2. Фройдизм і неофройдизм.

Відомий австрійський психоаналітик З.Фройд (1856 – 1939) виділяв дві основні інстинктивні потреби, які визначають психічну діяльність людини, - лібідозну (інстинкт самозбереження, потяг до життя, любов, сексуальний потяг) та агресивну (потяг до руйнування, смерті, війни).

Структуру особистості утворюють 3 основні компоненти: “Воно”, “Я”, “Над-Я”. У сфері “Воно” домінують витіснені несвідомі інстинкти, вона підкоряється принципуу задоволення. “Я” підпорядковується, з одного боку, несвідомим інстинктам, а з іншого – нормам і вимогам дійсності. “Над-Я” – це сукупність моральних норм суспільства, які виконують роль “цензора”. “Я” постійно перебуває у конфлікті, оскільки вимоги “Воно” і “Над-Я” несумісні. Тому “Я” постійно звертається до механізмів психологічного захисту: сублімації, проекції, заміщення, витіснення.

К.Юнг (1875 – 1961) – один з учнів З.Фройда – засновник аналітичної психології. Він відмежувався від свого видатного вчителя у поглядах на пансексуалізм як на головну рушійну силу поведінки людини. Психіка людини має 3 рівні: свідомість, особисте несвідоме і колективне несвідоме. Визначальну роль у структурі особистості відіграє колективне несвідоме. Колективне несвідоме утворюється з різних рівнів, які визначаються загальнолюдською, національною та расовою спадщиною. Колективне несвідоме виявляється у вигляді архетипів – домінант, першородних образів, що виявляються в образах творчості, у снобаченнях. Особисте несвідоме складається з переживань.

Центральну роль серед архетипів Юнг відводить архетипу “самості” як потенційному центру особистості на відміну від “Его” (“Я”) як центру свідомості.

К.Г.Юнг створив типологію особистості, в основі якої лежить спрямованість людини на себе або на зовнішнє. Відповідно він розподілив людей на екстравертів та інтровертів. Існують також додаткові типи – інтуїтивний, мислительний, емоційний.

А.Адлер (1870 – 1937) заснував індивідуальну психологію. Основне в людині – не її природні інстинкти, а “суспільне почуття”, “почуття спільності”. Це почуття є природженим, але має розвиватися упродовж життя. Структура особистості єдина, цілісна. Детермінантою розвитку особистості є потяг до вищості, прагнення влади, самоствердження. Почуття неповноцінності виявляється у вигляді “мети перемоги”, “мети вищості”, що мають соціальний характер.

Нормальна особистість прагне не лише до власної могутності, а й до блага того суспільства, в якому живе. “Соціальне почуття” є неминучою компенсацією будь-якої природної слабкості індивідуальних людських існувань. Учений виділив різні види компенсації, які створюють різні “життєві стилі”: 1)успішна компенсація почуття неповноцінності; 2)надкомпенсація; 3)”вихід у хворобу”.

Індивідуальна психологія А.Адлера заперечує фатальний зв’язок психічного розвитку особистості з органічними інстинктами, а стверджує, що цей розвиток підпорядковується логіці суспільного життя.

К.Горні (1885 – 1952) – представниця нейфройдизму. Основу сутності людини вбачала у природженому почутті неспокою. Все, що людина робить, породжується трансформацією цього почуття. Людиною керують 2 головні тенденції: потяг до безпеки і потяг до задоволення своїх бажань. “Стратегії поведінки”: 1)потяг до людей; 2)намагання віддалитися від людей (потяг до незалежності); 3)намагання діяти проти людей (агресія). Захисні механізми виникають як реакція на страх і проявляються у вигляді втечі, наркотизації, придушення або раціоналізації. Ці спроби психологічного захисту породжують 4 “великі неврози” нашого часу: невроз прив’язаності, невроз влади, невроз покори, невроз ізоляції.

З точки зору видатного неофройдиста Г.Саллівана (1892 – 1949), об’єктом психологічного дослідження повинен стати не окремий суб’єкт, а особистість як продукт спільної діяльності суб’єктів. Основними потребами розвитку особистості є потреби в ніжності, пестощах і пробах уникнути тривоги.

Теорія відчуження Е.Фромма (1900 – 1980) – найбільш “соціалізоване” вчення неофройдизму. В умовах науково-технічного поступу людина втрачає зв’язки зі світом та з іншими людьми. Виникає відчуження, яке проявляється в реакціях садизму та мазохізму, у конформізмі. Е.Фромм підкреслював двоїсту природу людини: з одного боку, вона тягнеться до незалежності, а з іншого – хоче позбавитися цієї незалежності.

У дусі нейфройдизму була розроблена епігенетична теорія розвитку особистості Е.Еріксона (нар. 1902). Розвиток особистості визначається соціальним світом, між особистістю і суспільством відсутній антагонізм. Вчений висунув твердження про “ідентичність особистості” як центральну властивість людини. Ідентичність виявляється у центрованості людини на себе, в ототожненні її з соціальною групою та оточенням, у визначенні цінності людини та її соціальної ролі.

Розвиток особистості проходить різні стадії (так звані кризи):

Перша стадія – “вбираюча”, коли задовольняється оральна потреба. На цій стадії утворюється проекція особистості.

Друга стадія – дозріває м’язово-руховий аппарат, що призводить до почуття впевненості, самостійності.

Третя стадія – становлення юнацтва, знаходження цілей, вміння планувати, вибір друзів.

Четверта стадія – формується рефлексія.

П’ята і шоста стадії – зрілість особистості, стійкість її інтересів, коли вона керується у своїй поведінці нормами суспільства.

Сьома стадія – досягнення неповторності особистості (або приречення на безвихідь).

Епігенетична теорія особистості вперше висунула питання про роль генетичного фактора у становленні особистості.