63. Основні положення моделей економічного розвитку країн, що розвиваються.

Незважаючи на те, що держави Азії, Африки та Латинської Америки, які належать до групи країн, що розвиваються, істотно різняться між собою за рівнем економічного розвитку, ступенем еволюції соціально-економічних структур, мають національні, культурні, релігійні особливості, спробуємо виділити їхні спільні або близькі риси.

Це передусім відставання продуктивних сил у кількісному та якісному аспектах від рівня постіндустріальних держав. Переважна більшість країн, що розвиваються, характе­ризується низьким рівнем розвитку економіки. Їм притаманні недосконала соціально-економічна структура, багатоукладність економіки з великою питомою вагою традиційних докапіталіс­тичних укладів.

Відмітними ознаками більшості країн, що роз­виваються, є низький добробут населення, слаборозвиненість со­ціальної інфраструктури і, нарешті, суттєвий вплив релігійної сфе­ри на соціально-економічний розвиток.

Відокремлення групи країн, що розвиваються, у межах гло­бального економічного простору є правомірним із погляду спіль­ності їхньої історичної долі, і з погляду наявності конкретних історичних міжкраїнних соціально-економічних спільностей.

Значення країн, що розвиваються, у світовій системі про­дуктивних сил має насамперед кількісний вимір. Ці держави займа­ють понад 60 % території Землі, тут зосереджено 77 % світового населення, значні сировинні, енергетичні ресурси. Разом із тим країнам, що розвиваються, належить у світовому господарстві особливе місце: виробництво ВВП на душу населення зростало в них дуже повільно через високі темпи зростання населення, а в багатьох державах навіть абсолютно.

До моделей ек розвитку країн, що розвиваються належать: двосекторна модель Льюїса та революційна теорія залежності.  Згідно з двосекотрнною моделлю будь – яка ек систиема складається з 2 секторів:1.традиційний(сільоськогосподарський) з натуральним сільськогосподарським госодарством; 2 Сучасний (промисловий) сектор – конкуренртооспроможний і капіталізований сектор з міською промисловістю та міграцією робогчої сил из традиційного сектору. Основна увага в цій моделі приділяється міграції ргбочої сил из селе до міста та зростанню виробництва у промисловому секторі.проведені у подальшому емпіричні дослідження в цілому підтвердили реалістичність оснеовних положень та процесів, описаних у моделі. Революційна теорія залежності розглядає країни, що розвиваютьсяк ек системи, скуті інституційними, політ і ек обмеженнями. У цій теорії існує 3 основні напрями: неоколоніальна модель залежності, хибна парадигма розвитку та теорія дуального розвитку.  Неоколоніальна модель залежності, повязує нерозвиненість країн з існуючою нерівн6істю у правах бдних і багатих країн основна причина низьких темпів розвитку – зовнішній вплив, якипй навязує ек відсталість. Хибна парадигма розвитку  повязує низькі темпи ек розвитку з помилковістю можделей, чякі розробляються та навязуються світовими консультантами. теорія дуального розвитку грунтується на положенні про ієрархічність будови ек системи. Основні пологження: набір специфічних умов, кои в межах одн6іє ек сист зявляються вищі та підпорядковані нижчі рівні; постійне вдтворення дуальних структур; збільшення розриву між вищими та нижчими елементами сист; не сприяння вищих розвитку нижчих. Недолік – описовий характер.

64. Сутність інституціональної теорії розвитку.

Увага у інституціоналізмі зосереджена не на явищах і процесах, ак на цінностях, традиціях, культурі.перешкодою ек розв в цій моделі розглядається неефективність інст. Структури ек сист. Основу теорем концепції заклав Норт, він визначав інститут як певні»правила гри» у сусп.. ек розв у цій теорії залежать від успішності ек операцій та угод, яка своєю чергою, залежить від діючого механізму гарантування угод ро купівлю – продаж, укладених партнерами.Алгоритм розвитку за інст. Теорією: процес флуктуації→ деструктивний процес→конструктивний процес. Інст заперечують необхідність прямого держ втручання в ек, вони пропонують створення сприятливих інституційних умов, що срияють розкриттю потенціалу та можливостей розв особистості.

До складу інфраструктури ринку входять:

1. Фінансово-кредитна інфраструктура — установи, які зай­маються акумуляцією тимчасово позичених грошових ресурсів і перетворюють їх на кредити, а саме: банки, фондові та валютні біржі, інвестиційні фонди та компанії, кредитні, страхові й гаран­тійні установи, кредитні спілки, фонди громадських об'єднань.

2. Організаційно-технічна інфраструктура — товарні біржі, торгові доми, лізингові компанії, асоціації підприємств, транспортні комунікації, засоби зв'язку. Деякі організаційні форми виконують функції загальної коор­динації ринкових зв'язків (асоціації, торгові палати), інші — є спеціальними державними органами (служби контролю за стан­дартами та цінами, податкові інспекції тощо).

3. Інформаційно-аналітична інфраструктура — інформацій­ні, консультативні, юридичні фірми, бізнес-центри і бізнес-інкубатори, аудиторські організації. Актуальну проблему створення ефективно діючої ринкової інфраструктури держава може вирішити через: підвищення якос­ті вже наявних інститутів посередництва; сприяння збільшенню кількості суб'єктів інфраструктури та урізноманітненню їхньої діяльності; сприяння формуванню інфраструктури, зорієнтованої спеціально на сектор малого та середнього бізнесу.

Розвиток підприємництва потребує створен­ня розвинутої системи інформаційно-кон­сультаційного забезпечення та інфраструк­тури, що підтримує її діяльність.

З метою створення ефективної системи підготовки, перепідго­товки та підвищення кваліфікації кадрів для підприємницької ді­яльності в межах системи державної підтримки бізнесу здійснює­ться цілий комплекс заходів. Держава сприяє розробленню навчальних планів, програм і методичних посібників для підготовки підприємців залежно від рівня їхньої базової підготовки, термінів навчання, для підви­щення кваліфікації вчителів та викладачів, використання держав­них телерадіоканалів для навчання широких верств населення основ підприємницької діяльності.