2. Етапи історичного поступу психології.

Шлях розвитку уявлень про психіку можна поділити на 2 періоди – донауковий і науковий. У донауковому періоді психіку розглядали як душу. Первісні люди за допомогою поняття душі пояснювали такі явища як сон, втрата свідомості, психічні захворювання, смерть тощо. Душа розглядалась окремою щодо тіла сутністю, яка є тотожною йому за формою. Вона залишає тіло під час сну або смерті і живе поза тілом з тими самими потребами і заняттями, що й при тілесному житті. Поняття душі посідає належне місце у міфології та релігії.

Перші наукові уявлення про психіку виникли у стародавньому світі (Єгипті, Китаї, Індії, Греції, Римі). Вони відбивалися у працях філософів, медиків, педагогів. Можна умовно виділити декілька етапів розвитку наукового розуміння природи психіки та предмета психології як науки.

На 1-му етапі психіка розглядалась як душа (цей етап починається приблизно 5 тисячоліть тому і закінчується на початку нашої ери). Душа – це нематеріальна, не залежна від тіла пізнавальна та життєдайна основа. В античну епоху душа ототожнювалась з атомом, вогнем, повітрям, а в епоху середньовіччя – із свідомістю як здатністю до рефлексії. Представниками наукового напрямку цього періоду є: Конфуцій (551-479 рр. До н.е.), Геракліт з Ефеса (≈544/540 - ≈483 рр. До н.е.), Анаксагор (≈500-428 до н.е.), Демокріт (≈460-370 до н.е.), Левкінн (≈500-440 до н.е.), Сократ (≈469-399 до н.е.), Платон (427-347 до н.е.), Арістотель (384-322 до н.е.), Лукрецій Кар (≈99-55 до н.е.).

На другому етапі природа психіки пов’язується із свідомістю людини (з перших століть нашої ери і до кінця XIX ст.).

Предметом психології вважають сукупність мотиваційних, пізнавальних та емоційних властивостей індивіда. Цей етап пов’язаний з іменами римського лікаря Галена (129-199), Плотіна (≈205…), Августина (354-430), Ібн-Сіни (≈980-1037), Фоми Аквінського (1225-1274), Рене Декарта (1596-1650), Гоббса (1588-1679), Спінози (1632-1677), Лейбніца (1646-1716), Джона Локка (1632-1704). А також І.М.Сеченов (1829-1905) і І.П. Повлов (1849-1936).

3-й етап –друга половина XIX ст. В цей період виникає уявлення про психіку як про поведінку. Предмет психології - це сукупність реакцій у відповідь зовнішні подразники. Згідно з поглядами біхевіористів поведінка протиставляється свідомості.

Середину і другу половину ХІХ ст. Можна вважати періодом становлення психології як самостійної науки. Під впливом дарвінізму, вчення про рефлекс, психофізіології органів чуття, психофізики постають програми побудови психології як дослідної науки. Найбільший успіх мала програма , яку запропонував В.Вундт (1832-1920 рр.). Він заснував у 1879 році першу в світі експериментальну лабораторію у Лейпцизі.

4-й етап – кінець ХІХ ст. Психіка людини дедалі частіше пов’язується із самосвідомістю. Предмет психології – це система уявлень індивіда про себе, що регулює йогостосунки з іншими людьми, ставлення до себе, образ власного “Я” з притаманними йому когнітивними, емоційними та оцінно-вольовими компонентами.

5-й етап (зпочатку ХХ ст.) – психіка людини пов’язується з особистістю. Психологія розглядає соціально зумовлену систему психічних якостей індивіда, яка формується і виявляється у предметній діяльності та спілкуванні. Ця система містить комунікаційні, мотиваційні, характерологічні, самосвідомісні, інтелектуальні, досвідні, психофізіологічні властивості суб’єкта творчої діяльності.

Одним з учнів В.Вундта бів М.М.Ланге, який у 80-ті роки ХІХ ст. Почав працювати як психолог-експериментатор в Одесі. В цей же час розпочинає свою діяльність у Київському університеті І.О.Сікорський.

На зламі ХІХ-ХХ ст. Виникають такі галузі психологічної науки, як експериментальна, диференціальна, дитяча і педагогічна психологія, зоопсихологія, соціальна та культурно-історична психологія, психотехніка. Формуються нові школи і течії психології, серед яких структурна школа Е.Тітченера, вюрцбурзька школа О.Кюльпе, К.Марбе, К.Бюлера, О.Зельца, функціоналізм в американській психології (В.Джемс, Дж.Дьюї, Г.Керр, Р.Вудвортс), біхевіоризм, гештальтпсихологія, фрейдизм.

Так, структурна школа, на думку її засновника В. Вундта, вважала головним завданням психології експериментальне вивчення структури свідомості (лідер цієї школи – Е. Тітченер). Представники вюрцбурзької школи, експериментально визначаючи процес розв’язання задач, головним об’єктом самоспостереження вважали не результат, а процес, події, які виникають у свідомості. На початку ХХ ст.. Утворюється школа гештальтології, фундатором якої стали М.Вертгаймер (1880-1944), В.Келер (1887-1967), К.Кофка (1886-1941). У процесі оригінальних експериментів із вивчення сприймання та інтелекту вони з’ясували, що у складі свідомості існують цілісні образи (гештальти), котрі не розкладаються на сенсорні елементи. Найбільш відомою школою, що сформувалася в Америці наприкінці ХІХ- на початку ХХ ст.., став біхевіоризм. Його фундатори визнавали предметом психології не свідомість, а поведінку (Е.Торндайк (1874-1949), Дж.Вотсон (1878-1958), В.Хантер, К,Лелі та ін.).

У психології наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст.. Починають використовуватися поняття самосвідомості та особистості, які поступово витісняють поняття свідомості та поведінки (вони не зникають, а набувають нового значення, посідають певне місце у новій системі понять про психіку).

З.Фрейд (1856-1939) заснував напрям, який має назву “психоаналіз”. Він розглядав психічне життя людини як багаторівневе явище, глибинним рівнем якого є несвідоме, що має сексуальну й агресивну складові. Погляди З.Фрейда вийшли за межі психології й позначились на стані розвитку різних форм культури ХХ ст. Створений ним напрямок започаткував психологічну допомогу людині і тим утвердив психологію як науку, що має свою реальну практику.

Генетична психологія – напрям, який вивчає насамперед проблему розвитку інтелекту дитини. Його засновник Ж.Паже (1896-1980) вбачає в такому розвиткові результат трансформації операцій (зовнішніх дій дитини) з предметами.

Когнітивна психологія – напрям, представники якого досліджують внутрішню організацію психічних процесів: сприймання, пам’яті, уваги, мислення.

Гуманістична психологія визнає предметом дослідження унікальну особистість, вбачаючи в ній активну, свідому істоту, яка відповідає за своє життя і прагне до втілення моральних ідеалів. Особистість потребує зв’язків з іншими людьми, відчуває необхідність постійного самовдосконалення, шукає необхідність постійного самовдосконалення, шукає сенс життя (Маслоу, Слободчиков, Ісаєв, Роджерс, Роменець, Франкл, Штерн).

Діяльнісний підхід об’єднує вчених, для яких психіка – функція мозку, явище, що виникає у процесах активності живої істоти і опосередковує їх своїми специфічними функціями (Л.С.Виготський, С.Л.Рубін штейн, О.М.Леонтьєв, їх учні та послідовники).

Очевидно, психологію майбутнього очікує поява нових теорій – ланок безперервного процесу пізнання людини самої себе.