4. Гуманістичні теорії особистості

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24
25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39

Та логотерапія В.Франкла.

Одним з фундаторів гуманістичної психології вважається американський дослідник К.Роджерс (1900 – 1990). Центральною ланкою особистості є самооцінка, уявлення людини про себе, “Я-концепція”, що породжується у взаємодії з іншими людьми. Формування самооцінки не проходить без конфліктів. Здатність до гнучкої самооцінки, вміння під тиском досвіду переоцінювати систему цінностей, що виникла раніше, - все це визначається як важлива умова психічної цілісності особистості та її психічного здоров’я.

Г.Олпорт (1887 – 1967) вважав особистість відкритою системою. Особистість – це динамічна організація мотиваційних систем, звичок, установок, особистісних рис індивіда, які визначають унікальність його взаємодії з середовищем (передусім, соціальним). Основною формою існування особистості є її постійний розвиток. Здоровій особистості властиві наступні риси: активна позиція щодо дійсності; доступність досвіду до свідомості; самопізнання; здатність до абстракції; постійний процес індивідуалізації; функціональна автономія рис; стійкість до фрустрації. Важливою умовою розвитку особистості є можливість чинити опір рівновазі. Особистість конкретної особистості характеризується певною системою рис-мотивів (трайтів), яка визначає її поведінку та розвиток.

А.Маслоу (1907 – 1970) – один з основоположників гуманістичної психології – головною рисою особистості вважав потяг до самоактуалізації, самовираження, розкриття потенцій до творчості та любові, в основі яких лежить гуманістична потреба приносити людям добро. Ядро особистості утворюють гуманістичні потреби в добрі, моральності, доброзичливості. Однак ці потреби в самоактуалізації задовольняються лише за умов задоволення інших потреб і, передусім, фізіологічних. Ієрархію потреб, за А.Маслоу, складають:

1) фізіологічні потреби (голод, спрага та ін.);

2) потреби у безпеці;

3) потреби у прихильності та любові;

4) потреби у визнанні та оцінці;

5) пізнавальні потреби (знати, уміти, розуміти);

6) естетичні потреби (гармонія, краса);

7) потреби в самоактуалізації (реалізація здібностей і таланту).

Австрійський психолог і психіатр В.Франкл (нар. 1905) вважав, що рушійною силою людської поведінки і розвитку є пошук Логосу, смислу життя, що має здійснюватися конкретною людиною за її власною потребою. Якщо потяг до смислу життя не може задовольнитися, то може виникнути нусогенний невроз, пов’язаний з “духовним ядром” особистості. Нусогенні неврози потребують спеціальної логотерапії – терапії, яка вносить у людське існування духовний вимір. Логотерапія має своєю метою допомогти пацієнтові у пошуку смислу свого життя.

Людині більше потрібний не стан рівноваги, а боротьба за певну мету, Цей стан В.Франкл пропонує назвати нусодинамікою – духовною динамікою у межаї полярного напруження, коли один полюс утворює смисл, мету, а інший – людину, котра досягає духовної мети.

Головний принцип логотерапії – твердження, що сутність людини – не в отриманні задоволення або уникненні болю, а в розумінні і реалізації сенсу життя.

4. Концепції особистості вітчизняних психологів.

Видатний вітчизняний психолог Л.С.Виготський (1896 – 1934) відомий як творець культурно-історичної теорії розвитку психіки людини. У межах цієї теорії він виділяє 3 основні закони розвитку особистості:

Перший закон – закон переходу від безпосередніх, природних форм поведінки до опосередкованих, штучних, що виникають у процесі культурного розвитку психологічних функцій.

Другий закон – відношення між вищими психологічними функціями буди колись реальними відносинами між людьми.

Третій закон – закон переходу функцій із зовнішнього у внутрішній план.

За Л.С.Виготським, основою особистості є самосвідомість людини, що виникає в перехідний період підліткового віку.

Відомий вітчизняний психолог С.Л.Рубінштейн (1889 – 1960) розглядав особистість у контексті розроблюваних ним принципів детермінізму та єдності свідомості та діяльності. Особистість постає як взаємопов’язана сукупність внутрішніх умов, через які заломлюються усі внутрішні діяння. Особистість зумовлена історично. Особистість – це реальний індивід, жива, діюча людина, яка є носієм суспільних стосунків. Особистість неможлива без психіки і свідомості.

Відомий вітчизняний психолог О.М.Леонтьєв (1903 – 1979) визначав особистість як цілісне утворення, яке є відносно пізнім продуктом суспільно-історичного та онтогенетичного розвитку людини. Вона постає як інтеграція результатів, що здійснюють життєві відношення суб’єкта до об’єктивної дійсності. Є три основні параметри особистості: широта зв’язків людини зі світом; ступінь їхньої ієрархізованості; загальна структура. Психологічні підструктури особистості – темперамент, потреби і потяги, емоційні переживанні та інтереси, навички та звички, моральні риси характеру та ін. Виявляють себе в умовах життя особистості. Особистість розвивається не в межах задоволення потреб людини, а у творчості, яка не знає меж.

Відомий російський психолог Б.Г.Ананьєв (1907 – 1972) вважав, що особистість – це суспільний індивід, суб’єкт і об’єкт історичного процесу. Структура особистості поступово формується в процесі ї соціального поступу. Особистість є продуктом життєвого шляху людини. Структура особистості будується за двома основними типами взаємозв’язків – субординаційним та координаційним.

За концепцією видатного українського психолога Г.С.Костюка (1899 – 1982) індивід стає суспільною істотою в міру того, як у нього формуються свідомість і самосвідомість, утворюється система психічних властивостей, здатність брати участь у житті суспільства, виконувати соціальні функції.

Людина є індивідом на всіх етапах онтогенезу і за всіх умов, а особистістю стає і може перестати бути нею. Структуру особистості утворюють підструктури різного онтогенетичного віку.

Як система, що сама себе регулює та вдосконалює, особистість характеризується єдністю протилежних тенденцій і процесів – інтеріоризації та екстеріоризації, диференціації та інтеграції, потягом до спілкування та до усамітнення, відокремлення тощо.

Динамічність та стійкість особистості дають їй змогу бути незалежною від безпосередніх впливів ззовні, змінювати середовище відповідно до своїх планів і намірів, створювати умови для власного розвитку.

Література для самоосвіти: 14.

Тема 7. Психологічна концепція діяльності.

1. Потреба як джерело активності.

2. Характерні риси діяльності.

3. Структура діяльності.

4. Види діяльності.

Основні поняття: діяльність, дія, операція, мета, потреба, мотив, форми діяльності, зовнішня діяльність, внутрішня діяльність, гра, учіння, праця, спілкування, самодетермінація, інтеріоризація, екстеріоризація.

1. Потреба як джерело активності.

Найважливішою характеристикою психіки є її активність, необхідна для підтримки життєво важливих зв'язків з оточуючим. У взаємодії організму і оточуючого виникають вихідні причини активності - потреби. Потреба - не тільки внутрішній стан, але й необхідність у чомусь поза організмом.

У тварин їх природна організація наперед визначає коло предметів, які є об'єктом потреб. Вроджена потреба бобра - будувати греблю, визначає і певні предмети, які можуть її задовольняти (порода дерева, форма стовбуру, його близькість до води). Якщо фіксований в потребі матеріал відсутній, то бобер не здатний його чимось замінити: замість ще не зрубаного стовбура, скористатись заготовленим людиною. По-іншому у людини. Потреби формуються у вихованні, способи їх задоволення визначаються суспільством, а коло їх весь час розширюється. Так, потреба в їжі - біологічна, але щоб з'їсти шматок м'яса, людина купує його, готує певним чином, їсть з дотриманням певних норм.

Потреба - це стан нужди, що виражає залежність людини від конкретних умов існування, і виступає джерелом активності людини.

Види потреб людини класифікують за двома ознаками:

1) за походженням:

А) природні (відображають залежність від умов, необхідних для життя (їжа, сон, тепло));

Б) культурні (залежність людини від продуктів людської культури як матеріальних, так і духовних (спілкування, підтримка, ідеї)).

2) За характером предмету:

А) матеріальні - в матеріальних предметах (їжа, одяг, житло);

Б) духовні - у продуктах духовної культури (читати книгу, слухати музику).

Задоволення потреб можливе лише за допомогою оточуючих предметів. Вони можуть оцінюватись людиною як більш чи менш важливі для задоволення потреби, тобто мають різну значущість. Наприклад: спрагу може задовольнити і огірок, але найкраще - вода, яка і має найбільшу значущість у даному разі.

Значущість об'єкту - це втілення в ньому потреб людини. Але людина може помилятись і надавати значущість предметам, які насправді не задовольняють потреби. Так, дитина на уроці добре запам'ятовує яскраві малюнки, але не пояснення і висновки до них, які більш значущі для навчання. Таким чином, реальне значення предмету для задоволення потреб не завжди збігається з його значущістю. Специфіка людських потреб породжує особливу форму активності людини - діяльність.

2. Характерні риси діяльності.

Характерні риси діяльності:

1) Зміст діяльності не визначається цілком потребою. Потреба породжує діяльність, тобто є мотивом. Людина працює біля верстата тому, що прагне задовольнити потребу в їжі. Але само по собі керування верстатом не задовольняє голод. Вона діє так, щоб виготовити деталь, яка є її ціллю. Таким чином, ціль (на що спрямована діяльність) і мотив (задля чого ця діяльність) не співпадають.

2) Предметність: діяльність спрямована на якийсь предмет, що у її процесі перетворюється у результат діяльності. Способи досягнення цілей визначаються об'єктивними властивостями речей (папір ріжуть ножицями, а хліб ножем). Ціль однакова - розчленування предметів, а спосіб різний, в залежності від міцності предметів.

3) Усвідомлюваність: для виконання діяльності, людина повинна розуміти зв'язок між метою і задоволенням своїх потреб.

4) Опосередкованість: людина робить будь-що за допомогою певних засобів і способів. Засоби діяльності поділяють на зовнішні (інструменти, техніка) і внутрішні (знання, вміння, навички).

5) Соціальність: щоб бути здатною до діяльності, людина повинна засвоїти засоби і способи, що існують у суспільстві і вироблені попередніми поколіннями.

Діяльність - це внутрішня (психічна) і зовнішня (фізична) активність людини, що регулюється усвідомленою метою. Наявність мети відрізняє діяльність від інших форм активності людини, наприклад, імпульсивної поведінки, керованої безпосередньо емоціями і потребами.

3. Структура діяльності.

На шляху до цілі діяльності, людина послідовно розв'язує низку задач. Щоб пошити сукню, треба виготовити викройку, вирізати, зшити. Кожен такий відносно закінчений елемент діяльності, спрямований на розв'язання однієї поточної задачі, називають дією. Спосіб виконання дії в конкретній ситуації - операція. Дія на зміну стану або властивостей предметів зовнішнього світу - предметна. Виконання предметної дії полягає в здійсненні певної системи рухів (взяти, перемістити, відпустити). Внутрішні або розумові дії - планування, контролю і корекції рухів. Контроль і корекція можливі в результаті порівняння поточних результатів з ціллю. Ціллю є те, що в даний момент відсутнє і повинно бути досягнуте в процесі діяльності, Ціль - це образ майбутнього результату діяльності.

Як же людина може передбачати майбутнє? Між явищами дійсності існує міцний зв'язок (вогонь завжди пече). Пізнаючи ці зв'язки, людина може прогнозувати зміни в оточуючому під впливом тих чи інших предметів.

Предметна зовнішня діяльність випереджується внутрішньою діяльністю. Фізичне оперування речами замінюється уявним. Процес такого переходу від зовнішньої дії до внутрішньої - інтеріорізація Людина може оперувати образами предметів, які відсутні в даний момент, вона думає, згадує і цим вивільняється від залежності від зовнішньої ситуації, яка визначає всю поведінку тварини. У діяльності нерозривні її внутрішні і зовнішні сторони. Перехід внутрішніх дій у зовнішні - екстеріорізація, відбувається при здійсненні планів. Зовнішня сторона - рухи, за допомогою яких людина впливає на світ, визначається внутрішньою (мотивами, знаннями, волею), але й внутрішня виявляється у зовнішній, яка дозволяє з'ясувати міру відповідності результатів з очікуваними.

4. Види діяльності.

Діяльність розвивається з розвитком свідомості і разом з тим є основою формування свідомості. Розвиток діяльності - складний і тривалий процес. Спочатку активність має характер імпульсивної поведінки (вроджені реакції на сильний подразник, їжу.). В перший рік з'являється дослідницька поведінка: дитина накопичує інформацію про світ. З року формується практична поведінка, в якій дитина засвоює, як користуватись побутовими речами. Одночасно розвивається комунікативна поведінка і засвоєння мови. Перший вид діяльності, що з'являється в онтогенезі - гра. Її спонукає потреба в активності, її джерело - наслідування і досвід. Ціль гри - сам процес діяльності, а не предметний результат. В грі дитина оволодіває способами застосування речей і відносинами між людьми. Засвоєння суспільного досвіду є результатом научіння, при якому не ставиться цілі навчитись будь-чому. Засвоєння досвіду - це ніби побічний результат досягнення інших цілей. Учіння, як вид діяльності, з'являється, коли ставиться ціль навчитись будь-чому. Суспільство організовує процес передачі суспільного досвіду у формі навчання та виховання.

Праця - діяльність, спрямована на виробництво суспільно-корисних продуктів (матеріальних або ідеальних). Цілі діяльностей визначаються не особистими потребами, а задаються суспільством, (виробництво телевізорів має сенс лише тоді, коли вони потрібні для суспільства). Праця - діяльність соціальна за природою (цілями) і за характером (неможлива без розподілу праці). Праця є необхідною умовою появи і розвитку свідомості. Застосування і виготовлення знарядь відрізняє працю від простого привласнення продуктів природи. В праці людина керується об'єктивними властивостями предметів, а не їх біологічним значенням. Тому людина повинна відкрити ці властивості, а для цього необхідні вищі процеси переробки інформації: мислення і уява, Діяльність - це форма реального зв'язку людини з світом, природою, іншими людьми, речами.

Проблематичним залишається питання про віднесення до видів діяльності спілкування та мовлення.

Література для самоосвіти: 1; 2; 5; 6; 7; 8; 10; 11; 13.

Тема 8. Чуттєві форми пізнання дійсності

1. Поняття про відчуття, його рефлекторний характер.

2. Класифікація відчуттів.

3. Загальні властивості відчуттів.

4. Чутливість та ЇЇ зміни.

5. Особливості сприймання.

6. Види сприймання.

Основні поняття: сенсорна ізоляція, перцептивна дія, рецептор, аналізатор, афектор, модальність відчуттів, інтенсивність відчуттів, латентний період, чутливість, поріг чутливості, адаптація, сенсибілізація, синестезія, сприймання, цілісність сприймання, предметність сприймання, осмисленість сприймання, константність сприймання, апперцепція.

1. Поняття про відчуття, його рефлекторний характер

Відчуття та сприймання - початковий момент пізнання. За допомогою органів чуттів людина отримує інформацію про оточуюче.

Відчуття - це елементарний психічний процес, що полягає у відображенні окремих властивостей предметів та явищ оточуючого, а також станів внутрішніх органів при безпосередньому впливі подразників на органи чуттів. Для нормальної життєдіяльності необхідний певний баланс інформації між людиною і середовищем. Його порушення виявляються у недовантаженні (сенсорна ізоляція) або перевантаженні. Сенсорна ізоляція вивчалась за допомогою досліду: людину закривали в спеціальному приміщенні з сірими стінами без вікон. Туди не надходили звуки, що забезпечувало мінімум нової інформації. Людину одягали в спеціальні окуляри і одяг. Вже з перших хвилин людина відчувала тривогу, а через дві години просила припинити експеримент через його нестерпність,

Не всі вчені погоджуються, що відчуття дають об'єктивну інформацію про навколишнє. Це проблема відношення відчуття і оточуючої дійсності. Точки зору:

1) Відчуття - це стіна, що відокремлює від зовнішнього світу. Ми сприймаємо не реальні об'єкти, а стани своїх органів відчуттів (Берклі, Кант, Мах - філософи). Формула їх позиції; зовнішній світ - це комплекс моїх відчуттів.

2) Відчуття - це знак, ієрогліф, що вказує на об'єктивні предмети. Однакові подразники, що діють на різні органи відчуттів, викликають різні відчуття (механічний подразник може викликати відчуття тиску, звуку, світла в залежності від дії на шкіру, вухо, око). Цей факт використовується як доказ того, що наші відчуття, визначаються специфікою органів чуттів, а не зовнішніх подразників (теорія специфічної енергії органів чуттів (Гельмгольц, Іоганн Мюллер)).

3) Теорія відображення. Органи відчуттів спеціалізовані на відображенні різних видів енергії, пов'язують нас із зовнішнім світом, дають його адекватний образ. Предмети і їх властивості - первинні, а відчуття - це результат їх впливу на органи чуттів.

Відчуття мають рефлекторний характер. Відчуття - не пасивний процес, побудований за схемою: подразнення органів чуттів проходження збудження нервовими шляхами виникнення відчуттів корі головного мозку. Досліди О.Л.Ярбуса довели, що нерухоме око є незрячим. Потрібно, щоб збудження від ока досягло кори головного мозку і викликало зворотне збудження до ока. Досліди: 1) нерухома присоска до склери ока стає непомітною через 2с; 2) за допомогою присоски і дзеркала фіксувались рухи ока при розгляданні предмету Розглянути предмет можна лише за умови спеціальних рухів очей. За таким принципом функціонують всі органи чуттів, тому відчуття мають активний характер.

Фізіологічною основою відчуттів є проходження нервового імпульсу через ланки рефлекторного кільця: рецептор (орган, що сприймає) - доцентрові нервові шляхи (аферентні) - відповідна ділянка КГМ - відцентрові нервові шляхи (еферентні) ефектор. Ефектор і рецептор - це один і той же орган, що виконує різні функції.

Частина рефлекторного кільця без відцентрових ділянок - це аналізатор. Адекватне відчуття забезпечується комплексом аферентних (до мозку) і еферентних (від мозку) нервових імпульсів.

2. Класифікація відчуттів.

Класифікація відчуттів:

1) За місцем розташування рецепторів:

А) екстероцептивні - органи чуттів на поверхні тіла, сприймають подразники з зовнішнього світу. Серед них контактні - ті, які виникають при прямому контакті рецептора із подразником (дотик, смак), дистантні - подразник на відстані від рецептора (зір, слух);

Б) інтероцептивні. Рецептори у внутрішніх органах відображають їх стан;

В) пропріоцептивні. Рецептори у м'язах приймають інформацію про рухи і розташування тіла;

Г) зовнішньо-внутрішні • температурні, больові, смакові, вібраційні.

2) За органами чуттів (Аристотель); зір, слух, нюх, смак, дотик. Дотикові: тактильні і температурні. Виділяють проміжні між тактильними (тиск) і слуховими • вібраційні (впізнати музику рукою на гучномовці). Загальні для всіх аналізаторів - больові.

3. Загальні властивості відчуттів.

Назвемо властивості відчуттів.

Модальність - це якість відчуття, що відрізняє його від інших (колір сприймається оком, звук - вухом).

Інтенсивність - це кількісна характеристика, що визначається і силою подразника, і станом рецептора.

Тривалість - це часова характеристика, що залежить від тривалості дії подразника та його інтенсивності. Час від моменту впливу на рецептор до виникнення відчуття - латентний період. Час від моменту припинення подразника до зникнення відчуттів - це період післядії.

Просторова локалізація - це визначення розташування подразника в просторі.

4. Чутливість та її зміни.

Органи відчуттів характеризуються чутливістю, тобто відображають предмет з більшою або з меншою точністю. Чутливість визначається силою мінімального подразника, який викликає відчуття. Подразники меншої сили -підпорогові, а більшої - надпорогові. Ці подразники хоча і впливають на органи чуттів, але не викликають адекватного відчуття. Для кожного органа відчуттів є свій поріг чутливості. Для виникнення відчуття запаху потрібно 8 молекул речовини. Нижчий поріг чутливості смакового аналізатора становить в 25 тис.молекул більше, Чим вища чутливість, тим меншої сили подразник необхідний для виникнення відчуття - обернено пропорційна залежність:

Е=1/Р.

Сила подразника і інтенсивність відчуттів пов'язані між собою основним законом психофізики (закон Вебера-Фехнера): при зростанні сили подразника у геометричній прогресії, інтенсивність відчуття зростає в арифметичній прогресії (логарифмічна залежність). Див. Мал. 1.

Пороги чутливості не постійні, а змінюються в залежності від навколишнього середовища, фізіологічних і психологічних умов. Зміна чутливості в залежності від зовнішніх умов - адаптація. Форми адаптації: а) повна адаптація - зникнення відчуття (запаху); б) зниження чутливості - при переході з світла в темряву; в) підвищення чутливості - при переході з темряви на світло.

Сенсибілізація - зміна чутливості від внутрішніх умов; а) постійна - залежить від сталих змін в організмі (від віку, хвороби, професії, вправ); б) тимчасова. Причини: прийом ліків (адреналін загострює чутливість), прийом наркотичних засобів, в результаті взаємодії відчуттів (сильний шум знижує зір, слух загострюється при денному освітленні); під впливом установок, інструкцій.

Взаємодія органів чуттів проявляється у неспецифічній чутливості, Під дією подразника, характерного для одного аналізатора, можуть виникнути реакції в інших - синестезія. Відомий феномен, коли людина відчувала колір кінчиками пальців, Більш поширені приклади синестезії: виникнення кольорових образів при сприйманні музики, словосполучення "гострий смак" (подразник смакового аналізатора викликає відчуття в дотиковому).

5. Особливості сприймання.

Як і відчуття, сприймання виникає лише при безпосередній дії на аналізатори. Перехід від відчуття до сприймання означає більш повне і складне відображення предметів. Якщо відчуття відображає лише окремі ознаки, властивості, то сприймання - предмет в цілому, у взаємозв'язку його ознак і властивостей. І відчуття, і сприймання - джерело наших знань про дійсність.

Властивості сприймання:

1) активний саморегульований характер (для виникнення образу сприймання необхідна участь організму, рухи рецепторних апаратів). Проводився експеримент. Досліджувані були в окулярах, які перевертали зображення догори ногами. В підгрупі, якій дозволялося активно пересуватися, обстежувати кімнату, згодом досліджувані починали сприймати дійсність адекватно. В групі, діяльність якої обмежувалась, відновлення сприймання наставало пізніше, ніж в першій;

2) 2) історичність: обумовленість конкретними умовами і минулим досвідом - аперцепція. Здатність до сприймання формується у дитини під впливом засвоєння сенсорних еталонів, прийнятих у суспільстві (шкала музичних звуків, система геометричних форм і кольорів). При сприйманні предметів людина виділяє ті частини, які відповідають сенсорним еталонам (художник у кольорі морської води бачить більше відтінків, оскільки система його еталонів повніша);

3) предметність - це віднесення всіх відомостей про навколишнє до об'єктивного світу. Виявляється предметність у структурності, цілісності;

4) цілісність: образ виникає як результат послідовного обстеження предмета, Коли він виник, то всі сприйняті ознаки постають одночасно в єдності. Людина сприймає цілісну структуру предмета, хоча інформація може надходити лише про його частину. Наприклад: у вікно ми бачимо дерева, будинки, вулицю, хоча на сітківку потрапляє інформація про певні їх частини. У телевізорі говорить диктор, а не його голова;

5) константність - відносна постійність образу сприйнятого при змінах умов сприймання. Так при віддаленні від будинку його зображення на сітківці зменшується, але розмір будинку сприймаємо як постійний. Ця особливість формується. Проводилось дослідження серед племен, які проживають у лісі. Виявилося, що віддалені предмети вони сприймають як маленькі. Відсутність у них константності розміру пояснюється браком досвіду сприймання певних об'єктів здаля і зблизька;

6) осмисленість - людина відображає значення предметів, усвідомлює їх функції. Називаючи предмет, людина відносить його до певного класу, групи, Образ сприймання - не набір подразників, а пошук пояснення сприйнятих даних. Особливо виявляється при сприйманні подвійних і невизначених зображень (конфігурацію хмар сприймають як літаючу тарілку, кущ у темряві - як постать). Ця ознака свідчить про нерозривність між сприйманням і мисленням;

7) об'єм сприймання - визначається тим, скільки предметів людина може сприйняти одномоментно. Число об'єму дорівнює 4-8 одиниць.

6. Види сприймання.

Види сприймання; 1) за конкретним змістом об'єкту: сприймання тексту, мистецтва, природи, учбового матеріалу; 2) за формами існування матерії: часу, простору, руху; 3) за провідним аналізатором виділяють зорове, слухове, нюхове, смакове, дотикове; кінестетичне (рухове).

Сприймання простору включає сприймання форми, розміру, віддаленості і напрямку розташування предметів. Всі ці характеристики визначаються у співвідношенні з положенням тіла. Сприймання простору відбувається в процесі рухової діяльності і становить вищий рівень аналітико-синтетичної діяльності, яку називають просторовим аналізом. Особливу роль відіграє руховий аналізатор, що фіксує напрямок і траєкторію руху певних ділянок тіла (око і рука рухаються за контуром, і в результаті формується образ форми), Важлива роль функціональної асиметрії півкуль мозку. Сприйманню простору сприяють зв'язки між півкулями, Бінокулярний зір (два ока), забезпечує зображення у трьох вимірах; бінауральний слух - розташування подразника, його віддаленість і напрямок; бімануальний дотик - сприймання форми і величини; диринічний нюх - сприймання напряму розташування джерела запаху.

Визначення тривалості, швидкості, послідовності явищ забезпечується системою аналізаторів, В основі сприймання часу - ритмічна зміна процесів збудження і гальмування. Сприймання ритму можливе за допомогою кінестетичного і слухового аналізаторів. Залежить від характеру діяльності в оцінюваний проміжок часу. В бездіяльності тривалість переоцінюється, в цікавих ситуаціях - недооцінюється.

В сприйманні руху основну роль відіграють зоровий і кінестетичний аналізатори. Оцінюється зображення на сітківці у співвідношенні з рухом ока (Див. Таблицю 1).

Таблиця 1.
№	Зображення на Сітківці	Рухи ока	Сприймання об'єкту як рухомого
1,	+	-	+
2.	-	+	+
3.	+	+	-
4.	-	-	-
Умовні позначення: "+" - рухливість, "-" - нерухомість,

Література для самоосвіти: 2; 3, Т. 1; 4; 5; 6; 7; 8; 9; 11; 12; 13; 14; 15; 16.

Тема 9. Увага та пам’ять.

1. Поняття про увагу.

2. Види уваги.

3. Властивості уваги.

4. Теорії пам'яті.

5. Види пам'яті.

6.Процеси пам'яті (запам'ятовування, збереження, відтворення, забування).

7. Індивідуальні особливості пам'яті.

Основні поняття: увага, мимовільна увага, довільна увага, післядовільна увага, вибірковість уваги, спрямованість уваги, концентрація уваги, розподіл уваги, обсяг уваги, стійкість уваги, переключення уваги, критерії уваги, теорії пам’яті, асоціації, реверберація, ремінісценція.

1. Поняття про увагу.

За допомогою пізнавальних психічних процесів людина отримує, осмислює, зберігає інформацію про дійсність, В пізнавальній діяльності і сприймання, і пам'ять, і мислення, і уява виступають в єдності. Лише в окремих ситуаціях переважає певний пізнавальний процес. Пізнання спрямовується на окремі ділянки дійсності, неможливо пізнати все одразу. Нас оточує безліч предметів, але тільки про деякі з них ми маємо певні знання. Спробуйте пригадати, скільки вікон на фронтоні вашої школи, чи ґудзиків на улюбленій сорочці. Більшість не знайде відповіді. Отже інформація дозується і фільтрується, а цю функцію виконує увага, яка організовує наше пізнання.

К.Д.Ушинський зазначав: "увага це ті єдині двері, через які знання входять у свідомість учнів". Тому школяр може дивитись - і не бачити, слухати - і не чути, якщо вчитель неправильно організовує увагу на уроці.

На межі XIX і ХХ - століть увагу розуміли ж вираз активності душі, нічим не пояснюваної (Джеймс, Вундт). Деякі вчені обмежували увагу системою рухів, що забезпечує розташування тіла, зручне для сприймання або уявлення предмета. Це моторна теорія (М.Ланге, Т.Рібо, Декарт), Дійсно, увага супроводжується пристосувальними рухами, але не вичерпується ними. Так, вчителю на уроці не завжди легко визначити уважність учня лише за зовнішніми ознаками. Зовні зосереджений школяр, виявляється, думає зовсім не про урок, а учень із жвавою поведінкою завжди "в курсі справ", влучно відповідає на запитання вчителя. В сучасній психології існує два погляди на місце уваги серед інших психічних явищ: 1)Увага це сторона, аспект будь-якої психічної діяльності (пам'яті, мислення, сприймання тощо) (С.Л.Рубінштейн; М.Ф.Добринін). 2)Увага - самостійний процес, спеціальна діяльність контролю (П.Я.Гальперін, О.М.Леонтьєв). Найбільш поширеною у підручниках є перша точка зору

Сутність уваги у вибірковому характері психічної діяльності. Психічна діяльність особистості спрямована на те, що має для неї найбільше значення.

Увага - спрямованість і зосередженість свідомості, які передбачають підвищення рівня сенсорної, інтелектуальної та рухової активності індивіда.

Спрямованість забезпечується вибірковим характером і збереженням обраної психічної діяльності. Зосередженість - це заглиблення у дану діяльність і відволікання від інших.

Фізіологічна основа уваги (Павлов, Ухтомський) - домінуючі ділянки збудження у корі головного мозку. Увага виникає на фоні загальної активності певного рівня. Виснажена або збуджена людина важко зосереджує увагу.

2. Види уваги.

Розрізняють мимовільну, довільну, післядовільну увагу. Мимовільну увагу іноді називають пасивною, емоційною. Коли говорять про пасивність, мають на увазі залежність мимовільної уваги від об'єкту, який її привертає, і підкреслюють відсутність зусиль з боку людини, щоб зосередитись. Коли ж її називають емоційною, то підкреслюють зв'язок між емоціями, інтересами, потребами та увагою (не докладаємо зусиль для перегляду цікавого фільму).

Мимовільна увага - це зосередження свідомості на об'єкті через певні особливості цього об'єкту. Якості об'єкту, що привертають до нього мимовільну увагу: 1) сильний різкий подразник (стук в двері); 2) зміна у силі подразника (підвищення або зниження голосу); 3) новизна (нова іграшка); 4) початок і припинення дії подразника (пауза перед початком розповіді); 5) об'єкти, які викликають емоції (яскраві кольори, мелодійні звуки); 6) об'єкти які викликають інтерес. Для підтримки уваги за допомогою інтересу на уроці потрібно дотримуватись таких принципів: змістовність і цікавий виклад матеріалу, розмаїття методів, захопленість вчителя, емоційність уроку.

Довільна увага. Її синонімами є довільна або вольова увага. Цим підкреслюється свідома зосередженість уваги на об'єкті. Довільна увага - це свідома зосередженість уваги на об'єкті із участю вольових зусиль. Людина зосереджується не на тому, що для неї цікаво, а на тому, що вона повинна робити. Довільна увага виникає, коли людина ставить перед собою ціль, досягнення якої вимагає зосередженості. Постановка цілі діяльності - це причина довільної уваги. У дитини довільна увага виникає при виконанні вимог дорослих.

Умови, що полегшують зосередження уваги:

1) у розумову діяльність включається практична дія (читати і конспектувати);

2) словесні нагадування самому собі про цілі діяльності;

3) визначення етапу роботи і обсягу майбутньої роботи (помітки в зошиті. Коли людина не може визначити етап роботи, то остання сприймається як нескінченна);

4) зручне робоче місце (немає сторонніх подразників);

5) психічний стан людини (до кінця робочого дня зростає втома, кількість помилок, а увага спадає; негативний вплив хвороби, емоційного збудження);

6) звичка бути уважним (формується в школі),

Післядовільна увага виникає після того, як була викликана довільна увага, при цьому знижується вольове зусилля. Вона близька до мимовільної уваги: виникає на основі інтересу, але характер інтересу інший. В мимовільній увазі - інтерес до самого процесу діяльності, а в післядовільній - до її результату (учень розпочав розв'язувати приклад без інтересу - довільна увага, в ході розв'язання в нього зростає рішучість досягти результату незважаючи на труднощі - післядовільна увага). Післядовільна увага виникає тоді, коли знижуються вольові зусилля і підвищується інтерес в процесі виконання діяльності. Наприклад, учень захопився розв'язуванням задач.

3. Властивості уваги.

Властивості уваги:

1) обсяг;

2) розподілення;

3) концентрація;

4) стійкість;

5) переключення.

Обсяг уваги - це кількість одночасно охоплюваних увагою об'єктів. Об'єм уваги постійний: 5-7 одиниць. Розширюється при вмінні групувати, систематизувати, Якщо пов'язувати букви в слова, то кількість сприйнятих букв зростає.

Розподілення. Під час одночасного виконання двох, або більше видів діяльності. Умова розподілу: обидві діяльності добре знайомі, а одна хоча б частково автоматизована (професіонал одночасно грає на піаніно і розмовляє). Переключення виникає при свідомому переході від однієї діяльності до іншої, від одного об'єкту до іншого. Воно утруднене, при переході: а) від легкої діяльності до важкої; б) від добре відомої до мало відомої; в) від більш цікавої до менш; г) від незакінченої до нової; г) від глибокої зосередженості. Залежить від індивідуальних особливостей рухливості нервових процесів. Мимовільне переміщення уваги, що не має прямого позитивного значення для діяльності – відволікання.

Концентрація - це міра зосередженості на об'єкті. При високій концентрації увагу нелегко відволікти. Чим менший об'єм уваги, тим більша концентрація. Проте, концентрація дає позитивний ефект лише у поєднанні з достатнім об'ємом і розподіленням уваги (учень при написанні твору концентрує увагу на каліграфії, але неуважний до змісту).

Стійкість виявляється в тривалості зосередження уваги на об'єкті. Слід відрізняти від фізіологічних коливань уваги, які відбуваються через 2-5 секунд (хода годинника чується то ближче, то далі). Але ці коливання не помічаються і не заважають в діяльності. В середньому через 20-15хв роботи відбувається мимовільне відволікання уваги. На уроці цей момент слід використати для переходу до нових видів роботи, розв'язання розвантажувальних завдань, повідомлення цікавих фактів.

4. Теорії пам'яті.

Здатність до запам'ятовування здавна дивувала людину. Античні греки надавали їй надприродньої сили, яву Прометей викрав у богів разом з вогнем, числами і буквами. Від імені богині пам'яті Мнемозини походить сучасний синонім пам'яті - мнемічна діяльність. Легенда свідчить, що О.Македонський пам'ятав по імені і в обличчя 30 тисяч своїх солдат. Вважалось, ніби то в мозку людини є щось схоже на глиняні чи воскові таблички, на яких враження залишають сліди. Потім людина їх "читає". Яке ж сучасне розуміння пам'яті?

Запам'ятовування, збереження і відтворення індивідом його досвіду називають пам'яттю.

Ніяка дія не можлива поза процесом пам'яті, без неї людина залишалася б, за словами Сєченова, "завжди у стані новонародженого", Єдність і цілісність особистості забезпечується пам'яттю. Людина усвідомлює наступність кожного моменту життя, його зв'язок з попередніми і наступними. Перед кожним життя постає як безперервний потік подій.

Центральна проблема пам'яті полягає в розкритті її механізмів. Різні уявлення про механізми пам'яті - це основа теорій пам'яті, створюваних різними науками.

Психологічні теорії пам’яті:

1) асоціативна - пояснює пам'ять як створення асоціацій, тобто зв'язків між явищами та предметами. Запам'ятовування залежить від характеристик зовнішніх умов: чи легко знайти зв'язки між ними, які саме зв'язки. За характером зв'язків виділяють такі асоціації: а) за суміжністю (просторова і часова); б) за подібністю; в) за контрастом; г) за смислом (найбільш складні). Дійсно, запам'ятовування - це пов'язування нового із старим, Але, якби запам'ятовування залежало тільки від ситуацій, то у різних людей в однаковій ситуації воно повинно було б бути однаковим;

2) гештальтизм - для запам'ятовування важливі не окремі зв'язки між предметами, а образ цілісної ситуації. Створюючи ситуацію можна добиватись покращення пам'яті;

3) протилежна до попередніх: переоцінка активності людини, ствердження незалежності пам'яті від зовнішньої ситуації (теорія А.Бергсона);

4) вітчизняна теорія стверджує, що діяльність - фактор пам'яті. Якщо матеріал, який запам'ятовується, входить в ціль діяльності, то пам'ять найбільш продуктивна. Запам'ятовування визначається не тим, яким є сам по собі матеріал (відмінність від 1 і 2 теорій), а тим, що з ним робить людина (відмінність від теорії 3).

У фізіології пам'ять пояснюється на основі умовного рефлексу, як утворення зв'язку між новим і уже відомим. Це фізіологічна основа пам'яті.

Фізична: проходження нервових імпульсів через нейрони при сприйманні залишає слід. Відображення об'єкту супроводжується циркуляцією збудження (імпульсу) в певній групі нейронів, в якій залишився слід. Зміни, які при цьому відбуваються в нейронах, вважають основою збереження минулих вражень.

Біохімічна: запам'ятовування - це двох етапний процес. На першому - одразу після сприймання - в нервових клітинах відбувається короткочасна електрохімічна реакція, яка має зворотній характер (може повернутись в попередній стан). Це основа короткочасної пам'яті. На другому - відбуваються незворотні біохімічні зміни в клітинах, які є основою довгочасної пам'яті,

Хімічна: основа пам'яті - це зміна в РНК (перегрупування її молекул). Можливо 1015-1020 комбінацій РНК.

5. Види пам'яті.

Види пам'яті розрізняють за трьома ознаками:

1) За характером переважаючої психічної активності:

А) рухова (пам'ять на рухи, їх системи). Це основа трудових і практичних навичок;

Б) емоційна (пам'ять на почуття, які виступають стимулом до діяльності, допомагають передбачити результати);

В) образна (пам'ять на уявлення: зорова, слухова, нюхова, смакова, дотикова);

Г) словесно-логічна (специфічно людська;

Запам'ятовується думка у формі понять. Відіграє провідну роль у засвоєнні знань).

2) За характером цілі діяльності:

А) мимовільна - мнемічна мета (запам'ятати) відсутня. Основна частина досвіду;

Б) довільна - є мета запам'ятати, яка регулює процеси пам'яті. Людина визначає, що запам'ятати насамперед, на який період часу, з якою метою тощо.

3) За тривалістю збереження:

А) короткочасна - зберігання матеріалу після одноразового відтворення;

Б) для переходу в довгочасну потрібне багаторазове відтворення;

В) оперативна - обслуговує наявні дії, операції. З її допомогою утримуються проміжні результати, які по закінченню діяльності забуваються

6.Процеси пам'яті (запам'ятовування, збереження,

Відтворення, забування).

Процеси пам'яті:

1) запам'ятовування;

2) відтворення;

3) забування;

4) збереження.

1. Запам'ятовування:

1) Мимовільне - найбільш продуктивне, якщо матеріал входить у зміст цілі діяльності. Дослід (А.О.Смірнов); просили людей розповісти про те, що вони запам'ятали по дорозі на роботу. Люди пригадували найкраще те, що вони робили, або що викликало задачу для сприймання або осмислення. Таким чином, умовою мимовільного запам'ятовування є активне сприйняття матеріалу. Чим вища пізнавальна активність, тим краще мимовільне запам'ятовування.

Дослід П.І.Зінченка: підбір пар зображень в одній групі досліджуваних за смислом, а в другій - за першою буквою. Потім за одним зображенням просили пригадати парне йому. Кращі результати виявились при групуванні зображень за смислом. Тобто матеріал, на який спрямована діяльність, який входить в її зміст, запам'ятовується краще. Ці закономірності важливі для навчального процесу. Краще засвоєння навчального матеріалу передбачає активне його сприймання учнями,

2) Довільне, залежить від: а) особливостей мнемічної задачі (запам'ятати близько до змісту; відтворити переважно форму, а не зміст; запам'ятати даний фрагмент); б) від мотивів (заради оцінки, пізнавальний, для майбутньої професії); в) від оволодіння способами запам'ятовування. А.О.Смірнов поділяв їх таким чином: 1) смислове групування (розбиття матеріалу на частини, знаходження зв'язків між ними); 2) смислові опорні пункти (створення схем, креслень, малюнків); 3) співвіднесення запам'ятованого з відомим; 4) відтворення (переказ, повторення).

На уроці співвідношення довільного і мимовільного запам'ятовування залежить від типу уроку. При вивченні нового матеріалу головне зрозуміти його, а не запам'ятати. Тому переважає мимовільне запам'ятовування. При закріпленні на першому плані - задача запам'ятати, тому переважає довільне.

2. Відтворення має активний творчий характер. Матеріал якісно змінюється, Зміни виявляються: відбір матеріалу; викладення головного; узагальнення змісту; зміни в плані тексту; додавання нового змісту, заміна слів, виразів. Види відтворення: 1) впізнавання - відтворення об'єкту при повторному сприйманні; 2) власне відтворення (без додаткових ознак); 3)пригадування (коли необхідні зусилля); 4) спогади (відтворення подій особистого життя).

3. Забування: випадіння матеріалу з діяльності. Причини: 1) теорія інтерференції; проактивне гальмування (вплив попереднього матеріалу на наступний), ретроактивне (забування матеріалу під впливом наступного); 2)згасання умовних нервових зв'язків (при втомі, відсутності відтворення).

Темпи забування. Перші дослідження провів Г.Еббінгауз, отримані результати зображені на графіку, який названо кривою Еббінгауза (Мал. 2). При однакових проміжках часу () найбільше матеріалу забувається одразу після його сприймання (за інтервал ,), а потім втрата матеріалу уповільнюється. Отже, .

Пізніше було виявлено таке явище, як ремінісценція: зростання обсягу відтвореного матеріалу через тривалий період збереження (раптом щось пригадується) (Мал. 3).

4. Збереження. Для цього необхідно, щоб інформація використовувалась в діяльності. Воно залежить від обсягу матеріалу. Чим більший обсяг, тим менший його процент зберігається. Тому не можна перевантажувати учнів інформацією. В процесі збереження матеріал якісно змінюється.

В пам'яті можна виділити дві сторони: 1) динамічна: спрямована на те, щоб перетворити інформацію; 2) консервативна; спрямована на те, щоб зберегти інформацію, Запам'ятати будь-який даний матеріал можна за умови, що інший матеріал в цей час забувається.

Індивідуальні особливості пам'яті виявляються в швидкості, точності, міцності запам'ятовування і готовності до відтворення. Залежать від особливостей вищої нервової діяльності, міри оволодіння способами запам'ятовування, систематичності у засвоєнні знань. За індивідуальними особливостями виділяють типи: а) наочно-образна - краще запам'ятовуються образи (слухові, рухові, смакові); б) словесно-логічна - краще запам'ятовується словесний матеріал; в) проміжний - немає чіткої переваги, Тип залежить від співвідношення І і ІI сигнальної системи, від професійної діяльності.

Література для самоосвіти: 2; 3, Т. 1; 4; 5; 6; 7; 8; 9; 11; 12; 13; 14; 15; 16.

Тема 10. Раціональні форми пізнання дійсності

(мислення, мовлення, уява).

1. Загальна характеристика мислення.

2. Операції мислення. Детермінація мислення.

3. Основний механізм мислення. Види мислення.

4. Розмежування понять мови і мовлення. Мовлення як діяльність. Мовленнєва поведінка.

5. Функції мови і мовлення. Види мовлення.

6. Мовлення і пізнавальна діяльність.

7. Значення уяви в житті людини. Уява як пізнавальний психічний процес.

8.Образи уяви, прийоми їх створення. Види уяви.

Основні поняття: аналіз, синтез, порівняння, узагальнення, абстрагування, систематизація, класифікація, поняття, судження, умовивід, дедукція, індукція, аналогія, мислення, мова, мовлення, мовленнєва поведінка, активне і пасивне мовлення, зовнішнє і внутрішнє мовлення, усне і писемне мовлення, функції мовлення, монолог, діалог, полілог, вторинний образ, уява, репродуктивна і продуктивна уява, гіперболізація, типізація, схематизація, аглютинація, мрія, ідеал, інсайт.

1. Загальна характеристика мислення.

Пізнання починається із відчуття і сприймання. Інформація, сприйнята за допомогою органів чуттів, узагальнюється, осмислюється, тобто є матеріалом мислительної діяльності. Мислення через відчуття і сприймання пов'язане із зовнішнім світом. У ході "мислення здійснюється більш глибоке пізнання світу, людина виходить за межі чуттєвого пізнання і починає пізнавати такі предмети і явища, які безпосередньо не сприймаються (передбачення хімічних елементів Менделєєвим, вивчення елементарних часток за їх слідами). Тому у пізнанні виділяються чуттєві і раціональні компоненти, які нерозривно пов'язані, переходять один в один.

Мислення - це процес пізнавальної діяльності людини, що характеризується узагальненим і опосередкованим відображенням дійсності.

Зв'язок з мовленням. Людське мислення неможливе без мовлення. Примітивне мислення тварин стосується лише предметів, які в даний момент їх оточують. Слово допомагає абстрагуватись від наявної ситуації, зобразити її за допомогою мовних засобів. Цим людина вивільняється від залежності від наявної ситуації.

Думка формулюється і формується в мовленні. Слово допомагає зафіксувати думку, що дозволяє до неї повернутись, удосконалити її. Особливі можливості в цьому плані дає мисленню мовлення (слово). За допомогою слова найточніше передається інформація від людини до людини. Мислення мас соціальну природу. Людина не народжується з готовою здатністю до мислення, а оволодіває способами і засобами мислення, знаннями, мовою в тому вигляді, в якому вони існують на сучасному їй етапі історії.

Мислення вивчається багатьма науками. В філософії термін мислення використовується як синонім свідомості, психіки. Розглядається історичний розвиток мислення людства в цілому. Логіка вивчає основні форми мислення: поняття, судження, умовиводи, які виступають результатами, продуктами мислення, А психологію цікавить, насамперед, процес мислення, причини, що призводять до тих чи інших результатів. За результатами можуть приховуватись різні шляхи, які до них ведуть (один учень засвоює на уроці, а другому ще потрібно працювати вдома). Психологія вивчає види мислення, його розгортання у часі.

2. Операції мислення. Детермінація мислення.

У процесі мислення виділяють такі основні операції: аналіз, синтез, узагальнення. Аналіз - це виділення в об'єктах елементів, властивостей, зв'язків, поділ предмету на частини (розбирати механізм).

Поєднання окремих елементів цілого називають - синтезом. Відбувається співвіднесення окремих елементів, виділених аналізом. В результаті між ними розкриваються зв'язки, що дозволяє зрозуміти предмет як цілісний.

Аналіз і синтез єдині, становлять основу для складніших операцій -порівняння, класифікації, узагальнення, тощо. Порівняння починається із співставлення предметів (синтез), в ході якого виділяється відмінне і спільне (аналіз). Виділення спільного веде до узагальнення. Загальні ознаки можуть бути поверхневими або суттєвими, Правильні висновки можна робити тільки на основі узагальнення суттєвих ознак (кит - не риба, а ссавець).

Детермінація - це те, що зумовлює процес мислення і спонукає людину включитись у пізнавальну діяльність, почати міркувати,

Мотивація мислення. Мотиви бувають двох типів: 1) специфічно-пізнавальні: прояви пізнавальних потреб (інтерес, допитливість). Смисл мислення постає в самому його процесі; 2) неспецифічні - мислення спрямоване на результат (вимоги дорослих, престиж).

Проте у ході мислення з'являються і власне пізнавальні мотиви (інтерес виникає у процесі розв'язання задачі). Мислення виникає за умови коли нові цілі недосяжні відомими способами і потрібно їх знайти. Такі ситуації – проблемні. Проблемна ситуація переходить у задачу (проблему). Це різні поняття. Проблемна ситуація - це невиразне враження "щось не так", яке спонукає до аналізу обставин, В результаті формулюється задача, В ній відоме і невідоме відокремлені, сформульоване питання, тобто є всі структурні компоненти задачі.

Початкове формулювання задачі лише приблизно визначає шукане, В ході розв'язування воно стає більш чітким і в результаті повністю розкривається. Вихідні умови задачі визначають лише перші кроки в розв'язуванні, а не його в цілому. Кожна дія задачі обумовлена попередньою і сама обумовлює наступну. Таким чином, процес розв'язування задачі сам себе визначає, тобто детермінує, Іноді процес розв'язання виявляється для людини непоміченим, а знаходження рішення сприймається як раптове (інсайт). Психологію цікавить саме те, що призводить до такого результату, умови виникнення інсайту.

Спосіб розв'язання задачі будується на передбаченні шуканого. На роль передбачення в ході розв'язання задач існують різні точки зору: 1) недооцінка - можна передбачити лише безпосередню наступну стадію розв'язання, а не кінцевий результат; 2) перебільшення, переоцінка - людина точно і одразу . Передбачає результат. Сам процес розв'язання полягає в знаходженні правильної здогадки; 3) заперечення передбачення, - рішення здійснюється як вибір правильного способу із всієї сукупності можливих.

3. Основний механізм мислення. Види мислення.

У процесі мислення об'єкт включається у різноманітні зв'язки, і таким чином виявляється система його властивостей (пряма може бути бісектрисою, дотичною, січною, медіаною, паралельною, перпендикулярною в залежності від того, з якими іншими геометричними поняттями вона пов'язана).

Виділення (аналіз) нових властивостей, об'єктів здійснюється через співвіднесення (синтез) об'єкту з іншими предметами. Цей механізм називається "аналіз через синтез" (С.Л.Рубінштейн),

Етапи розв'язання задачі:

1) виникнення проблеми з проблемної ситуації;

2) побудова гіпотез;

3) перевірка гіпотез;

4) формулювання результату.

Способи розв'язання задач:

А) спроб і помилок;

Б) використання відомого алгоритму;

В) цілеспрямована трансформація умов; г)евристичний (пошук способу розв'язання).

Мислення не обмежується розв'язанням задачі, а проявляється і в усвідомленні нових проблем, і в постановці нових задач. Здатність до виявлення проблем свідчить про самостійність і оригінальність мислення, Кожне наукове відкриття починається з проблемної ситуації, з питання (І.Ньютон, Рентген, А.Ейнштейн).

Види мислення виділяють за різними критеріями:

1) Генетичний, за послідовністю появи в філогенезі або онтогенезі: а) наочно-дійове: аналіз і синтез в процесі практичних дій з предметом (переддошкільний вік до 3-х років); б) наочно-образне - не обов'язково наочно діяти з предметом, але необхідно його сприймати або уявляти (дошкільний вік, до 7 років); в)абстрактне (виникає у школярів) - це мислення поняттями.

2) За типом розв'язуваних задач: а) теоретичне - знаходження закономірностей; б) практичне: розв'язання конкретних задач. Так в класі, де навчався майбутній математик Гаусс, учні виконували завдання знайти суму всіх натуральних чисел від 1 до 100. Більшість використовувала звичайний спосіб: 1+2+3 і т.д., тобто розв'язувала конкретну задачу. Гаусс розв'язав її як теоретичну, знайшовши закономірність, що сума крайніх чисел раду завжди однакова, її слід помножити на кількість пар чисел у ряду.

3) За характером узагальнень: а) теоретичне (узагальнення думок); б) практичне (ситуативні узагальнення). Приклад ситуативного узагальнення: дівчинка, повернувшись додому з дитячого садка, лійкою поливає песика, бо вихователька поливала квіти і говорила, що все живе любить водичку,

4) За характером перебігу: а) інтуїтивне (процес малоусвідомлений без виділення чітких етапів); б) аналітичне (добре усвідомлена послідовність етапів).

5) За переважаючими засобами мислення: а) аналітичне (краще розвинена здатність до поділу на складові частини); б) синтетичне (краще розвинена здатність до мислення про цілісний об'єкт).

4. Розмежування понять мови і мовлення. Мовлення як діяльність. Мовленнєва поведінка.

Мова - це система знаків, що слугує засобом людського спілкування і діяльності мислення, способом вираження самосвідомості, передачі від покоління до покоління і зберігання інформації. Мова існує і реалізується через мовлення.

Мовлення - це форма спілкування за допомогою мови. Ця форма склалась історично в процесі матеріальної перетворюючої діяльності людей.

І.О.Зімняя: Мовлення - це своєрідний спосіб формування і формулювання думки за допомогою мови як системи знаків. Л.В. Щерба не використовує поняття мовлення. На його думку, мова існує у 3-х аспектах: як предмет, як процес і як здатність. О.О.Леонтьєв виділяє наступні ознаки для розмежування мови і мовлення.

Мова Мовлення

1. Соціальне індивідуальне

2. Потенціальне реальне

3. Механізм процес

4. Система знаків процес користування цими

Знаками

Разом з тим, О.О.Леонтьєв підкреслює, що мова і мовлення єдині як різні сторони мовленнєвої діяльності.

Чи є мовлення діяльністю? Чи можна виділити у ньому компоненти, наявні в інших видах діяльності?

У відповіді немає єдності. Так, І.О.Зімняя виділяє в мовленні промовляння і слухання.

Промовляння розглядається як самостійна діяльність. Її потреба - мотив - ціль - "щось сказати один одному". Мовленнєвий вираз програмується і реалізується тим, хто говорить. Предмет - висловлення думки, продукт - відповідна дія інших людей.

О.О.Леонтьєв вважає, що мовленнєва діяльність має місце рідко, лише, коли ціль діяльності - породження висловлення, коли мовлення самоцінне (опанування іноземною мовою). В інших випадках використання мови передбачає немовленнєву ціль, і тоді мовлення - не самостійна діяльність, а сукупність мовленнєвих дій, підпорядкованих цілі власне діяльності. Так, вчитель звертається до учня. Його мета - пояснення матеріалу, а мовлення - засіб досягнення цієї мети.

Мовлення в конкретній ситуації - мовленнєва поведінка. Вона передбачає усвідомлення людиною особливостей даної ситуації і своєї ролі в ній. Людина діє в рамках своєї ролі. Але навіть в цьому випадку існує вибір: "можна так, а можна інакше". В залежності від ролі формується мовленнєва поведінка. Крім того, мовленнєва поведінка відображає культурний і освітній рівень людини. Вона повинна підібрати слова за стилем, складністю, типом інтонації, способом побудови речень, супроводженням мімікою і жестами.

У ситуації спілкування з другом доцільний розмовний стиль, неповні речення, багатство міміки і жестів. Інший випадок, коли роблять наукове повідомлення. Тоді мовлення насичене професійними термінами, емоційно-нейтральне, речення повні, ускладнені, ділова інтонація, обмаль жестів і міміки, Таким чином, немає єдиних норм відносно різних ситуацій мовлення. Використання мовлення відповідно до ситуації свідчить про високий рівень розвитку особистості, достатнє оволодіння нормами поведінки у суспільстві. Високі зразки мовленнєвої поведінки становлять ораторське мистецтво. Наука про красномовство - риторика.

5. Функції мови і мовлення. Види мовлення.

Розрізняють функції мови і мовлення. Функції мови: - це характеристики мовленнєвої діяльності, які виявляються у будь-якій ситуації мовлення, а функції мовлення пов'язані із своєрідністю мовлення в різних культурах і соціальних групах, тому виявляються не завжди (Леонтьєв О.О.).

Функції мови:

1) комунікативна: регуляція поведінки - або власної, або іншої людини, або групи людей;

1) знаряддя інтелектуальної діяльності;

2) оволодіння суспільно-історичним досвідом;

3) форма існування суспільно-історичного досвіду;

4) національно-культурна;

5) знаряддя пізнання (теоретичні відкриття).

Функції мовлення:

1) вираження емоцій, волі того, хто говорить;

1) поетична, естетична;

3) магічна (заклинання, заговори);

1) фатична (встановлення контакту);

2) номінативна (найменування предметів);

3) корекція і доповнення немовленнєвої діяльності.

Види мовлення: активне або пасивне; активне поділяється на внутрішнє і зовнішнє; зовнішнє буває усним або писемним; усне буває монологічним (комунікативно активним), діалогічним (комунікативно реактивним) або полілогічним.

Ознаки монологічного мовлення: 1) мало використовується інформація із ситуації мовлення, замість того, щоб вказати на предмет, його описують; 2) більша міра довільності: той хто говорить, попередньо визначає зміст і на його основі будує висловлення; 3) організованість; планування доповіді і окремих висловів заздалегідь; 4) вимагає спеціального виховання: вміння подавати свої думки зрозуміло для інших; 5) вільне використання неповних засобів.

Писемне мовлення відбувається без співрозмовника, або слухача. Цілком визначається суб'єктом. Виклад інформації повністю спирається на засоби мови (не можна використати жести, міміку, ситуацію і т.д.). За походженням усне виникає у спілкуванні з дорослим, а писемне в результаті навчання. На відміну від усного, писемне з самого початку потребує свідомого, довільного аналізу засобів його вираження. Це мовлення максимально довільне і розгорнене.

Ознаки діалогічного мовлення: 1) ситуативність: спирається на ситуацію розмови. Багато дечого само собою розуміється завдяки обізнаності із ситуацією; 2) контекстуальність: кожне чергове висловлення обумовлене попереднім і може бути зрозумілим лише у співвідношенні із сказаним; 3) зростання значення немовних засобів. Всі ці ознаки свідчать про те, що діалогічне мовлення - згорнене, на противагу розгорненому - монологічному;

4) мимовільне, реактивне; репліка - це безпосередня реакція на ситуацію або висловлення співбесідника; 5) мало організоване: наперед весь діалог не планується, а утворюється в ході розмови.

Особливий вид мовленнєвої діяльності - внутрішнє мовлення. Зовнішнє мовлення - усне і писемне, те, з яким ми звергаємось до інших. Внутрішнє мовлення виникає із зовнішнього, характеризується беззвучністю, ситуативністю, узагальненістю, словесною фрагментарністю, недосяжне сторонньому спостерігачеві. Воно не є засобом спілкування між людьми, а виконує функцію мислення або підготовки до спілкування. Внутрішнє мовлення не є просто мовленням про себе, будується за іншими, ніж зовнішнє, законами. Головне в ньому не те, про що говориться (тема), а те, що нового відомо про цю тему (рема). Ця ознака називається предикативністю.

Характерні ознаки: 1) спрощення речень (пропуск частин речень, менша кількість слів); 2) випадіння фонем за типом скорочень; 3) слова чергуються з образами,

При внутрішньому мовленні є зовні непомітні, але фіксовані приладами скорочення органів мовлення, що дозволяє вивчати його. Запис скорочень органів мовлення - міограма.

6. Мовлення і пізнавальна діяльність.

Особливо тісно мовлення пов'язане з мисленням. Мова - знаряддя, хоча і не єдине, мислення. Людина виражає думку в мовленні, формулює її для себе, закріплює письмово, тому може повернутися до неї, ще раз продумати, уточнити, на основі знань зробити відкриття. Щоб запам'ятати будь-що, людина повинна подумки фіксувати його зміст, проговорює його, При сприйманні ми називаємо предмети, що надає сприйманню осмисленого характеру. Слово може посилити слабкий подразник, який не звертає на себе увагу. Завдяки мовленню людина будує фантастичні картини і уявні ситуації. Мова є одним із знарядь, поряд з іншими знаками (картами, кресленнями, цифрами), пізнавальної діяльності людини.

7. Значення уяви в житті людини. Уява як пізнавальний

Психічний процес.

Уява - це специфічно людський пізнавальний психічний процес.

Функції уяви:

1) Евристична: уява - це фактор творчості.

2) Передбачення: постановка цілі діяльності, як ідеального образу майбутнього результату (немає будинку, людина його спочатку уявляє, потім будує). Цю особливість називають випереджуючим відображенням.

3) Практична: людина створює світ культури поряд з існуючим світом природи.

4) Пізнавальна: відкриває сутність явищ, недоступних органам чуттів (неевклідова геометрія: паралельні прямі перетинаються, сума кутів > або < 180°).

5) Естетична: створення творів мистецтва.

6) Уява впливає на розвиток особистості через мрію та ідеал, які забезпечують постановку життєвих перспектив,

Мрія - образ бажаного майбутнього. Вона спонукає людину до дій, мобілізує її зусилля,

Ідеал - це уявлення про найвищу досконалість, зразок, що визначає спосіб дій людини. Є складовою частиною світогляду; організовує і спрямовує діяльність людини.

Уяву іноді ототожнюють або з образним мисленням, або з уявленнями пам’яті і самостійно не вивчають (Вольф, Рібо).

Традиційне розуміння уяви як створення нового чітко не розмежовує її з іншими пізнавальними процесами. Ці ж ознаки характерні і для інших пізнавальних процесів. Так, формування образу сприймання - це вже створення нового (О.М.Леонтьєв). Образ пам'яті теж перетворюється з часом (активність збереження).

О.В.Петровський вважає, що специфіка пам'яті порівняно з мисленням полягає у різному відображенні проблемної ситуації. Якщо воно чітке, кількість невідомих не перевищує можливості мислення для їх знаходження, то задача розв'язується на основі законів логіки (праця інженера). Ситуація з багатьма невідомими, коли мислення неефективне, розв'язується за допомогою уяви (праця письменника). Щоб відрізнити образи уяви від уявлення, потрібно оцінити, наскільки творчим був процес побудови цих образів; наскільки принциповим є розрив із реальністю.

Для уяви характерне більше виявлення цих ознак. В уявленні людина прагне відтворити минулий досвід якомога ближче до реальності. У творчій уяві людина ставить мету створити образ новий, неіснуючий в реальності. У відтворюючій уяві ставиться мета побудувати образ реально існуючого, але того, що не було в минулому досвіді (образ океану, якщо ми його не бачили).

Іноді уява протиставляється іншим пізнавальним процесам на підставі того, що останні - це відображення реально існуючих явищ, а уява - створює картини, неіснуючі в дійсності. Уява, справді, певний відхід від безпосередньо даного, від оточуючої реальності, але в ній завжди зберігається зв'язок з дійсністю:

1. Нові образи створюються із життєвих вражень, елементи образу існують реально, хоча в інших поєднаннях (русалка, кентавр).

2. При створенні нових образів враховуються відомі закономірності. Завдяки цьому образи уяви можуть реально втілюватись (образи в творах Жюль Верна).

Уява – своєрідна форма відображення об'єктивної дійсності, психічний процес, що полягає у створенні нових образів шляхом переробки матеріалу сприймань і уявлень, утворених у попередньому досвіді. Тому образи уяви називають вторинними.

8.Образи уяви, прийоми їх створення. Види уяви.

Образи уяви класифікують:

1) Образи предметів і явищ, в даний момент не спостережуваних, але доступних для сприймання в принципі (були в минулому, відомі за описами),

2) Образи об'єктів, не спостережуваних через обмеженість органів чуттів, але фіксовані приладами (радіація),

3) Образи об'єктів, які повинні бути створені людиною або виникнути у процесі розвитку (план будинку, прогноз).

4) Образи об'єктів, що не існували, не існують і не можливих в майбутньому (казкові герої).

Образи уяви виникають як новий синтез елементів, виділених у відомих предметах та явищах.

Засоби створення образів уяви:

1) Гіперболізація - це перебільшення або зменшення об'єктів (килим-літак, велетень, ліліпут, гноми).

2) Акцентування - перебільшення окремих частин з метою викликати до них увагу (в карикатурах, в шаржах).

3) Доповнення: в основі - образ певного предмету плюс елементи інших (модернізація техніки).

4) Аглютинація - поєднання елементів різних вражень (русалка, кентавр).

5) Реконструкція: за частиною добудовується цілісна структура (робота реставраторів, археологів).

6) Типізація: вираження загальних ознак групи об'єктів у конкретному образі (образи художньої літератури).

4) Символізація: зображення має приховане значення (байки).

Вирізняють види уяви за різними критеріями:

1. За характером цілі діяльності:

Довільна

Мимовільна

Людина свідомо уявляє

Відсутня мета уявити

(Сновидіння)

2. За характером діяльності:

Продуктивна (творча)	Репродуктивна (відтворююча)
Створення нових оригінальних образів	Образи на основі описів, схем, малюнків, креслень

Між ними немає різкої межі, творча включає елементи репродуктивної і навпаки.

3. За змістом:

1) Художня.

2) Технічна.

3) Наукова.

4. За мотивуючою силою:

Активна (дієва)	Пасивна
Спонукає до діяльності (мрія)	Не спонукає до реалізації образів (марення)

5. За зв’язком з дійсністю:

1) образи якої реально втілювані;

2) реалізація образів неможлива.

Література для самоосвіти: 2; 3, Т. 1; 5; 6; 7; 8; 9; 11; 12; 13; 14; 15; 16.

Тема 11. Емоційно-вольова сфера особистості

1. Поняття про почуття. Їх характеристики.

2. Теорії емоцій (еволюційна, периферична, таламічна, когнітивна, когнітивно-фізіологічна).

3. Функції емоцій. Класифікація емоцій.

4. Форми переживання почуттів.

5. Визначення волі. Воля і мотивація.

6. Вибір як умова вольової діяльності. Характеристика вольової дії.

7. Вольові якості особистості.

Основні поняття: почуття, емоції, стенічні почуття, астенічні почуття, чуттєвий тон, настрої, афекти, пристрасті, стреси, фрустрація, моральні почуття, інтелектуальні почуття, естетичні почуття, праксичні почуття, воля, мимовільна дія, довільна дія, вольове зусилля, вольова дія, затримка, бажання, потяг, воління, боротьба мотивів, прийняте рішення, сила волі, безвілля, абулія.

1. Поняття про почуття. Їх характеристики.

Пізнання людини спрямоване на відображення об'єктивних властивостей і закономірностей дійсності. В результаті виникають образ, думка, знання,

По-іншому відображається дійсність в емоційно-вольових процесах. Своєрідність полягає у тому, що почуття відображають значення об'єктів для життя людини у формі переживання (приємне - неприємне, задоволення -незадоволення).

Враховуючи значення об'єктів, людина регулює свою діяльність за допомогою волі: уникає шкідливого та засвоює корисне, Характеристики емоцій:

1. Якість (приємне, неприємне),

2. Полярність (любов - ненависть; радість - горе),

3. Амбівалентність - в складному почутті поєднуються елементи полярних почуттів (ревнощі: любов і ненависть).

4. Інтенсивність - це сила почуття.

5. Тривалість (тривалі чи нетривалі).

6. Рефлекторна природа: відбувається під впливом зовнішніх подразників.

Терміну почуття близький термін емоція. Існують такі погляди на співвідношення цих понять.

1) Вважають синонімами (С.Л.Рубінштейн).

2) Почуття - ширше, а емоція лише прояв почуттів (Г.С.Костюк, А.В.Петровський).

3) Емоції – ширше а почуття виший рівень розвитку емоцій (Макдауголл).

2. Теорії емоцій (еволюційна, периферична, таламічна,

Когнітивна, когнітивно-фізіологічна).

Теорії емоцій по-різному пояснюють причини їх появи та умови перебігу. Серед них:

1) Еволюційна - розроблялась Ч.Дарвіним. Основні емоції, їх вираження, здатність розуміти інших вроджені і залежать від анатомічної будови організму. Аргументи Дарвіна: а) люди в різних культурах користуються однаковими виразними засобами емоцій, б) Тварини здатні розуміти емоції інших видів,

2) Периферична (теорія Джемса-Ланге), Причина емоцій в змінах периферичної нервової системи (вегетативні - зміна судин; склад крові). За цією теорією, спочатку на зовнішній вплив реагують судини, а потім виникає переживання. Але однакові фізіологічні зміні супроводжують різні за якістю емоції, а штучні органічні зміни - не викликають емоцій.

3) Таламічна (Кеннона-Барда). Емоції та органічні зміни відбуваються одночасно з одного джерела - таламуса (орган головного мозку). Сьогодні прийнято говорити про поєднання емоцій та органічних змін, а не про передування одного з цих явищ.

4) Когнітивна (П.В.Сімонов). Позитивні емоції виникають, якщо реальні результати відповідають очікуваним при реалізації цілей. Негативні, коли отримувані результати менш значні, ніж очікувані,

5) Когнітивно-фізіологічна (С.Шехгер). Залежність емоцій від пам'яті та мотивації (установки, інструкції,). Дослід: давали людині фізіологічний розчин і говорили, що він викликає гнів чи радість. Досліджувані констатували в себе появу відповідних почуттів,

3. Функції емоцій. Класифікація емоцій.

Емоції виконують такі функції:

1) Функція оцінки: безпосередньо сигналізують про значення предметів.

2) Спонукання (бажання, потяги, прагнення). Мотивація відкривається людині у вигляді емоцій.

3) Функція стереотипного розв'язання ситуацій: у несподіваних ситуаціях ризику, які вимагають негайного виходу (страх - спонукає до втечі, гнів - до агресії).

4) Організація діяльності. Позитивні емоції - організують, а негативні дезорганізують. Бурхливі емоції негативно впливають на продуктивність діяльності.

5) Вплив на пізнавальні процеси: емоційно насичена інформація краще осмислюється, запам'ятовується, використовується.

6) Функція передбачення: людина емоційно передчуває можливий розвиток подій. Це стимулює її до певних дій.

7) Функція впливу на органічні процеси: стенічні активізують організм, астенічні пригнічують.

Немає єдиної класифікації емоцій. За основу беруться різні ознаки:

- модальність (позитивні, - негативні, приємні - неприємні, задоволення -незадоволення);

- інтенсивність (слабкі і сильні);

- тривалість (тривалі, нетривалі);

- глибина (глибокі, поверхневі);

- усвідомленість (усвідомлювані, неусвідомлювані);

- функції;

- вплив на організм (стенічні і астенічні);

- зміст (моральні, естетичні, інтелектуальні). Іноді їх називають вищими почуттями;

- рівні.

С.Л.Рубінштейн виділяє три рівня:

1) елементарні фізичні почуття, пов’язані з органічними потребами. При цьому не усвідомлюється предмет чуття (безпредметна тривога, самопочуття);

2) предметні - відображають ставлення людини до предметів: моральні, естетичні, інтелектуальні;

3) світоглядні почуття: гумор, іронія, трагізм, що виражають ставлення до дійсності в цілому,

Іноді емоції ділять на: 1) переживання, що відображають ситуативне ставлення до об'єкта, або 2) узагальнене відношення до них. Перші залежать - від умов діяльності, супроводжують її (емоції), а другі відповідають потребам, установкам людини, є незмінними від ситуації до ситуації (почуття) (В.К.Вілюнас).

4. Форми переживання почуттів.

Серед емоційних процесів виділяють афект, пристрасть, стрес, емоції, настрій.

Афекти швидко оволодівають людиною, бурхливо відбуваються, супроводжуються порушенням свідомості, втратою самоволодіння, короткочасні, як спалах. Викликаються гострими життєвими ситуаціями, але схильність до афектів свідчить про невихованість, невміння володіти собою.

Стадії афекту:

- збудження;

- втрата контролю;

- знесилення;

- виснаження організму.

Приклад афекту передає картина І.Є.Рєпіна "Іван Грозний і син його Іван".

Стрес - стан напруги при загрозі або перевантаженні. Деякі професії сприяють виникненню стресів (вчитель, офіцер, суддя), При стресі, як і при афекті, порушується життєдіяльність організму (прискорюється серцебиття, дихання), але втрати самоконтролю не відбувається. Може бути і без сильно виражених проявів, але при цьому людина важко зосереджує, розподіляє, та переключає увагу, погано розв'язує мислительні задачі. Негативний варіант стресу називають дистрес. Водночас, незначний і нетривалий стрес може викликати активізацію діяльності, тоді він називається екстрес.

Д.О. Хебб встановив залежність успішності діяльності від сили емоційного збудження.

Пристрасть - сильне, стійке, тривале почуття. В ній тісно пов'язані емоційні, вольові та мотиваційні компоненти. Виражається у зосередженні всіх думок, зусиль людини у напрямку обраної мети. Пристрасть - це завжди не просто переживання, але й відповідна дія (пристрасть до математики виражається не просто в інтересі до предмету, а й у діях: читання додаткової літератури, відвідування гуртка, тощо), В пристрасті активність поєднується з пасивністю: людина забуває про все, окрім предмета пристрасті. Активність звужується і обмежується сферою діяльності, яка пов'язана з предметом пристрасті.

Почуття ситуаційно стійкі, а емоції - це їх виявлення в конкретних обставинах. Настрій - це загальний емоційний стан, фон перебігу психічних процесів та поведінки людини (діяльність відбувається на певному емоційному фоні),

Настрій - не предметне переживання, а особистісне(нам просто радісно), залежить від загального стану здоров'я, тонусу життєдіяльності. І навпаки: "в здоровому тілі - здоровий дух".

Настрій - це несвідома емоційна оцінка особистістю того, як в даний момент складається для неї ситуація життєдіяльності.

5. Визначення волі. Воля і мотивація.

Воля визначається в зв'язку з діяльністю людини і розуміється, як певний рівень її регуляції.

Класифікація дій; 1) мимовільні - виникають при неусвідомлених спонуканнях, мають імпульсивний характер, позбавлені чіткого плану (дії в стані афекту); 2) довільні - передбачають усвідомлення цілі і план дій. Серед довільних виділяють вольові - це свідомі дії, спрямовані на певну ціль і пов'язані із зусиллями, що потрібні для подолання перешкод на шляху до цілі.

Важливо розмежувати волю і мотивацію, яка також регулює і спонукає діяльність. У зарубіжній психології термін воля майже не зустрічається. Вважається, що замість волі існує поняття сили мотивації, міркуючи за схемою: чим сильніша мотивація, тим активніше долає людина перешкоди (Аткінсон). Жан Піаже визначив волю через значущість для людини тих чи інших дій. Якщо прийняти точку зору згаданих авторів, то поняття волі є зайвим, а всю поведінку можна пояснити за допомогою інших термінів. Щоб довести необхідність існування терміну воля потрібно знайти її специфіку, характерні особливості, що відрізняють її від інших понять.

Специфічні риси вольової поведінки;

1) Вольова поведінка виникає при недостатній мотивації до необхідної дії - дитина бажає подивитися телевізор, коли потрібно зробити домашнє завдання.

2) Вольова дія побудована на розумінні необхідності виконання будь-чого для досягнення бажаного, причому необхідна дія ззовні не пов'язана з бажанням. Цей зв'язок необхідно уявити (щоб подивитись кінофільм, треба виконати уроки). Виникнення такого уявного зв’язку стає зрозумілим, якщо школяр відчуває відповідальність перед батьками і вчителями. Воля тісно пов'язана з мораллю і світоглядом.

3) Воля - це довільне створення спонукання до дії. Людина підпорядковує важливішим цілям всі інші мотиви поведінки, які мають меншу значущість.

6. Вибір як умова вольової діяльності. Характеристика вольової дії.

Важливою умовою вольової поведінки є усвідомлення свободи здійснення дії, яка можлива при існуванні вибору. Якщо є вибір, то є відповідальність за вибране рішення. Вибір залежить від особистості, її характеру, можливостей, мотивів, рівня інформованості, здатності розбиратись у ситуаціях і передбачати їх розв’язання, а також наслідки прийняття рішення.

Можливість вибору забезпечує усвідомлення особистістю того, що вона сама визначає свою долю.

Власне вольову дію розуміють по різному:

1) дії на досягнення свідомо поставлених цілей. Вольові дії не відмежовані від широкого класу свідомих дій людини (А.О.Смірнов, О.М.Леонтьєв);

2) дії, пов'язані з подоланням труднощів (О.В.Запорожець, Д.Б.Ельконін);

3) вольове зусилля є ознакою вольової дії (Корнілов, Селіванов). Для вольового зусилля специфічна напруга, яка є і при стресі. У вольовому зусиллі має місце регульований, свідомий характер напруги.

Вольова дія - це вольове зусилля з напругою мобілізуючого характеру. Для того, щоб подолати у собі небажані спонукання одного знання недостатньо. Знання повинно поєднуватись з переживанням необхідності дотриматись норми, виникає зусилля, що пригнічує інші прагнення. Переконання необхідності робити так, як культурна людина, свідчить про засвоєння людиною правил суспільного життя.

Структура вольової дії. Розглядають просту і складну вольові дії. При простому вольовому акті спонукання до дії безпосередньо переходить у дію. Досягнення мети здійснюється звичним способом.

Складна вольова дія включає кілька етапів:

1) виникнення спонукань (поява мотивів зробити щось);

2) людина перед собою бачить одночасно кілька цілей і стоїть проблема вибору. У виборі важливим є не тільки бажаність цілі, але й легкість її досягнення;

3) обдумування шляхів досягнення та доцільності того чи іншого вибору з врахуванням наслідків;

4) боротьба мотивів, що спонукають зробити взаємовиключні дії;

5) прийняття рішення;

6) створення плану реалізації та його виконання.

Перешкоди у виконанні бувають зовнішні (відсутність підручника) і внутрішні (прогалини в знаннях).

Вчинок - це дія на досягнення суспільне значущої мети, акт моральної поведінки, регульований певними етичними нормами. Вчинок здійснюється не

Функції волі.

1) Гальмування і стримування небажаних для особистостей спонукань та дій.

2) Мобілізує, стимулює активність.

3) Спрямовує і реалізовує активність у певному напрямку.

7. Вольові якості особистості.

Коли способи здійснення вольових дій набувають стійкості, стабільності, І повторюваності, вони перетворюються у вольові якості особистості. Назвемо деякі з них. Самостійність виявляється в тому, що людина визначає власні вчинки виходячи із своїх переконань, знань, а не під тиском інших людей. Протилежна властивість - залежність, навіюваність.

Рішучість - це здатність своєчасно приймати правильні рішення.

Нерішучість - сумнів, перегляд вже прийнятих рішень.

Наполегливість - здатність до тривалого напруження енергії для подолання труднощів.

Цілеспрямованість - здатність зберегти мету.

Впертість - не оцінює змін в ситуації, не орієнтується на інших (егоїзм).

Витримка і самовладання - це вміння примусити себе виконувати розумне рішення, незалежно від перешкод.

Література для самоосвіти: 2; 3, Т. 1; 4; 5; 6; 7; 8; 9; 11; 12; 13; 14; 15; 16

Тема 12. Психічні стани

1. Психічний стан. Види станів.

2. Стрес. Фрустрація. Афект.

3. Психогенії.

4. Гіпноз.

5. Сон і сновидіння.

6. Психічне здоров’я.

Основні поняття: психічні стани, тривалість стану, інтенсивність, суб’єктивне забарвлення, переживання, переживання, настрій, працездатність, адаптація, втома, натхнення, стрес, фрустрація, фрустратор, афект, ажитація, психогенії, ятрогенії, дидактогенії, невроз, неврастенія, істерія, невротизм, гіпноз, каталепсія, сон, сновидіння, летаргічний сон, сноходіння (лунатизм), психічне здоров’я.

1. Психічний стан. Види станів.

Для розрізнення емоційних станів і процесів можна використовувати (хоча й умовно) наступну ознаку. Емоції зазвичай більшою мірою відображують фактор прогнозування, виникають як реакція не стільки на дійсні події, скільки на імовірні. Вони зміщуються на початок події, прогнозуючи імовірний результат. А стани фіксують уже наявний результат тих чи інших подій, а також міру реагування (активності) людини.

Критерії диференціації психічних станів:

- Тривалість стану (відносно короткочасний чи затяжний).

- Інтенсивність (бурхливий чи млявий).

- Суб’єктивне забарвлення (позитивний чи негативний).

- Ступінь усвідомленості та регульованості (розуміння людиною того, що з нею відбувається, і можливість контролювати характер переживань і здійснюваних дій).

- Походження (природний та штучний).

Одним з психічних станів є переживання. Переживання – це наявність прагнень, бажань, які відображають у свідомості людини процес вибору нею цілей та мотивів діяльності. Переживанням також називають особливу форму активності, що виникає під час руйнування колишніх ідеалів і цінностей, при блокуванні можливостей досягнення провідних мотивів життя. Однак найчастіше переживання розуміють як будь-який емоційно забарвлений стан людини, усвідомлюваний нею як явище її власного життя. Умовно можна вважати, що переживання є структурною одиницею інших, більш комплексних психічних станів людини. Будь-який психічний стан реалізується як складний комплекс відносно однорідних або якісно різних переживань, розгорнутий у часі.

Настрій - це відносно усталений стан поміркованої чи слабкої інтенсивності, який надає протягом більш або менш тривалого періоду певного емоційного забарвлення психічному життю людини.

Настрій є емоційною реакцією не на події, що відбуваються безпосередньо, та на їх очікувані наслідки, а на їх опосередковане значення для людини, на загальний зміст в контексті життєдіяльності загалом.

Настрій безпосередньо залежить від функціонального стану організму (насамперед від стану нервової системи та регулюючих обмін речовин залоз внутрішньої секреції). Тому незрозумілі різкі зміни настрою, надмірний, безпідставний оптимізм або ж постійне перебування в тужливому стані, печалі можуть свідчити про наявність осередку захворювання.

Настрій піддається самоконтролю. Для того, щоб контролювати свій настрій, необхідно оволодівати способами його свідомої корекції.

Безпосередньо пов’язане з настроєм ще одне інтегральне психічне явище – самопочуття, тобто відчуття фізіологічної та психологічної комфортності внутрішнього стану. За втоми, напруженої праці, стресу виразно проявляються складні симптоми змін самопочуття. Суб’єктивно самопочуття є одним з головних критеріїв оцінки свого психічного стану (гарне – погане, бадьоре – нездужання).

Так само як і емоції, психічні стани поділяють на стенічні та астенічні. Стенічність (від грецького “сила”) – загальна характеристика таких станів, які забезпечують високу працездатність людини, її стійкість у діяльності за умов перешкод, здатність до тривалої безперервної активності.

Під працездатністю розуміють потенціальну готовність до фактичної можливості людини виконувати певний вид діяльності на необхідному рівні ефективності протягом певного часу. Працездатність – це діяльнісний еквівалент самопочуття. Вона залежить від зовнішніх умов діяльності та психофізіологічних ресурсів індивіда.

Особливий етап в житті студентів складають перші два місяці навчання – так званий період адаптації. В цей час відбувається засвоєння нового способу життя, якісно інших форм стосунків з викладачами та адміністрацією, новим соціальним середовищем, побутовими умовами, і всі функціональні системи організму працюють не на оптимальному рівні.

Якщо динаміка роботи не поєднується з нормальним відпочинком, накопичується втома, тобто стан, який характеризується виснаженням потенціалу активності організму, його внутрішніх ресурсів та неузгодженістю в роботі функціональних систем, які забезпечують діяльність. Розрізняють гостру та хронічну утому. Об’єктивно втома виявляється у низці об’єктивних та суб’єктивних показників.

Психологічними ознаками настання утоми є наступні (за М.Д.Левітовим):

- Поява почуття слабосилля, відчуття зниження власних сил.

- Виникнення розладів уваги. Зниження об’єму пам’яті

- Прояв розладів сенсорних процесів.

- Зміна характер здійснення рухових функцій.

- Порушення пам’яті.

- Помітне зниження рівня продуктивності мислення.

- Суттєве змінювання мотивації діяльності.

- Накопичення негативних емоційних реакцій.

- Помітне послаблення здатності до вольового зусилля.

- Поява та підсилення сонливості.

М.Д.Левітов виділив 3 стадії у розвитку утоми:

1 стадія. Людина ще продовжує працювати за рахунок вольових зусиль або при підвищеному інтересі до виконуваної діяльності. Млявість та сонливість проявляються, але поки що слабко.

ІІ стадія. Швидкість праці ще зберігається, та здатність правильно виконувати дії суттєво знижується. Людина вже не може вольовим зусиллям підтримувати необхідний рівень діяльності.

ІІІ стадія. Виникає гостро переживаний стан утоми, який може перейти в хронічний. Одночасно різко знижується працездатність, людина переживає гостре відчуття знесилля і повної безпорадності. При спробі продовжувати діяльність дії стають “лихоманковими”, хаотичними, явно недоцільними.

Особливий вид утоми (стан монотонії) супроводжується зниженням тонусу кори головного мозку, пропуском суттєвих сигналів, зануренням людини в сонний стан, засинанням, зниженням здатності до вольових зусиль, загальним зниженням активності усіх психічних процесів. Люди дуже сильно різняться між собою за ступенем стійкості до монотонії. Психологи виокремлюють 2 протилежних типи: монотофільний та монотофобний. До монотофобного типу (нездатному до монотонної праці) належать люди із сильною, рухливою нервовою системою. Монотофіли (які надають перевагу монотонній праці) – це найчастіше люди з інертними, слабкими нервовими процесами. Зазвичай жінки є більш стійкими до монотонної праці, ніж чоловіки.

Натхнення – позитивний стан, який характеризується своєрідним напруженням і підйомом творчих сил людини. Основні ознаки натхнення: підвищення загального рівня активності людини, легкість продукування ідей, емоційна напруженість у виконуваній справі, висока продуктивність діяльності, інтуїтивний вибір правильного шляху, особливе творче хвилювання.

2. Стрес. Фрустрація. Афект.

Стрес – це функціональний стан організму, який виникає під впливом значних за силою або тривалістю несприятливих впливів (стресорів), це комплексна фізіологічна реакція, що є сукупністю адаптаційних реакцій організму, які вирізняються захисним характером. Стрес по-іншому називають адаптаційним синдромом.

Засновник теорії стресу канадський вчений Г.Сельє визначає його як сукупність стереотипних, генетично запрограмованих неспецифічних реакцій організму, що первинно готують індивіда до фізичної активності (опору чи втечі). Стрес виникає тоді, коли вплив подразника (стресора) перевищує адаптаційні можливості організму і психіки.

У розвитку адаптаційного синдрому виділяють 3 стадії: тривоги, опірності, стабілізації стану (виліковування).

Фрустрація – це тимчасовий стан інтелектуального, емоційного та поведінкового розладу, пов’язаний з появою несподіваних, непередбачуваних труднощів на шляху досягнення мети, з усвідомленням марності докладання зусиль. Зазвичай розрізняють: фрустратор – причину, що викликає фрустрацію; фрустраційну ситуацію – подію, упродовж якої людина переконується у неможливості виконання намічених планів; фрустраційну реакцію. Фрустраційна ситуація характеризується виникненням гострого стану дезорганізації свідомості людини, наслідком якого є специфічне емоційне переживання з поведінковими реакціями, що проявляються на його фоні (тлі). Поведінкова реакція на фрустрацію може набирати форму апатії, агресивності і навіть агресії (тимчасового зниження рівня інтелектуальної домінованості поведінки).

Зазвичай за агресією йде стадія апатії, байдужості. Апатія, в свою чергу, може переходити на наступну стадію – регресії, тобто тимчасового повернення окремої людини або соціальної групи на більш низький психологічний рівень. Загальний занепад культури, падіння престижу освіченості, професійної майстерності – явна ознака подібного явища.

Афект (від латинського “сильне хвилювання, пристрасть”) – сильний, порівняно короткочасний стан, пов’язаний з різкою зміною важливих для людини життєвих обставин. Основною ознакою афекту є звуження свідомості, коли увага людини повністю захоплена обставинами, що спричинили афект. При цьому автоматично починає діяти той чи інший стереотип “аварійного” розв’язування ситуації: агресія, оціпеніння, втеча з одночасним порушенням контролю за діями, втратою самовладання. Розвиток афекту є зазвичай нетривалим. В основі афекту лежить гостро переживаний людиною стан внутрішнього конфлікту.

Розрізняють 2 механізми виникнення афекту:

- Наявність суперечностей між її потягами, прагненнями, бажаннями, що їх не можна розв’язати.

- Протиріччя між вимогами до людини і наявними у неї можливостям виконати ці вимоги.

Ажитація – це своєрідна афективна реакція у відповідь на особливо травмуючу ситуацію. Вона виявляється у формі сильного занепокоєння, тривоги, утрати цілеспрямованості у діях і вчинках. У людини виникає відчуття спустошеності, відсутності думок, втрачається здатність розмірковувати тощо. З’являються виразні вегетативні порушення: блідість, нерівне дихання, серцебиття, спітніння, трусяться руки. Рухи стають поквапливими, людина може виконувати лише прості автоматизовані дії.

3. Психогенії.

Розлади психіки, що виникають в результаті психічних травм, називають психогеніями. Травмуюча дія може бути разовою, одномиттєвою, а може набирати характеру відносно слабкої, але тривалої негативної дії.

Ятрогенія - виникає як результат неупередженої навіюючої дії лікаря на хворого, внаслідок чого у останнього відбуваються несприятливі зміни психічного стану.

Як результат ятрогенії, нерідко виникає так звана іпохондрія. Найхарактерішою ознакою іпохондрії є надмірна увага до свого здоров’я, страх захворіти невиліковними хворобами (кардіофобія – страх серцевого захворювання, канцерофобія – страх перед раком). Іпохондрія може проявлятися з різним ступенем інтенсивності – від звичайного побоювання до маніакальной переконаності в тому, що оточуючі змовились проти іпохондрика, прагнуть або приховати від нього тяжку хворобу, або “звести його зі світу”. Модель іпохондрії можна легко отримати і в нормальному стані, розпочавши читати медичну енциклопедію.

Дидактогенії – це викликаний в результаті неумисних дій з боку педагога негативний психічний стан учня, який характеризується постійно діючим комплексом негативних переживань (пригнічений стан, страх, фрустрація). Найчастіше дидактогенії є наслідком порушення педагогічного такту дорослими, яке створює для психіки дитини ситуації надмірного напруження.

Невроз – це група поширених нервово-психічних розладів. В основі неврозу найчастіше лежить невротичний конфлікт, який закладається в дитинстві в результаті порушення стосунків дитини з мікросоціальним оточенням (батьками, вчителями). Виокремлюють 3 основні форми неврозу: неврастенію, істерію, невроз нав’язливих рухів.

Неврастенія виникає як результат тривало діючих травмуючих факторів. Її ознаками є: швидка збудливість у поєднанні з легкою виснажуваністю (“дратівлива слабкість”), лабільність емоцій, нестійкий, часто понижений настрій (депресія), часто з’являються невмотивовані страхи, тривоги, розлади сну, нетерплячість і нетерпимість, вегетативні розлади.

Істерію віддавна вважали одним з найзагадковіших нервових розладів. Справа в тому, що вона може маскуватися під несподівані захворювання. Нездатна розв’язати невротичний конфлікт конструктивним шляхом людина удається (часто неусвідомлено) до симптомів “умовно бажаних” захворювань, які пом’якшують даний конфлікт, хоча й створює при цьому для себе нові протиріччя. Найчастіше істерія супроводжується руховими розладами, паралічами, порушеннями координації рухів, мовлення, больової чутливості та сенсорики (істерична глухота, сліпота та ін.).

Ще один вид неврозу – невроз нав’язливих станів. Виникає зазвичай після перенесеної важкої психотравми. Йому притаманні як загальноневротичні ознаки (дратівливість, підвищена втомлюваність, порушення сну, вегетативні розлади), так і специфічні прояви (нав’язливі рухи, стани фобії).

Неврози належать до зворотних розладів. Нарівні з фармакологічною терапією необхідно відновити нормальні стосунки з оточенням. Слід також пам’ятати, що крім неврозу буває також невротизм – стан, який характеризується емоційною нестійкістю, тривогою, зниженням самооцінки, вегетативними розладами. Якщо невроз – це уже захворювання, то невротичні симптоми бувають і у здорових людей як схильність до певного способу реагування.

4. Гіпноз.

Специфічним і досить цікавим явищем є гіпноз (від грец. “сон”) – тимчасовий стан свідомості, який виявляється в її звуженості та різкому фокусуванні на змістову навіюваного. В результаті знімається індивідуальний контроль та рівень самосвідомості, виникає гіпернавіюваність (некритичне прийняття будь-якої ідеї, здійснення того, що вимагають). Після гіпнозу спостерігається явище постгіпнотичної амнезії, тобто мимовільного забування як змісту сеансу гіпнозу, так і самого факту гіпнотизації.

Гіпнотичний стан виникає як результат зовнішнього впливу (впливу гіпнотизера) або внутрішнього (самонавіюваного) впливу. Розрізняють вербальну та невербальну техніки гіпнотичного стану. При вербальній техніці досліджуваному подають словесні команди, які він виконує . Застосовуючи невербальну техніку, використовують або позамежові, або дуже слабкі, монотонні ритмічні подразники. Результатом гіпнотичного впливу може бути каталепсія – сноподібний стан, який супроводжується зниженням чутливості організму до зовнішніх і внутрішніх стимулів і так званою “восковою гнучкістю” (людина завмирає в будь-якій, навіть найнеприроднішій позі, яку їй надають, зберігаючи її мимовільно, без зусиль).

Нині ефекти, що виникають в результаті гіпнозу або самонавіювання, знаходять практичне застосування. У медицині, наприклад, відомий так званий плацебоефект (од лат. “одужую”). Якщо хворому замість ліків дати абсолютно нейтральний препарат, але таким чином, щоб він не здогадався про підміну, то результат часто буває таким самим, як і від відповідних ліків. Наприклад, хворий отримав після операції значну дозу болезаспокійливий препаратів, і організм починає звикати до них. Тоді замість знеболюючого засобу вводять простий розчин глюкози – і біль дійсно зменшується. Таким чином, сам факт прийому ліків чинить психотерапевтичний вплив.

Особливості гіпнотичного стану (зокрема переборення критичних бар’єрів, які вибудовуються свідомістю, підвищення здатності до запам’ятовування інформації на несвідомому рівні в останні роки широко використовуються у педагогіці. Виникла ціла галузь педагогіки суггестопедія, яка базується на прийомах уведення учнів у певний стан з наступним викладенням навчальної інформації. Особливо ефективним є застосування цього методу при необхідності запам’ятовування великих обсягів інформації (наприклад, при вивченні іноземних мов).

Дуже широко використовують у суггестопедії організацію пізнавальної діяльності учнів на тлі релаксації – досягнення стану спокою, розслаблення за допомогою спеціальних прийомів (комфортна організація робочих місць, середовища, використання м’якого, розсіяного освітлення, приглушеної музики, спеціальних формул розслаблення).

5. Сон і сновидіння.

Сон – це психічний стан, протилежний неспанню, за якого рухи відсутні, м’язи розслаблені, а діяльність центральної нервової системи пригальмована.

У людини сон чергується з бадьорим станом, що має велике біологічне значення для організму. Під час сну організм відпочиває, накопичує потенційну енергію в центральній нервовій системі для майбутньої діяльності уже у стані неспання. У процесі сну досягається найбільше гальмування вищої нервової діяльності, зняття втоми, переборення частини негативних вражень тощо. Розрізняють нормальний сон і кілька видів паталогічного (наркотичний, летаргічний та ін.).

Досліджено, що сон – це не пасивний, а активний процес.

Сновидіння – психічний стан під час спання, за якого виникають більш-менш яскраві образи.

Фізіологічний механізм сновидіння полягає в тому, що під час сну перебувають у стані пильнування сторожові центри – окремі ділянки кори великих півкуль, хоча вона в цілому загальмована. При цьому з-під контролю другої сигнальної системи деякою мірою виходить перша сигнальна система образні сліди її активізуються, що знаходить вияв у сновидіннях.

Сновидіння, певна річ, відображають особливий стан психіки під час сну, але ця психічна діяльність має архаїчний, символічний характер.

Летаргічний сон – психічний стан (хворобливий), коли на тлі повної м’язової нерухомості зберігається психічна активність, зір, слух. Такий хворий скидається на мертвого. Летаргічний сон триває, як правило, не більше 5-6 днів і часто трапляється у людей з підвищеною здатністю до навіювання та багатим емоційним життям.

Найчастіше такий сон виникає у небезпечних або критичних ситуаціях за наявності сильного емоційного збудження. Повернення до норми також відбувається внаслідок шоку.

Сноходіння (лунатизм) – особлива форма патологічного сну, за якого спляча людина у стадії повільного сну встає з ліжка і починає ходити.

Установлено, що сноходіння (як і нічні кошмари) виникає внаслідок порушення системи висхідної неспецифічної активізації мозку.

Під час сноходіння часто реєструється стійкий альфа-ритм за розплющених очей хворого, на який можуть нашаровуватися більш високочастотні ритми.

У лунатиків більш підвищена чутливість органів чуття. Так, вони добре орієнтуються в темряві, чують незначні звуки, відчувають поверхневі дотики. Для них характерні чітка координація і точність рухів.

6. Психічне здоров’я.

Велике значення у психології й у тих її галузях, які межують з медициною, має поняття психічного здоров’я.

Основними критеріями психічного здоров’я є: відповідність суб’єктивних образів, які виникають у людини, до відображуваних об’єктів дійсності; адекватність реакцій характеру, інтенсивності діючих подразників значенню життєвих подій; відповідний вікові рівень зрілості емоційно-вольової та пізнавальної сфери; здатність керувати власною поведінкою, обирати розумні життєві цілі, підтримувати необхідну для їх досягнення активність; готовність до взаємодії з іншими людьми, адаптивність у мікросоціальних відносинах. Конкретні значення, які визначають норми є досить варіативними, враховують не абсолютні показники, а їх складні комплекси.

Література для самоосвіти: 2; 3, Т. 1; 4; 5; 6; 7; 8; 9; 11; 12; 13; 14; 15; 16.

Тема 13 . СПРЯМОВАНІСТЬ І МОТИВАЦІЯ

ОСОБИСТОСТІ.

1. Спрямованість особистості та мотивація

Її діяльності.

2. Психологічні теорії мотивації.

3. Основні закономірності розвитку

Мотиваційної сфери.

4. Мотивація та особистість.

Основні поняття: спрямованість, потяг, бажання, прагнення, інтерес, схильність, ідеал, світогляд, переконання, мотив, мотивація, потреба, мета, мотиваційна сфера, широта мотиваційної сфери, гнучкість мотиваційної сфери, ієрархізованість мотивів, сила мотивів, стійкість мотивів.

1.Спрямованість особистості та мотивація її діяльності.

У вітчизняній психології існують різні підходи до дослідження особистості. Незважаючи на розбіжності у трактуваннях особистості у всіх цих напрямках провідною характеристикою є спрямованість особистості. Це поняття трактується по-різному: “динамічна тенденція” (С.Л.Рубінштейн, “смислоутворюючий мотив” (О.М.Леонтьєв), “домінуюче ставлення” (В.М.Мясіщев), “основна життєва спрямованість” (Б.Г.Ананьєв), “динамічна організація сутнісних сил людини” (А.С.Прангішвілі).

Спрямованість – сукупність усталених мотивів, які орієнтують діяльність особистості і є відносно незалежними від наявної ситуації.

Спрямованість особистості є завжди соціально обумовленою і формується в процесі виховання. Спрямованість – це установки, які будучи властивостями особистості проявляються в наступних формах: потяг, бажання, прагнення, інтерес, схильність, ідеал, світогляд, переконання. В основі усіх форм спрямованості особистості лежать мотиви діяльності.

Потяг – це найпримітивніша, за своєю сутністю, біологічна форма спрямованості. З психологічної точки зору – це психічний стан, який виражає недиференційовану, неусвідомлену або недостатньо усвідомлену потребу. Як правило, потяг є скороминущим явищем, оскільки подана в ньому потреба або згасає, або усвідомлюється, перетворюючись на бажання.

Бажання – це усвідомлена потреба і потяг до чогось цілком певного. Будучи достатньо усвідомленим бажання має силу, що спонукує. Воно загострює усвідомлення мети майбутньої дії і побудову її плану. Ця форма спрямованості характеризується усвідомленням не лише своєї потреби, але й можливих шляхів її задоволення.

Прагнення – виникає тоді, коли у структуру бажання долучається вольовий компонент. Тому прагнення часто розглядається як цілком певне спонукання до діяльності.

Інтереси – це специфічна форма прояву пізнавальної потреби, яка забезпечує спрямованість особистості на усвідомлення цілей діяльності і тим самим сприяє орієнтуванню особистості у довкіллі. Суб’єктивно інтерес виявляється в емоційному тоні, який супроводжує процес пізнання або увагу до певного об’єкта. Однією з найсуттєвіших характеристик інтересу є те, що при його задоволенні він не згасає, а, навпаки, викликає нові інтереси, які відповідають більш високому рівну пізнавальної діяльності.

У динаміці свого розвитку інтерес може перетворитись у нахил. Це відбувається при включенні до складу інтересу вольового компоненту. Нахил – характеризує спрямованість індивіда на певну діяльність. Ідеал – це конкретизована в образі чи уявленні предметна мета нахилу індивіда, тобто те, чого він прагне, на що орієнтується. Переконання – вища форма спрямованості – це система мотивів особистості, що спонукують її чинити відповідно до своїх поглядів, принципів, світогляду. В основі переконань лежать усвідомлені потреби, які спонукують особистість діяти, формують її мотивацію до діяльності.

У поведінці людини є дві функціонально взаємопов’язаних сторони: спонукальна та регуляційна. Мотив – це спонукання до діяльності, пов'язані із задоволенням потреб суб’єкта. Мотив часто розуміють як причину, що складає підставу вибору дій та вчинків, сукупність зовнішніх і внутрішніх умов, які викликають активність суб’єкта.

Термін “мотивація” є поняттям, ширшим за термін “мотив”. Слово “мотивація” використовується у сучасній психології у подвійному розумінні: 1)як таке, що позначає систему факторів, які детермінують поведінку (сюди, зокрема, входять потреби, мотиви, цілі, наміри, прагнення і багато іншого); 2)як характеристика процесу, що стимулює та підтримує поведінкову активність на певному рівні. Найчастіше в науковій літературі мотивація розглядається як сукупність причин психологічного характеру, що пояснюють поведінку людини, її початок, спрямованість та активність.

Будь-яку форму поведінки можна пояснити як внутрішніми, так і зовнішніми причинами. У першому випадку висхідним і кінцевим пунктами пояснення постають психологічні властивості суб’єкта поведінки, а у другому – зовнішні умови та обставини його діяльності. У першому випадку кажуть про мотиви, потреби, цілі, наміри, бажання, інтереси тощо; в другому – про стимули, що виходять з конкретної ситуації. Іноді усі психологічні фактори, які ніби із середини, від людини визначають її поведінку, називають особистісними диспозиціями. Тоді відповідно мовлять про диспозиційну та мотиваційну мотивації як аналоги внутрішньої і зовнішньої детермінації поведінки.

Внутрішня (диспозиційна) і зовнішня (ситуаційна) мотивації взаємопов’язані. Диспозиції можуть актуалізуватися під впливом певної ситуації, а активізація певних диспозицій (мотивів, потреб) призводить до зміни сприйняття суб’єктом ситуації. Його увага в такому разі стає вибірковою, і суб’єкт упереджено сприймає та оцінює ситуацію, виходячи з актуальних інтересів і потреб. Тому будь-яка дія людини розглядалась як подвійно детермінована: диспозиційна та ситуаційна. Поведінка людини кожної миті – це не реакція на певні внутрішні чи зовнішні стимули, це результат безперервної взаємодії її диспозицій з ситуацією. Таким чином, мотивація людина може бути представлена як циклічний процес безперервного взаємного впливу та перетворення, в якому суб’єкт дії та ситуація взаємно впливають одне на одного і результатом якого є реально демонстрована поведінка. З цієї точки зору мотивація являє собою процес безперервного вибору і прийняття рішень на підставі зважувань поведінкових альтернатив.

Мотив на відміну від мотивації – це те, що належить суб’єкту поведінки, є його стійкою особистісною властивістю, що зсередини спонукує до виконання певних дій. Мотиви бувають усвідомленими або неусвідомлюваними. Провідна роль у формуванні спрямованості особистості належить усвідомленим мотивам. Самі мотиви формуються з потреб людини. Потреба – це стан нестачі у людини певних умов життя та діяльності, матеріальних об’єктів. Потребі, як і будь-який стан особистості, завжди поєднаний з наявністю у людини почуття задоволеності чи незадоволеності. Потреби мають усі живі істоти (цим жива природа відмінна від неживої). Іншою відмінністю мотивації (теж пов’язаною з потребами) є вибірковість реагування живого саме на те, що складає предмет потреб, тобто на те, чого організму даної миті бракує. Потреба активізує організм, стимулює його поведінку, що спрямована на пошук необхідного.

Основними характеристиками людських потреб є сила, періодичність виникнення, спосіб задоволення. Додатковою (та досить суттєвою характеристикою) є предметний зміст потреби – сукупність тих об’єктів матеріальної та духовної культури, за допомогою яких цю потребу можна задовольнити.

На другому місці після потреби за своїм мотиваційним значенням перебуває поняття – мета. Мета – це той безпосередньо усвідомлюваний результат, на який в даний момент спрямована дія, пов’язана з діяльністю, що задовольняє актуалізовану потребу. Психологічно мета – це той мотиваційно-спонукальний зміст свідомості, який сприймається людиною як безпосередній та найближчий очікуваний результат її діяльності.

Мета є основним об’єктом уваги, займає обсяг короткочасної пам’яті. З нею пов’язані розумовий процес (який розгортається на даний момент часу) і більша частина усіляких емоційних переживань. На відміну від мети, пов’язаної з короткочасною пам’яттю, потреби, ймовірно, зберігаються у довготривалій пам’яті.

Мотиваційну сферу людини з погляду її розвиненості можна оцінювати за наступними параметрами: широта, гнучкість, ієрархізованість. Широта мотиваційної сфери – це якісне різномаїття мотиваційних факторів – диспозицій (мотивів), потреб і цілей, поданих на кожному з рівнів. Чим більше людина має різноманітних мотивів, потреб і цілей, тім біль розвиненою є її мотиваційна сфера.

Гнучкість мотиваційної сфери виражається в тому, що для задоволення мотиваційного спонукання більш високого рівня) можна використати більше різноманітних мотиваційних збудників більш нижчого рівня.

Широта і гнучкість характеризують мотиваційну сферу по-різному. Широта – це розмаїття потенціального кола предметів, які здатні слугувати для даної людини засобом задоволення актуальної потреби, а гнучкість – це рухливість зв’язків, які існують між різними рівнями ієрархічної організації мотиваційної сфери: між мотивами і потребами, мотивами і цілями, потребами і цілями. Наступною характеристикою мотиваційної сфери є ієрархізованість мотивів. Мотивація поведінки людини може бути свідомою та несвідомою.

Основні потреби особистості.

Схема утворення мотиву

На підставі однієї й тієї ж самої потреби можуть утворюватися мотиви спонукання до різних діяльностей. Одна й та ж діяльність може бути спричинена різними мотивами-спонуканнями.

Різноманітні підходи до розуміння мотивів

Підхід	Сутність підходу	Учені
Мотив як мета (предмет)	Поширеність даної точки зору обумовлена тим, що прийняття мети (предмету) як мотиву відповідає на запитання “навіщо?” І “для чого?” Здійснюється поведінка, тобто пояснюється цілеспрямований, довільний характер поведінки людини.	О.М.Леонтьєв та ін.
Мотив як потреба	Ця точка зору на мотив дає відповідь на запитання “чому здійснюється активність людини?”, оскільки у самій потребі міститься активне прагнення людини на перетворення середовища з метою задоволення нужди.	С.Л.Рубінштейн, Л.І.Божович, О.Г.Ковальов, К.К.Платонов та ін.
Мотив як намір	Наміри тоді постають як мотиви, коли людина або приймає рішення, або коли мета діяльності віддалена і її досягнення відстрочене. У намірі присутній вплив потреби та інтелектуальної активності людини, пов’язаний з усвідомленням засобів досягнення мети.	Д.А.Леонтьєв та ін.
Мотив як усталена власти-вість осо-бистості	Прибічники цього підходу вважають, що стійкі риси особистості обумовлюють поведінку та діяльність людини такою ж мірою, як і зовнішні стимули. До мотиваційних рис особистості зазвичай зараховують тривожність, агресивність, рівень домагань, опірність фрустрації та ін.	М.Ш.Магомед-Емінов, В.С.Мерлін та ін.
Мотив як спонукання	Оскільки мотивація детермінує не стільки фізіологічні, скільки психологічні реакції, то вона пов’язана з усвідомленням стимулу і наданням йому якої-небудь значущості. Ому більшість прибічників цього підходу вважають, що мотив – це не будь-яке, а усвідомлене спонукання, що відбиває готовність людини до дій або вчинку.	І.А.Джидарьян, В.М.Мясіщев та ін.

Функції мотивів:

- спонукальна – характеризує енергетику мотиву, тобто викликає та обумовлює активність людини, її поведінку та діяльність;

- спрямовуюча – відображує спрямованість енергетики мотиву на певний об’єкт, тобто вибір та здійснення певної лінії поведінки;

- регулювальна – визначає характер поведінки та діяльності. Реалізація цієї функції завжди пов’язана з ієрархією мотивів.

Властивості мотивів:

Сила - Постає показником нездоланного прагнення особистості й оцінюється за степенем і глибиною усвідомленості потреби і самого мотиву, за його інтенсивність:

М = П х В х З (формула Дж.Аткінсона),

Де М – сила мотиву;

П – мотив досягнення успіху як особистісна якість;

В – суб’єктивно оцінювана ймовірність досягнення

Висунутої мети;

З – особистісне значення досягнення цієї мети.

Усталеність – оцінюється за:

А) наявністю мотиву у всіх основних видах діяльності людини;

Б) за його збереженням у часі;

В) за збереженням його впливу на поведінку у складних умовах

Діяльності.

Класифікація мотивів

Види мотивів
За змістом потреб	За установ-ками осо-бистості	За видами діяльності	За часом прояву	За предмет- Ним змістом	За рівнем узагаль-неності	За ступенем усвідом-лення
Біологічні	Особисті	Спілкуван-ня	Постійні	Предметні	Узагаль-нені	Усвідом-лювані
Соціальні	Суспільні	Навчання	Ситуативні	Функціо-нальні	Конкретні	Неусвідомлювані
Мотиви досягнен-ня	Егоїстич-ні	Пррофесій-ної діяль-ності	Коротко-часні	Норматив-ні	Одиничні
Мотиви уникнення	Суспільно значущі
Мотиви самоповаги	Ідейні
Мотиви самоак-туалізації	Моральні

2. Психологічні теорії мотивації.

Більшість наукових підходів завжди розміщувалася між двома філософськими течіями: раціоналізмом та ірраціоналізмом. Відповідно до раціоналістичної позиції (а вона особливо виразно поставала у працях філософів і теологів аж до середини ХІХ ст.) Людина – це унікальна істота, яка не має нічого спільного з тваринами. Ірраціоналізм як вчення переважно розглядав поведінку тварин.

Першими власне мотиваційними психологічними теоріями, що увібрали в себе раціоналістичні та ірраціоналістичні ідеї, слід уважати теорію прийняття рішень, що пояснювала на раціоналістичній основі поведінку людини, і теорію автомата, що пояснювала на ірраціоналістичній основі поведінку тварин (ХУІІ –ХУІІІ ст.ст.).

Під впливом теорії еволюції Ч.Дарвіна у психології розпочалося інтенсивне вивчення розумних форм поведінки у тварин (В.Келер, Е.Торндайк) та інстинктів у людини (З.Фройд, У.Макдаугалл, І.П.Павлов та ін.). В ході цих досліджень змінилося уявлення про потреби. Якщо раніше поняття потреби (що було асоційованим з потребами організму, застосовувалося лише для пояснення поведінки тварин), то тепер його почали використовувати також для пояснення поведінки людини (відповідно змінивши та розширивши стосовно неї склад самих потреб). Принципові відмінності людини від тварини на цьому етапі розвитку психологічних знань і мотиваційної теорії намагалися звести до мінімуму.

Одними з перших проявів біологізаторського погляду на поведінку людини стали теорії інстинктів (З.Фройда та У.Макдаугалла), що були запропоновані наприкінці ХІХ ст. І розроблені на початку ХХ ст.

У 20-ті роки ХХ ст. Теорію інстинктів змінила концепція, в якій вся поведінка людини пояснювалась наявністю у неї біологічних потреб. В цій концепції стверджувалось, що і людина, і тварини мають спільні органічні потреби, які однаково впливають на їхню поведінку.

Крім теорій біологічних потреб людини, інстинктів і потягів на початку ХХ ст. Виникли ще 2 напрямки. (Їх виникнення значною мірою було обумовлене відкриттями І.П.Павлова). Це поведінкова (біхевіористська) теорія мотивації і теорія вищої нервової діяльності.

Ще однієї з теорій, які існували на початку ХХ ст. І продовжують розроблятися і нині, є теорія органічних потреб тварин. Починаючи з 30-х років ХХ ст. З’являються та виокремлюються спеціальні концепції мотивації, що стосувалися лише людини. Однієї з перших таких концепцій стала теорія мотивації, запропонована К.Левіним. Услід за нею були опубліковані праці представників гуманістичної психології Г.Мюррея, А.Маслоу, Г.Оллпорта, К.Роджерса та ін.

Піраміда (ієрархія) людських потреб

(за А.Маслоу)

Потреба у самоактуалізації

Реалізація своїх цілей, здібностей, розвиток власної особистості

Естетичні потреби

Гармонія, симетрія, порядок, краса

Пізнавальні потреби

Знати, уміти, розуміти досліджувати

Потреба у повазі (шануванні)

Компетентність, досягнення успіхів, схвалення, визнання, авторитет

Потреба у приналежності і любові

Приналежність до спільноти, перебувати поряд з людьми, бути визнаним і прийнятим ними

Потреба у безпеці

Почувати себе захищеним, позбавитися страху і невдач, агресивності

Фізіологічні (органічні) потреби

Голод, спрага, статевий потяг та ін.

У вітчизняній психології аж до середини 60-х років ХХ ст. За усталеною традицією психологічні дослідження переважно були орієнтованими на вивчення пізнавальних процесів. Основною науковою розробкою вітчизняних психологів у галузі проблем мотивації є теорія діяльнісного походження мотиваційної сфери людини (О.М.Леонтьєв).

Усі розглянуті теорії мають свої достоїнства і свої недоліки. Основним їх недоліком є те, що вони в змозі пояснити лише деякі феномени мотивації, відповісти лише на незначну частину запитань. Тому дослідження мотиваційної сфери людини тривають і нині (теорія когнітивного диссонансу Л.Фестингера, загальна теорія мотивації Д.Аткінсона та ін.).

3. Мотивація та діяльність.

Схема мотивації діяльності

Одним з найважливіших питань мотивації діяльності людини є пояснення причин її вчинків. Таке пояснення зветься каузальною атрибуцією.

Каузальна атрибуція – це мотивований когнітивний процес, спрямований на осмислення отриманої інформації про поведінку людини, з’ясовування причин тих або інших її вчинків, а головне – на розвиток у людини здатності передбачати їх. Якщо одна людина знає причину вчинку іншої людини, то вона зможе не просто пояснити його, але й передбачити (це дуже важливо при спілкуванні).

Каузальна атрибуція водночас постає як потреба людини в розумінні причин спостережуваних нею явищ, як її здатність до такого розумінні. Каузальна атрибуція безпосередньо пов’язана з регуляцією людських стосунків і включає пояснення, виправдання або осудження вчинків людей.

Однією з плідних концепцій, що з успіхом застосовується для пояснення досягнень у діяльності, є теорія В.Вайнера. За цією теорією, усілякі причини успіхів і невдач можна оцінювати за двома параметрами: локалізації та стабільності. Локалізація характеризує те, в чому людина вбачає причини своїх успіхів і невдач (у самій собі чи в незалежних від неї обставинах). Стабільність розглядається як постійність дії відповідної причини. Різні поєднання цих двох параметрів визначають наступну класифікацію можливих причин успіхів і невдач:

1. Складність виконуваного завдання (зовнішній стійкий фактор успіху).

2. Старанність (внутрішній, мінливий фактор часу).

3. Випадковий збіг обставин (зовнішній, нестійкий фактор успіху).

4. Здібності (внутрішній, стійкий фактор успіху).

У психології створена і детально розроблена теорія мотивації досягнення успіхів у різних видах діяльності (Д.Макклелланд, Д.Аткінсон, Г.Хекхаузен).

У людини існують два різних мотиви, що є функціоннально пов’язаними зі спрямованою на досягнення успіху діяльністю. Це – мотив досягнення успіху і мотив уникнення невдач. Поведінка людей, мотивованих на досягнення успіху і на уникнення невдач не є однаковою. Крім мотиву досягнення на вибір задачі та результати діяльності впливає уявлення людини про саму себе.

Важливу роль у розумінні того, як людина буде виконувати ту чи іншу діяльність відіграє тривожність. Розрізняють особистісну тривожність (ОТ) і ситуативну тривожність (СТ). Питаннями тривожності займалися видатні вчені-психологи К.Спілбергер, Г.о’нейд, Д.Хансен, які розробили модель впливу тривожності на діяльність людини у напружених ситуаціях, що несуть у собі загрозу. За цією моделлю діяльність людини в конкретній ситуації залежить не лише від самої ситуації, від наявності або відсутності в індивіда ОТ, але й від СТ (яка виникає у даної людини під впливом обставин, що склалися).

4. Мотивація та особистість.

Багато які з мотиваційних факторів з часом стають настільки характерними для людини, що перетворюються на риси її особистості. До них належать: мотив досягнення успіхів, мотив уникнення невдачі, тривожність (ОТ), певний локус контролю, самооцінка, рівень домагань. До того ж особистісно характеризують людину: потреба у спілкуванні (аффіліація), мотив влади, мотив надання допомоги іншим людям (альтруїзм) та агресивність. Це – найбільш значущі соціальні мотиви людини, що визначають її ставлення до людей.

У людей, налаштованих на успіх, переважають реалістичні самооцінки, а у зорієнтованих на невдачу – нереалістичні (завищені або занижені) самооцінки. Із самооцінкою співвідноситься рівень домагань – той практичний результат, якого суб’єкт розраховує досягти в роботі.

Мотивація аффіліації та влади актуалізуються та задовольняються лише у спілкуванні людей. Мотив аффіліації зазвичай проявляється як прагнення людини налагодити гарні, емоційно позитивні взаємини з іншими людьми. Протилежним аффіліації постає мотив нехтування, який виявляється у побоюванні бути не прийнятим, знехтуваним іншими людьми.

Мотив влади – це стійке та виразне прагнення людини мати владу над іншими людьми.

Особливий інтерес у психології мотивації викликає так звана просоціальна поведінка та її мотиви. Під такою поведінкою розуміють будь-які альтруїстичні дії людини, спрямовані на благополуччя інших людей, надання їм допомоги.

У зв’язку з поширенням у світі не лише альтруїзму, але й нешляхетних людських діянь (воєн, злочинності, міжнаціональних і міжрасових зіткнень) психологи не могли не звернути увагу на поведінку, яка за своєю сутністю є протилежною альтруїзму – агресивність. За цією поведінкою лежить особливий мотив – мотив агресивності. Агресивність пов’язана з наміром зробити шкоду іншій людині.

У людини існують дві різні мотиваційні тенденції, пов’язані з агресивною поведінкою: тенденція до агресії та до її гальмування. Тенденція до агресії- це схильність індивіда оцінювати численні ситуації як такі, що загрожують йому, й прагнення відреагувати на них власними агресивними діями. Тенденція до стримування агресії визначається як індивідуальна схильність оцінювати власні агресивні дії як небажані і несприйнятливі, які викликають жаль та докори сумління.

Література для самоосвіти: 6; 9; 14; 15.

Тема 14. ТЕМПЕРАМЕНТ.

1. Поняття про темперамент і його види.

2. Учення про темперамент.

3. Фізіологічні основи темпераменту.

4. Психологічні характеристики темпераменту та

Особливості діяльності особистості.

Основні поняття: темперамент, тип вищої нервової діяльності, сила нервових процесів, рухливість нервових процесів, врівноваженість нервових процесів, екстравертованість, інтровертованість, сенситивність, реактивність, пластичність, ригідність, резистентність, сангвінік, холерик, флегматик, меланхолік.

1. Поняття про темперамент і його види.

Темперамент – це одна з найбільш значущих властивостей особистості. Інтерес до цієї проблеми виник дуже давно (більше 2,5 тис. Років тому).

Б.М.Теплов дав наступне визначення темпераменту: “Темпераментом називається характерна для даної людини сукупність психічних особливостей, пов’язаних з емоційною збудливістю, тобто швидкістю виникнення почуттів, з одного боку, і силою їх – з іншого”. Таким чином, темперамент має 2 компоненти – активність та емоційність. Активність поведінки характеризує ступінь енергійності, поривчастості, швидкості або, навпаки, уповільненості та інертності. В свою чергу, емоційність характеризує перебіг емоційних процесів, визначаючи знак (позитивний чи негативний) і модальність (радість, горе, страх, гнів та ін.).

Ще з давніх-давен було заведено розрізняти 4 основні типи темпераменту: холеричний, сангвінічний, меланхолічний, флегматичний. Ці основні типи темпераменту різняться між собою за динамікою виникнення та інтенсивністю емоційних станів.

Слід звернути увагу на те, що темперамент не визначає здібності та обдарованість людини. Великі здібності можуть стрічатися однаково часто при будь-якому темпераменті. Серед видатних талантів у будь-якій сфері діяльності можна знайти людей різного темпераменту. Так, у О.С.Пушкіна можна відзначити яскраві риси холеричного темпераменту, у О.І.Герцена – сангвінічного, у М.В.Гоголя та В.О.Жуковського – меланхолічного, у І.А.Крилова та І.О.Гончарова – флегматичного. О.В.Суворов був типовим холериком, а М.І.Кутузов- флегматиком.

Рис. 1. Реакції людей з різними типами темпераменту на зім’ятого капелюха.

2. Учення про темперамент.

Творцем учення про темперамент вважається давньогрецький лікар Гіппократ (біля 460-377 рр. До н.е.). Він стверджував, що люди різняться співвідношенням 4-ох основних “соків організму” – крові, флегми, жовтої жовчі і чорної жовчі. Співвідношення цих “соків організму” по-грецьки позначалось словом “красис”, яке пізніше замінили словом temperamentum – “домірність”, “правильна міра”. Спираючись на вчення Гіппократа інший відомий лікар античності Клавдій Гален (біля 130- біля 200 рр.) Розробив типологію темпераментів, які він виклав у відомому трактаті “De temperamentum”. За цим вченням, тип темпераменту залежить від переважання в організмі одного з соків. Він виділив 13 типів темпераменту, які згодом були зведені до 4-х. Ці 4 назви темпераментів нам добре відомі: сангвінік (од лат. Sanguis – кров), флегматик (од грец. Phlegma– слиз), холерик ( від грец. Chole – жовч), меланхолік (од грец. Melaschole– чорна жовч).

У наступні століття дослідники, спостерігаючи значну розмаїтість поведінки, що співпадала з відмінностями у будові тіла та фізіологічних функціях, намагались упорядкувати і якось поєднати ці розбіжності. В результаті виникли численні концепції і типології темпераментів. Основу цих концепцій складали найрізноманітніші риси особистості. У деяких концепціях властивості темпераменту розумілись як спадкові або уроджені і пов’язувались з індивідуальними розбіжностями в особливостях будови тіла. Такі типології отримали назву конституційних типологій. Серед них найбільше поширення отримала типологія, запропонована Е.Кречмером, який у 1921 році опублікував працю “Будова тіла і характер”. Провідна його ідея полягала в тому, що люди з певним типом будови тіла мають певні психічні особливості. Е.Кречмер провів величезну кількість вимірювань частин людського тіла і це дало йому можливість виділити 4 конституційних типи: лептосоматик, пікнік, атлетик, диспластик.

З названими типами будови тіла Кречмер співвідносить 3 виділених ним типи темпераменту: шизотимік (астенічна будова тіла, він замкнений, піддається змінам настрою, упертий, не схильний до змінювання установок і поглядів, погано адаптується до нових умов), іксотимік (атлетична будова тіла; це спокійна, невразлива людина із стриманими жестами та мімікою, з невисокою гнучкістю мислення, часто дріб'язковий), циклотимік (пікнічна будова тіла, емоцій коливаються між радістю і сумом. Він легко контактує з людьми і реалістичний у поглядах).

Шелдон виділив 3 типи: ендоморфний (слабка тілобудова з надлишком жирової тканини), мезоморфний (струнке й міцне тіло. Велика фізична сила), ектоморфний (тендітна будова тіла, плоска грудна клітина, довгі тонкі кінцівки зі слабкими м’язами). За Шелдоном, цим типам будови тіла відповідають певні типи темпераментів, які названі залежно від функцій певних органів тіла: вісцеротонія (од лат. Viscera – нутрощі), соматонія (од грец. Soma – тіло), церебротонія (од лат. Cerebrum – мозок). Особи з переважанням певного типу будові тіла названі Шелдоном, відповідно, вісцеротоніками, соматотоніками, церебротоніками.

І.П.Павлов запропонував теорію зв’язку деяких загальних властивостей нервових процесів з типами темпераменту.

Найбільший внесок у розвиток теорії темпераменту у вітчизняній психології зробив Б.М.Теплов. Його праці, присвячені вивченню властивостей темпераменту, визначили не лише сучасний погляд на проблему темпераменту, але й стали підставою для розробки подальших експериментальних досліджень темпераменту. Теплов зараховував до властивостей темпераменту стійкі психічні властивості, які характеризують динаміку психічної діяльності. Індивідуальні особливості темпераменту він пояснював рівнем розвитку тих або інших властивостей темпераменту. До найбільш значимих властивостей темпераменту належать наступні:

1) Емоційна збудливість – здатність реагувати на дуже слабкі зовнішні та внутрішні впливи.

2) Збудливість уваги – властивість темпераменту, що обумовлює пристосувальні функції психіки індивіда. Вона полягає у здатності помічати найменші зміни інтенсивності діючого подразника.

3) Сила емоцій. Головну функцію даної властивості Теплов убачав у “енергізації діяльності” залежно від задоволення чи незадоволення мотивів. (Сучасні психологи цю властивість називають інтенсивністю та модальністю емоційних проявів.)

4) Тривожність – емоційна збудливість у загрозливій ситуації.

5) Реактивність мимовільних рухів. Функція даної властивості полягає у збільшенні інтенсивності пристосувальних реакцій до ситуацій і подразників, що діють безпосередньо в даний момент.

6) Активність вольової цілеспрямованої діяльності. Ці властивість, на думку Теплова, виявляється у підвищенні активності пристосування через перетворення ситуації відповідно до висунутої мети.

7) Пластичність – ригідність. Функція цієї властивості полягає у пристосуванні до мінливих вимог дійсності.

8) Резистентність – здатність чинити опір усім внутрішнім і зовнішнім умовам, які послаблюють або гальмують розпочату діяльність.

9) Суб’єктивація – підсилення міри опосередкованості діяльності суб’єктивними образами та поняттями.

Відомий психофізіолог В.М.Русалов на підставі концепції властивостей нервової системи наприкінці 80-х років ХХ ст. Запропонував своє трактування властивостей темпераменту. Виходячи з теорії функціональної системи П.К.Анохіна яка включала 4 блоки – збереження, циркулювання і переробки інформації (блок аферентного синтезу), програмування (прийняття рішень), виконання та зворотного зв’язку, Русалов виділив 4 пов’язаних з ними властивості темпераменту, що відповідають за широту або вузькість аферентного синтезу (ступінь напруженості взаємодії організму із середовищем), легкість перемикання з однієї програми поведінки на іншу, швидкість виконання поточної програми поведінки і чутливість до розбіжності реального результату дії з її акцептором.

На думку Русалова, психологічною характеристикою темпераменту є не самі по собі властивості нервової системи або їх поєднання, а типові особливості перебігу психічних процесів і поведінки, які цю властивість породжують.

3. Фізіологічні основи темпераменту.

І.П.Павлов, вивчаючи особливості вироблення умовних рефлексів у собак, звернув увагу на індивідуальні розбіжності у їх поведінці і у перебігу умовно-рефлекторної діяльності. Ці розбіжності проявлялись, насамперед, у таких аспектах поведінки, як швидкість і точність утворення умовних рефлексів, а також в особливостях їх затихання. Ця обставина дала можливість висунути гіпотезу про те, що зазначені розбіжності не можна пояснити лише розмаїтістю експериментальних ситуацій і що їхню підставу складають фундаментальні властивості нервових процесів. На думку Павлова, до цих властивостей належать: сила збудження, гальмування, їх урівноваженість та рухливість.

Павлов розрізняв силу збудження і силу гальмування, вважаючи їх двома незалежними властивостями нервової системи. Мовлячи про урівноваженість нервових процесів, Павлов мав на увазі рівновагу процесів збудження та гальмування. Четверта властивість нервової системи – рухливість нервових процесів – проявляється у стрімкості переходу одного нервового процесу в інший.

Виділені Павловим типи нервової системи не лише за кількістю, але й за основними характеристиками відповідають чотирьом класичним типам темпераменту: сильний, врівноважений, рухливий тип – сангвінік; сильний, врівноважений, інертний тип – флегматик; сильний, неврівноважений тип з переважанням збудження – холерик; слабкий тип – меланхолік.

Таким чином, під типом нервової системи Павлов розумів уроджені і до певної міри слабко піддані змінам під впливом оточення та виховання властивості нервової системи. Ці властивості нервової системи утворюють фізіологічну основу темпераменту, який є психічним проявом загального типу нервової системи.

У 50-ті роки ХХ ст. Були розпочаті лабораторні дослідження поведінки дорослих людей. В результаті цих досліджень (які виконувались під керівництвом Б.М.Теплова, а згодом – В.Д.Небиліцина) типологія Павлова була доповнена новими елементами, були розроблені численні прийоми дослідження властивостей нервової системи людини, експериментально виділені та описані дві властивості нервових процесів: лабільність і динамічність.

4. Психологічні характеристики темпераменту

Та особливості діяльності особистості.

Психологічна характеристика типів темпераменту

№ Пп	Психологічні показники		Темперамент
№ Пп	Психологічні показники		Холерик	Сангвінік	Флегматик	Маланхо-лік
1.	Сенситивність	Підвищена				+
1.	Сенситивність	Знижена	+	+	+
2.	Реактивність	Підвищена	+
2.	Реактивність	Знижена			+	+
3.	Активність	Підвищена	+	+	+
3.	Активність	Знижена				+
4.	Співвідношення реактивності / активності	Реактив-ність	+	+
4.	Співвідношення реактивності / активності	Активність	+	+	+
5.	Темп реакцій	Швидкий	+	+
5.	Темп реакцій	Повільний			+	+
6.	Пластичність		+	+
	Ригідність		+		+	+
	Екстравертність		+	+
	Інтравертність				+	+
7.	Зосередженість уваги	Швидка		+
		Повільна	+		+	+
		Легке від-вернення уваги				+
		Нестійка				+

Сенситивність – реакція на найменшу силу зовнішнього впливу.

Реактивність – сила емоційної реакції на зовнішні та внутрішні подразники однакової сили.

Активність – ступінь активності при впливові на оточення.

Темп реакції – темп мовлення, швидкість рухів, спритність та ін.

Пластичність / ригідність – швидкість адаптації до мінливих умов.

Екстравертованість / інтравертованість – екстраверти більше реагують на зовнішні подразники, а інтраверти – на власні образи та уявлення.

Враховуючи основні властивості темпераменту Я.Стреляу дає наступні психологічні характеристики основних класичних типів темпераменту.

Сангвінік – людина з підвищеною реактивністю, та при цьому активність і реактивність у нього зрівноважені. Він жваво, збуджено відгукується на усе, що привертає його увагу, має живу міміку та виразні рухи. З незначного приводу він голосно сміється, а несуттєвий факт може сильно його розсердити. За виразом обличчя легко можна розпізнати його настрій, ставлення до предмета та людини. У нього високий поріг чутливості, тому він не помічає дуже слабких звуків та світлових подразників. Маючи підвищену активність і будучи дуже енергійним і працездатним, він активно береться за нову справу і може довго працювати, не втомлюючись. Здатен швидко зосередитися, дисциплінований, при бажанні може стримувати прояв своїх почуттів і мимовільні реакції. Йому притаманні швидкі рухи, гнучкість розуму, кмітливість, швидкий темп мовлення, швидке включення до нової роботи. Висока пластичність проявляється у мінливості почуттів, настроїв, інтересів і прагнень. Сангвінік легко находить спільну мову з новими людьми, швидко звикає до нових вимог та обстановки, без будь-яких зусиль не лише переключається з однієї роботи на іншу але й переучується, опановуючи новими навичками. Як правило, він більшою мірою відгукується на зовнішні враження, ніж на суб’єктивні образи та уявлення минулого та майбутнього, тобто є екстравертом.

Холерик. Як і сангвінік, відрізняється малою чутливістю, високою реактивністю та активністю. Та у холерика реактивність явно переважає над активністю, тому він нестриманий, нетерплячий, запальний. Він менш пластичний та більш інертний, ніж сангвінік. Звідси – значна стійкість прагнень та інтересів, велика наполегливість, можливі труднощі у переключенні уваги. Він скоріше за все екстраверт.

Флегматик має високу активність, яка значно переважає малу реактивність, малу чутливість та емоційність. Його важко розсмішити або змусити сумувати. Коли навколо голосно сміються, він може залишатися незворушним; при значних неприємностях він залишається спокійним. Зазвичай він має бідну міміку, рухи невиразні та уповільнені, мовлення також. Він не кмітливий, йому складно переключати увагу і пристосовуватися до нових обставин. Він повільно перебудовує навички і звички. При цьому він енергійний і працездатний. Відрізняється терплячістю, витримкою, самовладанням. Як правило, йому складно знаходити спільну мову з новими людьми, він слабко відгукується на зовнішні враження. За своєю психологічною сутністю він інтраверт.

Меланхолік. Людина з високою чутливістю і малою реактивністю. Підвищена чутливість при значній інертності призводить до того, що незначний привід може викликати в нього сльози, він надмірно уразливий хворобливо чутливий. Міміка і рухи його невиразні, голос тихий рухи збіднені. Зазвичай він не впевнений у собі, боязкий, найменші труднощі змушують його опускати руки. Меланхолік неенергійний, ненаполегливий, легко втомлюється і має малу працездатність. Йому притаманна нестійка увага, уповільнений темп усіх психічних процесів. Більшість меланхоліків – інтраверти.

На завершення сіл зазначити: немає гарних або поганих типів темпераменту. Тому не лише не можна, але й безглуздо прагнути до зміни свого темпераменту. Більше доцільно враховувати властивості темпераменту конкретної особи при організації діяльності.

Література для самоосвіти: 1; 2; 4; 5; 6; 7; 8; 9; 11; 13; 14; 15.

Тема 15 . ХАРАКТЕР.

1. Характер та його особливості як психічного феномена.

2. Теоретичні та експериментальні підходи у дослідженні

Характеру.

3. Формування характеру.

Основні поняття: характер, структура характеру, тип характеру, акцентуація, акцентуація застрягання, акцентуація педантизму, акцентуація демонстрування, акцентуація тривожності, риси характеру, моральні риси характеру, вольові риси характеру.

1. Характер та його особливості як психічного феномена.

У перекладі з грецької character – печатка, карбування. У психології поняття характер означає сукупність індивідуальних психічних властивостей, які формуються у діяльності і проявляються у типових для даної людини способах діяльності та формах поведінки.

Головною відмінністю характеру як психічного феномена є те, що характер завжди проявляється в діяльності, у ставленні людини до оточуючої її дійсності та людей.

Характер є прижиттєвим утворенням і може трансформуватися протягом усього життя. Формування характеру відбувається в різних за своїми особливостями та рівнем розвитку групах (сім’я, дружня компанія, клас, спортивна команда, трудовий колектив та ін.). Залежно від того, яка група є для особистості референтною і які цінності підтримує та культивує ця група, у людини розвиваються відповідні риси характеру – психічні властивості людини, що визначають її поведінку за типових обставин. Існує багато класифікацій рис характеру. У вітчизняній психологічній літературі найчастіше стрічаються два підходи. З одного боку усі риси характеру пов’язують з психічними процесами і тому виділяють вольові, емоційні та інтелектуальні риси. До вольових рис характеру зараховують рішучість, наполегливість, самовладання, самостійність, активність, організованість та ін. До емоційних рис характеру зараховують поривчастість, вразливість, гарячність, інертність, байдужість, чуйність та ін. До інтелектуальних рис – глибокодумність, кмітливість, спритність, допитливість та ін.

З іншого боку, риси характеру розглядаються відповідно до спрямованості особистості. Причому зміст спрямованості особистості проявляється у ставленні до людей, діяльності, оточуючого світу і до себе. Ця категорія рис характеризує життєву спрямованість особистості, тобто її матеріальні й духовні потреби, інтереси, переконання, ідеали тощо.

Іншою групою рис є ті, що характеризують ставлення людини до діяльності. При цьому мається на увазі не лише ставлення людини до конкретного виду виконуваної роботи, але й до діяльності взагалі. Головною умовою утворення характеру є наявність життєвих цілей. Рисами характеру можна вважати ступінь вираженості в індивіда мотивації досягнення – його потреби у досягненні успіху.

Усі риси особистості людини можна умовно поділити на мотиваційні та інструментальні. Мотиваційні спонукають і спрямовують діяльність, а інструментальні – надають їй певного стилю.

Риси характеру

Загальні (глобальні) Впливають на широку сферу поведінкових проявів	Окремі (локальні) Впливають на окремі, вузькі ситуації
Самовпевненість – невпевненість	Товариськість – замкненість
Порозуміння, дружелюбність – ворожість	Домінантність (лідерство) – підпорядкування
Усвідомлення – імпульсивність	Оптимізм – зневіра
Емоційна стабільність – тривожність	Совісність – безсовісність
Інтелектуальна гнучкість – ригідність	Довірливість – підозрілість
	Самостійність – конформізм
	Самоконтроль – імпульсивність
	Діяльнісна активність – пасивність
	Миролюбство – агресивність
	Делікатність – брутальність
	Сміливість – обережність
	Гнучкість – ригідність
	Інші

Риси характеру

С т а в л е н н я
До себе	До інших	До праці (діяльності)	До громадської та особистої власності
Вимогливість	Індивідуалізм – колективізм	Організованість – неорганізованість	Дбайливість
Самокритичність	Егоїзм – альтруїзм	Лінощі – працьовитість	Бережливість
Амбітність	Твердість – доброта	Акуратність - недбалість	Економність
Скромність	Байдужість – чуйність	Ініціативність – пасивність	Недбалість
Самовпевненість	Брутальність – увічливість та ін.	Відповідальність - безвідповідальність	Скупість та ін.

Характер є одним з основних проявів особистості. Тому риси особистості можна розглядати і як риси характеру. До таких рис, по-перше, слід зарахувати ті властивості особистості, які визначають вибір цілей діяльності (раціональність, розважливість або протилежні їм якості). По-друге, до структури характеру включають риси, які проявляється в діях, спрямованих на досягнення висунутих цілей (наполегливість, цілеспрямованість, послідовність та ін.). Тут характер наближується до волі людини. По-третє, до складу характеру входять інструментальні риси, що безпосередньо пов’язані з темпераментом (екстраверсія – інтроверсія, спокій – тривожність, стриманість – імпульсивність, пластичність – ригідність та ін.).

Взаємозв’язок рис характеру і рис особистості

(за К.К.Платоновим)

2.Теоретичні та експериментальні підходи у дослідженні характеру.

Типологія характерів, як правило, базується на існуванні певних типологічних рис. Типологічними називають риси і прояви характеру, що є спільними та показовими для певної групи людей. Відповідно, тип характеру – це прояв у індивідуальному характері рис, які є спільними для певної групи людей.

Усі типології людських характерів базуються, як правило, на певних спільних ідеях:

1. Характер людини формується в онтогенезі відносно рано і упродовж подальшого життя виявляє себе як більш-менш усталене особистісне утворення.

2. Поєднання особистісних рис, які входять до складу характеру людини не є випадковими.

3. Більшу частину людей відповідно до своїх основних рис характеру можна поділити на типові групи.

Е.Кречмер виділив та описав 4 типи будови (конституції) тіла, що найчастіше стрічаються. Відповідно до типу будови тіла він виділив 3 типи темпераменту. До того ж він робив спроби пояснити поведінку людини, поєднавши її з типом будови тіла. В результаті він зробив висновок про те, що тип тіла якимось чином пов’язаний із схильністю до психічних захворювань.

Поняття “акцентуації” було уведено в психологію К.Леонгардом. Його концепція “акцентуйованих особистостей” базувалась на припущенні про наявність основних і додаткових рис особистості. Основних рис значно менше, та вони є стрижнем особистості, визначають її розвиток, адаптацію та психічне здоров’я. Якщо основні риси значно виражені, вони накладають відбиток на особистість в цілому, і за несприятливих обставин вони можуть зруйнувати всю структуру особистості.

На думку Леонгарда, акцентуації особистості насамперед проявляються у спілкуванні з іншими людьми. Тому, оцінюючи стилі спілкування, можна виділити певні типи акцентуацій: гіпертимний, дистимічний, циклоїдний, збудливий, застрягаючий, педантичний, тривожний, емотивний, демонстративний, екзальтований, екстравертований, інтровертований.

Пізніше класифікацію характерів на підставі опису акцентуацій запропонував О.Є.Лічко. Ця класифікація побудована на підставі спостережень за підлітками. Акцентуація характеру (за Лічко) – це надмірне посилення рис характеру при якому спостерігається відхилення у поведінці людини, що не виходять за межі норми. Такі акцентуації (як тимчасові стани психіки) спостерігаються у підлітковому та ранньому юнацькому віці: гіпертимний, циклоїдний, лабільний, астеноневротичний, сензитивний, психастенічний, шизоїдний (дистимічний), епілептичний (збудливий), істероїдний, нестійкий, конформний

Існує соціальна типологія характерів Е.Фромма: мазохіст – садист, руйнівник, конформіст – автомат.

В процесі побудови різноманітних психологічних концепцій характер часто пов’язують з темпераментом, а в деяких випадках ці поняття змішуються. У сучасній науці серед пануючих поглядів на взаємовідносини між характером і темпераментом можна виділити 4 основних підходи:

По-перше, дуже часто має місце ототожнення характеру і темпераменту. По-друге, в деяких психологічних концепціях можна виявити протиставлення характеру і темпераменту. Причому найчастіше в цих концепціях підкреслюється антагонізм між характером і темпераментом.

По-третє, це думка про те, що темперамент є елементом характеру, його ядром, незмінною частиною (С.Л.Рубінштейн).

По-четверте, деякі автори вважають темперамент природною підставою характеру (Л.С.Виготський, Б.Г.Ананьєв).

Існування цих підходів обумовлене біосоціальною природою людини.

У вітчизняній психології склалася думка про те, що темперамент і характер дуже близькі, оскільки особливості темпераменту у тій чи іншій формі відбиваються на характері людини. Це пов’язано з тим, що основні властивості темпераменту формуються значно раніше ніж завершується формування характеру. Тому більшість дослідників дотримується думки, що характер розвивається на основі темпераменту. Темперамент визначає в характері такі риси, як урівноваженість чи неврівноваженість поведінки, легкість чи труднощі входження в нову ситуацію, рухливість чи інертність тощо. Разом з тим необхідно розуміти, що темперамент не визначає характер людини. Люди з однаковими властивостями темпераменту можуть мати зовсім різний характер. Особливості темпераменту можуть лише сприяти або перешкоджати формуванню тих чи інших рис характеру.

Характер – це багатогранне явище, і цілком ймовірно, що в найближчий час з’являться нові, науково обґрунтовані методи його дослідження.

3. Формування характеру.

Характер – прижиттєвим утворенням. Він формується після народження людини. Витоки характеру людини і перші ознаки його прояву слід шукати на самому початку життя.

Основну роль у формуванні та розвитку характеру дитини відіграє її спілкування з оточуючими. У властивих для неї вчинках і формах поведінки дитина, насамперед наслідує своїх близьких. За допомогою прямого научіння через наслідування та емоційне підкріплення вона засвоює форми поведінки дорослих.

Сенситивним періодом для становлення характеру можна вважати вік від 2-х … 3-х до 9-ти … 10-ти років, коли діти багато й активно спілкуються як з оточуючими дорослими людьми, так і з однолітками. В цей період вони відкриті для впливів ззовні, з готовністю їх приймають, копіюючи всіх і в усьому. Дорослі люди в цей період користуються безмежною довірою дитини мають можливість вплинути на неї словом, вчинком і дією, що створює сприятливі умови для закріплення потрібних форм поведінки.

Дуже важливим для становлення характеру дитини є стиль спілкування дорослих між собою, а також спосіб звертання дорослих до самої дитини. В першу чергу це стосується стосунків батьків, і особливо матері, з дитиною. Те, як діють батько й мати щодо дитини, через багато років стає способом поводження її з власними дітьми.

Раніше за інших в характері формуються такі риси як доброта, товариськість, чуйність, а також протилежні їм якості – егоїстичність, черствість, байдужість до людей.

В ранньому і дошкільному дитинстві формуються: працелюбність, акуратність, сумлінність, відповідальність, наполегливість. У початкових класах школи оформлюються такі риси характеру які виявляються у стосунках з людьми. У підлітковому віці активно розвиваються та закріплюються вольові риси характеру, а в ранній юності формуються базові моральні, світоглядні основи особистості. Можна вважати, що до закінчення школи характер людини в основному сформувався.

Характер не є застиглим утворенням, він формується і трансформується протягом усього життєвого шляху людини.

Література для самоосвіти: 1; 2; 5; 6; 7; 8; 9; 11; 13; 14; 15.

Тема 16 . ЗДІБНОСТІ.

1. Загальна характеристика здібностей людини.

2. Рівні розвитку здібностей та індивідуальні

Розбіжності.

3. Природа людських здібностей.

4. Розвиток здібностей.

Основні поняття: здібності, структура здібностей, задатки,, загальні здібності, спеціальні здібності, обдарованість, талант, геніальність.

1. Загальна характеристика здібностей людини.

Здібності – це самостійні особистісні утворення. Вони мають складну структуру і включають в себе у перетвореному вигляді і мотиваційні, і когнітивні, і практичні компоненти.

У вітчизняній психології експериментальні дослідження здібностей найчастіше будуються на підставі останнього підходу. Найбільший внесок у його розвиток зробив Б.М.Теплов. Він виділив наступні 3 основні ознаки поняття “здібність”.

По-перше, здібності – це індивідуально-психологічні особливості, які відрізняють одну людину від іншої; ніхто не буде говорити про здібності там, де йдеться про властивості, щодо яких усі люди рівні між собою.

По-друге, здібності – це не будь-які взагалі індивідуальні особливості, а лише такі, що мають відношення до успішності виконання якоїсь діяльності чи багатьох діяльностей.

По-третє, поняття “здібність” не уподібнюються тим знанням, навичкам або умінням, що вже вироблені у конкретної людини.

Б.М.Теплов вважав, що здібності існують лише у процесі постійного розвитку. Здібність, яка не розвивається, якою людина не користується, з часом втрачається. Слід зазначити, що успішність виконання будь-якої діяльності залежить не від якоїсь однієї, а від поєднання різноманітних здібностей.

Існує дуже багато здібностей. В науці відомі спроби їх класифікації. У більшості цих класифікацій розрізняють насамперед природні (біологічно обумовлені) і специфічно людські здібності, які мають суспільно-історичне походження.

Природні здібності – ті, що є спільними для людини і тварин (особливо вищих). Ці здібності безпосередньо пов’язані з уродженими задатками. Однак задатки людини і задатки тварини – це не одне й те ж саме. У людини на підставі цих задатків формуються здібності. Це відбувається за наявності елементарного життєвого досвіду, через механізми научіння тощо. В процесі розвитку людини ці біологічні здібності сприяють формуванню цілої низки інших, специфічно людських здібностей.

Ці специфічно людські здібності заведено поділяти на загальні та спеціальні вищі інтелектуальні здібності. В свою чергу, вони можуть поділятися на теоретичні та практичні, навчальні і творчі, предметні та міжособистісні та ін.

Загальні здібності – ті, що визначають успіхи людини в найрізноманітніших видах діяльності (розумові здібності, точність ручних рухів, пам’ять, мовлення та ін.). Загальні здібності властиві більшості людей.

Спеціальні здібності – ті, що визначають успіхи людини у специфічних видах діяльності, для існування яких необхідні особливі задатки та їх розвиток (музичні, математичні, лінгвістичні, технічні, літературні, художньо-творчі, спортивні та ін.).

Наявність у людини загальних здібностей не виключає розвиток спеціальних здібностей, і навпаки. Загальні та специфічні здібності не конфліктують, а співіснують, взаємно доповнюють і збагачують одні одних. В окремих випадках високий рівень розвитку загальних здібностей може поставати як спеціальні здібності щодо певних видів діяльності. До загальних здібностей можна зарахувати здібності, які виявляються у спілкуванні, взаємодії з людьми. Ці здібності є соціально обумовленими. Вони формуються у людини в процесі її життя в суспільстві.

Окрім поділу здібностей на загальна та спеціальні заведено поділяти здібності на теоретичні та практичні. Теоретичні здібності визначають схильність людини до абстрактно-теоретичних розмірковувань, практичні – до конкретних практичних дій. Існує також поділ на учбові і творчі здібності.

2. Рівень розвитку здібностей та індивідуальні розбіжності.

У психології найчастіше розглядається наступна класифікація рівнів розвитку здібностей: здібність, обдарованість, талант, геніальність.

Будь-які здібності в процесі свого розвитку проходять низку етапів, і для того, щоб якась здатність (здібність) піднялася у своєму розвиткові на більш високий рівень, необхідно, щоб вона була вже достатньо сформованою на попередньому рівні. Та для розвитку здібностей повинна існувати певна підстава, яку складають задатки – анатомо-фізіологічні особливості нервової системи, які складають природну підставу розвитку здібностей. А задатки інтелектуальних здібностей проявляються насамперед у функціональній діяльності мозку – його більшій або меншій збудливості, рухливості нервових процесів, швидкості утворення тимчасових зв’язків та ін., тобто у тому, що І.П.Павлов назвав генотипом – уродженими особливостями нервової системи. До таких властивостей належать:

- сила нервової системи по відношенню до збудження, тобто здатність тривалий час витримувати, не виявляючи позамежового гальмування, інтенсивні навантаження, що часто повторюються;

- сила нервової системи по відношенню до гальмування, тобто здатність витримувати тривалі гальмівні впливи, що часто повторюються;

- урівноваженість нервової системи по відношенню до збудження та гальмування, яка виявляється в однаковій реактивності нервової системи у відповідь на збуджуючі та гальмівні впливи;

- лабільність нервової системи, яка оцінюється за швидкістю виникнення та припинення нервового процесу збудження або гальмування.

Границі наших задатків (за Лангмейєром)

Слід зазначити, що ці уроджені анатомо-фізіологічні особливості будови мозку, органів чуттів і рухів (уроджені задатки) і визначають природну підставу індивідуальних розбіжностей між людьми. На думку І.П.Павлова, підставу індивідуальних розбіжностей визначають переважаючий тип нервової діяльності та особливості співвідношення сигнальних систем. Виходячи з цих критеріїв, можна виділити 3 типологічних групи людей: художній тип (переважання першої сигнальної системи), мислительний тип (переважання другої сигнальної системи) і середній тип (рівне представництво).

Розвиток задатків – це соціально обумовлений процес, пов’язаний з умовами виховання та особливостями розвитку суспільства. Задатки розвиваються і трансформуються у здібності за умови потреби в суспільстві у тих чи інших професіях. Другим суттєвим фактором розвитку задатків є особливості виховання.

Здібності значною мірою є соціальними і формуються в процесі конкретної діяльності людини. Залежно від того, наявні чи відсутні умови для розвитку здібностей, вони можуть бути потенційними та актуальними.

Потенційні здібності – ті, що не реалізуються у конкретному виді діяльності, але здатні актуалізуватися при зміні відповідних соціальних умов. До актуальних здібностей, як правило, належать ті, які необхідні саме в даний момент і реалізуються в конкретному виді діяльності. Потенціальні та актуальні здібності постають побічним показником характеру соціальних умов, у яких розвиваються здібності людини. Саме характер соціальних умов перешкоджає або сприяє розвитку потенційних здібностей, забезпечує або не забезпечує перетворення їх на актуальні.

Наступним рівнем розвитку здібностей є обдарованість – своєрідне поєднання здібностей, яке забезпечує людині можливість успішного виконання будь-якої діяльності.

Від обдарованості залежить не успішне виконання діяльності, а лише можливість такого успішного виконання. Індивідуальні розбіжності обдарованих людей виявляються переважно у спрямованості інтересів. Так, одні люди зупиняються на математиці, другі – на історії, треті – на громадській роботі. Подальший розвиток здібностей відбувається у конкретній діяльності.

Характеризуючи здібності людини, часто виділяють такий рівень їх розвитку, як майстерність, тобто досконалість у конкретному виді діяльності.

Наступний рівень розвитку здібностей людини – талант. Сучасне тлумачення поняття талант – це високий рівень розвитку спеціальних здібностей (музичних, літературних та ін.). Як і здібності, талант проявляється і розвивається у діяльності. Діяльність талановитої людини відрізняється принциповою новизною, оригінальністю підходу.

Пробудження таланту, як і здібностей, є суспільно обумовленим. Те, які дарування отримають найбільш сприятливі умови для повноцінного розвитку, залежить від потреб епохи та особливостей конкретних завдань, що постають перед суспільством.

Талант – це певне поєднання здібностей, їх сукупність. Окрему ізольовану здібність, навіть дуже високорозвинену, не можна назвати талантом.

Найвищий рівень розвитку здібностей називають геніальністю. Про геніальність мовлять, коли творчі досягнення людини складають цілу епоху в житті суспільства, у розвитку культури. Геніальність, як правило, має свій “профіль”, якийсь аспект в ній доміную, якісь здібності виявляються яскравіше.

3. Природа людських здібностей.

Природа людських здібностей досі викликає бурхливі суперечки серед вчених. Одна з найпоширеніших точок зору веде свою історію ще від Платона. Тут стверджується, що здібності є біологічно обумовленими і їх прояв залежить від успадкованих характеристик. Навчання та виховання можуть лише змінити швидкість їх появи, та вони завжди проявляться так чи інакше.

Своєрідним розвитком концепції наслідування здібностей є припущення про зв’язок здібностей людини з масою її мозку.

З ідеєю наслідування здібностей пов’язане також учення Франца Галля, яке отримало назву френологія (от грецьк. Phrenos – розум, logos – учення). Френологи намагались простежити залежність психічних особливостей людини від зовнішньої форми черепа.

Широкої популярності набули праці Френсіса Гальтона, який пояснював наслідування здібностей виходячи з принципів еволюційної теорії Ч.Дарвіна. Аналізуючи біографії видатних діячів, Гальтон дійшов висновку, що удосконалювання людської природи можливе лише через виведення на підставі законів спадковості раси особливо обдарованих, розумово та фізично розвинених людей. Продовжуючи думку Гальтона, у ХХ ст. Коте визначав ступінь обдарованості видатних людей за кількістю рядків про них в енциклопедичному словнику і виділив біля 400 осіб, чиї високі здібності простежуються у декількох поколіннях.

Сучасні дослідження із застосуванням близнюкового методу дають можливість точніше визначити роль середовища і спадковості у розвитку здібностей.

На користь спадкової природи здібностей свідчать численні династії акторів, художників, моряків, лікарів, педагогів. Однак, скоріше за все, у більшості випадків слід мовити не лише про біологічну, але й про соціальну спадковість. Представники іншої точки зору вважають, що особливості психіки повністю визначаються якістю виховання та навчання. Так, ще у ХУІІІ ст. К.А.Гельвецій проголосив, що за допомогою виховання можна сформувати геніальність.

Остаточним висновком цієї концепції стало твердження про те, у кожної людини можна сформувати будь-які здібності. Дотримуючись цього погляду, американський вчений У.Ушбі стверджує, що здібності визначаються насамперед тією програмою інтелектуальної діяльності, яка була сформована у людини в дитинстві.

У вітчизняній психології проблемою здібностей займалися такі видатні вчені, як Б.М.Теплов, В.Д.Небиліцин, О.М.Леонтьєв та ін. У стислому вигляді позицію вітчизняної психології можна схарактеризувати таким чином: здібності людини за своєю сутністю є біосоціальними.

Таким чином, спадковість має велике значення для розвитку здібностей, оскільки особливості анатомо-фізіологічної будови нервової системи людини значною мірою визначають її задатки. Але, з іншого боку, само по собі задатки не означають, що в людини розвинуться відповідні здібності. Розвиток здібностей залежить від багатьох соціальних умов. До них належать особливості виховання, потреба суспільства у тій чи іншій діяльності, особливості системи освіти та ін.

4. Розвиток здібностей.

У розвитку здібностей умовно можна виділити декілька етапів. Кожна людина у своєму розвиткові проходить періоди підвищеної чутливості до тих чи інших впливів, до засвоєння того чи іншого виду діяльності.

Первинний етап у розвитку будь-якої здібності пов’язаний з визріванням необхідних для неї органічних структур або з формуванням на їх підставі потрібних функціональних органів. Зазвичай це відбувається в період від народження до 6 – 7 років. На цьому етапі відбувається удосконалювання роботи всіх аналізаторів, розвиток і функціональна диференціація окремих ділянок кори головного мозку. Це створює сприятливі умови для початку формування та розвитку в дитини загальних здібностей, певний рівень яких постає передумовою для наступного розвитку спеціальних здібностей.

В той же час розпочинається становлення та розвиток спеціальних здібностей. Пізніше розвиток спеціальних здібностей продовжується в школі, особливо у молодших і середніх класах. Попервах розвитку спеціальних здібностей допомагають різні дитячі ігри, потім починають суттєво впливати навчальна і трудова діяльність.

Не всі види діяльності, які виконує дитина (гра, ліплення, малювання) мають однакове значення для розвитку здібностей. Найбільше сприяє розвитку здібностей творча діяльність, яка змушує дитину мислити. Така діяльність завжди пов’язана із створенням чогось нового, відкриттям для себе нового знання, виявленням у самому собі нових можливостей. Це стає сильним і дійовим стимулом до заняття нею, до докладання необхідних зусиль, спрямованих на долання труднощів, що виникають. Більше того, творча діяльність зміцнює позитивну самооцінку, підвищує рівень домагань, породжує упевненість у собі і почуття задоволеності від досягнутого.

Розвиток здібностей значною мірою залежить від умов, які уможливлюють реалізацію задатків. Однією з таких умов є особливості сімейного виховання. Другу групу умов розвитку здібностей визначають особливості макросередовища. Найбільш позитивним фактором макросередовища є та ситуація, коли суспільство виявляє турботу про розвиток здібностей своїх членів. Ця турбота суспільства може виражатися в постійному удосконалюванні системи освіти, а також у розвиткові системи професійної орієнтації підростаючого покоління.

Розглядаючи співвідношення здібностей і вимог професії Є.О.Климов виділив 4 ступеня професійної придатності:

1) непридатність до даної професії (вона може бути тимчасовою або практично нездоланною);

2) придатність до тієї чи іншої професії або їх групі (вона характеризується тим, що людина не має протипоказань щодо тієї чи іншої сфери праці, але не має і показань);

3) відповідній даній сфері діяльності (відсутні протипоказання і наявні деякі особисті якості, що явно відповідають вимогам певної професії або групи професій);

4) покликання до даної професійної сфери діяльності (це найвищий рівень професійної придатності людини).

У будь-якому випадку прогноз щодо придатності індивіда до тієї чи іншої діяльності має будуватися виходячи зі стану розвитку здібностей у діяльності. С.Л.Рубінштейн так сформулював основне правило розвитку здібностей людини: “Розвиток здібностей відбувається по спіралі: реалізація можливості, що являє собою здібність одного рівня, відкриває нові можливості для подальшого розвитку здібностей більш високого рівня. Обдарованість людини визначається діапазоном нових можливостей, які відкриває реалізація наявних можливостей”.

На завершення ще раз виділимо основні умови і фактори, від яких залежить ефективність формування (розвитку) здібностей:

1) Наявність сприятливого соціального середовища.

2) Наявність сприятливих задатків.

3) Залученість дитини до відповідних видів діяльності та спілкування.

4) Правильна організація системи необхідних вправ.

5) Відповідність тренувальних дій (сприянь) можливостям дитини.

6) Позитивна стимуляція тренувальних дій (сприянь) і наповнення їх позитивними емоціями.

7) Орієнтація на ранні вікові терміни.

8) Орієнтація на сенситивні періоди.

9) Комплексний підхід.

Література для самоосвіти: 1; 2; 5; 6; 7; 8; 9; 11; 13; 14; 15.

Тема 17. Спілкування

1. Спілкування і діяльність.

2. Функції спілкування.

3. Рівні аналізу спілкування.

4. Структура спілкування.

5. Види і засоби спілкування.

Основні поняття: спілкування, рефлексія, ідентифікація, атракція, стереотипізація, каузальна атрибуція, засоби спілкування, комунікація, інтеракція, соціальна перцепція, конфлікт, комунікативний бар’єр, стиль спілкування.

1. Спілкування і діяльність.

Діяльність організується і збагачується через спілкування. Люди будують план своєї спільної діяльності, узгоджують його з іншими, координують свої дії. Виникає питання про зв'язок діяльності і спілкування. Існує декілька думок:

1) спілкування як особливий вид активності людини поряд з діяльністю (Ломов Б,Ф.); 2) спілкування - сторона діяльності, воно включається в будь-яку діяльність. (Леонтьєв О.М.); 3) спілкування - це один з видів діяльності, поряд з грою, працею, учінням (Ельконін Д.Б.). Ці погляди об'єднуються визнанням єдності спілкування і діяльності. Люди не просто спілкуються, а завжди спілкуються на основі певної діяльності. У деяких видах діяльності як її засоби і способи використовуються ті, що характерні для спілкування (діяльність педагога, лектора). Іноді дії виступають засобами і способами спілкування (в театральній виставі, пантомімі). У діяльності значний час іде на підготовку, яка полягає у спілкуванні для встановлення контактів, обговорення плану роботи, Спілкування і діяльність єдині, але не тотожні.

Спілкування має свої особливості: 1) його результат не перетворений предмет (як у діяльності), а відносини з іншими людьми, 2) Якщо одиниця діяльності - дія, то у спілкуванні - взаємодія найменше двох людей, кожен з яких суб'єкт. Діяльність охоплює відносини суб'єкт - об'єкт, а спілкування суб'єкт - суб'єкт, При взаємодії, яка має місце у спілкуванні, дія одного суб'єкта - це відповідь на дію іншого. 3) Кожен з учасників спілкування має свій мотив. Якщо в діяльності ми розглядаємо, що спонукає людину до діяльності, то у спілкуванні необхідно враховувати взаємовідношення мотивів.

Висновок: спілкування - одна із сторін образу життя людини, не менш важлива, ніж діяльність. У спілкуванні, тісно пов'язаному з діяльністю, людина оволодіває досвідом попередніх поколінь і збагачує його своїми відкриттями.

2. Функції спілкування.

Традиційно виділяють 3 функції спілкування,

1) Інформаційно-комунікативна: в ході спілкування здійснюється прийом та передача інформації. Це дуже важливо для організації діяльності. Її учасники повинні володіти спільною інформаційною основою для координації і узгодження дій.

2) Регуляційно-комунікативна: регуляція здійснюється у трьох напрямках: а) людина регулює свою поведінку; б) поведінку інших. Людина може спонукати іншу людину розпочати або припинити дії, посилити чи послабити їх, виправити; в)поведінка людини регулюється з боку її партнерів по спілкуванню.

3) Афективно-комунікативна: весь спектр людських емоцій виникає і розвивається у спілкуванні У групі людей створюється загальний емоційний стан, який впливає на психологічний клімат, сприятливий або несприятливий для діяльності.

3. Рівні аналізу спілкування.

Сукупність всіх взаємодій між людьми неоднорідна. Вона включає як широкі контакти із суспільством, так і спілкування з товаришами, батьками, вчителем тощо, тому виділяють рівні спілкування:

1) Макрорівень: вся сукупність взаємозв'язків людини з виділенням певних ліній спілкування (в шкільному житті, вдома, в спортивній секції, на відпочинку). Це вивчення всього кола спілкування людини.

2) Мезарівень: вивчення контактів людей при спільному розв'язанні задачі. Спілкування розглядається як процес встановлення контактів формування спільного плану, узгодження дій. Це спілкування від початку де кінця розв'язання спільної задачі.

3) Мікрорівень: вивчення елементарних одиниць спілкування - дія одного учасника і відповідна дія іншого (питання - відповідь, спонукання - виконання). (Див. Схему 1.)

Схема 1. Рівні спілкування

4. Структура спілкування.

Структура спілкування включає три сторони: 1) Комунікативну (обмін інформацією); 2) інтерактивну (обмін діями); 3) перцептивну (сприймання людини людиною).

1) Комунікативна: передача, формування, розвиток, уточнення інформації. Обмін інформацією змінює відносини між учасниками. Тому кожен з учасників передачі інформації враховує свої мотиви і мотиви партнера. Обмін інформацією можливий, якщо є єдина мова спілкування. Інформація передається за допомогою засобів вербальних (мовлення) і невербальних.

Мовлення - це універсальний засіб комунікації. Кожен учасник спілкування почергово то слухає, то говорить, то виражає думку в мовленні (кодує інформацію), то розкриває зміст висловів партнера (декодує). Невербальні засоби ділять на: а) жест, міміка, пантоміміка; б) пауза, тон, тембр мовлення, темп; сміх, плач; в) простір і час спілкування (обличчя в обличчя). Невербальні засоби доповнюють, поглиблюють, уточнюють вербальні, але їх не завжди легко розшифрувати і зрозуміти.

2) Інтерактивна. Людям не тільки важливо обмінятися інформацією, але й потрібно планувати спільну діяльність, узгодити свої дії. Виділяють типи взаємодії: кооперація і конкуренція. Перший активізує сумісну діяльність, а другий гальмує. Іноді у взаємодії поєднуються ознаки кооперації і конкуренції: прагнення людини проявити себе поєднане з прагненням допомогти партнеру. Такий випадок можливий у високорозвинених групах.

3) Перцептивна. Слово сприймання в позначенні цієї сторони не зовсім точне, оскільки під сприйманням в загальній психології розуміють, насамперед сприймання об'єктів. Сприймання іншої людини включає: сприймання зовнішності, співвіднесення її із особистісними якостями людини і пояснення на цій основі її вчинків. Уявлення про іншу людину тим багатші, чим повніше уявлення людини про саму себе (її самосвідомість), але й самосвідомість збагачується завдяки характеристиці іншої людини. Тому взаєморозуміння включає, як ідентифікацію, так і рефлексію. Ідентифікація - це уподібнення себе іншій людині, здатність розкрити точку зору іншої людини. Емпатія - це емоційний відгук на проблеми іншої людини (співчуття, співпереживання). Рефлексія - це усвідомлення людиною того, як вона сприймається партнером у спілкуванні.

5. Види і засоби спілкування

Види спілкування (О.О.Леонтьєв) за чотирма ознаками:

1) за орієнтацією: соціальне і особистісне;

2) за сферою перебігу: в сфері знань, навичок, вмінь (навчання і виховання), у реально виконуваній діяльності (навіювання, переконання), у сфері мотивів і потреб (переконання);

3) за використовуваними засобами: матеріальне (предмети виступають засобами в спілкуванні), знакове - вербальне і невербальне, особистісно-смислове з використанням засобів, зрозумілих лише в даній групі (погляди, репліки);

4) за мірою опосередкованості: безпосереднє - наявність зорового контакту (спільне місце і час зустрічі); опосередковане - лист, розмова по телефону.

Література для самоосвіти: 3, Т. 2; 5; 6; 7; 8; 9; 10; 11; 13; 15.

Тема 18. ОСОБИСТІСТЬ І КОЛЕКТИВ

1. Поняття про групи і колективи.

2. Розвиток групи в колектив.

3. Згуртованість колективу.

Основні поняття: група, колектив, первинна група, реальна група, умовна група, офіційна та неофіційна групи, референтна група, конформізм, психологічний клімат, інтегративність, мікроклімат, референтність, лідерство, інтергрупова активність, інтрагрупова активність, спрямованість групи, організованість, інтелектуальна комунікативність, емоційна комунікативність, вольова комунікативність, дифузна група, кооперація, просоціальна асоціація, лідер.

Психологія окремого індивіда існує лише як теоретична абстракція. Насправді ж психічне життя людини з перших днів її існування залежить від оточуючого соціального середовища, яке, в свою чергу, являє собою не просто сукупність взаємно ізольованих індивідів. Це складно організоване суспільство, в якому всі люди якимось чином поєднані між собою. Відповідно до цих зв’язків виокремлюється значна кількість різноманітних соціальних утворень, які у загальній психології узагальнено називають групами.

1. Поняття про групи і колективи.

Група – будь-яке об’єднання людей, незалежно від того, який характер зв’язків існує між її членами.

Первинна група – відносно стійке, малочисельне за складом, поєднане спільними цілями об’єднання людей, в якому здійснюється безпосередній контакт між його членами. Усі члени первинної групи знають одне одного особисто і спілкуються між собою в процесі розв’язання спільного завдання. Розмір первинної групи – від 2-х до 30…40 осіб. Людина може одночасно входити у декілька первинних груп.

Контакт у первинних групах не дозовані. Кожен може спілкуватися з кожним у міру бажання та необхідності. Контакти бувають різного рівня близькості (на особистій або діловій підставі). Первинне коло спілкування оформлюється у вигляді мікрогрупи. Її члени (2…7 осіб) можуть залишатися учасниками первинної групи, оскільки не переривають ділових стосунків і особистих контактів з іншими членами групи.

За принципом і способом утворення розрізняють групи: реальні та умовні, офіційні та неофіційні.

Реальна група – фактично існуюче об’єднання людей з реальними зв’язками та взаємовідносинами його членів, з цілями та завданнями. Реальна група може існувати короткий термін або тривалий час, бути великою або малою за кількістю членів. Вона існує та функціонує як спільнота.

Умовна група – складена номінально спільність людей.

Офіційна (формальна) група – виникає як структурна одиниця на підставі штатного розпису, інструкцій та інших документів. Ділові відносини між її членами визначаються посадовими обов’язками кожного і регулюються певними розпорядженнями.

Взаємини в офіційній групі, навіть при одній і тій же самій інструкції, не можуть бути ідентичними, оскільки в контакти вступають люди з неповторними рисами характеру, темпераменту, здібностей, стилю спілкування. Ділові стосунки доповнюються особистими, не передбаченими інструкцією. Психологічна близькість цементує офіційну групу, допомагає розв’язувати поставлені завдання. В межах офіційної групи і ділових контактів не є винятком і негативні емоційні стосунки – антипатія, неповага, нехтування, ворожнеча. Вони також впливають на ділові стосунки, шкодять успіхові справи.

Неофіційна група – спільність людей, що виникла стихійно на підставі спільності інтересів її членів, симпатій, єдності поглядів і переконань або з інших мотивів.

За ознакою ставлення особистості до норм групи виділяють референтну групу.

Референтна група (еталонна) – реально існуюча або уявна група, погляди, норми та цінності якої є взірцем для особистості, під її впливом вона формує свої життєві ідеали, вивіряє власні дії та вчинки. Людина може бути членом групи, яка водночас є для неї референтною. За цих умов гармонізуються відносини з групою, створюються психологічно комфортні умови для успішного розвитку особистості в певному напрямі. Якщо у людини є декілька референтних груп, це зумовлює виникнення внутрішнього конфлікту.

Одна й та ж сама первинна група може розглядатися з різних точок зору. Вищою формою організації групи є колектив.

Колектив – це група людей, залучених до спільної діяльності і об’єднаних спільною метою, яка підпорядковується спільній меті.

Істотна ознака колективу – суспільна важливість мети і завдань, на реалізацію яких спрямовані зусилля його членів. Це дає підстави розглядати колектив як найважливішу клітинку суспільного організму.

Узгоджені дії колективу, спрямовані на досягнення мети, на підтримку спільних зусиль, кваліфікуються як колективістські дії. Поведінка особистості може бути конформною.

Конформізм – це така поведінка людини, для якої характерною є зовнішня відповідність колективній меті, навіть якщо людина внутрішньо не погоджується з нею. Взаємовідносини окремих членів у групах і колективах є складними і різноманітними. Вони можуть мати діловий характер, коли їх об’єднує співробітництво, спільна участь у реалізації важливих виробничих справ. Відносини можуть бути особистими, коли вони базуються на взаємній симпатії або антипатії між людьми, доброзичливості чи ворожості. Кожна особа у системі особистісних стосунків має свій статус, який визначається властивостями її характеру, популярністю, впливовістю.

Будь-яка соціальна група – це сукупність людей з комплексом лише їм притаманних психологічних і соціальних рис, які прагнуть реалізувати свої потреби, здібності у спільній діяльності. Об’єднавшись, ці люди змушені певним чином взаємодіяти один з одним для досягнення спільної згоди, тому що подібні об’єднання були б просто неможливими. В процесі спільної діяльності формуються спеціальні засоби, які дають можливість закріпити взаємини в групах. Таким чином, соціальна група – це не лише сукупність окремих людей, але й складне соціальне утворення, що має певну структуру. Рівень розвитку цієї внутрішньогрупової структури визначає ефективність діяльності групи в цілому.

До структурних елементів належать:

1) члени групи, їх індивідуальні риси та особливості, які визначають специфіку цієї групи;

2) мета діяльності групи, що спрямована на реалізацію поставлених завдань;

3) шляхи і засоби досягнення мети й завдань – певну стратегію реалізації групової діяльності, характерну для даної групи;

4) правила й норми поведінки цієї групи;

5) цінності, що закріплюють внутрішньогрупову діяльність;

6) систему контролю за виконанням внутрішньогрупової діяльності;

7) функції кожного члена групи в реалізації групової діяльності;

8) система взаємин між членами цієї групи, опосередкованих змістом спільної діяльності.

Розмір малої групи – кількісний її склад, композиція малої групи – її індивідуальний склад. Структура офіційних взаємин всередині групи йменується каналом комунікацій, зміст і якість неофіційних стосунків – психологічним кліматом. Загальні правила поведінки, що викристалізовуються всередині групи і є обов’язковими для всіх її членів, які бажають залишитися в цій групі, називаються груповими нормами.

О.В.Петровський запропонував низку показників, які дають можливість всебічно схарактеризувати конкретну малу групу:

- інтегративність – міра єдності, спільності членів групи між собою;

- мікроклімат як інтегральний результат підсистеми неформальних стосунків;

- референтність – міра прийняття членами групи групових еталонів, організації своєї поведінки відповідно до вимог групи, групових експектацій (сподівань);

- лідерство – ступінь провідного впливу окремих членів групи на групу в цілому в напрямі реалізації групових задач;

- інтрагрупова активність – ступінь готовності даної групи до взаємодії з іншими групами, впливу на них;

- інтергрупова активність – ступінь активізації групою окремих її членів;

- спрямованість групи – зміст і соціальна цінність ухвалених нею цілей, мотивів діяльності, ціннісних орієнтацій, групових норм;

- організованість – реальна здатність групи до самоуправління, єдність дій окремих членів групи у досягненні загальногрупових цілей;

- інтелектуальна комунікативність – особливості міжособистісного сприйняття, шляхи налагоджування взаєморозуміння й спільної мови, зміст спілкування, його когнітивна складність або простота;

- емоційна комунікативність – характер міжособистісних емоційних зв’язків, переважаючий емоційний настрій групи;

- вольова комунікативність – готовність і здатність групи протистояти труднощам і перешкодам, її стійкість відносно стресових і фруструючих ситуацій, надійність в екстремальних ситуаціях.

2. Розвиток групи в колектив.

Група на початковому етапі роботи може бути неорганізованою асоціацією випадково добраних людей, що склали певний іспит і отримали змогу працювати під чиїмось керівництвом.

Сама людська сутність спонукує будь-яке об’єднання людей, якщо воно існує досить довго, утворити певну внутрішню структуру. Ця структура створюється після узгодження прагнень і мети всіх її членів. Зовнішня структура вноситься ззовні і закріплюється розпорядженням керівника. Виникнення емоційних контактів, поступливості або опору груповому тиску, сенсорної і психофізіологічної сумісності є передумовою переходу до вищого рівня розвитку групи. Це вже не дифузна група, в якій визначальними є безпосередні відносини і взаємодія підлеглих.

В дійсності виявляється, що мета групи або “команди” органічно не пов’язана із суспільно значущими ідеалами і підпорядкована вузьким внутрішнім інтересам. Така група є корпорацією, що переслідує лише особисті інтереси, ворожі для інших людських спільностей. Вона не спроможна перетворитися на колектив.

Залежно від змісту спільної діяльності, її ціннісних орієнтацій, мети і принципів, від внутрішньої згуртованості в психології заведено розрізняти такі групи: група-асоціація; група-кооперація, або дифузна група; група-корпорація; колектив.

Початковим рівнем об’єднання людей є дифузна група (конгломерат). Якщо група зберігається і віднаходить прийоми самоорганізації, то її розвиток йде від конгломерату у напрямку кооперації.

Кооперація – це об’єднання, в якому вже налагоджені змістові контакти і встановлюються відносини взаємозалежності. Його ознаками є: одночасність перебування людей у певному місці, знання кожним з них своїх функцій і виконання їх, спрямованість зусиль на розв’язання спільної задачі.

У окремих членів подібної групи або навіть у більшості з них може бути високий рівень сформованості соціальних і моральних цінностей. Однак вони практично не пов’язані з груповими процесами, а привнесені з широкого соціального середовища або інших значимих груп. Подальша доля цієї групи буде визначатися тим, чи пощастить її членам налагодити спільну діяльність, чи зможуть вони закріпити та підсилити свою спільність. Тому подібна організація людей називається просоціальною асоціацією. На відміну від дифузної групи, просоціальна асоціація, як об’єднання людей передбачає уже більш стійкі зв’язки і готовність людей до взаємодії, але відповідна спільна діяльність ще явно недостатньо виражена. За умови появи такої соціально значущої спільної діяльності просоціальна асоціація має всі передумови, щоб стати групою високого рівня розвитку.

При нормальному, послідовному розвиткові група перетворюється на колектив. Групи, які досягли відповідного рівня, виділяються високим ступенем прийняття внутрішньогрупових цілей, задач і цінностей, осмисленістю та раціональністю діяльності кожного свого члена, спрямованістю на досягнення спільної мети, значним рівнем розвитку самоконтролю й відповідальності кожного члена колективу, високою задоволеністю кожного члена колективу приналежністю до такої групи, розвинутою системою неформальних стосунків, що зміцнюють формальну структуру внутрішньогрупових відносин та ін. Усі ці характеристики роблять колектив стійким та автономним утворенням, яке здійснює свою діяльність максимально ефективно і з найбільшою користю для суспільства.

3. Згуртованість колективу.

Одним із важливих критеріїв рівня розвитку групи є згуртованість колективу – риса, яка характеризує його міцність і сталість психологічних зв’язків між членами колективу в межах соціальної спільності.

Виділяють такі чинники, які сприяють згуртованості колективу:

А) ідейна згуртованість;

Б) міжособистісна згуртованість;

В) організаційна згуртованість.

Вирішальним чинником для посилення згуртованості колективу є підвищення змістовності і спрямованості внутрішнього життя колективу, яке має значно виходити за межі особистісних інтересів і зосереджуватися на найважливіших напрямах суспільного життя та його інтересів. У структурі утворених груп чітко виявляється ієрархія статусів її членів, що визначаються різними соціально-психологічними чинниками. Найпопулярніші з них входять до складу підгрупи лідерів.

Лідер – це особистість, яка користується визнанням та авторитетом групи і за якою група визнає право приймати рішення про дії у важливих ситуаціях, бути організатором діяльності групи і регулювати відносини в групі. Зростання і становлення колективу передбачає розвиток і вдосконалення спеціалізації підлеглих.

Офіційне керівництво і лідерство являє собою різні форми керування колективом. Для максимального ефекту вирішення задач, для досягнення мети потрібний взаємовплив кожної з цих форм. Перша форма управління (офіційне керівництво) спрямована на вирішення стратегічних завдань, а друга (лідерство) – тактичних завдань під час виробничого процесу.

У групах людей крім офіційного керівництва є також і неофіційний лідер. Залежно від характеру діяльності відбувається диференціація лідерів. Справжнім лідером колективу є той, хто завдяки своїм особистим якостям виявляє переважний вплив на інших, вирішуючи виробничі завдання. Такий лідер чітко усвідомлює обсяг завдань на найближче та на найвіддаленіше майбутнє, бачить шляхи їх оптимального вирішення і працює на більш високому рівні порівняно з іншими членами команди.

Ознаки, що характеризують здібності лідера:

1. За способом організації змісту діяльності колективу розрізняють лідера-програміста, який спроможний створити способи колективної діяльності і надихає колектив на її виконання; лідера-виконавця, який організовує виконання уже створеної програми; універсального лідера, який уособлює в собі програміста і виконавця.

2. За стилем керівництва колективною діяльністю розрізняють: демократичного лідера, автократичного лідера, авторитарного лідера і такого лідера, в якому співіснують якості всіх цих типів керівника.

3. За характером діяльності: лідер діяльний, який постійно демонструє свої здібності; ситуативний лідер, який виявляє себе лише за певних ситуацій.

Диференціація можлива також за іншими ознаками.

У колективі високо цінують лідера-ерудита, який значною мірою впливає на підвищення інтелектуального рівня членів колективу за допомогою власних знань. Емоційний лідер створює в колективі певну емоційну спрямованість, підтримує певний емоційний тонус. Лідер-віртуоз, який, володіючи високою індивідуальною майстерністю, витрачає багато зусиль та енергії для навчання та вдосконалення своїх колег у мистецтві дії. Такі лідери в колективі високо цінуються, оскільки, навчаючи інших, вони досить швидко прогресують.

Негативні лідери протиставляють себе керівництву, і часто навколо них групуються окремі члени колективу. Це відбувається найчастіше при не досить правильному керівництві і, природно, за наявності досить сильної особистості, яка претендує на роль лідера.

Лідер групи може бути офіційним, коли його призначено згідно з регламентом штатного розпису, який виконує покладені на нього функції керівника. Лідер може бути неформальним, визнаним групою стихійно, за його власні якості і усвідомлення значення тих функцій, які він реалізує в колективі, керуючись загальними інтересами.

Для колективу оптимальним вважається такий варіант, коли формальний лідер-керівник одночасно є також неформальним лідером. За таких умов його діяльність є максимально ефективною, більш повно виявляється психологічний потенціал групи.

Література для самоосвіти: 3, Т. 2; 4; 5; 6; 7; 8; 9; 11; 12; 14.

Лекція 19.

АНТИЧНА ПСИХОЛОГІЧНА ДУМКА.

ЗАСАДИ ПСИХОЛОГІЇ У СТАРОДАВНЬОМУ

КИТАЇ ТА СТАРОДАВНІЙ ІНДІЇ

1. Зародження психологічної думки країнах Давнього Сходу.

2. Антична психологія.

Основні поняття: анімізм, гілозоїзм, даосизм, конфуціанство.

1. Зародження психологічної думки країнах Давнього Сходу.

За декілька тисячоліть до нашої ери на Сході формуються величні цивілізації: єгипетська, індійська, китайська та інші. Панівними поглядами в них були міфи про безсмертя душі, яка здатна полишати тіло, подорожувати, переноситися по той бік видимого світу. В той же час погляди на психічну діяльність містили також паростки природничонаукового знання про неї. Передумовою цього знання було загальне уявлення про те, що живе тіло перебуває в залежності від зовнішньої природи, а діяльність душі, в свою чергу, - від організму.

У єгипетській “Пам’ятці мемфіської теології” (кінець 4-го тисячоліття до нашої ери) можна знайти опис механізму психічної діяльності. Улаштовувачем всього сущого, усесвітнім архітектором є бог Птах. Що б люди не мислили, не говорили, їхніми серцями та язиком відає він. Значення органів чуттів, для прикладу, полягає в наступному: боги “створили зір очей, слух вух, дихання носа, щоб постачали вони повідомлення серцю”. А серце “будь-якій свідомості дає сходити”. Іншими словами, у цьому давньому папірусі міститься висновок про те, що умовою “будь-якої свідомості” є діяльність центрального тілесного органу. Але в той же час в цьому ж документі стверджується: “Язик повторює те, що задумано серцем”. Отже, породження язика лише повторюють те, що виробляється тим самим тілесним органом, куди стікаються повідомлення від органів чуттів і де “сходить свідомість”. На думку одного прадавнього автора, таким чином були створені усі роботи, усі мистецтва, робота рук, ходіння ніг тощо. Незважаючи на те, що створені вони були богом Птахом, але усі свої плани він реалізував за допомогою тіла, що діє в силу власної будови. У цій будові периферичні органи поєднані з центральним, з якого виходять свідомість і мовлення.

В усіх країнах Сходу (а далі і у Давній Греції) вирішальне значення приділялося кровообігу, а основою життєвості вважалися дві засади: рідина крові та її повітря.

У китайських медичних джерелах (“Книга про внутрішнє” – УІІІ ст. До н.е.) Головним органом, “Князем тіла” також вважалося серце, але за основу життєвих відправлень береться повітряна засада – ци. Перемішуючись в організмі з іншими складовими частинами, ци виконує не лише фізіологічні функції, а й психологічні. Воно дарує людині дар мовлення і “рухає думками”. Якщо думки локалізувалися в серці, то почуття – у печінці.

На думку медиків Давньої Індії, головний орган психічної діяльності також розташовувався у серці. Лише згодом нарівні із “серцецентровою” з’являється “мозкоцентрова” схема.

Від медиків також пішло учення про темпераменти. За підставу темпераменту індійські та китайські лікарі брали 3 елементи: повітряноподібну засаду (у китайців – ци), жовч (іноді кров) і слиз. Відповідно люди залежно від переважання одного з елементів поділялись на декілька типів.

Китайські медики виділяли наступні типи людей:

1. З переважанням жовчі (або крові): сильний, хоробрий, подібний до тигра.

2. З переважанням ци: неврівноважений, рухливий, подібний мавпі.

3. З переважанням слизу: повільний, малорухливий.

Хоча розвиток природничих знань про людський організм і сковувався різноманітними релігійно-моральними заборонами, раціональне пояснення психофізіологічних явищ торувало собі шлях. Воно виразилося: в уявленнях про повітря як носія душевних процесів, який безпосередньо єднає живе із середовищем; в ідеї про залежність душі від життя тіла; у поясненні властивостей цього тіла ( в тому числі й психічних) сумішшю в ньому природних елементів.

Нові соціальні запити обумовили появу філософських шкіл, які будучи тісно пов’язаними з релігією перейшли до раціонального, логічного обговорення корінних питань людського існування і ставлення людини до світу в цілому. Філософські напрями формуються в Індії та Китаї у середині першого тисячоліття до нашої ери.

Ці школи виходили з уже раніше сформованих категорій та уявлень. Для Індії вихідними стали тексти Вед (друге тисячоліття до нашої ери), завершенням яких вважалися Упанішади (близько 1000 року до н.е.). Загадкова мова Вед відкривала широкий простір для різних інтерпретацій. Проблема душі обговорювалася насамперед як етична з точки зору правильної поведінки, удосконалювання особистості, досягнення блаженства. Загальними вважалися догмати про переселення душ, відплату та позбавлення.

В такому ж розрізі формувався основний зміст релігійних учінь джайнизму і буддизму, які виникли у УІ ст. До н.е. Вирішуючи етичні проблеми, обидва напрями виражали певні погляди на душевні явища у їх відношенні до тілесних. Джайнизм вважав тіло джерелом несвободи душі. Буддизм заперечував душу як особливу сутність: психічне – це потік неповторних миттєвостей, станів, що змінюють один одного.

Філософські школи (Санкхья, Веданта, Йога, Міманса, Ньяя, Вайшешіка), які виникли згодом, також підпорядковували вивчення душі метафізіко-етичним завданням.

Веданта поглиблювала суб’єктивно-ідеалістичні тенденції Упанішад. Справжнє Я – це не смертне тіло, не суб’єкт як носій вражень у стані неспання чи уві сні, це особлива інтуїтивна свідомість. У ньому суб’єкт та об’єкт, зовні і внутрішньо не розрізняються. Це Атман, який є тотожнім Брахману – нескінченій космічній свідомості, основі світу. Індивідуальна душа відмінна від Атмана. Її божественна природа прихована за потоком чуттєвих сприймань і тілесних прагнень. Через пізнання і строгу моральну дисципліну вона позбавляється їх, стаючи ідентичною Брахману.

Інша школа – Йога – вчила, що для досягнення справжнього пізнання необхідно побороти усі види психічної діяльності, що затемнює його. Йога виробила систему прийомів (так званий восьмирічний шлях), які включають спочатку регуляцію тілесних функцій (поза, дихання та ін.), а далі і внутрішніх психічних актів – уваги й мислення. Прагнення розв’язати етичні питання визначило жвавий інтерес до психології індивіда. Розроблялись спеціальні прийоми розчленовування психічних станів і навіть керування ними.

Етичною спрямованістю вирізнялися також школи, які сформувалися близько середини першого тисячоліття до нашої ери у Китаї. Це були школи Лао-цзи, Конфуція та Мо-цзи.

Напівлегендарному Лао-цзи (кінець ІУ – початок У ст. До н.е.) Приписується створення книги “Дао де цзин” – видатної пам’ятки світової філософії. У ній натурфілософський погляд на буття (який походив від прадавнього поняття про дао (шлях, дорога)) поєднується з постулатами, що нав’язують людині певний спосіб поведінки по відношенню до дао, а саме недіяння (у-вей).

Якщо даосизм вимагав зрозуміти шлях світового процесу з метою дотримуватися його, то інша течія китайської філософсько-релігійної думки – конфунціанство – мала іншу спрямованість: розмірковування про традиції та звичаї. Дао для неї – це сила, яка діє у моральному спілкуванні людей, у поведінці правителів та історії держави. Конфунціантво поставило проблему співвідношення природженого і набутого у людській психології. Фундатор школи Конфуцій (551-479 рр. До н.е.) Вчив, що знання та психічні якості є природженими. Людина по своїй натурі є доброю, її псують зовнішні обставини. Отже, слід перебороти їх негативний вплив, виховуючи здатність до самозаглиблення та внутрішнього самовдосконалювання. Цю точку зору відстоював послідовник Конфуція – Мен-цзи (близько 372-289 рр. До н.е.). Але у конфуціанстві виникла також й інша течія, презентована Сюнь-цзи (близько 298-238 рр. До н.е.). Заперечуючи вродженість таких позитивних моральних якостей, як співчуття, скромність та інші, він вважав, що людина по своєму єству зла, а доброта є продуктом виховання. Якби було інакше, то людей не треба було виховувати. Для чого прагнути до того, чим уже володієш? Характер людини подібний посудині, на яку гончар перетворює глину.

Етико-релігійний ідеал школи Мо-цзи (близько 480-400 рр. До н.е.) Відрізнявся від містичних тенденцій даосизму, конфуціанського самозаглиблювання, якому протиставлявся активний вплив на життя.

В основі індійських теорій розумової діяльності лежить ідея нерозривного зв’язку органу пізнання з об’єктом пізнання. Ці теорії розглядали декілька форм зв’язку відчуваючого органу з об’єктом. Так, ньяїки виділяли: а) спілкування з усіма індивідуальними об’єктами даного класу; б) спілкування з об’єктом через його образ, що оживає у пам’яті; в) спілкування з найтоншими минулими і майбутніми об’єктами, яке викликається через поглиблене розмірковування. Під першим способом розумілося споглядання загального, під другим – асоціація (зорове сприйняття сандалового дерева викликає “спілкування” з його запахом), під останнім – йогівське сприйняття.

Звернемо увагу на тлумачення пізнавального акту: він не лише спрямований на якусь об’єктивну сферу, але й невіддільний від неї.

У індійській літературі віддавна розрізнялися дві форми сприйняття: невизначене (нірвікалпа) і визначене (савікалпа). Перше є суто сенсорним, таким, що дає безпосереднє враження про предмет упродовж його контакту з органом, друге - є розчленованим, втіленим у мовленнєвих структурах. Представники школи Веданта під невизначеним сприйняттям хаотичну масу чуттєвих вражень, в якій не міститься ні індивідуального, ні загального. Сприйняття стає визначеним завдяки поняттю. Поняття ж – це архетипи, за зразком яких копіюється чуттєвий світ (Шанкаре – кінець УІІІ – початок ІХ ст.).

Буддисти стверджували, що визначене сприйняття – це уже не сприйняття, бо воно зіпсоване впливом інтелекту, який підпорядковує його з практичною метою під категорію субстанції, роду тощо. Слово як довільний знак множинності об’єктів викривлює образ, перешкоджає спогляданню речі у її неповторності.

Представники школи Міманса критикували і ведантистів, і буддистів, стверджуючи, що невизначене сприйняття має 2 аспекти – родовий і специфічний. Родова ознака притаманна багатьом індивідуальним об’єктам, специфічна – лише даному.

В античній психології також відбувався пошук перехідних моментів від відчуття до мислення. Але тут центром аналізу стали уявлення, тобто образи, яеі зберігалися після впливу предмета на органи чуттів. В індійській психології основна увага приділялася сприйняттю, різноманітним перетворенням всередині чуттєвого образу.

Анімізм як первинна форма уявлення про світ. Розуміння душі (психіки). Гілозоїзм. Поняття про макро- і мікросвіт : Демокрит, Геракліт та ін. Натурфілософські уявлення про світ: стихії, начала, коріння тощо. Ідеї Гіппократа про темперамент. Ідеї Сократа, Платона та Аристотеля про душу.

Феномен культури Стародавнього Китаю та Стародавньої Індії. Перші уявлення про душу та людину. Основні релігійно-філософські системи про людину. Даосизм та конфуціанство.

Загальнокультурна парадигма Стародавньої Індії. Психологічні засади перших релігійно-філософських уявлень про душу. Розвиток психофізичних систем самовдосконалення людини.

Значне місце у психологічних вченнях індусів посідало питання про ілюзії сприйняття, галюцинації, сновидіння, а також можливості особливого, надчутливого сприйняття, яке вивчає Йога. Буддистські філософи виходили з того, що не існує нічого окрім серії образів, які переживаються безпосередньо. Тим самим розрізнення реального та ілюзорного сприймань втрачало сенс.

Та це було зовсім не пануючим і тим більше не єдиним уявленням індусів про ілюзорно-галюцинаторні явища. Містичним поглядам протиставлялись природничі. Реальність або ілюзорність образу, як вчив Бхатта – один з найвидатніших філософів школи Міманса, має визначатися виходячи з характеру відносин між організмом і зовнішнім об’єктом. Якщо ці відносини за якихось причин перекручуються, сприйняття стає ілюзорним. Причини розладу можуть бути периферичними (органи чуттів) або центральними (манас). При неправильному функціонуванні манаса образи пам’яті проеціюються у зовнішній світ. Тоді виникають галюцинації. Сновидіння є також не що інше, як своєрідні галюцинації, які представляють оживлення підсвідомих вражень, викликаних колишніми сприйняттями.

Питання про перехідні моменти у динаміці психічного життя для індійських філософів являло значно більший інтерес, ніж для західноєвропейських. Ні в кого поняття Я і його різноманітних формах не було до Нового часу предметом такого ретельного розмірковування, як у індусів. Це було безпосередньо пов’язано з їхніми релігійно-метафізичними шуканнями. Та разом з тим робились спроби розібратися в абсолютно реальних питаннях: яким чином можливе пізнання суб’єктом діяльності власного розуму, чи усвідомлюється при сприйманні лише об’єкт чи також сам психічний акт, чи тотожна свідомість самосвідомості, яким чином усвідомлюється Я – безпосередньо чи шляхом його прояву у мисленні, почутті тощо.

Різні культури віддавна обмінювались матеріальними і духовними цінностями, але в наш час щодо багатьох ідей утрачена можливість з’ясувати яким чином вони виникли: чи виникли вони на ґрунті даної культури, чи збагатили її, будучи засвоєними від інших. Так, для прикладу, уявлення про кровообіг як головний фактор тілесного і психічного життя розроблялось у Вавілоні, Єгипті, Китаї, Індії, Греції. Та кому належить пріоритет і якими були шляхи передачі цього вчення (в разі, якщо воно не виникло у одного народу незалежно від іншого), залишається нез’ясованим.

2. Антична психологія.

Дехто з студентів жартував, радячи на іспиті з будь-якого предмету на питання про те, хто його вперше вивчав, сміливо відповідати: “Аристотель”. Цей давньогрецький філософ і дослідник, який жив у ІУ столітті до н.е., започаткував багато дисциплін. З повним правом його можна вважати фундатором психології як науки. Він написав перший курс загальної психології “Про душу”.

Та як би високо не піднялася думка Аристотеля, обезсмертивши його ім’я, за ним стояли покоління давньогрецьких мудреців. Причому не лише філософів-теоретиків, але й дослідників природи, натуралістів, медиків. Їх праці – це передгір’я велетенської вершини – вчення Аристотеля про душу. Цьому вченню передували революційні події в історії уявлень про оточуючий світ.

Переворот полягав у подоланні прадавнього анімізму (від лат. “аніма” – душа, дух) – віри у прихований за видимими речами сонм духів (душ) як особливих “агентів” або “привидів”, які полишають людське тіло з останнім диханням, а за деякими вченнями (наприклад, видатного філософа і математика Піфагора), будучи безсмертними, вічно подорожують по тілам тварин і рослин. Прадавні греки називали душу словом “псюхе”. Воно й дало пізніше ім’я нашої науки.

В імені збереглися сліди первинного розуміння зв’язку життя з його фізичною та органічною основою. Цікавим є той факт, що уже в ту прадавню епоху, кажучи про душу (псюхе), люди ніби поєднували в єдиний комплекс притаманне зовнішній природі (повітря), організму (дихання) і психіці (в її останньому розумінні). Звісно, у своїй житейській практиці вони усе це чудово розрізняли. Міфологічна картина світу, де тіла заселяються душами (їхніми “двійниками” або привидами), а життя залежить від сваволі богів, упродовж віків царювала у суспільній свідомості.

Революцією в умах став перехід від анімізму до гілозоїзму (від грецьких слів, зо означали “матерія” і “життя”). Увесь світ – універсум, космос – мислився первинно живим. Живе, неживе і психічне не розмежовувались. Усі вони розглядалися як породження єдиної первісної матерії (праматерії), та усе ж це філософське вчення стало значним кроком на шляху пізнання природи психічного. Воно покінчило з анімізмом (хоча той і після цього протягом століть, аж до наших днів, знаходив численних прихильників, які вважають душу зовнішньою стосовно тіла сутністю). Гілозоїзм уперше поставив душу (психіку) під загальні закони єства.

Стверджувався непорушний і для сучасної науки постулат про споконвічну залученність психічних явищ до круговороту в природі.

Гілозоїсту Геркліту космос постав у образі “вічно живого вогню”, а душа (“психея”) – в образі його жаринки. Усе суще підлягає вічному змінюванню: “Наші тіла й душі течуть, як ручаї”. Інший афоризм Геракліта проголошував: “Пізнай самого себе”. Та у вустах філософа це зовсім не означало, що пізнати себе – це заглибитися у власні думки й переживання, абстрагувавшись від усього зовнішнього. “За якими б шляхами не йшов, не знайдеш рубежів душі, таким глибоким є її Логос”, - вчив Геракліт.

Цей термін “логос”, упроваджений Гераклітом, та використовуваний й нині, набув багато змістів. Але для нього самого він означав закон, за яким “усе тече”, і явища переходять одне в другого. Малий світ (мікрокосм) окремої душі є ідентичним макрокосму усього світового порядку. Тому осягати себе (свою психею) – означає заглиблюватися у закон (Логос), який додає всесвітньому перебігу речей виткану із суперечностей та катаклізмів динамічну гармонію.

Після Геракліта (його називали “темним” через складності розуміння й “плачучим”, тому що майбутнє людства він вважав страшнішим за дійсність) до запасу слів, які дають можливість читати “книгу природи” змістовно, увійшла ідея закономірного розвитку усього сущого, в тому числі тіл і душ, що “течуть ніби ручаї”.

Вчення Геракліта про те, що від Закону (а не від сваволі богів – властителів неба й землі) залежить перебіг речей, перейшло до Демокрита. Самі боги – в його зображенні – це не що інше, як сферичні накопичення вогняних атомів. Людина також створена із різнорідних атомів, найрухливішими з яких є атоми вогню. Вони утворюють душу.

Єдиним і для душі, і для космосу він визнавав не сам по собі закон, а закон, згідно якого не існує безпричинних явищ, та усі вони – неминучий результат зіткнення атомів. Випадковими здаються події, причини яких ми не знаємо.

Демокрит казав, що хоча б одному причинному поясненню він готовий був надати перевагу перед карською владою над персами. (Персія була тоді казково багатою країною.) Згодом принцип причинності назвали детермінізмом. І саме завдяки йому здобувалось по краплинці наукове знання про психіку.

Демокрит дружив з відомим медиком Гіппократом. Для медика важливо було знати будову живого організму, причини, від яких залежать здоров’я і хвороба. Визначальною причиною Гіппократ вважав пропорцію, у якій змішані в організмі різноманітні “соки” (кров, жовч, слиз). Пропорція у суміші була названа темпераментом. З ім’ям Гіппократа пов’язують відомі й у наш час назви чотирьох темпераментів: сангвінічний (переважає кров), холеричний ( жовта жовч), меланхолічний (чорна жовч), флегматичний (слиз). Для майбутньої психології цей пояснювальний принцип мав дуже важливе значення. Недарма назви темпераментів збереглися й донині. По-перше, на перший план висувалась гіпотеза, за якою численні розбіжності між людьми укладалися у декілька загальних картин поведінки. Тим самим Гіппократ заклав засаду наукової типології, без якої не виникли би сучасні вчення про індивідуальні розбіжності між людьми. По-друге, джерело і причину розбіжностей Гіппократ шукав всередині організму. Душевні якості ставились у залежність від внутрішніх.

Про роль нервової системи в ту епоху ще не знали. Тому типологія була гуморальною (од лат. “гумор” – рідина). Слід, однак, зазначити, що у найновіших теоріях визнається дуже тісний зв’язок між нервовими процесами і рідкими середовищами організму, його гормонами (грецьке слово, яке означає те, що збуджує). Відтепер і медики, і психологи мовлять про єдину нейрогуморальну регуляцію поведінки.

Афінський філософ Анаксагор не прийняв ні гераклітового погляду на світ як вогняний потік, ні демокритову картину атомних вихорів. Вважаючи, що природа складається з безлічі найдрібніших часточок, він шукав у ній начало, завдяки якому з безладного скупчення й руху цих часточок виникають цілісні речі. З хаосу – організований космос. Він визнавав таким началом “найтоншу річ”, яку назвав “нус” (розум). Від того, яким є ступінь його представленості в різних тілах, залежить їхня досконалість. “Людина, - говорив Анаксагор, - є найрозумнішою з тварин внаслідок того, що має руки”. Виходило, що не розум визначає переваги людини, а її тілесна організація визначає вищу психічну якість – розумність.

Усі 3 принципи, затверджені Гераклітом, Демокритом й Анаксагором, створювали головний життєвий нерв майбутнього наукового способу осмислення світу, в тому числі й наукового пізнання психічних явищ. Якими би звивистими шляхами не відбувалося це пізнання у наступні століття, воно мало своїми регуляторами 3 ідеї: закономірного розвитку, причинності та організації (системності). Відкриті дві з половиною тисяч років тому пояснювальні принципи стали на всі часи підставою пояснення душевних явищ.

Нову особливість цих явищ відкрила діяльність філософів, названих софістами – “вчителями мудрості”. Їх цікавила не природа з її незалежними від людини законами, але сама людина, яку перший софіст Протагор назвав “мірилом усіх речей”. Згодом ім'я “софіст” стало уживатися до квазімудреців, які за допомогою різноманітних вивертів видають уявні доведення за правдиві. Та в історії психологічного пізнання діяльність софістів відкрила новий об’єкт: відносини між людьми з використанням засобів, покликаних довести і навіяти будь-яке твердження, незалежно від його достовірності.

У зв’язку з цим детальному обговоренню були піддані прийоми логічних міркувань, будова мовлення, характер відношень між словом, думкою і сприйманими предметами. Яким чином можна щось передати через слово, запитував софіст Горгій, якщо його звуки не мають нічого спільного з речами, які воно позначає? І це не софізм у розумінні логічного маневру, а реальна проблема. Вона, як й інші питання, обговорювані софістами, готувала розвиток нового напряму у розумінні душі. Були полишені пошуки її природної “матерії” (вогняної, атомної та ін.). Наперед вийшли мовлення та мислення як засоби маніпулювання людьми. Їхня поведінка ставилася у залежність не від матеріальних причин, як це уявлялося колишнім філософам, які утягнули душу в космічний круговорот. Тепер вона потрапляла у тенета довільно створюваних логіко-лінгвістичних хитросплетінь.

З уявлень про душу зникали ознаки її підпорядкованості строгим законам і неминучим причинам, які діють у фізичній природі. Мова й думка позбавлені подібної неминучості. Вони сповнені умовностей залежно від людських інтересів і пристрастей. Тим самим дії душі набували непевності. Повернути їм міцність і надійність, які кореняться не у вічних законах всесвіту, а у самому мисленні людини, прагнув Сократ.

Про цього філософа, який став ідеалом безкорисливості, чесності й незалежності думки, ми знаємо зі слів його учнів. Сам він ніколи нічого не писав і вважав себе не учителем мудрості, а людиною, яка пробуджувала в інших прагнення до істини через особливу техніку діалогу, своєрідність якого стали згодом називати сократівським методом. Добираючи певних питань, Сократ допомагав співрозмовнику “народити” виразне знання. Він полюбляв говорити, що продовжує в галузі логіки і моральності справу своєї матері - повивальної бабки.

Уже знайома нам формула Геракліта “пізнай самого себе” означала у Сократа зверненість не до всесвітнього закону (Логосу), а до внутрішнього світу суб’єкта, до його переконань і цінностей, до його уміння діяти як розумна істота згідно розуміння кращого.

Сократ був майстром усного спілкування. З кожною зустрічною людиною він заводив бесіду з метою змусити її замислитися про свої безтурботно використовувані поняття. З часом його стали називати піонером психотерапії, мета якої - за допомогою слова оголити те, що приховано за покривалом свідомості. У його методиці крилися ідеї, які відіграли ключову роль у психологічних дослідженнях мислення.

По-перше, робота думки ставилася у залежність від завдання, що створювало перепону у її звичному перебігу. Саме з такими завданнями зіштовхували запитання, які Сократ обрушував на свого співрозмовника, змушуючи його розум у такий спосіб активно працювати. По-друге, ця праця первинно мала характер діалогу. Обидві ознаки – детермінуюча тенденція, створювана завданням, і діалогізм, який передбачав, що пізнання є одвічно соціальним, оскільки коріниться у спілкуванні суб’єктів, - стали у ХХ столітті головними орієнтирами експериментальної психології мислення.

Після Сократа, у центрі інтересів якого поставала розумова діяльність індивідуального суб’єкта (її продукти та цінності), поняття про душу наповнилось новим предметним змістом. Його складала абсолютно нові реалії. Світ цих реалій став серцевиною філософії геніального учня Сократа Платона.

Платон створив в Афінах свій науково-навчальний центр, який назвав Академією, біля входу він написав: “Той, хто не знає геометрії, нехай не увійде сюди”.

Геометричні фігури, загальні поняття, математичні формули, логічні конструкції являли собою об’єкти, що усвідомлювалися розумом, були наділені на відміну від калейдоскопу чуттєвих вражень непорушністю та обов’язковістю для будь-якого індивідуального розуму.

Усе Чуттєво-сприймане, починаючи від близьких предметів, які безпосередньо відчуваються, до сприйманих далеких зірок – це лише затемнені ідеї, їх недосконалі слабкі копії. Стверджуючи принцип первинності надміцних, вічних загальних ідей по відношенню до усього скороминущого у тлінному тілесному світі, Платон став родоначальником філософії ідеалізму.

Яким же чином душа залучається до вічних ідей? Будь-яке знання, за Платоном, є спогадом. Душа пригадує (для цього потрібні спеціальні зусилля) те, що їй довелося споглядати до свого земного народження.

Спираючись на досвід Сократа, який довів нероздільність мислення та спілкування (діалогу), Платон зробив наступний крок. Він з іншого боку оцінив процес мислення, який не отримав вираження у сократівському зовнішньому діалозі. В цьому випадку, на думку Платона, йому на зміну приходить діалог внутрішній. “Душа, розмірковуючи, нічого іншого не робить, як розмовляє, запитуючи сама себе, відповідаючи, стверджуючи і заперечуючи”.

Феномен, описаний Платоном, відомий сучасній психології як внутрішнє мовлення, а процес її породження з мовлення зовнішнього (соціального) отримав назву “інтеріоризації” (од лат. “інтеріор” – внутрішній).

У самого Платона таких термінів немає. Та усе ж перед нами феномен, який міцно увійшов до складу нинішнього наукового знання про розумову діяльність людини.

Подальший розвиток поняття про душу відбувався у напрямку його диференціації через виділення в ній різних “частин” і функцій. У Платона їх розмежування набуло етичного змісту. Це пояснював платонівський міф про кучера, що керував колісницею, в яку були запряжені двоє коней: дикий, що поривається йти власним шляхом за будь-яку ціну, і породистий, шляхетний, що піддається керуванню. Кучер символізував розумну частину душі, коні – два типи мотивів: нижчі і вищі спонукання. Розум, який покликаний узгоджувати ці два мотиви, відчуває, за Платоном, великі труднощі через несумісність низинних і шляхетних потягів.

До сфери вивчення душі уводилися такі дуже важливі аспекти, як конфлікт мотивів, які мають моральну цінність, і роль розуму у його переборенні та інтеграції поведінки. Через багато століть версія про взаємодію 3-х компонентів, які утворюють особистість як динамічну, сповнену суперечностями організацію, оживає у психоаналізі Фрейда.

Знання про душу – від його перших зародків на античній основі до сучасних систем – росло залежно від рівня знань про зовнішню природу, з одного боку, і від спілкування з цінностями культури – з іншого. Ані природа, ані культура самі по собі не утворюють сферу психічного. Та її не існує без взаємодії з ними.

Докорінний переворот у пізнанні цієї сфери і праці щодо побудови предмету психології належав Аристотелю. Філософи до Сократа, розмірковуючи про психічні явища, орієнтувались на природу. Вони шукали як еквівалент цих явищ одну з її стихій, що утворюють єдиний світ, яким керують природні законі. Лише порівнявши ці погляди з прадавньою вірою в душі як особливі двійники тіла, можна відчути їх нерозривну силу.

Відбулася велика інтелектуальна революція, від якої слід вести відлік нового погляду на психіку. Після софістів і Сократа у поясненнях душі накреслився поворот щодо розуміння її діяльності як феномену культури.

Для обох орієнтацій – і на природу, і на культуру – душа поставала як зовнішня по відношенню до організму реалія, або речовинна (вогонь, повітря та ін.), або нематеріальна (осередок понять, загальних норм та ін.). Чи йшлося про атоми (Демокрит), чи про ідеальні форми (Платон) – передбачалося, що і те, і друге заносяться до організму ззовні.

Аристотель переборов цей спосіб мислення, відкривши нову епоху у розумінні душі як предмета психологічного знання. Не фізичні тіла і не безтілесні ідеї стали для нього джерелом цього знання, а організм, де тілесне і духовне утворюють неподільну цілісність. Тим самим було покінчено і з наївним анімістичним дуалізмом, і з витонченим дуалізмом Платона. Душа, за Аристотелем, це не є самостійна сутність, а форма, спосіб організації живого тіла.

Аристотель був сином медика при македонському цареві і сам готувався до медичної професії. Сімнадцятирічним юнаком він з’явився в Афінах у шестидесятирічного Платона і кілька років навчався в його Академії, з якою згодом розірвав стосунки. Відома картина Рафаеля “Афінська школа” зображує Платона, який показує рукою на небо, а Аристотеля – на землю. У цих образах відбита розбіжність в орієнтаціях двох видатних мислителів. За Аристотелем, ідейне багатство світу приховане у чуттєво-сприйманих земних речах і розкривається у їх дослідженні, що спирається на досвід.

Аристотель створив свою школу на окраїні Афін і назвав її Лікеєм (за цією назвою надалі словом “ліцей” почали називати привілейовані навчальні заклади). Це була крита галерея, де Аристотель, зазвичай прогулюючись, проводив заняття. “Правильно міркують ті, - казав Аристотель своїм учням, - кому уявляється, що душа не може існувати без тіла і не є тілом”.

Хто ж це “правильно міркує”?

Вочевидь, не ті натурфілософи, для яких душа – це найтонше тіло, Але й не Платон, який вважав душу прочанкою, що подорожує по тілах та інших світах. Рішучий висновок міркувань Аристотеля: “Душу від тіла відокремити не можна”, - робив безглуздими усі питання, які перебували в центрі вчення Платона про минуле та майбутнє душі.

Виходить, що згадуючи тих, хто “правильно міркує”, Аристотель мав на увазі власне розуміння, за яким переживає, мислить, вчиться не душа, а цілісний організм. “Сказати, що душа гнівається, - писав він, - рівнозначно тому, як би хтось сказав, що душа займається ткацтвом або будівництвом”.

Аристотель був і філософом, і дослідником природи. Певний час він навчав наукам онука Олександра Македонського, який згодом наказав надсилати своєму старому учителеві зразки рослин і тварин із завойованих ним країн. Накопичувалась величезна кількість фактів – порівняльно-анатомічних, зоологічних, ембріологічних та інших, багатство яких стало дослідною основою спостережень та аналізу поведінки живих істот.

Психологічне вчення Аристотеля будувалося на узагальненні біологічних фактів. Разом з тим це узагальнення призвело до перетворення головних пояснювальних принципів психології: організації (системності), розвитку і причинності.

Уже сам термін “організм” вимагає розглядати його з точки зору організації, тобто упорядкованості цілого, яке підпорядковує собі свої частини для рішення якого-небудь завдання. Будова цього цілого і його праця (функція) є неподільними. “Якби око було живою істотою, його душею був би зір”, - говорив Аристотель.

Душа організму – це його функція, діяльність. Трактуючи організм як систему, Аристотель виділяв у ній різні рівні здібностей до діяльності.

Поняття про здібності, запроваджене Аристотелем, було важливим нововведенням, яке назавжди увійшло до основного фонду психологічних знань. Воно поділяло можливості організму (закладені в ньому психологічні ресурси) та їхню практичну реалізацію. При цьому накреслювалась схема ієрархії здібностей як функцій душі: а) вегетативна (яку мають і рослини); б) чуттєво-рухова (наявна у тварин і у людини); в) розумна (притаманна лише людині). Функції душі ставали рівнями її розвитку.

Тим самим до психології ідея розвитку як найважливіший пояснювальний принцип. Функції душі складали “сходи форм”, де з найнижчої і на її підставі виникає функція більш високого рівня. (слід за вегетативною – рослинною – формується здатність відчувати, з якої розвивається здатність мислити.)

При цьому в окремій людині повторюються при її перетворенні з немовляти на дорослу зрілу істоту ті ступені, які пройшов за свою історію увесь органічний світ. (Згодом це було названо біогенетичним законом.)

Розбіжність між чуттєвим сприйняттям і мисленням була однією з перших психологічних істин, відкритих прадавніми вченими. Аристотель, керуючись принципом розвитку, прагнув відшукати ланки, що вели від однієї сходинки до іншої. У цих пошуках він відкрив особливу зону психічних образів, які виникають без прямого впливу речей на органи чуттів. Нині їх заведено називати уявленнями пам’яті та уяви. (Аристотель говорив про фантазію.) Ці образи підпорядковані відкритому знову ж таки Аристотелем механізму асоціації – зв’язку уявлень.

Пояснюючи розвиток характеру, він стверджував, що людина стає тим, чим вона є, здійснюючи ті чи інші вчинки.

Учення про формування характеру у реальних вчинках, які у людей як істот “політичних” завжди передбачають моральне ставлення до інших, ставило психічний розвиток людини у причинну, закономірну залежність від її діяльності.

Вивчення органічного світу спонукало Аристотеля надати нового імпульсу головному нерву апарату наукового пояснення – принципу причинності (детермінізму). Згадаємо, що Демокрит хоча б одне причинне пояснення вважав вартим усієї перської держави. Але для нього зразком було зіткнення матеріальних часточок – атомів. Аристотель нарівні з цим типом причинності виділяє й інші. Серед них цільову причину або “те, заради чого чиниться дія”, тому що “природа нічого не робить даремно”.

Кінцевий результат процесу (мета) наперед впливає на його перебіг. Психічне життя в даний момент залежить не лише від минулого, але й від потребнісного майбутнього. Це було новим словом у розумінні його причин (детермінації). Отже, Аристотель перетворив ключові пояснювальні принципи психології: системності, розвитку, детермінізму.

Аристотель відкрив і вивчив велику кількість конкретних психічних явищ. Але так званих “чистих фактів” у науці не існує. Будь-який її факт по-різному трактується залежно від теоретичної точки зору, від тих категорії та пояснювальних схем, якими озброєний розум дослідника. Збагативши ці принципи, Аристотель подав зовсім іншу порівняно з його попередниками картину будови, функцій і розвитку душі.

Література для самоосвіти: 6; 8; 11; 15; 21.

Тема 20.

ІСТОРІЯ ПСИХОЛОГІЧНОЇ ДУМКИ ЕПОХИ

СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ ТА ЕПОХИ ВІДРОДЖЕННЯ

1. Самопізнання як основна ознака середньовіччя.

2. Антропологічна психологія.

3. Основні психологічні ідеї епохи Відродження.

Основні поняття: самопізнання, психологічна модель світу Плотіна, моральна історія людства, антропологічна психологія, вчення про розум, інтенційність, суб’єктивність, підсвідоме, томізм, свобода волі.

1. Самопізнання як основна ознака середньовіччя.

В елінський період виникли нові центри культури, де різноманітні течії східної думки взаємодіяли із західною. Серед цих центрів виділялися створені в Єгипті у ІІІ ст. До н.е. При царській династії Птолемеїв (яка була заснована одним з воєначальників Олександра Македонського) бібліотека і музей в Александрії. Музей являв із себе, по суті, дослідницький інститут з лабораторіями, кімнатами для занять зі студентами. У ньому були проведені багато дослідів у різних галузях знання, в тому числі в анатомії та фізіології (наприклад, лікарями Герофілом та Еразістратом, праці яких не збереглися). До найважливіших відкриттів цих лікарів, які удосконалювали техніку вивчення організму, в тому числі головного мозку, належить установлення розбіжностей між чуттєвими і руховими нервами. Відкриття було забуте, і лише через більше ніж дві тисячі років потому знову встановлене й склало підставу найважливішого для фізіології та психології вчення про рефлекс.

Серед інших видатних дослідників душевного життя у його зв’язках з тілесним постав давньоримський лікар Гален (ІІ ст. Н.е.). У праці “Про частини людського тіла” він, спираючись на численні спостереження та експерименти та узагальнивши пізнання медиків Сходу і Заходу (включаючи й александрійських), описав залежність життєдіяльності цілісного організму від нервової системи.

За тих часів заборонялося анатомувати людське тіло. Досліди проводилися на тваринах. Але Гален, працюючи хірургом у гладіаторів, зміг розширити уявлення про людину, включаючи її головний мозок, де, на його думку, виробляється і зберігається вищий сорт пневми як носійки розуму.

Велику популярність упродовж століть мало розвинене Галеном (услід за Гіппократом) вчення про темпераменти як пропорції у суміші декількох основних “соків”. Темперамент з переважанням “теплого” він описує як мужній та енергійний, з переважанням “холодного” – як уповільнений тощо. Велику увагу він приділяв афектам. Ще Аристотель писав, що можна пояснити гнів або міжособистісними відносинами (наприклад, як прагнення помститися за образу), або “кипінням крові” в організмі.

Гален стверджував, що первинним при афектах є зміни в організмі (“підвищення серцевої теплоти”). Прагнення ж помститися є вторинним. Через багато століть між психологами знову виникнуть дискусії навколо питання про те, що є первинним: суб’єктивне переживання чи тілесне потрясіння.

Нещастя, які переживали у жорстоких війнах з Римом і під його владарюванням народи Сходу, сприяли розвитку ідеалістичних вчень про душу. Саме вони підготували переконання, котрі асимілював християнська релігія.

Великої популярності набуло вчення філософі-містика з Александрії Філона (І ст. Н.е.), який вчив, що тіло – це прах, який отримує життя від подиху божества. Цей подих і є пневма. Уявлення про пневму, яке посідало важливе місце в античних ученнях про душу, мало суто гіпотетичний характер. А це створювало підставу для ірраціональних, недоступних емпіричному контролю картин залежності того, що відбувається з людиною, від надчутливих, небесних сил - посередників між земним світом і Богом.

Після Філона пневмі приписують функцію спілкування тлінної частини душі з безтілесними сутностями, які зв’язують її з Богом. Виникає особливий розділ релігійної догматики, що описує ці “пневматичні” сутності. Він був названий пневматологією.

Принцип абсолютної нематеріальності душі затвердив Плотін (ІІІ ст. Н.е.) – давньогрецький філософ, який став фундатором у Римі школи неоплатонізму. У всьому тілесному убачалась еманація (витікання) божественної, духовної першооснови. У Плотіна психологія уперше в її історії стає наукою про свідомість, яка розуміється як “самосвідомість”. Звернення інтересів до внутрішнього психічного життя людини відбулося у античній культурі задовго до Плотіна. Однак лише криза рабовласницького суспільства надала цьому зверненню сенсу відчуженості від реального світу і замкнула свідомість на її власних феноменах.

Ще не існувало передумов для усвідомлення суб’єктом самого себе як остаточного самостійного центру психічних актів. Ці акти вважались похідними від пневми (як найтоншого вогнеподібного повітря) у стоїків, атомних потоків - у епікурійців.

Плотін, услід за Платоном, вчив, що індивідуальна душа походить од світової душі, якої вона прагне. Інший вектор активності індивідуальної душі спрямований до чуттєвого світу. (Тут Плотін також ішов за Платоном.) Та у неї Плотін виділив ще один напрям, а саме – зверненість на себе, на власні, невидимі дії та зміст. Вона ніби стежить за своєю працею, будучи її “дзеркалом”.

Багато століть по тому ця здатність суб’єкта не лише відчувати, пам’ятати або мислити, але й мати також внутрішні уявлення про ці функції, отримала назву рефлексії. Ця здатність не є фікцією. Вона є невіддільним “механізмом” діяльності свідомості людини, який з’єдную її орієнтацію у зовнішньому світові з орієнтацією у світі внутрішньому, у “самому собі”.

Плотін відмежував цей “механізм” від інших психічних процесів, на поясненні яких протягом століть була зосереджена думка багатьох поколінь дослідників психіки. Яким би широким не був спектр цих пояснень, він, зрештою, зводився до пошуків залежності душевних явищ від фізичних причин, процесів у організмі, спілкування з іншими людьми.

Рефлексію, яку відкрив Плотін, не можна було пояснити жодним з цих факторів. Вона видавалась самодостатньою сутністю, яку не можна логічно вивести. Такою вона й залишалась упродовж століть, ставши вихідним поняттям інтроспективної психології свідомості.

У новий час рефлексія постала в теоретичних уявленнях про неї як підстава і головне джерело знань про психічне буття.

Вчення Плотіна суттєво вплинуло на Августина (ІУ – У ст. Н.е.), творчість якого ознаменувала перехід від античної традиції до середньовічного християнського світогляду.

Августин надавав трактуванню душі (вважаючи її знаряддям, яке керує тілом) особливого значення, стверджуючи, що її основу утворює воля (а не розум). Тим самим він став ініціатором учення, названого волюнтаризмом (од лат. “волюнтас” – воля).

Воля індивіда, будучи залежною від божественної, діє у двох напрямах: керує діями душі і повертає її до самої себе. Усі зміни, які відбуваються з тілом, стають психічними завдяки вольовій активності суб’єкта. Так, з відбитків, що їх зберігають органи чуттів, воля творить спогади.

Усе знання закладене в душі, яка живе і рухається у Богові. Воно не набувається, а видобувається з душі знову ж таки завдяки спрямованості волі. Підставою істинності цього знання є внутрішній досвід: душа повертається до себе, щоб збагнути якомога достовірніше власну діяльність та її невидимі продукти.

Ідея про внутрішній досвід, який є відмінним від зовнішнього, але володіє найвищою істинністю, мала в Августина теологічний зміст, оскільки проповідувалось, що ця істинність дарується Богом. У подальшому трактування внутрішнього досвіду, будучи вивільненим від релігійного забарвлення, злилося з уявленням про інтроспекцію як про особливий метод дослідження свідомості, яким володіє психологія на відміну від інших наук.

2. Антропологічна психологія.

Давньогрецька цивілізація через нарощування соціально-економічного деградування суспільства, що її породило, зруйнувалась. У цей період була утрачена значна частина досягнутих знань. Спочатку зникла потреба читати книжки. Згодом ніхто не міг уже й зрозуміти їх. Їх палили для нагрівання води у громадських лазнях або ж вони зникали якимись іншими шляхами.

Жорстокі удари по античній культури наносила християнська церква, яка руйнувала її пам’ятки і створювала атмосферу войовничої нетерпимості до усього “язичницького”. У ІУ столітті був знищений науковий центр в Александрії. На початку УІ століття імператор Юстініан закрив Афінську школу – останній залишок античної філософії. Переможне християнство, яке стало у Європі пануючою ідеологією феодалізму, культивувало ненависть до будь-якого знання, що базувалося на досвіді та розумі, уселяло віру у непогрішність церковних догматів і гріховність самостійного, відмінного від запропонованого священними книгами розуміння будови та призначення людської душі.

Природничо-наукове дослідження природи призупинилось. Його змінили релігійні спекуляції.

Переорієнтація філософського мислення у напрямку зближення з емпірією, з позитивним знанням про природу здійснювалась у цей період в надрах іншої культури – арабомовної, яка розквітла на Сході у УІІІ-ХІІ ст.ст.

Після об’єднання у УІІ ст. Арабських народностей виникла держава, що мала своїм ідеологічним оплотом нову релігію – іслам. Під егідою цієї релігії розпочався завойовницький рух арабів, який призвів до утворення Халіфату, на території якого жили народи з давньою культурою. Державною мовою Халіфату стала арабська, але культура, що склалася у величезній державі, включала досягнення багатьох її народів, а також еллінів, народів Індії. До культурних центрів Халіфату приходили каравани верблюдів, які були навантажені книгами ледве не усіма відомими на той час мовами.

В той час, як у Західній Європі, що подрібнилася на окремі феодальні світи начисто забули досягнення європейської та александрійської наук, на арабському Сході завирувало інтелектуальне життя. На Заході зникли твори Платона й Аристотеля. На Сході їхні праці (так само, як і інших античних мислителів) перекладаються арабською мовою, переписуються та поширюються по усій величезній арабській державі – від Середньої Азії аж до Піренейського півострова та Африки. Це стимулювало розвиток науки, насамперед фізико-математичної та медичної. З’являється безліч астрономів, математиків, хіміків, географів, ботаніків, лікарів. Вони створили могутній культурно-науковий шар, в якому зародились найвидатніші уми. Вони збагатили досягнення своїх прадавніх попередників і створили передумови для наступного підйому філософської та наукової думки на Заході, в тому числі й психологічної думки. Серед них слід виділити насамперед середньоазійського вченого ХІ ст. Ібн Сіну (у латинській транскрипції – Авіценну). Створений ним “Канон медичної науки” забезпечив йому “самодержавну владу в усіх медичних школах середніх віків”.

З погляду розвитку природничих знань про душу, особливий інтерес складає медична психологія. У ній важливе місце надавалось ученню про роль афектів у регуляції поведінки організму і навіть розвитку цієї поведінки.

Ібн Сіна був також одним з перших дослідників у галузі вікової психології. Він вивчав зв’язок між фізичним розвитком організму та його психологічними особливостями у різні вікові періоди. Важливого значення від надавав також при цьому вихованню. Саме через виховання здійснюється, як вважав Авіценна, вплив психічного на усталену структуру організму. Почуття, які змінюють перебіг фізіологічних процесів, виникають у дитини в результаті впливу на неї оточуючих людей. Викликаючи у дитини ті або інші афекти, дорослі сформують її натуру.

Фізіологічна психологія Ібн Сіни включала пропозиції про можливість керувати процесами в організмі і навіть надавати йому певної усталеної будови через вплив на його чуттєве, афективне життя, що залежить від поведінки інших людей. Ідея взаємозв’язку психічного та фізіологічного – не лише залежність психіки від тілесних станів, але також її здатність (при афектах, психічних травмах, діяльності уяви) глибоко впливати на них – розроблялася Ібн Сіною виходячи з його величезного медичного досвіду. Є відомості про те, що, не обмежуючись спостереженнями, він зробив спробу вивчити це питання експериментально. Двом баранами давали однаковий корм, але якщо одного годували у звичайних умовах, то неподалік від другого прив’язали вовка. За деякий час другий баран почав худнути і незабаром загинув. Невідомо, як пояснив цей дослід Авіценна, але його схема свідчить про відкриття ролі протилежних емоційних установок у виникненні глибоких соматичних зсувів. Цей дає підставу бачити в ученні Ібн Сіни зародки експериментальної психофізіології емоційних станів.

Ібн Сіна та інші арабські натуралісти і математики особливий інтерес виявляли щодо органі зору. Він суттєво просунув природничонауковий аналіз відчуттів і сприйнять як джерел знання. Серед досліджень у цій галузі наприкінці Х – початку ХІ ст. Виділяються відкриття Ібн аль-Хайсама (у латинській транскрипції Альгазена).

У кожному зоровому акті він розрізняв, з одного боку, безпосередній ефект закарбовування зовнішньої дії, а з іншого – приєднана до цього ефекту робота розуму, завдяки якій встановлюється схожість та розбіжність між видимими об’єктами.

Альгазен вивчив такі важливі феномени, як бінокулярний зір, змішування кольорів, контраст тощо. Він зазначав, що для повного сприйняття об’єктів необхідний рух очей – переміщення зорових осей. Вчений проаналізував залежність зорового сприймання від його тривалості, вводячи у такий спосіб час як суттєвий фіксатор. Під час короткочасного подання можна правильно сприйняти лише знайомі об’єкти. Цей він пов’язував з тим, що умовою виникнення зорового образу є не лише безпосередній вплив світлових подразників, але й сліди минулих вражень, що збереглися у нервовій системі.

Схема Альгазена не лише руйнувала недосконалі теорії зору, що дісталися арабами у спадок від античних авторів, але й уводила нову пояснювальну засаду. Вихідна сенсорна структура зорового сприйняття розглядалась як похідна від законів оптики і від властивостей нервової системи, що мали дослідну й математичну підставу.

Вивченням функцій ока займалися також інші вчені тієї пори. Серед досягнень середньовічної психофізіології можна назвати відкриття того, що відчуваючою частиною органу зору є не кришталик (як це передбачалося раніше), а сітчаста оболонка.

Вважають, що це відкриття належить філософу й лікарю ХІІ ст. Ібн Рошду (у латинській транскрипції – Аверроесу), вчення якого про людину та душу серйозно вплинуло на західноєвропейську філософсько-психологічну думку. Воно жорстоко переслідувалось як мусульманською, так і християнською релігіями. І це не дивно, оскільки Ібн Рошд заперечував безсмертя індивідуальної душі. Він по-своєму прокоментував учення Аристотеля, а саме зробив наголос на відокремлення душі від розуму. Він уважав, що душа – це є функції, які невіддільні від організму (насамперед – чуттєвість). Вони необхідні для діяльності розуму. Вони невіддільно пов’язані з тілом і зникають разом з ним. Що ж стосується самого розуму, то він є божественним і входить до індивідуальної душі ззовні, подібно до того, як Сонце посилає промені органу зору. Із зникненням тіла та індивідуальної душі “сліди”, полишені божественним розумом в період впливу на неї, відокремлюються від зниклого смертного індивіда, продовжують існувати як момент універсального розуму, притаманного усьому людському роду.

Теза Ібн Рошда про вищу інтелектуальну рівність людей попри всі їхні індивідуальні розбіжності і про богоподібність людини було несумісним з ідеологією феодального суспільства, з його “ієрархізмом”, розміщенням усіх людей на соціальній “сходинці”, що приписує, кому де перебувати.

У період середньовіччя у розумовому житті Європи запанувала схоластика (од грецького “схоластикос” – шкільний, учений). Цей особливий тип філософствування (“шкільна філософія”) з ХІ по ХУІ ст. Зводилася до раціонального обґрунтування християнського віровчення.

У схоластиці були наявними різні течії. Та об’єднувала їх установка на коментування текстів. Позитивне вивчення предмету та обговорення реальних проблем підмінялося вербальними викрутасами. Побоюючись Арістотеля, що з’явився на інтелектуальному обрії Європи, католицька церква попервах його заборонила, але згодом, змінивши тактику, заходилася “опановувати”, адаптувати відповідно до своїх потреб. З цим завданням найбільш тонко упорався Фома Аквінський (1225-1274 рр.), учення якого, згідно папської енцикліки 1879 року, є канонізованим як істинно католицька філософія (і психологія), що отримала назву томізму (в наш час це учення модернізувалося і має назву неотомізм).

Томізм формувався на противагу стихійно-матеріалістичним трактуванням Аристотеля, в надрах яких зароджувалася небезпечна для церкви концепція двозначної істини. Зерна цієї концепції були вкинуті Ібн Рошдом, який спирався на Аристотеля. Його послідовники у європейських університетах (аверроїсти) припускали, що несумісність з офіційною догмою уявлень про вічність світу, про можливість знищення індивідуальної душі призводить до висновку, що кожна з істин має свою галузь. Те, що є істинним для однієї галузі, може бути хибним для іншої і навпаки.

Фома ж, обстоюючи одну істину – релігійну, яка “надходить згори”, вважав, що розум має прислуговуватися їй так само ревно, як і релігійне почуття. Фомі та його прибічникам пощастило розправитися з аверроїстами у паризькому університеті. Але в Англії, в Оксфордському університеті, концепція “двозначної істини” у подальшому восторжествувала, ставши ідеологічною передумовою успіхів філософії і природничих наук.

Ієрархічний шаблон Фома поширив і на опис душевного життя, різноманітні форми якого розташовувались у вигляді своєрідної драбини у ступінчастому ряду – від нижчого до вищого. Кожне явище має своє місце. Між усім існуючим є розмежування, і однозначно визначено, де що має бути. У ступінчастому ряду розташовані душі (рослинна, тваринна, людська). Усередині самої душі ієрархічно розміщуються здібності та їхні продукти (відчуття, уявлення, поняття).

Поняття про інтроспекцію, що зародилося у Плотіна, перетворилося на найважливіше джерело релігійного самозаглиблення у Августина. Воно знову постало як опора модернізованої й теологічної психології у Фоми. Працю душі Фома подає у вигляді наступної схеми: спочатку вона здійснює акт пізнання – їй являється образ об’єкту (відчуття чи поняття), далі вона усвідомлює, що вона виконала сам цей акт, і, зрештою, виконавши обидві операції, вона “повертається” до себе, пізнаючи вже не образ і не акт, а саму себе як унікальну сутність.

Перед нами, таким чином, - замкнена свідомість, з якої відсутній вихід ні до організму, ні до зовнішнього світу. Томізм перетворив видатного давньогрецького філософа на стовп богослов'я, на “Аристотеля з тонзурою”.

В Англії, де соціальні підвалини розхитувалися найбільш енергійно, супроти томістської концепції душі постав номіналізм (од лат. “номен” – ім’я).Він виник через суперечку щодо природи загальних понять (так званих універсалій). Темою суперечки було те, чи існують ці загальні поняття самостійно поза нашим мисленням (подібно іншим речам) чи вони є безтілесними, бо ці поняття є лише іменами і реально пізнаються лише індивідуальні речі.

Найбільш енергійно проповідував номіналізм професор Оксфордського університету В.Оккам (ХІУ ст.). Не визнаючи томізм і обстоюючи учення про “подвійну істину”, він закликав спиратися на чуттєвий досвід, для орієнтації в якому існують лише терміни, імена, знаки.

Номіналізм сприяв розвитку природничих поглядів на пізнавальні можливості людини. До знаків як головних регуляторів душевної активності неодноразово зверталися мислителі наступних століть, в тому числі і у ХХ столітті.

3. Основні психологічні ідеї епохи Відродження.

Перехідний період від феодальної культури до буржуазної отримав назву епохи Відродження. Ідеологи цього періоду вважали його головною особливістю відродження античних цінностей. До античності також зверталися люди і попередніх епох, розв’язуючи кожного разу власні проблеми. Без античних скарбів не було би ні арабомовної, ні латиномовної культур. (У Західній Європі, як відомо, мовою освічених людей була латина.)

Мислителі Відродження вважали, що вони очищують античну картину світу від “середньовічних варварів”. Відновлення античних пам’яток культури у їх справжньому вигляді дійсно стало компонентом нового ідейного клімату, однак сприймалося у них, насамперед, те, що було співзвучним новому способу життя і обумовленій ним інтелектуальній орієнтації.

Нові філософи знову звертаються до Аристотеля. Але тепер він перетворився на символ вільнодумства, спасіння від церковних догматів схоластики.

У головному вогнищі Відродження – Італії – розгорілися суперечки між прибічниками Ібн Рошда, що врятувалися там від інквізиції, і ще більш радикально налаштованими александристами. (Останніх називали на ім’я Олександра Афродисійського, який жив в Афінах наприкінці ІІ ст. Н.е.). Докорінна розбіжність стосувалась питання про безсмертність душі (на якому базувалося церковне віровчення). Ібн Рошд розділивши розум і душу, вважав його, як вищу частину душі, безсмертним. Олександр же наполягав на тому, що вчення Аристотеля є цілісним. Тому усі здібності душі, за цим ученням, начисто зникають разом із тілом.

У александристів антиклерикальні мотиви звучали біль різко й послідовно, ніж у аверроїстів. Обидва напрямки відіграли важливу роль у створенні нової ідейної атмосфери, проклавши шлях до природничонаукового вивчення організму людини та її психічних функцій. По цьому шляху пішло багато філософів, натуралістів, лікарів, яких вирізняв інтерес до вивчення природи. Їхню творчість пронизувала віра у всемогутність досліду, у переважання спостережень, прямих контактів з реальністю, у незалежність справжнього знання від схоластичної мудрості.

Одним з титанів Відродження був Леонардо да Вінчі (1452-1519). Він презентував нову науку, яка існувала не в університетах, де як і раніше витончувалися у коментарях до текстів прадавніх цивілізації, а в майстернях художників і будівельників, інженерів та винахідників. Їх досвід радикально змінював культуру мислення. У своїй виробничій практиці вони були перетворювачами світу. Найвищою цінністю вважався божественний розум, а, мовлячи мовою Леонардо, “божественна наука живопису”. При цьому під живописом розумілося не лише мистецтво зображення світу у художніх образах. “Живопис, - писав Леонардо, - поширюється на філософію природи”.

Зміни у реальному бутті особистості докорінно змінювали її самосвідомість. Суб’єкт усвідомлює себе як центр спрямованих зовні духовних сил (на противагу августино-томістській інтроспекції), які втілюються у реальні, чуттєві цінності. Суб’єкт, наслідуючи природу, перетворює її своєю творчістю, практичними діяннями.

Нарівні з Італією відродження нових гуманістичних поглядів на індивідуальне психічне життя досягло високого рівня і в інших країнах, де розхитувалися підвалини старих соціально-економічних відносин. В Іспанії виникли спрямовані супроти схоластики учення, які спрямовувалися на пошуки реального знання про психіку. Так, Х.Вівес (ХУІ ст.) У відомій на той час книзі “Про душу і життя” доводив, що людська природа пізнається не з книжок, а шляхом спостереження й досвіду, які дають можливість правильно виховувати дитину. Інший лікар, Х.Уарте (ХУІ ст.), також заперечуючи схоластику, вимагав застосовувати у пізнанні індуктивний метод, викладений ним у книзі “Дослідження “здібностей до наук”.

Це була перша в історії психології праця, в якій ставилося завдання вивчити індивідуальні розбіжності між людьми з метою визначення їх придатності до різних професій.

Зрештою, ще один іспанський лікар Перейра (ХУІ ст.), випередивши на ціле століття Декарта, запропонував вважати організм тварини своєрідною машиною, яка не потребує у своїй праці участі душі.

Найбільш різко й рішуче відбувалися атаки на негативне ставлення до досвіду Англії. Тут глашатаєм емпіризму постав Френсіс Бекон (ХУІ ст.), який зробив головний упор на створення ефективного методу науки, щоб вона сприяла набуттю людиною влади над природою.

У своїй праці “Новий Органон” (сама назва якої означала виклик “царю філософів” Аристотелю, чия книга “Органон” містила канонізовану схоластикою логічну теорію дедуктивного виведення як переходу від загального до окремого) Бекон віддав пальму першості індукції, тобто такому тлумаченню численних емпіричних даних, яке дає можливість їх узагальнювати з метою провіщення майбутніх подій і тим самим оволодівати їхнім перебігом.

Ідея методології, що виходила з пізнання причин речей за допомогою досвіду та індукції, впливала на створення антисхоластичної атмосфери, в якій розвивалася наукова думка, в тому числі психологічна.

Література для самоосвіти: 6; 8; 11; 15; 21.

ТЕМА 21.

ІСТОРІЯ ПСИХОЛОГІЧНОЇ ДУМКИ НОВОГО ЧАСУ

1. Механодетермінізм Р.Декарта.

2. “Етика” Б.Спінози.

3. Психофізичний паралелізм.

4. Раціоналізм та емпіризм.

5. Механізм та індивідуалізм як принципи психологічної думки ХУІІ століття.

Основні поняття: архетип, “титанізм”, механодетермінізм, рефлекс, свідомість, дуалізм Декарта, психофізичний паралелізм, асоціації, раціоналізм, емпіризм, механізм, індивідуалізм.

Нову епоху у розвитку світової психологічної думки відкрили концепції, що їх надихнув тріумф механіки, яка стала “царицею наук”. Її поняття та пояснювальні принципи створили спочатку геометромеханічну (Галілей), а згодом – динамічну (Ньютон) картину природи. У неї уписувалося і таке фізичне тіло, як організм з його психічними властивостями.

1. Механодетермінізм Р.Декарта.

Перший ескіз психологічної теорії, орієнтований на геометрію та нову механіку, належав французькому математику, природознавцю та філософу Рене Декарту (1596-1650). Він вибрав теоретичну модель організму як автомата – механічно працюючої системи. Тим самим живе тіло, яке в усій попередній історії знань розглядалося як одухотворене, тобто обдароване та кероване душею, вивільнялося від її впливу й втручання.

Віднині розбіжності між неорганічними та органічними тілами пояснювались за критерієм зарахування останніх до об’єктів, які діють за принципом простих технічних пристроїв. Тоді, коли ці пристрої все упевненіше стверджувались у суспільному виробництві, принцип їх дії пояснювала далека від цього виробництва наука, проводячи уподібнюючи їх функціям організму.

Першим значним досягненням в цьому плані стало відкриття Гарвеєм кровообігу. Серце уявлялося своєрідною помпою, що перекачує рідину (в цьому процесі участь душі була непотрібною).

Друге досягнення належало Декарту. Він впровадив поняття про рефлекс, яке стало фундаментальним для фізіології та психології. Якщо Гарвей усунув душу з кола регуляторів внутрішніх органів, то Декарт наважився покінчити з нею на рівні зовнішньої, спрямованої на довкілля праці цілісного організму. Саме тому через три століття І.П.Павлов, який дотримувався цієї ж стратегії, наказав встановити бюст Декарта біля дверей своєї лабораторії. Ми знову зустрічаємось з принциповим для розуміння прогресу наукового знання питання про співвідношення між теорією та дослідом (емпірією).

Достовірне знання про будову нервової системи у ті часи було знищене. Декарту ця система уявлялась у формі “трубок”, по яких мчать легкі повітряноподібні часточки. (Він їх називав “тваринними духами”.)

Декартова схема рефлексу уважала, що зовнішній імпульс змушує ці “духи” рухатися, заносячи їх до мозку, звідки вони автоматично відбиваються на м’язи. Гарячий предмет, обпалюючи руку, змушує відсмикнути її. Відбувається реакція, яка є подібною відбиттю від поверхні світлового променя. Термін “рефлекс” (який з’явився після Декарта_ якраз і означав відбиття (віддзеркалювання).

Реакція м’язів є неодмінним компонентом поведінки. Тому декартова система, не зважаючи на її абстрактний характер, належить до видатних відкриттів. Вона відкрила рефлекторну природу поведінки, пояснивши її без звернення до душі як рушійної щодо тіла сили.

Декарт сподівався, що з часом не лише прості рухи (такі, як захисна реакція руки на вогонь або зіниці на світло), але й найскладніші можна буде пояснити за допомогою відкритої ним фізіологічної механіки. Наприклад, поведінка собаки на полюванні. “Коли собака бачить куріпку, він, природно, кидається на неї, а коли чує постріл рушниці, його звук, природно, примує його утікати. Але усе ж таки лягавих собак зазвичай привчають до того, що вигляд куріпки змушує їх зупинитися, а звук пострілу – підбігти до куріпки”. Таку перебудову поведінки Декарт передбачав у своїй схемі будови тілесного механізму, який, на відміну від звичайних автоматів, постав як система, здатна до навчання.

Вона діє за своїми законами та механічними причинами, знання яких дасть можливість людям панувати над собою. “Через те, що при деякому старанні можна змінити порухи мозку у тварин, позбавлених розуму, то вочевидь, що це ще краще можна зробити у людей і що люди, навіть зі слабкою душею могли б набути необмеженої влади над своїми пристрастями”.

Не зусилля духу, а перебудова тіла на підставі строго причинних законів його механіки забезпечить людині владу над власною природою аналогічно тому, як ці закони можуть зробити її владаркою довкілля.

Одним з важливих для психології творів Декарта є твір “Пристрасті душі”. Основний зміст полягає в тім, що не лише такі м’язові реакції як рефлекси, але й різноманітні психічні стани виникають автоматично, творяться тілом, а не душею.

Упродовж віків до Декарта уся діяльність по сприйняттю та обробці психічного “матеріалу” вважалась виконуваною особливим агентом, що черпає свою енергію за межами речового земного світу (душею). Тепер же доводилося, що тілесна будова і без неї здатна успішно справлятися з цим завданням. Чи не ставала, в такому разі, душа “безробітною”?

Декарт не лише не позбавляє її колишньої панівної ролі у Всесвіті, але й підносить до рівня субстанції (сутності, яка не залежить ні від чого іншого), отже, рівноправної величної субстанції природи.

Душі призначено мати найпряміше та найвірогідніше знання, яке тільки може мати суб’єкт про власні акти і стани, що невидимі ні для кого іншого. Душа визначалася за єдиною ознакою – безпосередньою усвідомленістю своїх явищ, які, на відміну від явищ природи, позбавлені тривалості.

Тим самим відбувся поворот у понятті про “душу”, яким став опорним для наступного розділу в історії побудови предмету психології. З цього моменту предметом стає свідомість.

За Декартом засадою усіх засад у філософії та науці є сумнів. Слід піддавати сумніву усе – природне та надприродне. Однак ніякий скепсис не встоїть перед судженням: “Я міркую (мислю)”. Тому має існувати і носій цього судження – мислячий суб’єкт. Звідси і відомий Декартів афоризм “cogito ergo sum” (міркую – отже існую). Оскільки ж мислення – єдиний атрибут душі, вона завжди мислить, знає про свої психічні змісти, бачені зсередини. (Несвідомої психіки не існує.) Надалі цей внутрішній зір стали називати інстроспекцією (баченням внутрішньопсихічних “об’єктів” – образів, розумових дій, вольових актів та ін.), а концепцію свідомості Декарта – інтроспективною.

Втім, як і у випадку з душею, поняття про яку зазнало найскладнішої еволюції, поняття про свідомість теж змінювало свій образ. Проте, до того, як це відбулося, його необхідно було винайти.

Визнавши, що машина тіла і заполонена власними думками (ідеями) та бажаннями свідомість – це дві незалежні одна від одної сутності (субстанції), Декарт натрапив на необхідність пояснити, яким же чином вони співіснують у цілісній людині. Запропоноване ним рішення назвали психофізичною взаємодією. Тіло впливає на душу, пробуджуючи в ній “страждальні стани” (пристрасті) у вигляді чуттєвих сприйнять, емоцій тощо. Душа, маючи мислення та волю, впливає на тіло, спонукуючи цю “машину” працювати і змінювати свій хід. Декарт шукав у організмі орган, де би ці несумісні субстанції усе ж таки могли спілкуватися. Він запропонував вважати таким органом одну із залоз внутрішньої секреції – “гулясту” (епіфіз). Однак це емпіричне “відкриття” ніхто серйозно не сприйняв.

В той же час теоретичне питання про взаємодію “душі й тіла” у його декартовому викладі, захопило інтелектуальну енергію безлічі умів.

Як уже мовилося, розуміння предмета психології залежить від пояснювальних принципів, які спрямовують розум дослідника (таких, як причинність – детермінізм, системність, розвиток). Усі вони в період Нового часу, порівняно з античністю, зазнали докорінних змін. В цьому вирішальну роль відіграло впровадження до психологічного мислення образу конструкції, що створена руками людини, - машини.

Усі попередні спроби опанувати цими принципами полягали у спостереженнях та вивченні нерукотворної природи, включаючи життєдіяльність організму. Відтепер посередником між природою і пізнаючим її суб’єктом постала незалежна від цього суб’єкта, зовнішня щодо нього та щодо природних тіл штучна конструкція.

Вочевидь, що вона є: по-перше, системним пристроєм, по-друге, працює закономірно за закладеною в неї жорсткою схемою, по-третє, ефектом її праці є кінцева ланка ланцюга, компоненти якого змінюють один одного у залізній послідовності.

Створення штучних об’єктів, причини діяльності яких можна пояснити виходячи з їх власної організації, впроваджувало у теоретичне мислення особливу форму детермінізму – механічну схему причинності або механодетермінізм.

Вивільнення живого тіла від душі було поворотною подією у наукових пошуках реальних причин усього, що відбувається у живих системах, в тому числі виникаючих у них психічних ефектів (відчуттів, сприймань, емоцій). Та з цим у Декарта був пов’язаний інший поворот: не лише тіло вивільнялося від душі, але й душа (психіка) у її вищих проявах вивільнялася від тіла. Тіло може лише рухатися, а душа – лише мислити.

Принципом роботи тіла є рефлекс. Принцип роботи душі – рефлексія (од лат. “звернення назад”). У першому випадку мозок відображує зовнішні поштовхи. У другому – свідомість відображує власні думки, ідеї, відчуття.

Декарт, як і безліч його попередників (від прадавніх анімістів, Піфагора й Платона), протиставляв душу й тіло. Але він створив нову форму дуалізму. Обидва члени відношення – і тіло, і душа – набували змісту, невідомого попереднім епохам.

Спроби упоратися з декартовим дуалізмом здійснила когорта видатних мислителів ХУІІ століття. Їх пошуки були спрямовані на ствердження єдності Всесвіту, покінчивши з розривом між тілесним та духовним, між природою і свідомістю.

2.“Етика” Б.Спінози.

Одним з перших опонентів Декарта став голландський філософ Барух (Бенедикт) Спіноза (1632-1677). Він вчив, що існує єдина вічна субстанція – Бог, або Природа – з безліччю атрибутів. З них нашому обмеженому розумінню відкриті лише 2 атрибута – протяжність і мислення. Тому виходило, що безглуздо уявляти людину по-декартівськи як місце зустрічі двох субстанцій.

Людина є цілісною тілесно-духовною істотою. Переконання у тім, що тіло за порухом душі рухається або перебуває у стані спокою, склалося через незнання того, до чого воно здатне. Ніхто з мислителів не усвідомив з таокою гостротою, як Спіноза, що декартівський дуалізм коріниться не стільки у зосередженості на пріоритеті сторонньої до усього матеріального душі, скільки у погляді на організм як машиноподібний пристрій. Тим самим механічний детермінізм, який визначив незабаром значні успіхи психології, ставав принципом, який обмежує можливості тіла у причинному поясненні психічних явищ.

Усі наступні концепції були спрямовані на перегляд декартової версії про свідомість як про субстанцію, що є причиною самої себе (“кауза суі”), про тотожність психіки і свідомості та ін. З пошукувань Спінози виходило, що переглянути слід також версію про тіло (організм), щоб надати йому достойну роль у людському житті.

Спробу побудувати психологічне вчення про людину як цілісну істоту відтворив його головний твір – “Етика”. У ньому він поставив завдання пояснити усе розмаїття почуттів (афектів) як спонукальних сил людської поведінки з такою ж точністю і строгістю, як лінії та поверхні у геометрії. Трьома головними спонукальними силами є: а)потяг, який по відношенню і до тіла, і до душі є “не що інше як сама сутність людини”; б)радість; в)смуток. Доводилося, що з цих фундаментальних афектів виводиться уся безліч емоційних станів. До того ж радість збільшує здатність тіла діяти, в той час як смуток її зменшує.

Цей висновок протистояв декартовому поділу почуттів на дві категорії: такі, що коріняться в житті організму, й суто інтелектуальні. Як приклад, Декарт у своєму останньому творі – листі до швецької королеви Христини – пояснював сутність кохання, як почуття, що має дві форми: тілесну пристрасть без кохання та інтелектуальне кохання без пристрасті. Причинному поясненню піддається лише перша, оскільки вона залежить від організму та біологічної механіки. Другу можна лише зрозуміти та змалювати. Тим самим уважалось, що наука як пізнання причин явищ є безсилою перед вищими та найбільш значущими виявами психічного життя особистості.

Ця декартова дихотомія призвела у 20-му столітті до концепції “двох психологій” – пояснювальної (такої, що апелює до причин, які поєднуються з функціями організму) та описової (яка вважає, що лише тіло ми пояснюємо, в той час як душу – розуміємо). Тому у суперечці Спінози з Декартом не слід убачати історичний прецедент, який вже давно втратив актуальність.

До детального вивчення цієї суперечки у 20-му столітті звернувся Л.С.Виготський, доводячи, що майбутнє – за Спінозою. “У вченні Спінози, - писав Виготський у спеціальному трактаті, - міститься, утворюючи його найбільш глибоке і внутрішнє ядро, саме те, чого немає в жодній з двох частин, на які розпалася сучасна психологія емоцій: єдність причинного пояснення і проблема життєвого значення людських пристрастей, єдність описової та пояснювальної психології почуттів. Спіноза тому пов’язаний із самою суттєвою, самою гострою злободенністю дня сучасної психології емоцій … Проблеми Спінози чекають свого рішення, без якого неможливий завтрашній день нашої психології”.

3. Психофізичний паралелізм.

Зустрічаючись з німецьким філософом і математиком Лейбніцем (1646-1716), який відкрив диференціальне та інтегральне числення, Спіноза почув від нього іншу думку про єдність тілесного та психічного.

Підставою цієї єдності мислитель уважав духовну засаду. Світ складається з безлічі монад (від грецького “монос” – єдине). Кожна з них – “психічна” і наділена здатністю сприймати усе, що відбувається у Всесвіті. Підкреслювалася декартова рівність психіки і свідомості. За Лейбніцем, “переконання у тім, що в душі наявні лише такі сприйняття, які вона усвідомлює, є джерелом найбільших оман”.

В душі безупинно відбуває непомітна діяльність “малих перцепцій”. Цим терміном Лейбніц позначив неусвідомлювані сприйняття. Усвідомлення сприйняттів стає можливим завдяки тому, що до простої перцепції (сприйняття) приєднується особливий психічний акт – апперцепція, який включає увагу та пам’ять.

На питання про те, як співвідносяться між собою духовні і тілесні явища, Лейбніц відповів формулою, відомою як психофізичний паралелізм. Вони не можуть, всупереч Декарту, впливати один на одного. Залежність психіки від тілесних впливів – це ілюзія. Душа і тіло здійснюють свої операції самостійно і автоматично. Однак божественна мудрість виявилася у тім, що між ними існує гармонія. Вони подібні парі годинників, які завжди показують один і той самий час, бо запущені з надзвичайною точністю.

Доктрина психофізичного паралелізму знайшла багатьох прибічників в роки становлення психології як самостійної науки. Ідеї Лейбніца змінили та розширили уявлення про психічне. Його поняття про несвідому психіку, “малі перцепції” та апперцепції міцно увійшли до наукового знання про предмет психології.

Інший напрям у критиці дуалізму Декарта пов’язаний з філософією Томаса Гоббса (1588-1679). Він рішуче відкинув душу як особливу сутність.

У світі не існує нічого, окрім матеріальних тіл, які рухаються за законами механіки, що були відкриті Галілеєм. Відповідно й усі психічні явища підводилися під ці глобальні закони. Матеріальні речі, впливаючи на організм, викликають відчуття. За законами інерції з відчуттів у вигляді їх послабленого сліду з’являються уявлення. Вони утворюють ланцюги думок, які йдуть одна за одною у тій же послідовності, в якій змінювалися відчуття.

Такий зв’язок згодом отримав назву асоціації. Про асоціацію, як про фактор, що пояснює, чому даний психічний образ викликає в людини саме таке уявлення, а не інше, було відомо ще з часів Платона й Аристотеля. Дивлячись на ліру, мовив Платон, згадують коханого, який грав на ній. Це асоціація за суміжністю. Обидва об’єкти колись сприймалися одночасно, а надалі поява одного потягнула за собою образ іншого. Аристотель доповнив цей опис вказівкою на існування інших двох видів асоціації (схожість і контраст). Але для Гоббса, детермініста галілеєвського гарту, у будові людини діє лише один закон – механічного зчеплення психічних елементів за суміжністю.

Декарт, Спіноза, Лейбніц вважали асоціації одним з основних психічних феноменів. Але водночас, ці вчені вважали їх нижчою формою пізнання й дії порівняно з вищими (мислення і воля). Гоббс першим надав асоціації сили універсального закону психології. Йому підпорядковані як абстрактне раціональне пізнання, так і довільна дія.

Довільність – це ілюзія, що породжена незнанням причин вчинку (такої думки дотримувався Спіноза). Дзиґа, яку вдарили і вона почала крутитися, теж могла би вважати свої рухи самодовільними. У всьому панує надзвичайно сувора причинність. У Гоббса механодетермінізм отримав стосовно пояснення психіки гранично завершеного виразу.

Важливою для майбутньої психології стала нещадна критика Гоббсом версії Декарта про “вроджені ідеї”, якими людська душа наділена до будь-якого досліду і незалежно від нього.

4. Раціоналізм та емпіризм.

До Гоббса у психологічних вченнях панував раціоналізм (від лат. “раціо” – розум). Підставою пізнання і притаманного людям способу поведінки вважався розум як найвища форма активності душі. Гоббс проголосив розум продуктом асоціації, джерелом якої є пряме чуттєве спілкування організму з матеріальним світом.

За підставу пізнання був узятий дослід. Раціоналізму був протиставлений емпіризм (од лат. “емпіріо” – дослід). Під девізом досліду виникла емпірична психологія.

У розробці цього напряму видатна роль належала співвітчизнику Гоббса Локку (1632-1704). Він теж визнавав дослідне походження усього складу людської свідомості. У самому ж досліді виділив два джерела: відчуття та рефлексію. Нарівні з ідеями, які надають органи чуттів, виникають ідеї, породжувані рефлексією як “внутрішнім сприйняттям діяльності нашого розуму”. Розвиток психіки відбувається завдяки тому, що з простих ідей створюються складні. Усі ідеї постають перед судом свідомості. “Свідомість – це сприйняття того, що відбувається у людини у її власному розумі”.

Це поняття стало наріжним каменем психології, що отримала назву інтроспективної. Уважалося, що об’єктом свідомості є не зовнішні об’єкти, а ідеї (образи, уявлення, почуття та ін.), якими вони постають перед “внутрішнім поглядом” спостерігача.

З подібного, виразно й популярно описаного Локком постулату надалі виникло й подальше розуміння предмету психології. Відтепер на місце цього предмету претендували явища свідомості. Їх породжують два досвіди – зовнішній, що надходить від органів чуттів, і внутрішній, що накопичується власним розумом індивіда.

5. Механізм та індивідуалізм як принципи

Психологічної думки ХУІІ століття.

Елементами цього досвіду (“нитками”, з яких зіткана свідомість) уважались ідеї, якими керують закони асоціації. Під впливом цих поглядів творились психологічні концепції наступних десятиліть. Вони були пронизані духом дуалізму новітнього часу. За цим дуалізмом в теорії стояли реалії соціального життя, суспільної практики. З одного боку – науково-технічний прогрес, пов’язаний з видатними теоретичними відкриттями в науках про фізичну природу та впровадження механічних пристроїв. З іншого – самостійність людини, як особистості, яка хоче й зважає на волю Всевишнього, та все ж здатна спиратися на власний розум, свідомість, розуміння. Ці позапсихологічні фактори обумовили як механодетермінізм, так і зверненість до внутрішнього досвіду свідомості. Саме ці дві вирішальні ознаки у їх неподільності визначили відмінність психологічної думки Нового часу від усіх її попередніх витків.

Так само, як і раніше, пояснення психічних явищ залежало від знання про те, як побудований фізичний світ і які сили керують живим організмом. Мовиться саме про пояснення, що є адекватним нормам наукового пізнання, тому що у практичній діяльності люди керуються житейськими уявленнями про мотиви поведінки, розумові якості, впливи погоди на стан духу або впливу планет на характер тощо.

ХУІІ століття радикально підняло планку критеріїв науковості. Воно перетворило пояснювальні принципи, які отримало у спадок від попередніх століть. Створені у лоні механіки поняття про рефлекс, відчуття, уявлення, асоціацію, афект, мотив увійшли до основного фонду наукових знань. Ці поняття запозичали свій зміст у новому детерміністському трактуванні організму як “машини тіла”. Схема цієї машини була абстрактною. Вона не могла витримати випробування досвідом. Між тим саме досвід у поєднанні з новим способом раціонального його пояснення визначив успіхи нового природознавства.

Для видатних учених ХУІІ століття наукове пізнання психіки як пізнання причин її явищ мало в якості якісно непорушної передумови звернення до тілесної будови. Але емпіричні свідчення про неї були настільки фантастичними, що колишні думки про її роботу слід було ігнорувати. На цей шлях стали прихильники напрямку, які вважали його емпіричною психологією. Однак вони розуміли під дослідом обробку окремим суб’єктом змісту його власної свідомості. Вони використовували поняття про відчуття, асоціації тощо як факти внутрішнього індивідуального досвіду, не замислюючись про соціоісторичний родовід цих понять. Справжнім же джерелом був суспільно-історичний досвід, який був узагальнений у наукових теоріях нового часу.

Література для самоосвіти: 6; 8; 11; 15; 21.

Тема 22

ІСТОРІЯ ПСИХОЛОГІЇ ПРОСВІТНИЦТВА

1. Асоціативна психологія.

2. Французький матеріалізм.

3. Паростки історизму.

4. І.Кант і психологія.

Основні поняття: асоціативна психологія, асоціанізм, субстанція, історизм.

Просвітництво – ХУІІІ століття. У цьому столітті, як і у попередньому, у Західній Європі зростав процес подальшого зміцнення капіталістичних відносин. Відбулася індустріальна революція, яка перетворила Англію на могутню державу.

Глибокі політико-економічні зміни призвели до революції у Франції. Розхитувалися феодальні підвалини у Німеччині. Ці соціальні зрушення зміцнювали, на противагу клерикалізму, усесиллю церкви, нові ідеологічні підходи. Розширювався та міцнів рух, зо його назвали Просвітництвом.

Як писав М.В.Гоголь, просвітництво означає прагнення силою пізнання просвітити наскрізь усе існуюче. Мислителі, що презентували цю течію, вважали головною причиною усіх людських нещасть невігластво, релігійний фанатизм. Вони вимагали повернутися до природної незіпсованої сутності людини, покінчити із забобонами, із сліпою релігійною вірою, затвердити в умах людей те, що перевірене досвідом і розумом. Припускалося, що йдучи за цим шляхом, поталанить позбавитися соціальних нещасть і пороків, і тоді повсюдно запанують добро і справедливість. Ці ідеї набули в різних країнах різної тональності відповідно до своєрідності їх суспільно-історичного розвитку.

Найбільш яскраво процвітали ідеї Просвітництва на французькому ґрунту напередодні революції, яка покінчила з феодально-абсолютистським ладом. В Англії, де буржуазні відносини утвердилися раніше, ніж у Франції, головним ідеологом Просвітництва став Дж.Локк. У цій же країні фізик і математик І.Ньютон (1643-1727) створив нову механіку, яку повсюдно сприйняли як зразок та ідеал точного знання, як перемогу розуму.

1. Асоціативна психологія

За зразком ньютонівської картини природи англійський лікар Гартлі (1705-1757) уявив психічний світ людини. Він зобразив його продуктом праці організму як “вібраційної машини”. Припускалось, що вібрації зовнішнього ефіру за допомогою вібрацій нервів викликають вібрації мозкової речовини, які переходять у вібрації м’язів.

Паралельно цьому у мозкові виникають, поєднуються і змінюють одне одного психічні “супутники” цих вібрацій – від відчування до абстрактного мислення і довільних дій. Усе це відбувається на підставі закону про асоціації.

Поняття про асоціації з давніх часів використовувалося для пояснення зв’язку ідей. Але вони вважалися зв’язками “другого сорту”, іншими, аніж зв’язки між думками, які установлюються розумом. Більше того, Локк, який увів до наукової термінології термін “асоціація”, називав його “своєрідним божевіллям”. Гартлі ж підвів асоціацію під загальний механічний закон усіх форм психічної діяльності, у щось подібне ньютонівському закону всесвітнього тяжіння.

У своєму творі “Роздуми про людину, її будову, її обов’язок та сподівання” Гартлі доводив, що психічний світ людини формується поступово в результаті ускладнення первинних сенсорних елементів за допомогою їх асоціацій через суміжність цих елементів у часі й частоти повторювань їх поєднань. Стосовно ж загальних понять, то вони виникають, коли від міцної постійної асоціації відпадає усе випадкове і несуттєве. Сукупність цих постійних зв’язків утримується як ціле завдяки слову, яке постає як фактор узагальнення.

Нарівні з пізнавальною функцією слово (його фізичний базис – знову ж таки – вібрація) виконує також і вольову.

У дитини зв’язок між словом і вчинком спочатку установлюють дорослі, а з часом вона здійснює цей вчинок за власною командою. При цьому організацію поведінки регулюють дві мотиваційні сили: задоволення і страждання.

За законами асоціації вони поєднуються з різноманітними об’єктами. Завдання виховання тут полягає у закріпленні у людей таких зв’язків, які би відвертали від аморальних справ і надавали задоволення від моральних, соціально цінних справ. І чим міцнішими є ці зв’язки, тим більше шансів має людина стати моральною доброчинною особою, а суспільство – більш досконалим. Установка на строго причинне пояснення того, яким чином виникає і працює психічний механізм, а також підпорядкованість цього вчення розв’язуванню соціально-моральних завдань – усе це надало схемі Гартлі широкої популярності.

Її вплив і у самій Англії, і на континенті був надзвичайно сильним, причому він поширювався на різні галузі гуманітарного знання: етику, естетику, логіку, педагогіку.

По-іншому трактували принцип асоціації два інших англійських мислителя цієї епохи – Д.Берклі (1685-1753) і Давид Юм (1711-1776). Обидва (на відміну від Гартлі) вважали первинними, не фізичну реальність, не життєдіяльність організму, а феномени свідомості. Їхнім головним аргументом був емпіризм – вчення про те, що джерелом знання є чуттєвий досвід (який створюється асоціаціями).

Поняття про досвід у різних філософських контекстах змінювало свій вигляд. За Берклі, досвід – це відчуття, які безпосередньо відчуває суб’єкт: зорові, м’язові, дотикальні та ін. У своєму творі “Досвід нової теорії зору” Берклі детально проаналізував чуттєві елементи, з яких складається образ геометричного простору як умістища всіх природних тіл.

Фізика припускає, що цей ньютонівський простір дається об’єктивно. А Берклі вважає, що він є продуктом взаємодії відчуттів. Одні відчуття (наприклад, зорові) пов'язані з іншими (наприклад, дотикальними), й увесь цей комплекс відчуттів люди вважають річчю, яка дається їм незалежно від свідомості, тоді як “бути – означає перебувати у прийнятті”.

Цей висновок невідворотно схиляв до соліпсизму (від лат. “солус” - один-однісінький і “іпсе” – сам) – до заперечення будь-якого буття крім власної свідомості. Щоб вибратися з цієї пастки і пояснити, чому у різних суб’єктів виникають одних і тих самих зовнішніх об’єктів, Берклі апелював до особливої божественної свідомості, якою наділені усі люди.

У своєму конкретно-психологічному аналізі зорового сприймання Берклі висловив декілька цінних ідей, указавши, зокрема, на участь дотикальних відчуттів у побудові тримірного простору (при двомірності образу на сітківці).

Що ж стосується Юма, то він посів іншу позицію. Питання про те, існують чи не існують незалежно від нас фізичні об’єкти, він вважав теоретично нерозв'язним. (Такий погляд називається агностицизмом – “недоступним пізнанню”.) Люди вважають, що ці об’єкти є причиною вражень та ідей, які виникають у них.

Між тим вчення про причинність є не більше, ніж продукт віри у те, що за одним враженням (що визнається причиною) з’явиться інше (що визнається за наслідок). Насправді ж тут наявна міцна асоціація уявлень, що виникає у досвіді суб’єкта. Та й сам суб’єкт, його душа – це усього лише жмутки або пучки вражень, що змінюють одні одних.

Скептицизм Юма розбудив багатьох мислителів від “догматичного сну”, змусив їх замислитися про свої переконання щодо душі, причинності та ін. Бо ці переконання приймалися ними на віру, без критичного аналізу.

Думка Юма про те, що поняття про суб’єкт може бути зведеним до жмутка асоціацій, була спрямована своїм критичним вістрям супроти уявлення про душу як особливу, даровану Богом сутність, яка породжує і поєднує між собою окремі психічні феномени.

Припущення про таку спіритуальну, безтілесну субстанцію захищав, зокрема, Берклі, який відкинув субстанцію матеріальну. За Юмом, те, що зветься душею, - це щось подібне сценічним підмосткам, де проходять низкою, зчеплені між собою відчуття та ідеї.

Англійський асоціанізм ХУІІІ століття, як у матеріалістичному, так і в ідеалістичному варіантах, спрямовував пошуки багатьох західних психологів двох наступних століть. Якими б абстрактними не були погляди Гартлі на діяльність нервової системи, вона, по суті, мислилася ним як орган, який передає зовнішні імпульси від органів чуттів через головний мозок до м’язів, тобто, іншими словами, як рефлекторний механізм. У цьому Гартлі став наступником відкриття Декартом рефлекторної природи поведінки.

Але Декарт нарівні з рефлексом уводив інший пояснювальний принцип – рефлексію як особливу активність свідомості. Гартлі ж вказав на перспективу безкомпромісного пояснення, виходячи з єдиного принципу і тих вищих проявів психічного життя, які дуаліст Декарт пояснював активністю нематеріальної субстанції.

Ця гартліанська лінія увійшла згодом до ресурсу наукового пояснення психіки у нову епоху, коли рефлекторний принцип був сприйнятий та перетворений Сєченовим та його послідовниками.

Знайшла своїх послідовників на рубежі ХІХ-ХХ століть також лінія, накреслена Берклі та Юмом. Її послідовниками стали не лише філософи-позитивісти, але й психологи (В.Вундт, Е.Тітченер), які зосередились на аналізі елементів досвіду суб’єкта як на особливих, ні з чого не виведених психічний реалій.

2. Французький матеріалізм.

Найрадикальнішими критиками будь-яких вчень, що припускали вплив на природу й людину з боку сили, які не можна було осягнути ані досвідом, ані розумом, постали французькі мислителі. Вони об’єднались навколо 17-ти книжок “Енциклопедії” (середина ХУІІІ ст.), що висвітлювали найновіші досягнення науки, техніки і мистецтва (тому їх заведено називати “енциклопедистами”). У цьому тлумачному словнику викладались з матеріалістичних позицій і питання психології.

Крайнім сенсуалістом зарекомендував себе філософ Е.Кондільяк (1715-1780). Для наочності він запропонував образ “статуї”, яка попервах лише має здатність відчувати. Та варто їй отримати ззовні перше відчуття, хоча б найпримітивніше (наприклад, нюхове), як починає діяти уся психічна механіка. Тільки-но один запах змінюється іншим, свідомість готова отримати все те, що Декарт вважав результатом вроджених ідей, а Локк – рефлексії. Сильне відчуття породжує увагу, порівняння одного відчуття з іншим стає тим фундаментальним актом, який визначає подальшу розумову працю тощо.

На відміну від “статуї” Кондільяка інший француз Ж.Ламетрі (1709-1751) запропонував образ “людини-машини”. Саме так він назвав свій трактат, який випустив під чужим іменем. З нього виходило, що приписувати людині душу так само безглуздо, як і шукати її у діях машини.

Клерикали підняли бурю навколо цього трактату, який позбавляв сенсу усі релігійні віровчення, і спалили його. Ламетрі вважав, що визнання Декартом двох субстанцій є не чим іншим, як “стилістичною хитрістю”, що була вигадана для обману теологів. Декарт усунув душу з організму тварин. Ламетрі доводив, що не потребує її і організм людини, з яким сполучені її психічні здібності. Вони є продуктом її машиноподібних дій.

Іншими лідерами руху за новий світогляд постали К.Гельвецій (1715-1771), П.Гольбах (1723-1789), Д.Дідро (1713-1784). Захищаючи принцип виникнення світу духовного із світу фізичного, вони трактували наділену психікою “людину-машину” як продукт зовнішніх впливів і природної історії. Завершальний період у розвитку французького матеріалізму презентує лікар-філософ П.Кабаніс (1757-1808). Йому належить формула, за якою мислення – це функція мозку.

Цей висновок він підкріплював спостереженнями, який підказав йому кривавий досвід революції. Йому було доручено з’ясувати, чи усвідомлює людина, якій відтинають гільйотиною голову, свої страждання (про що можуть, наприклад, свідчити конвульсії). Кабаніс відповів на це питання заперечно. Лише та людина, яка володіє головним мозком, здатна мислити. Рухи же тіла, від якого відтяли голову, мають рефлекторний характер і не усвідомлюються. Свідомість є функцією мозку.

Поняття про функцію, сформоване фізіологією стосовно різних органів, поширювалося на роботу головного мозку. Супротивники філософії матеріалізму використали формулу Кабаніса для вульгаризації цієї філософії. Кабанісу приписали думку, ніби мозок виділяє думку подібно тому, як печінка – жовч, а нирки – сечу. Але ж він, мовлячи про свідомість як функцію головного мозку, зовсім інше мав на увазі.

До зовнішніх продуктів мозкової діяльності Кабаніс зараховував вираження думки через слова і жести. За самою думкою, підкреслював він, прихований невідомий нервовий процес.

Французькі матеріалісти епохи Просвітництва відіграли значну позитивну роль в інтелектуальному житті Європи. Вони обстоювали ідею цілісності людини, неподільного зв’язку її тілесно-духовного буття з довкіллям – природним і соціальним.

Вони культивували віру у здатність чуттєвого досвіду бути єдиним гарантом раціонального знання про невичерпність зовнішнього світу. (У цьому вони протистояли соліпсизму Берклі та агностицизму Юма, котрі, так само, як і французькі матеріалісти цієї епохи, апелювали до сенсорного досвіду, до прямих свідчень органів чуттів.)

Такою ж міцною була їхня віра у нероздільність психічних явищ і нервового субстрату, який їх виробляє. Доводячи необхідність перейти від умоглядного до емпіричного вивчення цієї неподільності, вони підготували підґрунтя для розвитку наукової думки наступного століття у новому напрямку. Цей напрямок шукав корені явищ, що вважалися породженням безтілесної душі, яка єднає людину з Богом, у доступній для скальпеля й мікроскопа нервовій тканині.

3. Паростки історизму.

У ХІІІ столітті проростають ідеї історизму, які різко відрізняють психологічну думку цього періоду від панування строгого механіцизму у ХУІІ столітті.

Ці ідеї проникають до пояснення природи, як неорганічної, так і живої. Якщо попередня картина світу була геометро-механічною, то відтепер багато мислителів переймаються гіпотезою про еволюцію природи. Її переходи від однієї епохи до іншої. Вершиною цих перетворень вважалася “природна людина”, незалежно від її соціального стану.

В епоху зародження капіталізму його ідеологи презентували суспільство як продукт інтересів і потреб окремих індивідів (Гоббс, Локк та ін.). При цьому взаємодія людей уважалась відповідно до механічної моделі природи підпорядкованою закону інерції, з якого виводилося споконвічне прагнення кожного індивідуального тіла до самозбереження.

У ХУІІІ столітті життя суспільства починають осмислювати у вигляді закономірного, але вже не механічного, а історичного процесу. Родові фактори постають як первинні щодо діяльності індивіда. Пошук їх відіграв важливу роль у прогресі не лише соціологічної, але й психологічної думки.

Італійський мислитель Д.Віко (1668-1744) у трактаті “Підстави нової науки про загальну природу речей” (1725) висунув ідею, що кожне суспільство проходить послідовно крізь три епохи: богів, героїв та людей. Незважаючи на фантастичність цієї картини, підхід до соціальних явищ з погляду їх закономірної еволюції був новаторським. Вважалося, що цей розвиток відбувається через власні внутрішні причини, а не через випадок чи визначень божества. Зокрема, появу абстрактного мислення він пов’язував з розвитком торгівлі і політичного життя.

З Віко пов’язується уявлення про надіндивідуальну духовну силу, яка властива народу в цілому і складає першооснову культури та історії. На місце культу окремої особистості був поставлений культ народного духу. Стверджуючи пріоритет духовних сил суспільства, що історично розвиваються, щодо діяльності окремої особистості, Віко відкрив новий аспект у проблемі детермінації психічного.

Низка французьких і німецьких просвітителів ХУІІІ століття надали цьому аспектові першочергового значення. Французький просвітитель Монтеск’є (1689-1755) виступив з книгою “Про дух законів” (1748), яку католицька церква занесла до реєстру заборонених. У ній, всупереч вченню про божественну волю, стверджувалося, що людьми керують закони, які, в свою чергу, залежать від умов життя суспільства, насамперед – географічних умов. Важлива роль надавалась також етнічним особливостям населення, характеру народу.

Інший видатний французький просвітитель - Кондорсе (1743-1794) в “Ескізі історичної картини прогресу людського розуму” (1794) показав історичний розвиток у вигляді нескінченного прогресу, який обумовлений як зовнішньою природою, культурними досягненнями (відкриття, винаходи), так і взаємодією людей. Він не заперечував ролі внутрішніх спонукань людини, але рушієм історії у нього поставали не окремі особистості, а маси. Щоб уникнути гільйотини, він покінчив життя самогубством.

У Німеччині філософ Йоганн Гердер (1744-1803), обстоюючи у чотиритомній праці “Ідеї філософії історії людства” (1789-1791) думку про те, що суспільні явища змінюються закономірно, трактував ці зміни як необхідні щаблі у загальному становленні народного життя. При цьому визначальною засадою вважався розвиток не одного лише розуму, а широко зрозумілої гуманності, людяності, яка досягнута завдяки взаємному впливові людей одне на одного.

Духовна активність, що відрізняє людину від тварини, проявляється (за Гердером) насамперед у мові. У творі “Про походження мови” (1770) він спробував розвинути історичний погляд на мовну творчість і до того ж пов’язати її з психологією мислення. Мова не є чимось готовим. Її розвиток – це динамічний, творчий процес. Розвиток індивідуальної свідомості у цих концепціях ставився у залежність від культурно-історичного формування народу.

В Росії духовна атмосфера епохи Просвітництва визначила філософсько-психологічні погляду О.М.Радіщева (1749-1802). За його славнозвісний твір “Подорож з Петербургу до Москви” (1790) його присудили до страти, яку замінили засланням до Сибіру. У засланні він написав трактат “Про людину, її смертність та безсмертя” (1792). Сама назва трактату співвідносила його з популярним у ті часи твором Гельвеція “Про людину”. Гельвецій висував на передній план культ чуттєвості та інтересів індивіда. Радіщев же підкреслював, що у низці питань його думка є відмінною від думки Гельвеція. Так, французький енциклопедист не показав, що людина є істотою соціальною.

Як підкреслював Г.В.Плеханов, Радіщев шукав ключа до психології людей в умовах їх суспільного життя. Спроби пояснити поведінку людських мас природним і закономірним розвитком історії, спрямованим до нових прогресивних форм життя, незалежно від влади правителів, викликали лють прибічників цих правителів.

Багато мислителів епохи Просвітництва жорстоко переслідувались. Їх твори спалювали. Але ідея прогресивного історичного розвитку народу та його культури як факторів, що визначають свідомість окремих індивідів, підсилювалася та збагачувалася у наступну епоху (найбільш розвиненої філософської форми вона отримала у Гегеля), глибоко вплинувши на шукання і в галузі психології.

Отже, століття Просвітництва підготувало 2 напрямки у розробці проблем психічного пізнання: а) трактування психіки як функції високоорганізованої матерії – головного мозку, що сприяло експериментальному вивченню тих явищ, які вважалися породженням безтілесної душі, що єднає людину з Богом; б) вчення, за яким індивідуальна психіка коріниться у соціальних нормах, звичаях, дусі народу, яким рухає власна енергія культурної творчості, а не божественна вказівка, вело до позитивного вивчення фактів, що запам'ятали психологічну своєрідність історичного буття цього народу (у мові, міфології, побуті тощо).

4. Іммануїл Кант і психологія.

Особливе місце у філософії ХУІІІ століття належить німецькому професорові з Кенігсбергу Іммануїлу Канту (1724-1804).

У перший період творчості він, сприйнявши ідею розвитку, висунув ідею про утворення сонячної системи з первісної туманності. Надалі від космогонії (вчення про походження космічних об’єктів) він перейшов до “Критики чистого розуму” (1781). Таку назву мав один з головних його творів. В ньому він розробив новаторське вчення про джерела і принципи наукового знання. Це знання, за Кантом, розпочинається з впливу зовнішніх об’єктів на нашу здатність сприймання. Але самі об’єкти – це “речі у собі”. Їх не можна пізнати. Кант назвав їх ноуменами – сутностями, які можна осягнути розумом, на відміну від феноменів, як явищ, що підпорядковуються чуттєвому спогляданню.

Ці явища усвідомлюються суб’єктом завдяки тому, що він володіє від народження особливими знаряддями – апріорними формами мислення, способами організації знання, категоріями. (Апріорними – такими, що передують будь-якому досвіду і не залежать від нього.)

Поміркувати про щось – означає узагальнити , синтезувати чуттєві уявлення за допомогою категорій (таких, як причинність, час, простір). Вони фільтрують та структурують дані нашого досвіду, який без цих категорій був би безглуздим хаосом.

Вчення Канта, доводячи апріорну цілісність, інтегральність психічного образу об’єкта, заперечувало асоціанізм (який вважав первинними психічні атоми, які об’єднуються завдяки асоціаціям). Ідея Канта про те, що свідомість є одвічно організованою, одвічно має структуру і способи побудови свого матеріалу, міцно увійшла до багатьох психологічних концепцій ХХ століття.

Література для самоосвіти: 6; 8; 11; 15; 17; 21.

ТЕМА 23.

ПСИХОЛОГІЯ У ХХ столітті.

1. Основні психологічні школи.

2. Еволюція шкіл і напрямів.

Основні поняття: структуралізм, функціоналізм, рефлексологія, умовний рефлекс, вища нервова діяльність, біхевіоризм, психоаналіз, “колективне несвідоме”, екстравертованість, інтровертованість, інтеріоризація, гештальт, гештальтпсихологія, “теорія поля”, когнітивний біхевіоризм, принцип егоцентризму, неофройдизм, педологія.

1. Основні психологічні школи.

На початку ХХ ст. Давнішній образ предмета психології, яким він сформувався протягом її самопотвердження серед інших наук, достатньо потьмянів. Хоча як і раніше більшість психологів вважала, що вони вивчають свідомість та її явища. Мало хто з них продовжували слідом на німецьким психологом В.Вундтом вважати, що вони покликані шукати будівельний “матеріал” безпосереднього досвіду та його структури.

Такому підходу (на ймення структуралізм) протистояв функціоналізм. Цей напрям, відхиляючи аналіз внутрішнього досвіду та його структур, вважав головною справою психології з’ясовування того, яким чином ці структури працюють при розв’язуванні завдань, котрі стосуються актуальних потреб людей. Цим розширювалась предметна сфера психології. Вона вбачалась такою, що охоплює психічні функції (а не елементи) як внутрішні операції, що виконуються не безтілесним суб’єктом, а організмом з метою задоволення його потреби у пристосуванні до середовища.

Біля витоків функціоналізму у США стояв Уільям Джемс (1842 – 1910). У своїх “Основах психології” (1890) Джемс писав, що внутрішній досвід людини – це не “ланцюжок елементів”, а “потік свідомості”. Його вирізняє особистісна вибірковість.

Обговорюючи проблеми емоцій, Джемс (разом з датським лікарем Карлом Ланге) запропонував парадоксальну концепцію, відповідно до якої первинними є зміни у м’язовій та судинній системах організму, вторинними – спричинені ними емоційні стани.

Принципово новий підхід до предмету психології склався під впливом праць І.П.Павлова (1859 – 1963) та В.М.Бехтєрєва (1857 – 1927). Експериментальна психологія виникла із досліджень органів чуттів. Тому вона і вважала у ті часи своїм предметом продукти діяльності цих органів – відчуття.

Павлов і Бехтєрєв звернулись до вищих нервових центрів головного мозку – органів керування поведінкою цілісного організму у довкіллі. Слідом за Сєченовим вони стверджували замість ізольованої свідомості новий предмет, а саме – цілісну поведінку. Оскільки тепер замість відчуття як вихідне поняття поставав рефлекс, цей напрям набув популярності під назвою рефлексологїї.

Якщо колись під рефлексом малась на увазі жорстко фіксована стереотипна реакція, то Павлов вводив до цього поняття принцип умовності. Звідси його основний термін – умовний рефлекс. Це означало, що організм набуває та змінює програму власних дій залежно від умов – зовнішніх і внутрішніх. Зовнішні подразники стають для нього сигналами, орієнтирами у середовищі, а реакція закріплюється лише тоді, коли її санкціонує внутрішній фактор – потреба організму. В результаті величезної кількості дослідів Павлов відкрив закони вищої нервової діяльності.

Ідеї, подібні до павловських, розвивав у книзі “Об’єктивна психологія” (1907) В.М.Бехтєрєв, який дав умовним рефлексам інше ім’я – сполучні. Між поглядами обох вчених існували розбіжності, але обидва стимулювали психологів до докорінної перебудови уявлень про предмет психології. Під впливом їх ідей виникає новий потужній напрям, який затвердив предметом психології поведінку, що її розуміли як сукупність реакцій організму, обумовлених його спілкуванням із стимулами середовища, до якого він адаптується.

Кредо цього напряму втілено в терміні “поведінка”, а сам він одержав назву біхевіоризму. Його “батьком” вважають Д.Уотсона, у статті якого “Психологія, якою її вбачає біхевіорист” (1913) був викладений своєрідний маніфест нової школи. У ньому ставилася вимога “викинути за борт” як пережиток алхімії та астрології усі поняття суб’єктивної психології свідомості і перекласти їх на мову об’єктивно спостережуваних реакцій живих істот на подразники.

Біхевіоризм почали йменувати “психологією без психіки”. Реальний внесок нового напряму полягав у різкому розширенні сфери, яку вивчає психологія. Відтепер вона включала доступні зовнішньому об’єктивному спостереженню, незалежні від свідомості стимули – реактивні стосунки.

Змінились схеми психологічних експериментів (вони виконувались переважно на тваринах – білих щурах). Тема научіння, набуття навичок шляхом спроб і помилок стала центральною для цієї школи.

Виключивши свідомість, біхевіоризм неминуче виявився однобічним напрямом. Разом з тим він увів до наукового апарату психології категорію дії як не лише внутрішню, духовну, а й зовнішню, тілесну реальність. Біхевіоризм змінив загальний устрій психологічного пізнання. Відтепер його предмет охоплював побудову та змінювання реальних тілесних дій у відповідь на широкий спектр зовнішніх викликів.

Психоаналіз – так назвав своє учення австрійський лікар Зигмунд Фройд (1856 – 1939). Фройд та його послідовники використовуючи різноманітні методики тлумачення психічних виявів розробили складну і розгалужену мережу понять, оперуючи якими уловлювали глибинні “вулканічні” процеси, приховані за тим, що виникає в свідомості у “дзеркалі” самоспостереження.

Головною серед цих процесів була визнана енергія потягу, яка має сексуальну природу. З часів дитинства за умов сімейного життя вона визначає мотиваційний ресурс особистості. Зазнаючи різних трансформацій, вона стримується, витісняється та усе ж проривається крізь “цензуру” свідомості за обхідними шляхами, розряджаючись у різних симптомах, в тому числі патологічних.

Відкривши об’єктивну психодинаміку та психоенергетику мотивів поведінки особистості, приховану за “лаштунками” її свідомості, Фройд реформував колишнє розуміння предмета психології. Виконана ним і численними його послідовниками робота оголила найважливішу роль мотиваційних факторів як об’єктивних регуляторів повеіднки.

Фройда оточували чисельні учні. Найсамобутніші з них Карл Юнг (1875 – 1961) і Альфред Адлер (1870 – 1937) створили власні напрямки. Юнг назвав свою психологію аналітичною, Адлер – індивідуальною.

Першим нововведенням Юнга було поняття про колективне несвідоме. Він вважав, що явища, витіснені зі свідомості, ніколи не можуть бути індивідуально набутими, але є даром далеких пращурів. Аналіз дає можливість визначити структуру цього дару, утворюваного декількома архетипами.

Будучи прихованими від свідомості організаторами особистого досвіду, архетипи виявляються через снобачення, фантазії, галюцинації, а також через витвори культури. Значної популярності набув поділ Юнгом людських типів на екстравертований та інтровертований, яким Юнг, услід за Фройдом, дав ім’я “лібідо”.

Адлер модифікував вихідну доктрину психоаналізу і виділив як фактор розвитку особистості почуття неповноцінності, яке породжується, зокрема, тілесними дефектами. Як реакція на це почуття виникає прагнення до його компенсації та надкомпенсації, щоб домогтися зверхності над іншими. У “комплексі неповноцінності” приховується джерело неврозів.

Психоаналітичний рух поширився у різних країнах. Виникали нові варіанти пояснення та лікування неврозів, комплексів, психічних травм за допомогою динаміки неусвідомлюваних потягів. Змінювалися також уявлення самого Фройда на структуру та динаміку особистості. Її організація поставала у вигляді моделі, компонентами якої є: Воно (сліпі ірраціональні потяги), Я (его), над-Я (рівень моральних норм і заборон, які виникають через те, що упродовж перших років життя дитина ідентифікує себе з батьками).

Від напруги, під дією якої опиняється Я через тиск на нього, з одного боку, сліпих нахилів, з іншого – моральних заборон, урятовують захисні механізми: витіснення (усунення думок і почуттів до сфери несвідомого), сублімації (перемикання сексуальної енергії на творчість) та ін.

Психоаналіз будувався на постулаті, за яким людина і оточуючий її соціальний світ перебувають у стані потайної довічної ворожнечі. У французькій психології утвердилось зовсім інше розуміння стосунків поміж індивідом та суспільством. Особистість, її дії та функції пояснювались творячим їх соціальним контекстом, взаємодією людей. У цьому тиглі виплавляється внутрішній світ суб’єкта з усіма його унікальними ознаками, які колишня психологія свідомості приймала за первісне.

Найбільш послідовно цей напрям міркувань розвинув п’єр Жане (1859 – 1947). Його перші праці як психіатра стосувались хвороб особистості, що виявляються через дисоціацію ідей і тенденцій (розрив зв’язків між ними) внаслідок падіння “психічної напруги” (Жане запропонував називати цей феномен “психастенією”). Тканина психічного життя розщеплюється. В одному організмі починають жити декілька особистостей.

Надалі Жане уважає за ключовий пояснювальний принцип людської поведінки спілкування співробітництво, у глибинах якого народжуються різноманітні психічні функції: воля, пам’ять, мислення та ін. У ціліснім процесі співробітництва відбувається розподілення актів: один індивід виконує першу частину дії, інший – другу його частину. Один командує, другий – підкоряється. Далі суб’єкт здійснює стосовно самого себе дію, до якої раніш змушував іншого. Він навчається співробітничати із собою, підкоряється власним командам, виступаючи як автор дії, як особа, що має власну волю.

Колишні концепції вважали волю особливою силою, яка коріниться у свідомості суб’єкта. А тепер доводилась її вторинність, її походження від об’єктивного процесу, в якім неодмінно подана інша людина. Це саме стосується і пам’яті, яка, насамперед, призначена для передачі доручень тим, хто відсутній.

Головним працюючим на виникненні внутрішньопсихічних процесів механізмом є інтеріоризація. Соціальні дії із зовнішніх об’єктивно стають внутрішніми, невидимими для інших. Звідси виникає ілюзія їх безтілесності та породжуваності “чистим” Я, а не мережами міжособистісних зв’язків.

Ця галузь психологічних досліджень зробила свій внесок до зміни вихідного трактування предмету психології. Зберігаючи свідомість як його основу, вона його одиницями (елементами) уважала не сенсорні (відчуття, образи), інтелектуальні (ідеї, думки) чи емоційно-вольові компоненти, а соціальні дії (спочатку – зовнішні, а далі – внутрішні).

За усіх реформувань, яких зазнавала психологія, поняття про свідомість зберігало в основному колишні ознаки. Змінювались лише погляди на її ставлення до поведінки, до неусвідомлюваних психічних явищ, до соціальних дій. Та нові уявлення про організацію самої свідомості вперше сформувались з появою на науковій сцені школи, чиє кредо висловило поняття про гештальт (динамічну форму, структуру). На противагу трактуванню свідомості як “споруди з цегли (відчуттів) та цементу (асоціацій)” утверджувався пріоритет цілісної структури, від загальної організації якої залежать її окремі компоненти.

Ідей про те, що діє загальна закономірність, яка потребує нового стилю психологічного мислення, об’єднала групу молодих учених. До її складу увійшли Макс Вертгеймер (1880 – 1943), Вольфганг Кьолер (1887 – 1967) і К.Коффка (1886 – 1941), які стали лідерами гештальт-психології. Піддавались критиці не лише стара інтроспективна психологія, але й біхевіоризм.

Вивчаючи мислення людини, гештальт-психологи доводили, що розумові операції при розв’язуванні творчих задач підпорядковані особливим принципам організації гештальту (“групування”, “центрування” та ін.), а не правилам формальної логіки.

Отже, свідомість у гештальт-терапії була подана як цілісність, яку створює динаміка когнітивних (пізнавальних) структур, які перебудовються за психологічними законами.

Близьку до гештальтизму теорію, але стосовно мотивів поведінки (а не психічних образів – чуттєвих і розумових) розвивав німецько-американський психолог Курт Левін (1890 – 1947). Він назвав її “теорією поля”.

Поняття про “поле” Левін запозичив з фізики і використовував як аналог гештальту. Особистість поставала як система напружень. Вона рухається у середовищі (життєвім просторі), одні з районів якого її приваблюють, інші – відштовхують. Відповідно до цієї моделі Левін спільно з учнями виконав дуже багато експериментів по вивченню динаміки мотивів. Один з них виконала Блюма Вульфовна Зейгарнік (1900 – 1988), яка приїхала з чоловіком з Росії. Піддослідним пропонували низку завдань. Одні завдання вони завершували, в той час як інші з різних причин переривались. Далі досліджуваних просили пригадати, що вони робили під час дослідів. Виявилось, що пам’ять на перервану дію значно краща, ніж на завершену. Цей феномен (“ефект Зейгарнік”) свідчив, що енергія мотиву, створена завданням, не вичерпала себе (бо завдання переривали) і тому збереглась та перейшла у пам’ять про нього.

Іншим напрямом стало вивчення рівня домагань. Це поняття позначало ступінь складності у меті, якої прагне суб’єкт.

Психологія як наука опановувала сферу своїх явищ по-блочно. Серед основних категорійних блоків психології вирізняються: психічний образ, психічна дія, мотив, психосоціальне ставлення, особистість. Будь-яка думка, заходячи у спілкування з психічною реальністю, уловлює її не інакше, як через ці категорії. А роз’єднання шкіл відбулось через те, що в даний період кожна з них прицільно зосереджувалась на одному з блоків. Категорія образу стала однією з перших у теоретичних схемах експериментальної психології, оскільки вона спиралась на фізіологію органів чуттів, продуктом діяльності яких є елементарні психічні образи – відчуття.

Переборюючи “атомістичний” структурний аналіз вундтової школи гештальт-психологія довела експериментально: по-перше, цілісність і предметність образу; по-друге, залежність від нього поведінки організму. На противагу версії про елементи свідомості, функціональна психологія зосередилась на її функціях, актах. Однак логіка науки вимагала перейти від внутрішньопсихічної дії до об’єктивної, що єднає організм з його середовищем.

Рефлексологія та біхевіоризм зробили значний внусок до розробки категорії дії. Психоаналіз поставив у центр своїх міркувань категорію мотиву, стосовно якого вторинними є і образ, і дія. Надалі, спираючись на цю категорію, була запропонована динамічна модель організації особистості. Врешті, французькі психологи зосередились на співробітництві поміж людьми, на процесах спілкування, виявивши цим самим залучення до системи категорій психосоціальне ставлення як інваріанти апарату психологічного пізнання.

Інваріанта виражає найбільш усталене та постійне у системі. Категорії психології є інваріантними стосовно системи психологічних знань. Кожна школа зосередилась на одній з інваріант, але проведена ними робота збагатила всю систему. Оскільки прицільна розробка однієї з інваріант неминуче надавала теоретичному образу школи певної однобічності, подальший розвиток психологічної думки відбувався в напрямі пошуку інтегральних схем. Вони відкривали перспективу синтезу ідей, породжених монокатегорійними школами.

2. Еволюція шкіл і напрямів.

Аналіз шляхів розвитку основних психологічних шкіл свідчить про загальну для них тенденцію. Вони змінювались у напрямі збагачення своєї категорійної основи теоретичними орієнтаціями інших шкіл.

Так, у колі біхевіористів з’явились видатні психологи, які висловлювали сумнів відносно справедливості постулату про непохитність зв’язки “стимул – реакція”. Першим з них був американський вчений Едвард Толмен (1886 – 1959), який наголошував, що формула поведінки має складатися не з двох, а з трьох членів: стимул (незалежна змінна) – проміжні змінні – залежна змінна (реакція). Середня ланка (проміжні змінні) – це не що інше, як недоступні прямому спостереженню моменти: очікування, ставлення, знання.

Твердження про те, що психічні образи є регулятором дії, було обгрунтоване гештальт-теорією. Враховуючи її уроки, Толмен розробив власну теорію – когнітивний біхевіоризм.

Інший варіант необіхевіоризму належав Кларку Халлу (1884 – 1952) та його школі. Він увів до формули “стимул – реакція” іншу середню ланку, а саме потребу організму (харчову, сексуальну, потребу спати та ін.). Вона надає поведінці енергію, створює невидимий потенціал реакції. Цей потенціал розряджається при підкріпленні (поняття, яке Халл запозичив у І.П.Палова), і тоді реакція закріплюється і організм чогось навчається.

На захист ортодоксального біхевіоризму, відкидаючи будь-які внутрішні фактори, постав Беррес Фредерік Скіннер (1904 – 1990). Умовний рефлекс він перейменував на оперантну реакцію. У Павлова нова реакція формувалась у відповідь на умовний сигнал про його підкріплення. У Скіннера організм спочатку виконує рух, а надалі отримує (чи не отримує) підкріплення.

Техніка вироблення “оператних реакцій” була застосована послідовниками Скіннера при навчанні дітей, їх вихованні, при лікуванні невротиків. Скіннер розробив концепцію програмованого навчання Він сподівався, спираючись на теорію оперантних реакцій, створити програму “виготовлення” людей для нового суспільства.

Праці Скіннера, так само як і інших біхевіористів, збагатили знання про загальні правила вироблення навичок, про роль підкріплення (яке є неодмінним мотивом цих навичок), про динаміку переходу від одних форм поведінки до інших тощо.

Творцем найбільш глибокої та впливової теорії розвитку інтелекту став швейцарець Жан Піаже (1896 – 1980). Він реконструював основні поняття інших шкіл: бізевіоризму (замість поняття про реакцію він висунув поняття про операцію), гештальтизму (гештальт поступився місцем поняттю про структуру) і П.Жане (перейняв у нього принцип інтеріоризації).

Свої нові теоретичні уявлення Піаже будував на міцних емпіричних підвалинах – на матеріалі розвитку мислення та мови дитини. У своїх працях початку 20-х років ХХ ст. Він дійшов висновку, що доросла людина міркує соціально, а дитина міркує егоцентрично, навіть перебуваючи у товаристві інших. Принцип егоцентризму панує над міркуванням дошкільника. Він зосереджений на своїй позиції і не здатний стати на позицію іншого, критично поглянути збоку на свої судження.

(Ці висновки Піаже, у яких дитина постає ігноруючою реальність мрійницею, піддав критиці Лев Семенович Виготський (1896 – 1934), який дав своє тлумачення егоцентричній мові дитини.)

Була виділена низка стадій в еволюції дитячої думки. Піаже виділив 4 стадії. На початку дитяча думка міститься у предметних діях (до 2-х років), згодом вони інтеріоризуються, стають передопераціями (діями) розуму (від 2-х до 7-и років). На третій стадії (7 … 11 років) виникають конкретні операції, а на четвертій (11 … 15 років) – формальні операції, коли думка дитини здатна будувати логічно обгрунтовані гіпотези, в яких робляться дедуктивні умовиводи.

Операції не виконуються ізольовано. Будучи взаємопов’язаними, вони створюють усталені і в той же час рухливі структури. Стабільність структур можлива лише завдяки активності організму, його напруженій боротьбі з руйнуючими її силами.

Розвиток системи психічних дій від однієї стадії до іншої – такою подав Піаже картину свідомості.

Спочатку Піаже відчував вплив Фройда, вважаючи, що людське дитя, з’являючись на світ, має лише один мотив – прагнення до задоволення – і не бажає нічого знати про реальність, з якою змушене рахуватись лише через вимоги оточення. Та згодом Піаже визнав вихідним моментом у розвитку дитячої психіки реальні зовнішні дії дитини (сенсомоторний інтелект, тобто елементи міркування, котрі подані в рухах, які, в свою чергу, регулюються чуттєвими враженнями).

Неофройдизм, засвоївши основні схеми та орієнтації ортодоксального психоаналізу, переглянув базову для нього категорію мотивації. Вирішальної ролі було надано впливам соціокультурного середовища та його цінностям.

Лідером неофройдизму вважається Карен Хорні (1885 – 1953). Відчувши вплив марксизму, вона, спираючись на психоаналітичну практику, доводила, що усі конфлікти, які виникають у дитинстві, породжуються стосунками дитини з батьками. Саме через характер цих стосунків у неї виникає докорінне почуття тривоги, яке відображає безпорадність дитини у потенційно ворожому світі. Невроз – це реакція організму на збентеженість. Змальовані Фройдом збочення та агресивні тенденції є не причиною неврозу, а його результатом. Невротична мотивація набуває 3-х напрямків: рух до людей (як потреба любити), рух від людей (як потреба незалежності), рух проти людей (як потреба влади, що породжує ненависть, протест, агресію).

Пояснюючи неврози, їх генезис і механізми розвитку конкретним соціальним контекстом, неофройдисти піддали критиці капіталістичне суспільство як джерело відчуженості особистості, утрати нею своєї ідентичності, забування власного Я тощо.

Орієнтація на соціокультурні фактори за мість біологічних визначила образ неофройдизму.

Спроби вийти з глухого кута, створеного конфронтацією поміж психологією свідомості (яка спиралась на суб’єктивний метод) і біхевіоризмом (який успішно розвивався з опорою на об’єктивний метод), зробив у Росії Костянтин Миколайович Корнілов (1879 – 1957). Він виступив, коли у країні запанувала ідеологія марксизму з його філософським кредо – діалектичним матеріалізмом. Одне з тверджень цієї філософії закарбувала ідея діалектичної єдності. Використовуючи її, Корнілов сподівався подолати як агресію з боку рефлексології Бехтерєва і Павлова, так і суб’єктивізм інтроспективного напряму, лідером якого в Росії був Георгій Іванович Челпанов (1862 – 1936). (Челпанов створив у Москві на гроші відомого мецената Щукіна Психологічний інститут за типом вундтовського.)

Корнілов запропонував вважати реакцію основним елементом психіки. У реакції об’єктивне та суб’єктивне неподільні. Реакція спостерігається та вимірюється об’єктивно, але за цим зовнішнім порухом прихована діяльність свідомості.

Ставши директором колишнього челпанівського інституту, Корнілов запропонував співробітникам вивчати психічні процеси як реакції (сприйняття, пам’яті, волі та ін.). Він навіть перейменував відповідні лабораторії. Фактично ж реальна експериментальна робота звелась до вивчення швидкості та сили м’язових реакцій.

З Корніловим розійшлась більшість психологів. Одні залишили інститут, не прийнявши програму перетворення психології на “марксистську науку”. Інші, вважаючи марксистську методологію перспективною у плані пошуку виходу психології з кризи, пішли іншим шляхом.

Актором новаторської концепції, яка вплинула на розвиток світової психологічної думки, був Лев Семенович Виготський (1896 – 1934). Не обмежившись загальними формулами марксистської філософії, він зробив спробу почерпнути в ній твердження, які дали б можливість психології вийти на нові рубежі у її власному проблемному полі.

Усі помисли Виготського були зосереджені на тому, щоб покінчити з версією про “дві психології”, яка розщеплювала людину, робила її причетною до різних світів. Попервах опорним для нього було поняття про реакцію. Однак він розумів її не так, як Корнілов, оскільки вважав головною для людини особливу реакцію – мовну. Вона, звісно, є тілесною дією. Однак, на відміну від інших тілесних дій, надає свідомості особистості декілька нових вимірів. По-перше, вона передбачає процес спілкування, а це означає що первинно є соціальною. По-друге, у неї завжди наявний психічний аспект (його, як правило, називають значенням або змістом слова). По-третє, слово як елемент культури має незалежне від суб’єкта буття. За кожним словом – океан історії народу. Так у єдиному понятті мовної реакції поєднались тілесне, соціальне (комунікативне), змістовне та історико-культурне.

У системі цих 4-х координат (організм, спілкування, зміст (сенс), культура) Виготський прагнув пояснити будь-який феномен психічного життя людини. Інтегратизм, що вирізняв стиль його мислення, визначив своєрідність його шляху, коли полишивши поняття про мовну реакцію, він перейшов до вивчення психічних функцій.

Принципове нововведення, котре одразу ж відмежувало його теоретичний пошук від традиційної функціональної психології, полягало в тому, що до структури функції (уваги, пам’яті, мислення та ін.) Вводились особливі регулятори – знаки, які створюються культурою.

“Мислення на мова” (1934) – це назва головної, узагальнюючої книжки Виготського. У ній він, спираючись на значний за обсягом експериментальний матеріал, простежив розвиток понять у дітей. Тепер на чільному місці – значення слова. Історія мови свідчить про те, як змінюється значення слова від епохи до епохи. Виготський розкрив розвиток значення слів в онтогенезі, зміну їх структури під час переходу від однієї стадії розумового розвитку дитини до іншої.

Коли дорослі спілкуються з дітьми, вони можуть навіть не підозрювати, що використовувані ними слова мають для них зовсім інше значення, ніж для дитини, оскільки дитяча думка перебуває на іншій стадії розвитку і тому будує зміст слів за особливими психологічними законами.

Важливість відкриття цих законів для навчання та розвитку маленького мислителя є очевидною. У зв’язку з цим Виготським була обґрунтована ідея, за якою “лише те навчання є гарним, яке передує розвитку”. У зв’язку з цим він увів поняття про “зону найближчого впливу”. Тут малася на увазі розбіжність між рівнями завдань, які дитина може розв’язати самостійно, і під керівництвом дорослого. Створення цієї “зони навчання” веде за собою розвиток.

У цьому процесі внутрішньо замикаються не лише думка й слово, але також думка та її рушій – мотив (за термінологією Виготського – афект). Їх інтегралом є переживання, як особлива цілісність, яку Виготський найменував найважливішою “одиницею” розвитку особистості. Він трактував цей розвиток як драму, у якій є декілька “актів” – вікових епох.

Інший підхід до розробки предметної сфери психології накреслили дослідники, які, з орієнтацією на марксизм, запозичили з нього ідею формування свідомості та її проявів у діяльності. Поняття про діяльність є багатозначним. Сєченов говорив про психічні діяльності, розуміючи їх як процеси, котрі здійснюються на зразок рефлекторних. Павлов увів поняття про вищу нервову діяльність. Бехтєрєв – про співвідносну діяльність, Виготський мовив про психічні функції як про діяльності свідомості. Але зі зверненням до марксизму, для якого прототипом будь-яких форм взаємин людини із середовищем є праця, трактування діяльності набуло нового змісту.

Піонером її виділення до особливої категорії постав Михайло Якович Басов (1892 – 1931). Його дослідження було заведено зараховувати до особливої науки – педології. Під цим терміном розумілося комплексне дослідження дитини, яке охоплює усі аспекти її розвитку – не лише психологічні, але й антропологічні, генетичні, фізіологічні та ін.

Басов як психолог попервах приставав до функціонального напряму. У цьому випадку свідомість розумілася як система взаємопов’язаних психічних функцій. Та у його погляді на цю систему був наявним особливий аспект. Її центром він вважав волю – як особливу функцію, котра передбачає зусилля особистості стосовно досягнення усвідомленої мети.

Басов запропонував вважати діяльність особливою структурою, яка складається з окремих актів і механізмів, зв’язки поміж якими регулюються завданням. Ця структура може бути усталеною, стабільною (наприклад. Якщо дитина опанувала якоюсь навичкою). Але вона може також кожного разу творитися наново. У будь-якому випадку діяльність є суб’єктною.

Подальшого розвитку принцип діяльності набув у працях Сергія Леонідовича Рубінштейна (1889 – 1960) і Олексія Миколайовича Леонтьєва (1903 – 1979).

Басов, керуючись педологчним відділом Ленінградського педагогічного інституту ім. Герцена, запросив Рубінштейна на кафедру психології, де той написав свою головну працю “Основи загальної психології” (1940). Лйтмотивом цієї праці був принцип “єдності свідомості та діяльності”. Як уже зазначалося, питання про системну та змістову будову свідомості було центральним для Виготського. А структуру діяльності – центральним для Басова. В той же час роль предметної діяльності у вибудові свідомості залишалось поза увагою Виготського, а категорія свідомості – поза увагою Басова. Поєднати свідомість із процесом діяльності, пояснивши, яким чином вона формується у рамках цього процесу, - таким був підхід Рубінштейна до предмету психології.

Ідея про те, що спілкування людини зі світом не є прямим і безпосереднім (як на біологічному рівні), але здійснюється не інакше як через її реальні дії з об’єктами цього світу, змінювала усю систему колишніх поглядів на свідомість. Її залежність од цих предметних дій, а не від зовнішніх предметів самих по собі, стає найважливішою проблемою психології.

Свідомість, висуваючи цілі, проектує активність суб’єкта й відображує реальність у чуттєвих і розумових образах. Передбачалось, що природа свідомості є первісно соціальною, обумовленою суспільними відносинами. Оскільки ж ці відносини змінюються від епохи до епохи, то й свідомість являє собою історично мінливий продукт.

Тезу про те, що усе, що діється у психічній сфері людини, укорінене в її діяльності, розвивав також Олексій Миколайович Леонтьєв. Спочатку він дотримувався накресленої Виготським лінії. Та надалі, високо оцінивши ідеал Басова про “морфологію” (будову) діяльності, він запропонував свою схему її організації та перетворення на різних рівнях: в еволюції тваринного світу, історії людського суспільства, а також в онтогенезі.

Леонтьєв підкреслював, що діяльність – це особлива цілісність. Вона включає різноманітні компоненти: мотиви, цілі, дії. Їх не можна розглядати відокремлено. Вони утворюють систему.

Література для самоосвіти: 6; 8; 11; 15; 17; 21.

ТЕМА 24.

ВІТЧИЗНЯНА ПСИХОЛОГІЯ ЗА НОВИХ

СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИХ УМОВ.

1. Деідеологізація психології.

2. Інтеграція у світове товариство психологів.

3. Від “функціоналізму” до вивчення людини.

4. Психологія за умов соціального попиту.

Основні поняття: особистість, функціоналізм, індивід, індивідуальність, цілісна особистість.

1. Деідеологізація психології.

Офіційною ідеологічною базою психології радянського періоду був марксизм-ленінізм. Відхід психології від цих позицій не був революційним. Це був еволюційний рух, який за минулі десятиріччя призвів до незворотних змін у змісті та структурі наукового знання.

Порівняно легко і безболісно відбулось вивільнення від традиційної марксистської атрибутики, яка пронизувала усі психологічні книги та статті, що виходили з друку в СРСР упродовж 50-ти – 60-ти років.

Значні труднощі були пов’язані з поступовою зміною традиційних поглядів психологічного товариства, які протягом десятиріч формувалися з опорою на переконання у тому, що єдино вірною та надійною підставою плідного розвитку психологічної науки є марксизм. Ця переконаність має свої історичні корені. У період становлення психології у Радянському Союзі найважливішим завданням вважалось створення адекватних як за логікою науки, так і за соціальними потребами методологічних засад конкретних психологічних досліджень. У цій ситуації колишній інтроспективній психології протистояли концепції, що претендували на детерміністичне пояснення поведінки. По суті ж ці концепції були механістичними.

Багато які з діалектичних ідей були конструктивною основою розробок у психології розвитку, основ дитячої й педагогічної психології а також інших розділів і галузей науки.

Помилка психологів за років радянської влади полягала не в тім, що вони звертались до праць Маркса та Енгельса, а у тім, що вони прагнули вбачати у цих працях одне однісіньке джерело філософської думки, яке усе визначає у психологічній методології й теорії. Цей підхід гранично звужував філософські засади психології, змушував ігнорувати і навіть відкидати все, що не одержало підтвердження у працях класиків марксизму.

Слід мати на увазі, що попри всяку виправданість і необхідність деідеологізації психології сьогодення були б помилкою спроби скинути Маркса з “пароплава сучасності”, відмовитися від звернення до його праць лише на тій підставі, що комуністичне керівництво зробило усе можливе, щоб перетворити його на ікону, а його праці на якийсь “Новий заповіт”. Маркс – це один з найвидатніших мислителів ХІХ століття. І не його провина, що у ХХ столітті владарі-догматики канонізували його.

Нині деідеологізація науки зняла обмеження з творчої думки психологів. Однак не можна розраховувати на те, що ця обставина, сама по собі, забезпечить формування теоретичної бази для розвитку для розвитку психологічної науки. Це лише початок перебудови психології, але аж ніяк не її завершення.

Прямим наслідком деідеологізації психології стала реконструкція її історіографії. Відбулося переоцінювання тих характеристик психологічних теорій та поглядів учених, які у недалекому минулому знайшли відбиток у працях істориків науки.

Можна зазначити деякі специфічні особливості реконструкції історіографії останніх років. Ідеологічно задана двомірна схема упродовж багатьох років змушувала історика увесь масив психологічних вчень і наукову діяльність психологів рознести за двома філософськими “відомствами” – матеріалізму та ідеалізму. Далі, усе те, що прираховували до ідеалізму, глобально характеризувалося як “реакційне”, “консервативне”. Дещо по-іншому були справи з матеріалізмом. Якщо праці та погляди вченого виявились прирахованими до механістичного матеріалізму, то це подекуди було своєрідною індульгенцією, котра давала можливість розпочати виклад його поглядів. Що ж стосується праць, які утілювали ідеї діалектичного та історичного матеріалізму, то вони апріорно отримували “знак якості”

Таке розведення за двома “ворогуючими таборами” не лише позбавляло можливості звернутися до праць і діяльності вчених, затаврованих печаткою ідеалізму (С.Л.Франк, М.О.Бердяєв, Г.Г.Шпет та ін.), але й створювало важко переборювані перепони під час аналізування праць багатьох психологів, чия наукова творчість не піддавалась прагненню упхнути її до схеми, за якою змальовувалась “боротьба на два фронти”. Це стосується оцінки М.Ланге, О.Лазурського, З.Овсяннико-Куликовського, М.Рубінштейна та багатьох інших.

Реконструкція історіографії вітчизняної психології повинна здійснюватися, у першу чергу, зусиллями самих істориків. Разом з тим вона тісно пов’язана з переглядом взаємин вітчизняної та закордонної науки.

2. Інтеграція у світове товариство психологів.

Якщо до початку 30-х років ХХ ст. Усе ще зберігались контакти радянських психологів з їх зарубіжними колегами, то одразу ж після року “Великого зламу” (1929) ці зв’язки почали з великою швидкістю слабнути. “Залізна завіса” опустилася у середині 30-х років, перекривши можливість включення праць психологів, фізіологів, соціологів до розвитку світової науки. У роботі Міжнародного психологічного конгресу у Нью-Хевоні (1929) брала участь малочисельна, але представницька делегація з СРСР (І.П.Павлов, О.Р.Лурія, І.Н.Шпільрейн, С.Г.Геллерштейн, І.С.Бериташвілі, В.М.Боровський). Це був останній “масовий” виїзд “радянських” психологів на міжнародний психологічний форум. Упродовж наступних 25-ти років психологія в Радянському Союзі стала “невиїздною”. За цей досить тривалий період психологія не лише виявилась повністю відрізаною від загального потоку наукової думки, але й зазнавала утисків за найменшу спробу звернутися до іноземних джерел, літератури, концепцій, закордонного досвіду. Ізоляціонізм набув особливо жорстких рис на межі 40-х – 50-х рр. ХХ ст. У період “викривальних” кампаній супроти “безродного космополітизму”, “плазування перед іноземництвом”, “антипатріотизму” та ін. Лише у 1954 році з’явились перші ознаки позитивних зрушень. Так, у Монреаль на Психологічний конгрес приїхала делегація з СРСР у складі 7 учених. З того часу візити психологів на Захід почастішали став можливим прийом закордонних учених.

Кульмінаційним пунктом цього процесу стало проведення у Москві у 1966 р. ХУІІІ Міжнародного психологічного конгресу, на який приїхали видатні психологи Західної Європи та Америки. Після цієї події міжнародні контакти “радянської” психологічної науки набули систематичного характеру. Товариство психологів СРСР увійшло до Міжнародної спілки психологів. Стало можливим поступове опанування ідей, котрі отримали розвиток на Заході і були фактично невідомі психологам у Радянському Союзі через неможливість отримати доступ до іноземної періодики і книжок.

Лише з другої половини 80-х років ХХ ст. Став можливим кардинальний поворот, який зняв ідеологічне “табу”, яке протягом стількох років перекривало шлях до включення вітчизняної психології до загального потоку світової психологічної науки.

Основною тенденцією, характерною для вітчизняної психології кінця ХХ ст. І початку ХХІ ст., є відмова від протиставлення її психологічній зарубіжній науці. Відмова від аксіоматичного твердження, що “радянська, марксистська психологія” складає єдине вірний та перспективний напрям для розвитку науки, призвела до зміни ситуації у міжнародних зв’язках вітчизняних психологів. Якщо донедавна практично уся закордонна психологія була затаврована як “буржуазна наука”, а іноді і як “служниця імперіалізму”, то тепер ця контраверза “радянсько-буржуазна” повністю вийшла зі вжитку.

Розвиток психології за років радянської влади жорстко визначався керівною роллю комуністичної партії. Її втручання у життя наукового співтовариства розпочалося з кінця 20-х років ХХ ст. І набуло характеру абсолютного диктату під кінець 30-х – початок 40-х рр. ХХ ст. Психологія в СРСР не менше двох десятиліть перебувала під дамокловим мечем можливої повної або часткової ліквідації.

Після подій кінця 1991 року, коли призупинилась діяльність КПРС, ситуація різко змінилася. Психологічні заклади та організації набули право самостійно приймати рішення. Вони стали значною мірою самокерованими. Це, безперечно, підвищило відповідальність їх керівництва перед науковим товариством, оскільки влада над наукою уже не була узурпована партійними органами. При усій прогресивності цієї тенденції вона сама по собі ще не забезпечувала координованості наукової діяльності, оскільки наукове співтовариство поки ще не опанувало необхідні для цього управлінські механізми.

3. Від “функціоналізму” до вивчення людини.

Систематично упродовж багатьох років перед психологією поставали вимоги “викорінити функціоналізм”.

Для цього існували певні підстави. Дійсно, найуспішніші розробки були звернені на вивчення окремих психічних функцій. Так, сприйняття та відчуття досліджувались у працях С.В.Кравкова, Г.Х.Кекчеєва, Ю.М.Забродіна, О.В.Запорожця, В.П.Зінченко та ін. Увага – Н.Ф.Добриніним. Пам’ять вивчалась Л.В.Занковим, П.І.Зінченко, О.О.Смирновим, Є.М.Соколовим; мислення – О.В.Брушлинським, П.Я.Гальперіним, О.М.Леонтьєвим, Н.А.Немчинською, О.К.Тихоміровим; мова – М.І.Жинкіним, О.О.Леонтьвим; темперамент і тип нервової діяльності – М.М.Кочубеєм, В.С.Мерліним. В.Д.Небиліциним, Є.Я.Палєєм, І.В.Равич-Щербо, Б.М.Тепловим; саморегуляція – Г.І.Ангушевим, О.А.Конопкіним та ін.; діяльність – Є.О.Клімовим, В.О.Шадриковим. Попри всю очевидну значущість цих досліджень, вони не могли дати цілісний образ людини. Однак це не було провиною психологів, а їх бідою. Щоб перейти від змальовування окремих психічних властивостей та особливостей до інтегруючих їх понять необхідно було подолати ідеологічний бар’єр. “Партократичне керівництво” наукою не було зацікавлене в одержанні об’єктивної картини особистості “радянської людини”. Створювався парадний образ “нової радянської людини” з використанням різноманітних пропагандистських засобів.

Для психології це означало підміну цілісного вивчення людини (і тим самим реальний відхід од “функціоналізму”) на користь міфотворення. Якщо дослідження (насамперед експериментальне) психічних властивостей та особливостей хоча й грішило тим, що йменували “функціоналізмом”, та мало об’єктивний характер, то вибудова образу радянської людини обмежувалось “іконописом”, і відмова від “функціоналізму” свідомо профанувалась (насправді вона виявлялась фальсифікованою).

Зняття ідеологічного табу з проблеми об’єктивно цілісного дослідження людини було необхідним. Але недостатнім для відмови від “функціоналізму” у психології. Нині можна вважати, що повністю усвідомлюється потреба у зміні парадигми у сфері вивчення людини як предмета конкретно-історичної психології. Ця тенденція більшою або меншою мірою виявляється експліційованою у працях вітчизняних психологів, де людина розглядається та вивчається як: індивід, індивідуальність, суб’єкт, “Я-образ”, носій соціальних ролей, як особистість, що об’єднує та інтегрує усі ці феномени.

Лише коли пріоритетного характеру набуло дослідження людини у всіх її виявах (а не окремих її психічних властивостей), стало можливим відійти від функціоналізму як пануючої тенденції.

Вивчення психічних функцій здійснювалось поза контекстом соціально-економічних відносин, до яких включено людину. Саме тому просування у вченні про особистість було обумовлене розвитком соціальної психології, політичної психології, психології управління, психології наукових колективів, етнопсихології та ін. У цих галузях знання не можна було б сподіватися на прогрес, якби там не було би цілісного розгляду людини, включеної до системи суспільно обумовлених зв’язків та відносин.

5. Психологія за умов соціального попиту.

Упродовж років радянської влади психологія розвивалась як переважно академічна наука. Саме такий характер був притаманний діяльності основних психологічних закладів. Так, до 70-х років ХХ ст. Саме таким був єдини в Радянському Союзі інститут експериментальної психології при Московському університеті, який був заснований у 1912 р. (а офіційно відкритий у 1914 р.) Георгієм Івановичем Челпановим (1862 – 1936). І хоча у цьому інституті та в інших наукових закладах були одержані важливі результати, однак практично вони враховувались доволі мляво. Вітчизняна психологія може пишатися працями багатьох видатних учених, але ці праці отримали недостатнє продовження у конкретних розробках з проблематики навчання, праці, культури суспільства. Функціоналізм при аналізуванні психіки людини, котрий не припускав переходу до інтегральних характеристик її особистості, закривав дорогу психології, не припускаючи її участі у розв’язуванні завдань, що їх чекали орієнтовані на практику інші галузі.

Парадигмальні зміни, які відбулися у психології на зламі 80-х – 90-х рр. ХХ ст., як свій прямий наслідок мали спрямування її на соціальну практику. У психологів зникли побоювання, що правда, яку можуть містити їхні дослідження, може не сподобатися владарям. Більше того, від психології чекають (і не безпідставно), що вона здатна запропонувати орієнтири для соціальної практики, відкрити те, що не змозі зробити інші галузі знань.

За кілька останніх років різко збільшилась кількість закладів, у яких подана прикладна психологічна проблематика. Видаються нові часописи. Збільшився попит на психологію в системі освіти. За умов різноманіття та відкритості навчально-виховних систем посилюється потреба у пошуках деяких інваріантних ефективних психолого-педагогічних концепцій, які вбирають усе накопичене психологічною теорією за минулі роки. До них можна зарахувати концепцію “розвиваючої освіти” В.В.Давидова. Нині багато хто з педагогів-теоретиків та вчителів-практиків усе більше усвідомлюють необхідність переходу в освіті від орієнтування на засвоєння школярами знань, умінь і навичок до парадигми, яка припускає цілеспрямоване створення умов для інтенсивного розвитку інтелектуальних, моральних, естетичних і фізичних здібностей дітей, підлітків та юнацтва упродовж їх навчання та виховання, і, врешті-решт, розвиток особистості. Ця тенденція є продовженням теоретичного підходу, запропонованого ще на початку 30-х років ХХ ст. Л.С.Виготським.

Триває розвиток психології праці у її різних галузях: інженерна, військова, космічна психологія, ергономіка. Юридична психологія одержала імпульс для свого розвитку. Істотно відстає розробка питань психології виховання.

Новиною для вітчизняної психології стала розробка проблем політичної психології.

Тривають інтенсивні пошуки, які забезпечують корекцію порушень мови, мислення та свідомості через звертання до можливостей психології.

Особливо помітною є участь психологів у сфері бізнесу (вплив реклами на споживача, імідж політичного діяча та бізнесмена.

Література для самоосвіти: 6; 8; 11; 15; 17; 21.

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ

1. Як у єгипетській “Пам’ятці мемфіської теології” (кінець 4-го тисячоліття до нашої ери) описаний механізм психічної діяльності?

2. Які типи людей виділяли китайські медики?

3. Розкрийте основний зміст філософських шкіл прадавньої Індії.

4. Розкрийте сутність даосизму та конфуціанства.

5. Коли стався перехід від анімізму до гілозоїзму і в чому сутність цього переходу?

6. На яких підставах Гіппократ розробив наукову типологію людей?

7. Погляди Платона на категорію “душі”.

8. В чому полягає сутність психологічного вчення Аристотеля?

9. Розкрийте сутність психологічних поглядів Галена.

10. Розкрийте сутність вчення філософі-містика з Александрії Філона (І ст. Н.е.).

11. Обґрунтуйте твердження: “У Плотіна психологія уперше в її історії стає наукою про свідомість, яка розуміється як “самосвідомість”.

12. Розкрийте основний зміст фізіологічної психології Ібн Сіни (Авіценни).

13. Погляди Ібн Рошда на душу.

14. Фома Аквінський – “Аристотель з тонзурою”.

15. Томістська інтроспекція.

16. В чому сутність механодетермінізму Декарта?

17. Б.Спіноза і його психологічне вчення про людину як цілісну істоту.

18. Психофізичний паралелізм Лейбніца.

19. Філософія Т.Гоббса.

20. Основні твердження інтроспективної психології.

21. Механізм та індивідуалізм як принципи психологічної думки ХУІІ століття.

22. Погляди Гартлі на формування психічного світу людини (твір “Роздуми про людину, її будову, її обов’язок та сподівання”).

23. Трактування принципу асоціації англійськими мислителями Д.Берклі і Давидом Юмом.

24. Ламетрі і запропонованим ним образ “людини-машини”.

25. Французькі матеріалісти епохи Просвітництва і їх погляди.

26. Ідеї італійського мислителя Д.Віко про епохи розвитку суспільства.

27. Психологічні погляди І.Канта.

28. Функціоналізм Уільяма Джемса.

29. Основні постулати рефлексології.

30. Сутність біхевіоризму.

31. Психоаналіз З.Фройда.

32. Аналітична психологія К.Юнга.

33. Індивідуальна психологія А.Адлера.

34. Основні ідеї гештальт-психології.

35. Провідні ідеї необіхевіоризму.

36. Неофройдизм та його представники.

37. Теорія розвитку інтелекту Ж.Піаже.

38. Внесок до розвитку психології Л.С.Виготського.

39. Зміст науки “педологія”.

40. Принцип діяльності у працях Сергія Леонідовича Рубінштейна і Олексія Миколайовича Леонтьєва .

Словник

Абстрагування – одна з основних операцій мислення; полягає у виділенні певних ознак об’єкта, що вивчається, та відверненні від інших.

Аглютинація (зклеювання) – один із способів створення образів уяви. В одному образі поєднуються будь-які якості, властивості, частини. Результатом може стати досить чудернацький образ, подекуди дуже далекий від дійсності.

Адаптація – пристосування будови та функцій організму, його органів і клітин до умов середовища, що спрямоване на збереження гомеостазу. Розрізняють адаптацію: фізіологічну, соціально-психологічну, професійну.

Аккомодація – пристосування ока до чіткого бачення по-різному віддалених предметів. У людини аккомодація відбувається за рахунок зміни кривизни кришталика.

Активність – загальна якість живої матерії входити у взаємодію з навколишнім середовищем. Психічна активність характеризується наявністю в цій взаємодії суб’єктивного компонента та здатністю створювати психічний образ і діяти з його урахуванням.

Акцентуація характеру – надмірне посилення рис характеру, при якому спостерігається відхилення у поведінці людини, що не виходить за межі норми. Типи акцентуацій: за К.Леонгардом – гіпертимний, дистимічний, циклоїдний, збудливий, застрягаючий, педантичний, тривожний, емотивний, демонстративний, екзальтований, екстравертований, інтровертований; за О.Лічко – гіпертимний, циклоїдний, лабільний, акстноневротичний, сензитивний, психастенічний, шизоїдний (дистимічний), епілептичний (збудливий), істероїдний, нестійкий, конформний; за Е.Фроммом – мазохіст-садист, руйнівник, конформіст-автомат.

Акцентуація астенічна – характерні швидка втомлюваність, дратівливість, схильність до депресій та іпохондрії.

Акцентуація гіпертимна – характерні постійно піднесений настрій, підвищена психічна активність з жагою діяльності і тенденцією розпорошуватися, не доводить справу до кінця.

Акцентуація демонстративна – характерна виражена тенденція до витіснення неприємних для суб’єкта фактів і подій, до брехливості, фантазування та удавання, які використовуються для привертання уваги до своєї персони; авантюризм, марнославство.

Акцентуація дистимічна – характерні переважання пригніченого настрою, схильність до депресії, зосередженість на похмурих і сумних аспектах життя.

Акцентуація застрягаюча – характерні підвищена підозрілість і хвороблива образливість, стійкість негативних афектів, прагнення домінування, неприйняття думки інших людей; як наслідок – висока конфліктність.

Акцентуація конформна – характерні надмірна підпорядкованість і залежність від думок інших людей, брак критичності та ініціативності, схильність до консерватизму.

Акцентуація лабільна – характерні різка зміна настрою і залежності від ситуації.

Акцентуація нестійка – характерні схильність легко підпадати під вплив оточення, постійний пошук нових вражень, компаній, уміння легко налагоджувати поверхові контакти.

Акцентуація психастенічна – характерні висока тривожність, помисливість, нерішучість, схильність до самоаналізу, постійних сумнівів, тенденція до ритуальних дій.

Акцентуація сензитивна – характерні підвищена вразливість, боязкість, загострене почуття власної неповноцінності.

Акцентуація циклоїдна – характерні чергування фаз гарного та поганого настрою з різним періодом.

Акцентуація шизоїдна – характерні відмежованість, замкнутість, інтроверсія, емоційна холодність, що виявляється у відсутності співпереживання, у труднощах при налагодженні емоційних контактів; брак інтуїції в процесі спілкування.

Акцентуація епілептоїдна – характерні схильність до злостиво-тужливого настрою з накопиченням агресії, що виявляється у вигляді нападів люті та гніву; конфліктність, в'язкість мислення, педантичність.

Акцептор результатів дії – нейродинамічна модель результату майбутньої дії, представлена у центральній нервовій системі. Включає основні характеристики дії та бере участь в її регуляції. Термін уведений П.К.Анохіним.

Амбівалентність почуттів – неузгодженість, суперечливість декількох почуттів (які відчуваються одночасно) щодо деякого об’єкта; суперечливе ставлення до об’єкта – одночасна спрямованість на один і той же об’єкт протилежних почуттів.

Амнезія – відсутність пам’яті.

Аналіз – процес уявного розчленовування цілого на частини або виділення окремих властивостей предмета..

Аналізатор – нервовий апарат, який здійснює функцію аналізу та синтезу подразників, що виходять із зовнішнього та внутрішнього середовища організму. Складається з 3-х частин: 1)периферичний відділ – рецептори, які перетворюють певний вид енергії у нервовий процес; 2)провідні шляхи: аферентні та еферентні; 3)зони коркові проекційні. Основні характеристики аналізаторів: 1)абсолютні пороги чутливості (верхній та нижній); 2)диференційний (відносний) поріг чутливості; 3)оперативний поріг розрізнення сигналів; 4)інтенсивність відчуття; 5)часовий поріг; 6)латентний період реакції.

Аналогія – подібність між об’єктами в певному відношенні.

Анімізм – погляд, який панував у родовому суспільстві і наділяв природні об’єкти надчутливим “двійником” – душею.

Анкета – опитувальний аркуш для отримання відповідей на заздалегідь складену систему запитань.

Анкетування – один із способів психологічного опитування. За допомогою анкети досліджуються літературні, мистецькі, спортивні, професійні інтереси та уподобання, мотиви, ставлення до вибору дій, вчинків, різновидів праці, до тих чи інших переживань, їх оцінка.

Антиципація – здатність системи у тій або іншій формі передбачати розвиток подій, явищ, результатів дій.

Апатія – стан, характерний емоційною пасивністю, байдужістю, спрощеністю почуттів, послабленням спонукань та інтересів.

Апперцепція – властивість сприйняття, що відображає залежність сприймання від попереднього досвіду, від загального змісту психічної діяльності людини та її індивідуальних особливостей.

Асиметрія функціональна головного мозку – характеристика розподілу психічних функцій між правою та лівою півкулями Функція лівої півкулі – оперування вербально-знаковою інформацією у її експресивній формі, читання, лічба; функція правої півкулі – оперування образами, орієнтація у просторі, розрізнення музичних тонів, мелодій та невербальних звуків, продукування снобачень.

Асоціація – Зв’язок між психічними явищами, при якому актуалізація (сприйняття, уявлення) одного з них тягне за собою появу іншого. Психофізіологічну підставу асоціації складає умовний рефлекс.

Асоціативна психологія – напрям, що виник у ХУП-ХІХ ст.ст. І отримав поширення переважно в Англії. Головним пояснювальним принципом використовується асоціація.

Астенічні почуття (емоції) – переживання, що знижують активність особистості.

Атракція – поняття, яке позначає виникнення при сприйнятті людини людиною привабливості однієї з них для іншої.

Афект – сильне і відносно короткочасне нервово-психічне збудження – емоційний стан, що пов’язаний з різкою зміною важливих для суб’єкта життєвих обставин.

Аферентація – передача нервового збудження від периферичних нервових закінчень центральним нейронам кори головного мозку.

Аферентний нерв - нервове волокно, що проводить нервовий імпульс від органів чуттів до центральної нервової системи.

Афіліація – прагнення бути в товаристві інших людей.

Бар’єр психологічний – мотив, що перешкоджає виконанню певної діяльності або дії, зокрема спілкуванню з певною людиною або групою людей.

Бажання – усвідомлена потреба і потяг до чогось цілком певного.

Бесіда – метод отримання інформації на підставі вербальної комунікації.

Бінокулярний зір – бачення одного й того ж об’єкта обома очима; забезпечує сприйняття глибини, віддаленості та об’ємності предметів.

Біографічний метод – вивчення особистості за наявними документами її біографії.

Біхевіоризм – напрям у американській психології ХХ ст., що заперечує свідомість як предмет наукового дослідження і зводить психіку до різноманітних форм поведінки, яке розуміється як сукупність реакцій організму на стимули зовнішнього середовища. Основоположники – Д.Уотсон, Е.Торндайк.

Боротьба мотивів – етап вольової дії, пов’язаний з прийняттям рішення.

Валідність – міра відповідності результатів дослідження об’єктивним зовнішнім критеріям.

Вибірковість – якість сприйняття, що визначається спрямованістю або досвідом особистості.

Витримка (самовладання) – уміння людини володіти собою.

Відображення – здатність об’єктів відтворювати (з різним ступенем адекватності) ознаки, структурні характеристики та відношення інших об’єктів.

Відраза – негативний емоційний стан, що його спричинюють об’єкти (предмети люди, обставини та ін.), зіткнення з якими (фізична взаємодія, спілкування тощо) заходить у суперечність з моральними або естетичними принципами і установками суб’єкта.

Відтворення – процес відродження образу предмету, який сприймався нами раніше, та не сприймається в даний момент. Форми відтворення: упізнавання, спогад, пригадування, ремінісценція.

Відчуття – психічний пізнавальний процес, який полягає у відображенні і свідомості людини окремих властивостей предметів і явищ об’єктивного світу при їх безпосередньому впливові на рецептори.

Вікова психологія – галузь психології, що вивчає психологічні особливості людей різного віку.

Взаємодія відчуттів – зміна чутливості аналізатора під впливом подразнення інших органів чуттів.

Внутрішнє мовлення – особливий вид беззвучної мовленнєвої діяльності, що характеризується надзвичайною згорнутістю граматичної структури та змісту. Воно дуже скорочене, ситуативне. Це основний інструмент мислення.

Внутрішня увага – звернена на об’єкти суб’єктивного світу людини. Є необхідною умовою самопізнання та самовиховання.

Вольова дія – вольове зусилля з напругою мобілізуючого характеру; це свідома дія, спрямована на певну мету і пов’язана зі зусиллями, що є необхідними для долання перешкод на шляху до мети. Етапи вольових дій: 1)мета і прагнення; 2)можливості та мотиви; 3)боротьба та вибір мотивів; 4)рішення (розв’язання); 5)здійснення рішення.

Вольове зусилля – переживання зусилля, що складає суб’єктивний компонент вольової дії.

Вольові якості особистості: 1)якості, пов’язані з активністю – рішучість, сміливість, цілеспрямованість, наполегливість, ініціативність, самостійність; 2)якості, пов’язані з гальмуванням небажаних психічних процесів – витримка (самовладання), витривалість, терпіння, дисциплінованість, організованість.

Воля – особлива форма активності людини, яка передбачає свідоме регулювання людиною своєї поведінки, гальмування нею низки інших прагнень і передбачає організацію ланцюга різноманітних дій відповідно до свідомо поставлених цілей. Основні функції волі: 1)вибір мотивів і цілей; 2)регуляція спонукання до дії за недостатньої або надмірної мотивації; 3)організація психічних процесів в адекватну систему дій людини; 4)мобілізація психічних і фізичних можливостей при доланні перешкод у досягненні висунутих цілей.

Вчинок – свідома дія, що оцінюється як акт морального самовизначення людини, в якому вона стверджує себе як особистість у своєму ставленні до іншої людини, до самої себе, до групи або суспільства, до природи в цілому.

Генетична психологія – включає дослідження, пов’язані з розвитком дитини (Ж.Піаже, Г.С.Костюк, С.Д.Максименко).

Генетичний метод - спосіб вивчення психічних явищ який полягає в аналізі процесу їх виникнення і розвитку від нижчих форм до вищих.

Геніальність – найвищий рівень розвитку здібностей.

Гештальт-психологія – напрям західної психології, що виник у Німеччині у першій третині ХХ ст. І висунув програму вивчення психіки з точки зору цілісних структур – гештальтів, які є первинними щодо своїх компонентів (М.Вертгеймер, К.Коффка, В.Келлер).

Гіперболізація - прийом створення нового образу, який полягає у перебільшенні (применшенні) предмета, а також у зміні окремих частин.

Гіпотеза – припущення, проект розв’язку задачі.

Гіпноз – процес і тимчасовий сноподібний стан психіки, який характеризується різким звуженням і зняттям обсягу свідомості та самосвідомості і різким фокусуванням на змісті навіювання, що пов’язане із зміною функції індивідуального контролю та самосвідомості.

Гра – форма діяльності в умовних ситуаціях, спрямована на відтворення та засвоєння суспільного досвіду, який фіксується у соціально закріплених способах виконування предметних дій, у предметах науки та культури.

Група – соціальна спільність людей, об’єднаних на підставі низки ознак, які належать до змісту спільно виконуваної ними діяльності характеру спілкування. Групи можуть бути: реальними чи умовними, дифузними

Гуморальна теорія темпераменту – тип темпераменту залежить від переважання в організмі одного з соків (крові, флегми (слизу), жовтої жовчі, чорної жовчі). Виділені 4 типи темпераментів: сангвінік (від. Лат. Sanguis – кров), флегматик (від. Грецьк. Phlegma – слиз), холерик (від грецьк. Chole – жовч), меланхолік (від грецьк. Melas chole – чорна жовч).

Дедукція – просування знання від більш загального до менш загального, окремого; виведення наслідку із засновків.

Депресія – пригнічений настрій, пов’язаний зі зниженням спонукань, загальмованістю рухів.

Детермінізм – концепція, за якою дії людей детермінуються – визначаються та обмежуються – спадковістю і попередніми життєвими подіями.

Диференційна психологія – розділ психологічної науки, що вивчає індивідуально-типологічні розбіжності між людьми.

Дифузна група – спільнота, в якій відсутня згуртованість як ціннісно-орієнтаційна єдність, і відсутня спільна діяльність, що здатна опосередковувати відносини її учасників.

Діалогічне мовлення – вид мовлення, при якому усі його учасники однаково активні.

Дія – відносно завершений елемент діяльності, спрямований на досягнення певної проміжної усвідомлюваної мети. Дія може бути зовнішньою (виконуваною у розгорнутій формі за участі рухового апарату та органів чуттів) і внутрішньою (виконуваною подумки).

Діяльність – динамічна система взаємодій суб’єкта зі світом, в процесі яких відбувається виникнення та втілення в об’єкті психічного образу та реалізація опосередкованих ним ставлень суб’єкта у предметній діяльності.

Довільна пам’ять – пам’ять, яка базується на запам’ятовуванні зі спеціальною установкою.

Довільна увага – спрямовується та підтримується свідомо висунутою метою і регулюється особистістю, а тому нерозривно пов’язана з мовленням.

Домінанта – тимчасово пануючий в корі головного мозку осередок збудження. Для домінуючого нервового центру характерною є здатність накопичувати у собі збудження і гальмувати роботу інших нервових центрів. За О.О.Ухтомським домінанта складає фізіологічну підставу уваги.

Допитливість – інтелектуальне почуття, що виявляється як потреба у пізнанні.

Евристика – наука, що вивчає продуктивне творче мислення.

Ейдетична пам’ять – зорова пам’ять, яка довго зберігає яскравий образ з усіма деталями сприйнятого.

Екзопсихіка – визначається ставленням людини до зовнішнього середовища, тобто до всієї сфери того, що протистоїть особистості, до чого особистість може так чи інакше ставитися. Екзопсихіка включає систему відносин людини та її досвід (інтереси, нахили, ідеали, переважаючі почуття, знання).

Експеримент – основний метод психології що спирається на точне врахування змінюваних незалежних змінних, які впливають на залежну змінну. Розрізняють природний і лабораторний експерименти, констатуючий і формуючий.

Екстеріоризація – перехід від внутрішнього, розумового плану дій до зовнішнього, що реалізується у вигляді форм та дій з предметами.

Екстероцептивні відчуття – відчуття, що сигналізують про різноманітні характеристики зовнішнього світу.

Екстравертованість – характерологічна особливість деяких людей, яка проявляється у підвищеній товариськості, відкритості внутрішнього світу та інтересу до інших людей.

Емоції – суб’єктивні психологічні стани, що відбивають у формі безпосередніх переживань процес і результати практичної діяльності, спрямованої на задоволення актуальних потреб людини.

Емоційна збудливість – (властивість темпераменту) здатність реагувати на дуже слабкі зовнішні та внутрішні впливи.

Емоційна пам’ять – запам’ятовування і відтворення своїх емоцій і почуттів.

Емоційність – перебіг емоційних процесів з визначенням знаку (позитивний чи негативний) і модальності (радість, горе, страх, гнів та ін.).

Емпатія – процес співпереживання, включення в емоційний стан іншої людини, здатність зрозуміти переживання іншого.

Ендопсихіка – як підструктура особистості відображає внутрішню взаємозалежність психічних елементів і функцій, начебто внутрішній механізм людської особистості, ототожнюваний з нервово-психічною організацією людини. Ендопсихіка криє в собі такі риси, як сприйнятливість, особливості пам’яті, мислення та уяви, здатність до вольового зусилля, імпульсивність.

Забування – процес, який полягає у неможливості відтворення раніш закріпленого у пам’яті. Фізіологічною підставою забування є гальмування тимчасових зв’язків. Види забування: повне – часткове, тривале – тимчасове. Негативний вплив діяльності, що передує запам’ятовуванню, - проактивне гальмування. Негативний вплив діяльності що відбувається услід за запам’ятовуванням, - ретроактивне гальмування.

Загострення – прийом творчої уяви, який полягає у підкреслюванні якихось окремих ознак.

Задатки – анатомо-фізіологічні особливості нервової системи, які складають природну підставу розвитку здібностей.

Задача – подана в певних умовах мета діяльності, яку можна досягти перетворенням цих умов за певною процедурою.

Запам’ятовування – психічна діяльність, спрямована на закріплення у пам’яті нової інформації шляхом пов’язування її з уже набутим раніш знанням.

Збудження – властивість живих організмів – активна відповідь на подразник з боку тканини, що збуджується.

Збудливість уваги – властивість темпераменту, що обумовлює пристосувальні функції психіки індивіда, яка полягає у здатності помічати найменші зміни інтенсивності діючого подразника.

Звичка – дія або елемент поведінки, виконання яких стало потребою.

Зворотний зв’язок – найважливіший принцип керування та регулювання в усіх складних системах. Сутність його полягає у надходженні до керуючого органу інформації про результати дій, з урахуванням якої формуються наступні команди виконавчим органам.

Здивування – емоційна реакція, яка не має чіткого позитивного чи негативного знаку і гальмує всі попередні емоції, скеровуючи увагу на раптовий об’єкт або обставини. Може переходити в зацікавленість.

Здібності – самостійні особистісні утворення, що забезпечують успіх у діяльності і легкість опанування нею. Здібності бувають: природні і специфічно людські. Специфічно людські здібності поділяють на: загальні та спеціальні вищі інтелектуальні, теоретичні та практичні, навчальні і творчі, предметні та міжособистісні та ін.

Здібності актуальні – ті здібності, які необхідні саме в даний момент і реалізуються в конкретному виді діяльності.

Здібності потенційні – ті здібності, що не реалізуються в конкретному виді діяльності, але здатні актуалізуватися при зміні відповідних соціальних умов.

Зовнішня увага – звернена на об’єкти зовнішнього світу. Вона є необхідною умовою пізнання та перетворення оточуючого світу.

Ідеал – конкретизована в образі або уявленні предметна мета нахилу індивіда.

Ідентифікація – процес і результат самоототожнення з іншою людиною, групою, образом чи символом, а також включення їх до свого внутрішнього світу і прийняття як власних норм, цінностей та зразків.

Ілюзії сприйняття – викривлене відображення реальності, що має усталений характер.

Індивід – людина як одинична природна істота, представник виду Homo sapiens.

Індивідуальність – сукупність психічних, фізіологічних та соціальних особливостей конкретної людини з точки зору її унікальності, своєрідності та неповторності.

Індукція – умовивід на підставі переходу від окремих випадків до загального твердження, яке охоплює часткові випадки.

Індукція (у нейрофізіології) – закон фізіології нервової системи, за яким нервовий процес або стан одного знаку викликає в інших ділянках нервової системи (одночасна індукція) або у тій же ділянці після припинення своєї дії (послідовна індукція) протилежний нервовий процес або стан. Розрізняють позитивну індукцію (гальмування індукує збудження) та негативну індукцію (збудження індукує гальмування).

Інженерна психологія – галузь психології, що вивчає психологічні особливості праці людини при взаємодії її з технічними засобами в процесі діяльності; розробляє вимоги до конструкції машин і приладів з урахуванням людського фактору.

Ініціативність – здатність робити спроби по реалізації ідей, що виникли у людини.

Інтелект – сукупність найрізноманітніших розумових здібностей, які забезпечують успіх пізнавальної діяльності людини.

Інтенсивність відчуттів – це кількісна характеристика відчуттів, тобто більша або менша сила їх виявлення. Інтенсивність відчуття залежить від сили подразника, що його викликає.

Інтерв’ю – спосіб отримання соціально-психологічної інформації за допомогою усного опитування.

Інтереси – специфічна форма прояву пізнавальної потреби, яка забезпечує спрямованість особистості на усвідомлення цілей діяльності і тим самим сприяє орієнтуванню особистості в довкіллі.

Інтеріоризація – формування внутрішніх структур людської психіки завдяки засвоєнню структур зовнішньої соціальної діяльності.

Інтерорецептори – рецептори, розміщені на внутрішніх органах.

Інетероцептивні відчуття – відчуття, що сигналізують про внутрішній стан організму.

Інтерференція навичок – послаблення нових навичок під впливом раніш сформованих, обумовлене їх схожістю.

Інтровертованість - характерологічна особливість деяких людей, що проявляється у нетовариськості, замкненості, відсутності інтересу до інших і схильності до поглибленого самоаналізу.

Інтроспективна психологія – сукупність психологічних напрямків, які розглядають інтроспекцію як основний метод психологічного дослідження.

Інтроспективний метод – метод психології, що базується на самоспостереженні.

Інсайт – миттєве усвідомлення рішення якоїсь проблеми.

Інстинкт – акт взаємодії організму із середовищем, механізмом якого є комплекс безумовних рефлексів. Інстинктивна діяльність часто включає і механізми тропізмів.

Іронія – тонке, приховане глузування при зовнішньому цілком позитивному, навіть схвальному ставленні до того, про кого йдеться.

Каузальна атрибуція – мотивований когнітивний процес, спрямований на осмислення отриманої інформації про поведінку людини, з’ясовування причин її вчинків, а головне – на розвиток у людини здатності передбачати їх.

Кінестезичні відчуття – відчуття руху органів свого тіла як результат подразнення пропріорецепторів.

Когнітивний дисонанс – неприємний спонукальний стан дискомфорту, спричинений суперечністю між протилежними знаннями.

Колектив – група об’єднаних спільними цілями і задачами людей, що досягла в процесі соціально цінної спільної діяльності високого рівня розвитку.

Комунікація – смисловий аспект соціальної взаємодії.

Конкретизація – уявлення чогось одиничного, що відповідає тому чи іншому поняттю або загальному твердженню.

Константність сприймання – відносна сталість деяких властивостей предметів при змінюванні умов їх сприйняття.

Конституційна теорія темпераментів – запропонована Е.Кречмером – властивості темпераменту пов’язувались з будовою тіла. Виділені 3 типи темпераментів: шизотимік, іксотимік, циклотимік. У.Шелдон теж виділив 3 типи темпераментів: вісцеротонік, соматотонік, церебротонік.

Конфлікт – зіткнення протилежно спрямованих цілей, інтересів, позицій, думок чи поглядів, опонентів або суб’єктів взаємодії.

Конформність – зовнішнє погодження індивіда з групою, підпорядкування будь-яким її впливам за внутрішньої неузгодженості, свідома пристосовуваність.

Концентрація уваги – ступінь або інтенсивність зосередженості уваги.

Кореляція – ступінь зв’язку явищ дійсності або фактів експерименту, їх взаємозалежність.

Короткочасна пам’ять – характеризується швидким запам’ятовуванням матеріалу, негайним його відтворенням і коротким терміном зберігання.

Креативність – загальна здатність до творчості, яка характеризує особистість в цілому, проявляється у різних сферах активності, розглядається як відносно самостійний фактор обдарованості.

Лабільність – здатність нервових клітин швидко переходити зі збудженого стану в гальмівний і навпаки.

Латентний – прихований, що не виявляється ззовні.

Лонгітюдний метод – метод організації досліджень, який характеризується тим, що протягом тривалого часу послідовно вивчаються ті ж самі досліджувані.

Майстерність – досконалість у конкретному виді діяльності.

Меланхолік – тип темпераменту, що характеризується легкою вразливістю, схильністю глибоко переживати навіть незначні події.

Мета – той безпосередньо усвідомлюваний результат, на який в даний момент спрямована дія, пов’язана з діяльністю, що задовольняє актуалізовану потребу.

Метод – шлях пізнання і застосування системи прийомів для досягнення певної мети.

Методи психології – основні шляхи та прийоми наукового пізнання психічних явищ та їх особливостей. Розрізняють 4 групи методів (за Б.Г.Ананьєвим): 1)організаційні (порівняльний, лонгитюдний комплексний); 2)емпіричні (спостереження та самоспостереження, експериментальні методи, психодіагностичні методи, аналіз продуктів діяльності, біографічні методи); 3)методи обробки даних (кількісний – статистичний і якісний методи); 4)інтерпретаційні методи (генетичний, структурний).

Механізм психіки – знаряддя, метод людини, завдяки якому поєднуються в цілісність її органи і системи передавання і перетворення енергії та інформації в процесі її діяльності. Будова механізму психіки людини: відображення – проектування – опредметнення.

Механічна пам’ять – пам’ять, яка базується на повторюванні матеріалу без його осмислювання.

Мимовільна пам’ять – запам’ятовування без спеціальної установки.

Мимовільна увага (пасивна) – зосередження свідомості людини на об’єкті внаслідок його особливостей як подразника. Фізіологічний прояв її – орієнтовна реакція.

Мислення – вищий психічний пізнавальний процес, сутність якого полягає в узагальненому та опосередкованому відображенні дійсності. Види мислення: за формою – наочно-дійове, наочно-образне, абстрактно-логічне; за характером – теоретичне (понятійне та образне) і практичне; за ступенем розгорнення – дискурсивне та інтуїтивне; за ступенем новизни – репродуктивне та продуктивне. Якості мислення: широта, самостійність, стрімкість розуму, поквапливість розуму, критичність розуму.

Мислительний процес – процес, якому передує усвідомлення вихідної ситуації (умови задачі), який є свідомим і цілеспрямованим, оперує поняттями та образами і який завершується якимось результатом (переосмислення ситуації, відшукування рішення, формування судження тощо). Виділяють 4 стадії рішення проблеми: підготовка, визрівання, натхнення, перевірка знайденого рішення.

Мнемоніка – сукупність прийомів, які полегшують запам’ятовування.

Мова – суто людський засіб спілкування в духовному і практичному житті людини і являє собою систему знаків для передавання, приймання і використовування інформації. Функції мови: 1)засіб існування, передачі та засвоєння суспільно-історичного досвіду; 2)засіб спілкування (комунікації); 3)знаряддя інтелектуальної діяльності (сприймання, пам’яті, мислення, уяви).

Мовлення – акт вживання людиною мови для спілкування. Функції мовлення: 1)сигніфікативна (позначення), 2)узагальнення; 3)комунікації (передача знань, ставлень, почуттів). Три аспекти комунікативної функції мовлення: інформаційний, виразний, волевиявлення.

Модальність – якісна характеристика відчуттів і сприймань, що указує на їх приналежність до певних органів чуттів (зорових, слухових, тактильних та ін.).

Монологічне мовлення – це таке мовлення, коли говорить одна особа, а решта слухає, сприймає її промову.

Мотив – спонукання до діяльності, пов’язані із задоволенням потреб суб’єкта (сукупність зовнішніх і внутрішніх умов, що викликають активність суб’єкта). Різноманітні підходи до розуміння мотиву: мотив як мета (О.М.Леонтьєв), мотив як потреба (С.Л.Рубінштейн, Л.І.Божович, О.Г.Ковальов, К.К.Платонов), мотив як намір (Д.А.Леонтьєв), мотив як усталена властивість особистості (М.Ш.Магомед-Емінов, В.С.Мерлін), мотив як спонукання (І.А.Джидар’ян, В.М.Мясіщев). Функції мотивів: спонукальна, спрямовуюча, регулювальна. Властивості мотивів: сила, стійкість. Класифікації мотивів: за змістом потреб – біологічні-соціальні, досягнення-уникнення, самоповаги-самоактуалізації; за установками особистості – особисті-суспільні, егоїстичні – суспільно значущі, ідейні-моральні; за видами діяльності – спілкування, навчання, професійної діяльності; за часом прояву – постійні, ситуативні, короткочасні; за предметним змістом – предметні, функціональні, нормативні; за рівнем узагальнення – узагальнені, конкретні, одиничні; за ступенем усвідомлення – усвідомлювані, неусвідомлювані.

Мотивація – сукупність причин психологічного характеру, що пояснюють поведінку людини, її початок, спрямованість та активність.

Мотивація досягнення – характеристика мотиваційної сфери людини, що відбиває прагнення до найкращого виконання діяльності в ситуаціях досягнення.

Мрія – вид творчої уяви, пов’язаної з усвідомлюванням бажаного майбутнього.

Навичка – психічне новоутворення, завдяки якому індивід спроможний виконувати дію раціонально, з належною точністю і швидкістю, без зайвих витрат фізичної та нервово-психічної енергії. Розрізняють рухові, сенсорні, перцептивні, мовні навички, навички мислення.

Навіювання – цілеспрямований процес прямого або непрямого впливу на психічну сферу людини, що орієнтований на специфічне програмування людини та на здійснення нею навіюваного змісту.

Навіюваність – міра сприйнятливості до навіювання, що визначається та обмежується низкою факторів, в основному – суб’єктивною готовністю піддатися навіюваному впливу.

Навчання – процес цілеспрямованої передачі суспільно-історичного досвіду; організація формування знань, умінь, навичок.

Надсвідоме – рівень психічної активності особистості під час виконання творчих завдань, який не піддається усвідомлено-вольовому контролю. Це механізм творчої інтуїції, за якого відбувається рекомбінація колишніх вражень, але на вищому психічному рівні (П.В.Симонов).

Наполегливість – якість, яка полягає в умінні домагатися висунутих цілей, як би це не було важко.

Настрій – порівняно тривалі, стійкі психічні стани поміркованої чи слабкої інтенсивності, що проявляються як позитивний або негативний емоційний фон психічного життя індивіда.

Нахил – спрямованість індивіда на певну діяльність.

Несвідоме – характеристика психологічних властивостей, процесів і станів людини, що перебувають поза сферою її свідомості, але здійснюють такий же вплив на її поведінку, як і свідомість. 4 класи прояву несвідомого: 1)надсвідомі явища (надсвідоме); 2)неусвідомлювані спонукання до дійсності, коли витіснені в підсвідоме бажання мотивують реальну поведінку (З.Фройд); 3)неусвідомлювані регулятори способів виконання діяльності (операціональні установки і стереотипи автоматизованої поведінки), зумовлені образами неусвідомлено передбачуваних подій і способів діяння, що спираються на минулий досвід поведінки; 4)прояви субсенсорного сприйняття.

Неуважність (розсіяність) – 1)результат надмірного заглиблення у роботу, коли людина нічого не помічає навколо себе (мнима розсіяність); 2)людина не в змозі ні на чому тривалий час зосереджуватися (справжня розсіяність).

Обдарованість – єдність загальних здібностей, які обумовлюють діапазон інтелектуальних можливостей людини, рівень і своєрідність діяльності та спілкування.

Образна пам’ять – запам’ятовування образів, уявлень про предмети та явища навколишнього світу, властивостей і зв’язків між ними.

Обсяг уваги – кількість об’єктів, які людина може одночасно охопити досить ясно (у багатьох людей цей показник дорівнює 5 + 2).

Онтогенез – процес розвитку індивідуального організму; формування основних структур психіки індивіда протягом його дитинства.

Оперативна пам’ять – запам’ятовування, збереження та відтворення інформації в міру потреби у досягненні мети конкретної діяльності або окремих операцій.

Операція – одиниця діяльності; спосіб виконання дії, який обумовлюється умовами наявної (зовнішньої чи уявної) ситуації.

Орієнтовний рефлекс – природжена реакція організму (у людей і тварин) на будь-яку зміну в оточуючому середовищі.

Особистість – соціальна істота, суб’єкт пізнання, активний діяч суспільного розвитку. Характерними ознаками особистості є наявність у неї свідомості, місце, яке вона посідає в суспільстві, її суспільна роль, діяльність на користь суспільства.

Пам’ять – запам’ятовування, збереження, наступне упізнавання та відтворення слідів минулого досвіду.

Парапсихологія – позначення галузі досліджень по вивченню форм сприйняття, що відбувається без участі органів чуттів, а також форм впливу живої істоти на фізичні явища без участі м’язових зусиль.

Патопсихологія – галузь психології, що вивчає відхилення у розвитку психіки при різних захворюваннях.

Педагогічна психологія – галузь психології, що вивчає закономірності навчання на виховання.

Переключення уваги – свідоме та осмислене переміщення уваги з одного об’єкта на інший.

Переконання – (вища форма спрямованості) система мотивів особистості, що спонукують її чинити відповідно до своїх поглядів, принципів, світогляду. Підґрунтя переконань становлять знання, які є для людини істинними, незаперечними, в яких вона абсолютно впевнена.

Підсвідоме – сукупність актуально не усвідомлюваних психічних процесів і станів, здатних суттєво впливати на поведінку людини та зміст її свідомості.

Пізнання – процес психічного відображення, що забезпечує набуття та засвоєння знань.

Післядовільна увага (вторинна мимовільна) – виникає на підставі довільної уваги і полягає у зосередженості на об’єкті через його цінність, значущість або інтерес для особистості.

Пластичність – гнучкість, легкість пристосування до нових умов.

Поведінка – складний комплекс реакцій живого організму на впливи зовнішнього середовища. Поведінка як притаманна організмам пристосувальна діяльність має вигляд біологічно доцільних реакцій (позитивні і негативні таксиси, ортотаксиси, клинотаксиси, топотаксиси), інстинктивної поведінки (інстинкти), научіння (звикання, спроби і помилки, інсайт), інтелектуальної поведінки (екстраполяійні рефлекси, дослідницька діяльність антропоїдів, інтелект антропоїдів), поведінка в угрупуваннях (домінування, територіальність, агресивна поведінка, статева поведінка, комунікація)..

Подразливість – притаманна всій живій матерії здатність змінювати фізіологічний стан під впливом факторів зовнішніх подразників.

Поняття – форма мислення, що відображає загальні і суттєві властивості, зв’язки та відношення предметів і явищ, виражена словом або групою слів.

Порівняння – зіставлення речей, явищ та їхніх властивостей для виявлення схожості та розбіжності, що призводить до класифікації.

Поріг чутливості абсолютний – та найменша величина подразника, при якому вперше виникає відчуття.

Поріг чутливості відносний – та мінімальна розбіжність між подразниками, яка дає ледь помітну розбіжність відчуттів.

Потреба – це вимога, яка виявляє залежність людини від певних умов, необхідних для її життя та діяльності; це стан нестачі у людини певних умов життя та діяльності матеріальних об’єктів. Основні характеристики людських потреб: сила, періодичність, виникнення, спосіб задоволення, предметний зміст потреби. Піраміда потреб (за А.Маслоу): фізіологічні (органічні) потреби, потреба у безпеці, потреба у приналежності та любові, потреба у повазі (шануванні), пізнавальні потреби, естетичні потреби, потреба у самоактуалізації.

Потяг – психічний стан, який виражає недиференційовану, неусвідомлену (недостатньо усвідомлену) потребу.

Почуття – відображення в свідомості людини її ставлень до дійсності, які виникають при задоволенні чи незадоволенні вищих потреб.

Прагнення – цілком певне спонукання до діяльності.

Праця – специфічний, притаманний лише людині вид діяльності, який полягає у здійсненні впливів на природу з метою забезпечення умов свого існування.

Предмет психології – закономірності розвитку і вияву психічних явищ та їх механізми.

Предметність сприймання – здатність відображати об’єкти та явища реального світу не у вигляді серії не пов’язаних між собою відчуттів, а у вигляді окремих предметів.

Презирство – негативний емоційний стан, що виникає в особистих стосунках і породжується неузгодженістю життєвих позицій, поглядів, поведінки з об’єктом почуттів. Один із наслідків презирства – деперсоналізація індивіда або групи, до яких воно стосується.

Пристрасть – прояв емоцій, які характеризуються вольовою спрямованістю.

Проактивне гальмування – погіршення відтворення матеріалу під впливом діяльності, що передує заучуванню.

Проблемна ситуація – ситуація, в якій виникають задачі, пов’язані з інтелектуальною діяльністю.

Провідна діяльність – вид діяльності, в якому формуються якісні зміни особистості в даний період (наприклад, гра у дошкільному дитинстві).

Пропріоцептивні відчуття – відчуття, що сигналізують про розміщення різних частин тіла та їх рухи.

Психіка – властивість високоорганізованої живої матерії, яка полягає в активному відображенні суб’єктом об’єктивного світу, у побудові суб’єктом невідчужуваної від нього картини цього світу та регуляції на цій підставі поведінки та діяльності.

Психічні процеси – різні форми єдиного, цілісного відображення людиною довкілля і себе в ньому. Психічні процеси поділяють на такі сфери (класи): пізнавальні, емоційні, вольові.

Психічні стани – психологічна категорія, до складу якої входять різні види інтегрованого відображення людиною як внутрішніх, так і зовнішніх впливів; психологічні характеристика особистості, що відбиває її порівняно тривалі душевні переживання. Психічний стан – поняття, що використовується для умовного виділення в психіці відносно статичних, перманентних моментів.

Психоаналіз – напрям у психології, започаткований З.Фройдом. Концепція З.Фройда про підсвідоме увібрала в себе багато різноманітних відомостей, здогадів і припущень. Психоаналіз тісно пов’язаний з теорією З.Фройда про переважання в психічній діяльності особистості підсвідомих, інстинктивних потягів.

Психологічний експеримент – спосіб почуттєво-предметної діяльності в науці, метод пізнання психічної реальності. Існує 3 види психологічного експерименту: лабораторний, природний, експериментально-генетичний.

Психологічні тести – система прийомів для випробовування та оцінювання окремих психічних рис і властивостей людини.

Психологічні характеристики темпераменту – сензитивність, реактивність, активність, співвідношення реактивність/активність, темп реакцій, пластичність, ригідність, екстравертованість, інтровертованість, зосередженість уваги.

Психологія – наука і система знань про закономірності, механізми, психічні факти і явища в житті людини.

Психологія установки – теорія, розроблена грузинським психологом Д.М.Узнадзе. Вона розкриває закономірності неусвідомлюваної регуляції психічних станів, що забезпечують людині готовність діяти, виконувати певну діяльність задля вдоволення власних потреб.

Радість – позитивний емоційний стан, пов’язаний з можливістю досить повно задовольнити актуальну потребу, ймовірність чого до цього моменту була невеликою чи, принаймні, невизначеною.

Реактивність – сила емоційної реакції на зовнішні та внутрішні подразники однакової сили.

Резистентність – здатність чинити опір усім внутрішнім і зовнішнім умовам, які послаблюють або гальмують розпочату діяльність.

Ремінісценція – відстрочене відтворення раніш сприйнятого, яке видавалося забутим.

Ретикулярна формація – нервова структура, що розміщена в глибині центральних відділів головного мозку. Основні її функції – регуляція загального стану збудливості нервової системи і контроль рефлекторної діяльності спинного мозку. Пов’язана зі станом пильнування, тривожності та активною увагою.

Ретроактивне гальмування - погіршення відтворення матеріалу під впливом діяльності, що іде за запам’ятовуванням.

Референтна група – група, цілі, думки й цінності якої більшою чи меншою мірою поділяє дана людина.

Рефлекс – відповідь організму на подразнення, яка здійснюється за допомогою нервової системи. Розрізняють умовні та безумовні рефлекси. Рефлекторна діяльність – головна форма діяльності нервової системи.

Рефлекс безумовний – уроджене, інстинктивне реагування на стимул.

Рефлекс умовний – тимчасовий зв’язок, який виробляється шляхом поєднання умовного та безумовного подразників.

Рефлексія – зверненість пізнання людини на саму себе, на свій внутрішній світ, психічні якості і стани.

Рецептори – спеціальні чутливі нервові утворення, що сприймають подразнення із зовнішнього або внутрішнього середовища і трансформують їх у нервові сигнали.

Ригідність – інертність, зашкарублість, нечутливість до зміни умов.

Риси характеру – психічні властивості людини, що визначають її поведінку за типових обставин. Риси характеру поділяють на загальні (глобальні) та окремі (локальні); вольові, емоційні та інтелектуальні тощо.

Рішучість – уміння приймати своєчасні і тверді рішення без зайвих вагань.

Розвиток особистості – процес формування особистості як соціальної якості індивіда в результаті його соціалізації та виховання.

Розподіл уваги – здатність людини виконувати декілька видів діяльності одночасно.

Розум – найвища форма теоретичного засвоєння дійсності, яка виявляється у здатності людини мислити.

Рухова пам’ять – запам’ятовування та відтворення людиною своїх рухів.

Самосвідомість людини – усвідомлення за допомогою мови себе самої, свого ставлення до природи і до інших людей, своїх дій і вчинків, думок, переживань і психічних якостей. Розвиток самосвідомості людини виявляється у: самоспостереженні, критичному ставленні до самої себе, оцінці своїх позитивних і негативних якостей, самовладанні, відповідальності за свої вчинки.

Самостійність – здатність людини приймати рішення і виконувати намічену дію, не піддаючись чужому впливу.

Сангвінік – тип темпераменту, що характеризується рухливістю, схильністю до частої зміни вражень, чуйністю й товариськістю.

Свідомість – найвища, властива людині форма узагальненого відображення об’єктивних усталених властивостей та закономірностей оточуючого світу формування в людини внутрішньої моделі зовнішнього світу, в результаті чого досягається пізнання та перетворення оточуючої дійсності. Властивості свідомості: побудова співвідношень, пізнання, переживання. Функції свідомості: відображальна, породжуюча (творчо-креативна), регулятивно-оцінна, рефлексивна.

Сензитивність – реакція на найменшу силу зовнішнього впливу.

Сенсибілізація – підвищення чутливості в результаті взаємодії аналізаторів або вправ.

Сенсорна адаптація – зміна чутливості, яка відбувається внаслідок пристосування органу чуттів до діючих на нього подразників.

Синестезія – виникнення під впливом подразнення одного аналізатора відчуття, характерного для інших аналізаторів.

Синтез – процес уявного поєднання частин предметів або явищ в єдину цілісність, а також уявне поєднання окремих їхніх властивостей.

Словесно-логічна пам’ять – вид пам’яті, коли людина краще запам’ятовує словесний, часто абстрактний матеріал: поняття, формули тощо.

Сміливість – здатність людини долати почуття страху і розгубленості.

Сором – негативний емоційний стан, що характеризується усвідомленням невідповідності власних помислів, вчинків і зовнішності не лише очікуванням інших людей, а й власним уявленням про належну поведінку і зовнішній образ.

Соціалізація особистості – процес формування особистості у певних соціальних умовах, процес засвоєння людиною соціального досвіду, в ході якого людина перетворює соціальний досвід у власні цінності та орієнтації, вибірково вводить до своєї системи ті норми та стандарти поведінки, які прийняті у суспільстві або групі. Стадії соціалізації: 1)первинна соціалізація, 2)стадія індивідуалізації, 3)стадія інтеграції; 4)трудова стадія; 5)післятрудова стадія.

Соціальна перцепція – сприйняття, розуміння та оцінка людьми соціальних об’єктів: інших людей, самих себе, груп, соціальних спільнот та ін. Механізми соціальної перцепції: емпатія, ідентифікація, атракція, рефлексія, каузальна атрибуція.

Соціометрія – дослідження або метод вибору, що застосовується для з’ясування взаємин у колективі, виявлення ставлення колег одні до одних, того, як вони оцінюють певні якості своїх співпрацівників, кому надається перевага, коли йдеться про обрання керівника, товариша.

Спілкування – різноманітні контакти між людьми, зумовлені потребами спільної діяльності. Змістом спілкування є знання, уміння, навички – зміст свідомості людини. Це багато плановий процес, в якому можна виокремити такі головні функції: комунікативну, інтерактивну, перцептивну.

Спостереження – метод дослідження предметів та явищ об’єктивної дійсності, який полягає в їх навмисному і цілеспрямованому сприйманні (стосовно власного суб’єктивного світу – самоспостереження).

Сприйняття - Психічний процес відображення предметів і явищ дійсності у сукупності їх різноманітних властивостей і частин при безпосередньому впливові їх на органи чуттів. За ступенем цілеспрямованості діяльності особистості розрізняють неумисне та умисне сприйняття. Основні властивості сприйняття: предметність, цілісність, структурність, константність, осмисленість, вибірковість, апперцепція, активність.

Спрямованість – сукупність усталених мотивів, які орієнтують діяльність особистості і є відносно незалежними від наявної ситуації.

Стадії розвитку психіки тварин – стадія елементарної сенсорної психіки, стадія перцептивної психіки, стадія інтелекту.

Стадія елементарної сенсорної психіки – характерна особливість цієї стадії розвитку психіки полягає в тому, що поведінка тварин зумовлюється впливом на організм окремих властивостей предметів, які повсякденно супроводжують життя тварин (хімічних, світлових, температурних тощо).

Стадія інтелекту – для цієї стадії характерним є розв’язування завдань.

Стадія перцептивної психіки – для цієї стадії характерне відображення предметів як цілого, а не окремих їх властивостей, як це відбувається на етапі сенсорного розвитку психіки.

Стенічні почуття (емоції) – переживання, що підвищують активність особистості.

Стереотипізація – інтерпретація причин поведінки шляхом віднесення до уже відомих або передбачуваних явищ, підведення форми поведінки під певний клас.

Стійкість уваги – здатність певний час зосереджуватися на одному об’єкті.

Страждання – емоційний стан, пов’язаний з отриманням достовірної або такої, що видається достовірною, інформації про неможливість задоволення важливих життєвих потреб, які досі здавалися більш-менш імовірними. Має характер астенічної емоції.

Страх – негативний емоційний стан, що виникає в разі отримання суб’єктом інформації про можливі збитки для його життєвого благополуччя, про реальну чи уявну небезпеку, яка загрожує. Страх блокує важливі потреби людини на основі дійсного чи уявного прогнозу. Має стенічний (дієвий) або астенічний (розслаблений) характер. Виявляється у вигляді стресових станів, стійкого настрою пригніченості й тривожності або у вигляді афекту (жах).

Стрес – стан напруженості що виникає під дією сильних впливів.

Структура особистості (за К.К.Платоновим) – включає 4 підструктури: спрямованість особистості (моральні якості, настанови особистості, її стосунки з іншими; визначальним для цієї підструктури є суспільне буття людини); досвід (знання, уміння, навички, звички; провідним у надбанні досвіду є соціальний чинник); форми відображення (індивідуальні особливості психічних процесів, що формуються протягом соціального життя і специфічно виявляються в пізнавальній та емоційній діяльності людини); біологічний обумовлений бік психічних функцій особистості.

Структурність сприймання – структурність сприймання, яка полягає в тому, що сприймання у більшості випадків не є проекцією наших відчуттів і не є їх простою сумою.

Структурна психологія – головним принципом вважає вивчення структури свідомості. У структурі свідомості розрізнялись 3 елементи: відчуття (найпростіший елемент, його якість, інтенсивність, чіткість і тривалість), образ і почуття в його елементарній формі.

Суб’єкт – індивід як носій свідомості, який володіє здатністю до діяльності.

Судження – форма мислення, що відбиває зв’язки між предметами та явищами; ствердження або заперечення чогось.

Схематизація – прийом творчої уяви, коли окремі уявлення зливаються, розбіжності пом'якшуються, а риси схожості постають чітко.

Талант – вищий ступінь здібностей особистості до певної діяльності.

Творча уява – вид уяви, спрямованої на створення нових суспільно-значущих образів, які складають основу творчості.

Творчий потенціал - це інтеграл психологічних та індивідуально-типологічних можливостей суб’єкта, які складають підгрунтя для процесу саморозвитку, самоактуалізації, самоудосконалення тощо.

Творчість – діяльність людини чи колективу людей по створенню нових оригінальних суспільно значущих цінностей.

Темперамент – уроджені особливості людини, що обумовлюють динамічні характеристики інтенсивності та швидкості реагування, ступеня емоційної збудливості та урівноваженості, особливості пристосування до оточуючого середовища. Властивості темпераменту: сензитивність, рактивність, співвідношення реактивності та активності, темп реакцій, пластичність-ригідність, екстраверсія-інтроверсія, емоційна збудливість. Розрізняють основні 4 типи темпераменту: холерик, сангвінік, флегматик, меланхолік.

Темп реакцій – швидкість перебігу психічних процесів і реакцій.

Тест – стисле стандартизоване психологічне випробування з метою визначення індивідуальних особливостей та рівня розвитку.

Тип вищої нервової діяльності – стійкій комплекс властивостей вищої нервової діяльності (сила, урівноваженість, рухливість та ін.), який визначається переважно сукупністю властивостей нервової системи.

Тип характеру – прояв в індивідуальному характері рис, які є спільними для певної групи людей.

Тривожність – емоційна збудливість у загрозливій ситуації.

Тропізм – автоматичні рухи в певному напрямку рослин і найпростіших організмів, зумовлені відмінностями перебігу фізико-хімічних процесів у симетричних частинах організму, що є реакцією на однобічні впливи подразників на організм. Розрізняють фототропізми, хемотропізми, геліотропізми, гальванотропізми та ін.

Увага – зосередженість діяльності суб’єкта в даний момент на якомусь реальному чи ідеальному об’єкті – предметі, події, образі, міркуванні тощо. Види уваги: мимовільна, довільна, післядовільна. Властивості уваги: обсяг, зосередженість (концентрація), розподіленість, переключуваність, стабільність, коливання,

Уміння – здатність усвідомлено виконувати певну дію. Складає основу майстерності.

Умовивід – форма мислення, коли з одного або декількох суджень утворюється нове судження. Розрізняють індуктивний, дедуктивний та умовивід за аналогією.

Упізнавання – усвідомлення того, що сприйманий в даний момент предмет або явище сприймались раніше.

Установка – це неусвідомлюваний особистістю стан готовності до діяльності, за допомогою якої може бути задоволена та або інша потреба.

Учіння – процес набуття та закріплення знань та способів діяльності індивідом. Учіння є необхідним компонентом будь-якої діяльності і являє собою процес зміни його суб’єкта.

Уява – психічний пізнавальний процес створення образів предметів або ситуації через перебудову наявних уявлень.

Уявлення – психічний процес відображання предметів або явищ, які в даний момент не сприймаються, але відтворюються на підставі нашого попереднього досвіду. Характеристики уявлення: наочність, фрагментарність, нестійкість та мінливість. Функції уявлення: сигнальна, регулююча, настроювальна.

Філогенез – 1)процес виникнення та історичного розвитку, еволюція психіки та поведінки тварин; 2)процес виникнення та еволюції форм свідомості в ході історії людства. Стадії розвитку психіки у філогенезі: елементарна сенсорна психіка, перцептивна психіка, свідомість.

Флегматик – тип темпераменту, що проявляється в уповільненості, стійкості, слабкому зовнішньому виявленні емоційних станів.

Процес формування розумових дій відбувається за наступними етапами: 1)формування орієнтовної основи майбутньої дії; 2)практичне засвоєння розумової дії; 3)перенесення дії із зовнішнього, наочно-образного плану у внутрішній план (використання зовнішнього мовлення); 4)перенесення зовнішньо-мовленнєвого виконання дії повністю у внутрішнє мовлення; 5)дія виконується повністю у внутрішньому плані, із відповідними скороченнями та перетвореннями, з наступним відходом виконання даної дії зі сфери свідомості до сфери інтелектуальних умінь і навичок.

Френологія – теорія, за якою за будовою черепа людини можна судити про розвиток тих чи інших здібностей. Запропонована австрійським лікарем Ф.Галлем.

Фрустрація – психічний стан переживання невдачі, що виникає за наявності реальних або уявних нездоланних перешкод на шляху до мети. Фрустрація може виникнути лише тоді, коли ступінь невдоволення вищий за той, що його людина може витерпіти.

Характер – сукупність індивідуальних психічних властивостей, які формуються в діяльності і проявляються у типових для даної людини способах діяльності та формах поведінки. У структурі характеру виділяються декілька груп рис, які виражають різне ставлення особистості до дійсності: 1)риси, що виявляються у діяльності (ініціативність, працелюбність, працездатність та ін.); 2)риси, що проявляється у ставленні до інших (тактовність, увічливість, чуйність та ін.); 3)система ставлень людини до самої себе (самокритичність, скромність, гордощі та ін.); 4)риси, що характеризують ставлення особистості до речей (акуратність, бережливість, щедрість, скнарість тощо).

Холерик – тип темпераменту, який проявляється через бурхливі емоції, різкі зміни настрою, неврівноваженість та загальну рухливість.

Цікавість (зацікавленість, інтерес) – позитивний емоційний стан, який сприяє розвиткові навичок і вмінь, здобуванню знань, мотивує навчання.

Цілеспрямованість – свідома та активна спрямованість особистості на досягнення певного результату діяльності.

Цілісність сприймання – властивість сприймання, яке дає цілісний образ предмету.

Чутливість – здатність деяких живих організмів сприймати подразники, що мають сигнальну функцію відносно подразнень, які мають пряме біологічне значення.

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24
25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 Наверх ↑