розрахунково-аналітичний (прямі витрати на виробництво одиниці продукції розподіляються на основі діючих норм, а непрямі – пропорційно заробітній платі).

 

10.4. Планування та розподіл прибутку

 

Визначальний вплив на фінансовий стан підприємства має прибуток. Підприємство реалізує свою продукцію споживачам і отримую за це грошову виручку. Для виявлення фінансового результату необхідно зіставити виручку із затратами на виробництво продукції та її реалізацію (собівартістю).

Підприємство отримує прибуток, якщо виручка вища за собівартість. Прибуток – це основне джерело фінансових ресурсів підприємства, пов’язаний з отриманням валового доходу.

У сфері підприємницької діяльності офіційно визнано, що дохід як показник фінансових результатів – це виручка від підприємницької діяльності, тобто виручка від реалізації продукції (робіт, послуг) за вирахуванням матеріальних і прирівняних до них витрат, включаючи оплату праці та прибуток.

Під валовим доходом закон “Про оподаткування прибутку підприємств” (прийнятий Верховною Радою України 22.05.1997 р.) розуміє загальну суму доходів суб’єкта підприємницької діяльності, отримуваних ним на території України та за її межами у грошовій або інших формах від усіх видів діяльності. Основну питому вагу у складі валових доходів істотної більшості підприємств будь-якої галузі сфер виробництва і надання послуг складає виручка від продажу (реалізації) власної продукції (послуг, робіт), а також іншої реалізації.

Виручка від реалізації товарної продукції – це вартість реалізованих товарів, робіт, послуг основної діяльності підприємства.

Виручка від іншої реалізації – це грошові надходження підприємству за товарно-матеріальні цінності, що не є його основною продукцією (продаж зайвих виробничих матеріалів, устаткування, матеріалів від ліквідації основних засобів тощо), послуги цехів допоміжного виробництва (ремонтних, автотранспортних, енергетичних) стороннім організаціям. До виручки від іншої реалізації відносять також продаж продукції підсобного сільського господарства.

Зв’язок між виручкою від реалізації, валовим доходом, собівар­тістю та прибутком наведено на рис. 10.2.

 

 

Рис. 10.2 – Співвідношення виручки від реалізації,

валового доходу, собівартості та прибутку

 

Кінцевий фінансовий результат (прибуток або збиток) складається з фінансового результату від реалізації продукції (робіт, послуг), основних фондів та іншого майна підприємства і доходів від інших позареалізаційних операцій, зменшених на суму витрат за цими операціями. На всіх підприємствах основним узагальнюючим показником фінансових результатів і господарської діяльності є прибуток (доход). Цими положеннями визначається роль і місце прибутку в економіці підприємства.

Прибуток у класичному розумінні являє собою різницю між ціною товару і затратами на виробництво товару – його собівартістю.

Прибуток синтезує в собі всі найважливіші сторони роботи під­приємства. Щоб прибуток підприємства зростав, воно повинно:

- нарощувати обсяги виробництва і реалізації товарів, робіт, послуг;

- розширювати, орієнтуючись на ринок, асортимент і якість продукції;

- впроваджувати заходи щодо підвищення продуктивності праці своїх працівників;

- зменшувати витрати на виробництво (реалізацію) продукції (тобто її собівартість);

- з максимальною віддачею використовувати потенціал, що є у його розпорядженні, у тому числі фінансові ресурси;

- зі знанням справи вести цінову політику, бо на ринку діють переважно вільні (договірні) ціни;

- грамотно будувати договірні відносини з постачальниками і покупцями;

- вміти найбільш доцільно розміщати (вкладати) одержаний раніше прибуток з точки зору досягнення оптимальною ефекту.

Розрізняють такі види прибутку:

1. Балансовий (валовий) прибуток – загальний прибуток підприємства, одержаний від усіх видів діяльності, до його оподаткування і розподілу. Інколи слід врахувати витрати, що зменшують величину балансового прибутку (плата за землю, податок на майно, податок з власників транспортних засобів, утримання дошкільних закладів тощо).

2. Операційний прибуток визначається коригуванням балансового прибутку на операційні витрати, до складу яких входять: заробітна плата з нарахуваннями, амортизаційні відрахування, рентні платежі, транспортні і комерційні витрати. Саме цей скоригований балансовий прибуток виступає у формі прибутку до оподаткування (оподатковуваного прибутку).

3. Чистий прибуток – це прибуток, що надходить у розпорядження підприємства після сплати податку на прибуток.

З чистого прибутку підприємства сплачуються борги та проценти за кредит, а решта розподіляється на фонд споживання (виплати власникам, акціонерам, персоналу за результати роботи) та фонд нагромадження (використовується на інвестиційні потреби та створення резервного фонду).

Прибуток підприємства формується за рахунок таких джерел:

1. Прибуток від реалізації продукції (виконання робіт, надання послуг); по іншому цей прибуток називають прибутком від операційної діяльності, тобто такої, яка відображає основну мету існування підприємства на ринку та профіль діяльності.

Прибуток від реалізації визначається як різниця між виручкою від реалізації продукції (без врахування податку на додану вартість і акцизного збору) та повною собівартістю продукції.

2. Прибуток від продажу майна включає прибуток від продажу матеріальних (основних фондів) і нематеріальних активів, цінних паперів інших підприємств тощо; визначається як різниця між ціною про­дажу та балансовою (залишковою) вартістю об’єкта, який продається.

3. Прибуток від позареалізаційних операцій –прибуток від спільної діяльності підприємств, проценти з реалізації акцій, облігацій та інших цінних паперів, штрафи, що сплачуються іншими підприємст­вами за порушення договірних зобов’язань, доходи від володіння борговими зобов’язаннями, роялті.

Обсяг реалізації (або обсяг продажів у міжнародній термінології) і прибуток – найважливіші чинники, що впливають на фінансовий стан підприємства.

Збільшення обсягу реалізації може відбуватися за рахунок зрос­тання випуску продукції (робіт, послуг) у натуральному виразі, росту цін, зменшення залишків незавершеного виробництва. Реалізувати всі ці засоби збільшення обсягу продажів можна лише при відповідній ринковій кон’юнктурі попиту і пропозиції, хоча велике значення має і ефективне використання виробничих потужностей самих підприємств.

Розміри прибутку і можливості його зростання знаходяться в складній залежності від цілого ряду чинників, найважливішими з яких є:

- обсяг реалізації;

- структура вартості реалізованої продукції (частка в її складі змінних, постійних витрат і прибутку);

- розмір інших прибутків і витрат, що входять до складу валового прибутку (відсотки отримані і сплачені, прибутки від участі в інших організаціях, інші операційні та позареалізаційні прибутки і витрати);

- рівень оподатковування прибутку.

Міра впливу приросту обсягу реалізації на приріст прибутку від реалізації розраховується за формулою:

 

DПр = DР × (РБ / ПрБ),     (10.55)

 

де DПр – приріст прибутку від реалізації, %; DР – приріст виручки від реалізації, %; РБ – виручка від реалізації базового року, грн; ПрБ – прибуток від реалізації базового року, грн.

Якщо перед підприємством стоїть завдання збільшити прибуток на визначену суму, то це можна зробити або шляхом збільшення обсягу реалізації, або шляхом зниження постійних або змінних витрат без збіль­шення обсягу реалізації. Наприклад, підприємство вирішує збільшити обсяг реалізації за рахунок росту натурального обсягу продукції. Сума, на яку у цих умовах потрібно збільшити обсяг реалізації, якщо підприємству потрібний приріст прибутку в розмірі DПр, розраховується за формулою:

х = DПр / (1 – dзм),     (10.56)

 

де х – необхідний приріст обсягу реалізації для забезпечення потрібного підприємству збільшення суми прибутку від реалізації; dзм – питома вага змінних витрат у виручці від реалізації базового року, %.

Якщо підприємство з метою збільшення суми прибутку вирішує не збільшувати натуральний обсяг реалізації, а просто підвищити ціни (попит дозволяє зробити це), тоді розмір приросту обсягу реалізації дорівнює розміру приросту прибуткової реалізації. Так само розраховується приріст у випадку, якщо обсяг реалізації не змінюється, а прибуток може бути підвищений тільки шляхом зниження постійних або змінних витрат. Але використання різних чинників для збільшення прибутку не рівноцінно за ступенем складності.

Можливо також одночасне використання всіх чотирьох засобів підвищення прибутку, коли приріст прибутку може бути отриманий частково за рахунок росту натурального обсягу реалізованої продукції, частково – за рахунок підвищення цін, а частково – у результаті зменшення постійних або змінних витрат.

Важливе значення для забезпечення умов невпинного зростання прибутку і рентабельності має якість їх планування.

Якщо план із прибутку складено грамотно та якісно, підприємство має змогу правильно визначити обсяг платежів у державний бюджет і суму прибутку, що залишається у його розпорядженні для створення фінансової бази для розвитку виробництва, необхідних витрат на розвиток соціальної сфери, матеріальне заохочення праці.

У плануванні прибутку беруть участь – при організаційній від­повідальності за цю справу фінансової служби – всі виробничі і функціональні підрозділи підприємства. Тільки в такому разі план може правильно віддзеркалювати внутрішньогосподарські резерви вироб­ництва на базі більш раціонального використання матеріальних, трудових і фінансових ресурсів.

Балансовий прибуток планується на рік, квартал, місяць спо­чатку окремо за складовими частинами: прибуток від реалізації товарної продукції, прибуток (збиток) від іншої реалізації. Позареалізаційні прибутки плануються лише в частині доходів підприємств від здійснення ними корпоративних прав і від вкладання фінансових ресурсів у інші (крім акцій) цінні папери, депозити. Інші позареалізаційні прибутки і збитки не плануються: підприємства повинні так організувати роботу і взаємовідносини зі своїми партнерами, щоб не порушувались договірні умови, чинне законодавство, фінансова дисципліна, що виключає штрафні платежі, пеню, неустойки.

Є декілька методів планування прибутку від реалізації товарної продукції:

– метод прямого розрахунку;

– розрахунково-аналітичний метод.

На невеликих і середніх підприємствах найбільш поширеним методом планування прибутку від реалізації товарної продукції є метод прямого поасортиментного розрахунку, який базується на викорис-танні формули

 

Пр = Р – С,       (10.57)

 

де Пр – прибуток від реалізації товарної продукції; Р – вартість реалізації товарів (робіт, послуг) за оптовими (регульованими, договірними тощо) цінами без ПДВ і акцизного збору; С – повна сума витрат виробництва на її виготовлення і реалізацію (повна собівартість товарів, робіт, послуг).

При цьому використовуються дані про обсяги реалізації з кожної асортиментної позиції, які були одержані при складанні обсягу реа­лізації товарної продукції.

Основною позитивною якістю складання плану прибутку ме­тодом прямого розрахунку є простота і достовірність. Однак він обмежує можливості виявлення внутрішніх резервів зростання прибутку в процесі планування, оскільки дає лише кінцевий результат – плановий прибуток, не враховуючи впливу окремих факторів на планову величину прибутку.

Головним чином з цієї причини широко використовується розрахунково-аналітичний метод планування прибутку.

Аналітичний метод планування прибутку від реалізації товарної продукції базується на вивченні факторів, які визначають рівень прибутку та рентабельності у базовому періоді (наприклад, у 2009 р. при плануванні на 2010 р.), врахуванні їх, а також інших факторів (зростання виробництва, зниження собівартості продукції тощо), які повинні мати місце вже в плановому періоді. Тобто розрахунки проводяться на основі рентабельності виробництва продукції у звітному періоді і врахуванні зростання відповідного показника у плановому періоді.

Послідовність роботи з планування прибутку:

1. Визначається прибуток планового року, виходячи з обсягу товарної продукції в оптових цінах і базового рівня рентабельності.

2. Розраховується вплив на плановий прибуток різних факторів.

Другий етап – етап коригування очікуваного прибутку від реалізації товарної продукції за факторами, які формували прибутковість і рентабельність підприємства у базовому періоді і які слід враховувати як резерви росту прибутку у плановому періоді (або, навпаки, які не можуть бути враховані через певні умови при плануванні прибутку на плановий період). Таким чином обчислюється базовий прибуток від реалізації товарної продукції і базова рентабельність продукції підприємства.

На цьому етапі роботи найскладніше – це знайти підхід до того, як врахувати зміни цінових факторів на обсяг прибутку і рентабельність підприємства, бо в умовах інфляції ціни на ті ресурси, які воно споживає на виробництво, так само, як і оптові ціни, за якими воно реалізує продукцію споживачам, швидку змінюються, причому дуже часто в нерівноцінних співвідношеннях. У меншій мірі, але все ж спостерігається варіація цін і в умовах безінфляційної ринкової економіки – під впливом попиту і пропозиції на сировину, основні засоби, товари народного споживання, робочу силу, інші товари.

Отож, якщо при плануванні прибутку виходити просто з тієї рен­табельності продукції, яка склалася у базовому періоді, то це може приз­вести до дуже серйозних прорахунків. Рентабельність продукції підприємства, яка досягнута ним у базовому періоді, для її використання як базової, при плануванні прибутку в новому плановому періоді повинна бути скоригована з урахуванням умов ціноутворення планового періоду.

Якщо припустити, що і ціни на матеріальні ресурси, що йдуть на виробництво, і витрати підприємства на оплату праці, що включаються до собівартості продукції, і договірні оптові ціни при реалізації готової продукції змінюються на одну і ту ж величину (один і той же індекс), то рентабельність продукції не зміниться. Але подібна ситуація лише випадковість.

Нижче наведена формула, яка визначає, як взагалі змінюється рентабельність продукції під впливом зміни цін на готову товарну продукцію підприємства і на ресурси, які використовуються підпри­ємством, тобто формують собівартість продукції:

 

р1 = р0 – (1 + р0) (1 – іп / ір),     (10.58)

 

де р1 – коефіцієнт рентабельності продукції при зміні відпускних цін на продукцію і цін на ресурси, що формують собівартість продукції; р0 – коефіцієнт рентабельності продукції до зміни цін; іп – індекс відпускних цін на готову товарну продукцію; ір – індекс цін на ресурси, які формують собівартість товарної продукції.

Для розрахунку індексів іп та ір підприємство, плануючи прибуток, наприклад, на наступний рік, повинно з можливою точністю прогнозувати, як будуть змінюватися ціни у плановому році на його продукцію, які зміни в ціноутворенні на сировину, матеріали, інші матеріальні ресурси будуть мати місце, які передбачаються зміни у зв’язку з цим щодо рівня оплати праці, що також впливає на собівартість продукції, її рентабельність.

Обчислена таким чином базова рентабельність продукції відоб­ражає лише цінові фактори, які слід брати до уваги при плануванні прибутку. Далі відомими методами економічного аналізу можна визначити резерви, які не були використані підприємством у базовому році для зростання прибутку, а саме:

- ліквідація непродуктивних і понаднормативних витрат, що відносяться на собівартість продукції;

- ліквідація фактів поставки готової продукції покупцям з відхиленнями від узгоджених технічних і якісних параметрів, які ведуть до зниження оптових цін на ці вироби і, отже, прибутку від реалізації;

- структурні зрушення в асортименті продукції, що виробляється і реалізується, в бік випуску більш рентабельної.

3. Визначається плановий прибуток як сума прибутку, розрахованого за базовою рентабельністю і результатів впливу на прибуток різних факторів у плановому році.

Підприємства, які в плановому році передбачають випуск і реа-лізацію значного обсягу нової продукції, і питома вага такої продукції сягає 25 % і більше, мають планувати розмір прибутку від реалізації товарної продукції окремо: аналітичним методом в частині випуску продукції, яка випускається в базовому і в плановому роках, методом прямого асортиментного розрахунку в частині нової продукції.

Аналітичний метод розрахунку планового прибутку також зветься перевірочним методом. Найкращі результати з точки зору якості планування він дає при поєднанні двох методів, коли асортиментний розрахунок прибутку доповнюється перевіркою через розрахунок за допомогою скоригованої базової рентабельності.

Прибуток від іншої реалізації виступає об’єктом планування на підприємствах, які мають сталу виручку і дохід від реалізації послуг своїх допоміжних виробництв, що плануються у складі іншої реалізації. Методи планування прибутку від іншої реалізації нічим суттєво не відрізняються від тих, які використовуються при плануванні прибутку від реалізації основної товарної продукції.

Розподілу між підрозділами може підлягати та частина при-бутку від реалізації, що залишається після всіх розрахунків підпри-ємства з державним бюджетом, державними і комерційними банками, іншими кредиторами, виплати дивідендів і утворення фондів.

Залишковий принцип розподілу заводського прибутку дозволяє акумулювати частину коштів на рівні підприємства з метою централізованого рішення деяких найважливіших питань перспективного розвитку підприємства (реконструкція і технічне переозброєння підприємства, освоєння нових видів продукції, розширення виробничих потужностей, здійснення заходів у соціальній сфері тощо).

Критерієм розподілу частини прибутку підприємства між його виробничими підрозділами є додані витрати виробництва підрозділів, що містять у собі власні витрати даного виробничого підрозділу і витрати (додані витрати) допоміжних підрозділів, що обслуговують, забезпечують його і на договірній основі з ним співпрацюють.

Отже, розподіл частини прибутку підприємства від реалізації між його виробничими підрозділами відбувається пропорційно доданим витратам виробництва за допомогою спеціального коефіцієнта розподілу:

 

q = DІІр / å Вд,      (10.59)

 

де DІІр – частина прибутку підприємства від реалізації, що під­лягає розподілу між його виробничими підрозділами, грн; åВд – сумарні додані витрати виробництва в повній собівартості реалізованої підприємством продукції, грн.

Коефіцієнт доводиться до підрозділів у вигляді норми рентабельності, однакової для всіх цехів і служб, що забезпечує рівну стартову базу і збалансованість фінансових ресурсів на рівні підприємства. На основі коефіцієнта розподілу формуються планово-розрахункові внутрішньозаводські ціни на продукцію, роботи і послуги підрозділів, а отже, формується прибуток підрозділів.

Додані витрати виробництва – всі поточні витрати виробництва в підрозділі, для якого встановлюється розрахункова ціна на виріб, за винятком вартості покупних матеріалів, ресурсів і вартості напівфабрикатів, що надійшли по внутрішньозаводським кооперова-ним поставкам від інших підрозділів підприємства.

Обсяг кооперованих поставок напівфабрикатів і комплектів деталей за планово-розрахунковими цінами визначається тільки для цехів основного виробництва (заготівельних, механічних і складальних), що утворюють технологічний ланцюжок основного виробництва.

Виключення обсягу кооперованих поставок із кошторису вит­рат на виробництво основних цехів відбувається з метою запобігання повторному рахунку в доданих витратах виробництва даних підрозділів, а також з метою запобігання повторному рахунку при визначенні планово-розрахункових цін на продукцію даних підрозділів.

Такий підхід дозволяє забезпечити збалансованість фінансових ресурсів на рівні підприємства.

До складу планово-розрахункової ціни на роботи і послуги допоміжних, обслуговуючих і забезпечувальних підрозділів входять також планові додані витрати. Такі планово-розрахункові ціни фігурують у договірних відношеннях і використовуються у взаєморозрахунках з основними цехами. Перевитрата доданих витрат виробництва в порівнянні з плановим завданням покривається відповідними підрозділами за рахунок власного прибутку.

Внутрішньозаводські планово-розрахункові ціни – один і основних інструментів організації внутрішньозаводських економічних відношень. Вони складають основу договірних відношень між підприємством і його підрозділами щодо матеріально-технічного забезпечення останніх і постачання готової продукції на склад підприємства, а також між самими підрозділами щодо реалізації продукції (робіт, послуг) по внутрішньозаводській кооперації.

Основу формування внутрішньозаводських планово-розрахун­кових цін складають додані витрати виробництва:

 

Цпрji = Вдji (1 + q),      (10.60)

 

де Цпрji – планово-розрахункова ціна j-го виробу (виду робіт або послуг) і-го підрозділу; Вдji – додані витрати на виробництво j-го виробу (на виконання j-го виду робіт або послуг) і-м підрозділом; q – коефіцієнт розподілу прибутку, що доводиться до всіх підрозділів у виді єдиної норми рентабельності.

Такий підхід дозволяє економічному (фінансовому) управлінню підприємства встановити об’єктивні планово-розрахункові ціни на внутрішньозаводському рівні, а виробничим підрозділам – формувати прибуток:

 

åПрji = å(Цпрji – Вдji ),     (10.61)

 

де Прji – прибуток і-го підрозділу, отриманий від реалізації j-го виду продукції (виконання робіт, надання послуг); Цпрji – планово-розрахункова ціна j-го виробу (роботи, послуги) і-го підрозділу; Вдji – додані витрати на виробництво j-го виду виробу (планові додані витрати на проведення j-го виду робіт, надання послуг) і-го підрозділу.

Що стосується внутрішньозаводських кооперованих поставок, вартість яких не входить у планово-розрахункову ціну, то для економіч­ного стимулювання їх раціонального використання до підрозділів доводяться обов’язкові для дотримання норми, нормативи і ліміти. Це ж стосується і формування планово-розрахункових цін на послуги невиробничих підрозділів.

Валовий прибуток підрозділів стає: джерелом орендної плати, відшкодування збитку, нанесеного даним підрозділом іншим підрозділам або підприємству в ході виробничо-господарської діяльності.

Після виконання усіх фінансових зобов’язань на внутрішньозаводському рівні у розпорядженні виробничого підрозділу залишається чистий прибуток.

З свого чистого прибутку підрозділ може утворювати власні фонди накопичення і споживання, а також резервний фонд. Кошти з фонду накопичення можуть бути спрямовані на фінансування розвитку виробництва; кошти з фонду споживання, як правило, використовуються для фінансування соціального розвитку і матеріального заохочення трудового колективу; кошти з резервного фонду необхідні підрозділу, наприклад, для формування оборотних виробничих фондів понад централізовано встановлені ліміти оборотних фондів. Збільшення цих фондів проти встановлених лімітів здійснюється за рахунок прибутку підрозділу.

Показником прибутковості є рентабельність.

Рентабельність – це відносний показник, що характеризує рівень ефективності (дохідності) роботи підприємства. Іншими словами, рентабельність – це якісний вартісний показник, що характеризує рівень віддачі витрат або міру використання наявних ресурсів у процесі виробництва і реалізації товарів, робіт і послуг.

Розрізняють рентабельність:

1) окремих видів продукції:

 

Рі = [(Ці – Сі) / Сі] · 100,      (10.62)

 

де Ці, Сі – відповідно ціна і повна собівартість і-го виробу, грн;.

2) продукції. Характеризує ефективність витрат на її виробництво і збут і обчислюється за формулою:

 

Рп = (Преал / Среал) · 100 %,     (10.63)

 

де Среал – повна собівартість реалізованої продукції, грн;

3) виробництва, яка може бути загальною Рв.заг і розрахун-ковою Рв.розр; ці величини обчислюються за формулами:

 

Рв.заг = [Пбал / (ОФ + Об)] · 100%,    (10.64)

 

Рв.розр = [Пчист / (ОФ + Об)] · 100%,   (10.65)

 

де Пчист – чистий прибуток підприємства, грн; ОФ – середньо­річна вартість основних фондів, грн; Об – нормовані оборотні кошти, грн.

Границі рентабельності не встановлюються, а основними фак­торами підвищення рентабельності можуть бути:

а) при оцінці рентабельності виробництва:

– ріст прибутку;

– зменшення вартості основних виробничих фондів та залишків нормованих оборотних засобів;

б) при оцінці рентабельності окремих видів продукції: зниження собівартості виробів.