Тема 2. Суб’єкти бізнесу.

Згідно зі ст.2 Закону України "Про підприємництво" суб'єктами підприємницької діяльності в Україні можуть бути:

• громадяни України, інших держав, не обмежені законом у працездатності або дієздатності (фізичні особи);

• юридичні особи всіх форм власності, встановлених Законом України "Про власність".

Чинним законодавством України встановлений перелік суб'єктів, яким заборонено здійснювати підприємницьку діяльність. До таких категорій належать:

• військовослужбовці, працівники органів прокуратури, суду, державної безпеки, внутрішніх справ, державного арбітражу, державного нотаріату, а також органів державної влади і управління, які покликані здійснювати контроль за діяльністю підприємств;

• особи, яким суд заборонив займатися певною діяльністю. Вони не можуть бути зареєстровані як підприємці з правом здійснення відповідного виду діяльності до закінчення терміну, встановленого вироком суду;

• особи, які мають непогашену судимість за крадіжки, хабарництво та інші корисливі злочини. Вони також не можуть бути зареєстровані як підприємці, не можуть виступати співзасновниками підприємницької організації, а також займати в них керівні посади і посади, пов'язані з матеріальною відповідальністю.

Підприємництву доступні всі сфери економічної діяльності. Водночас для стабілізації функціонування економіки, контролю за безпекою суспільства і забезпечення державного бюджету регулярними доходами держава залишає за собою право регулювати або накладати заборону на окремі види підприємницької діяльності.

В Україні тільки державним підприємствам дозволена діяльність з виготовлення та реалізації наркотичних засобів; військової зброї та боєприпасів до неї; вибухових речовин; охорона об'єктів державної власності; виготовлення грошових знаків; проведення ломбардних операцій (крім державних підприємств, дозволяється також товариствам з повною відповідальністю).

Методом регулювання поширення підприємницької діяльності є здійснення її за спеціальним дозволом - ліцензією. Перелік видів діяльності, що підлягають ліцензуванню, а також перелік видів діяльності, підприємництво в яких не застосовується у зв'язку з вимогами до безпеки робіт та необхідністю централізації функцій управління, встановлюється Верховною Радою України за поданням Кабінету Міністрів України.

Ліцензія видається Кабінетом Міністрів України або уповноваженим ним органом у термін не більший за 30 днів з дня одержання заяви. Відмова у видачі ліцензії подається у той же термін і є актом письмової форми. Спори про відмову розглядає суд або арбітражний суд. Термін дії ліцензії визначається органом, що її видає відповідно до чинного законодавства України. Продовження терміну дії ліцензії здійснюється у порядку, встановленому для її одержання. Після припинення суб'єктом підприємництва своєї діяльності видана ліцензія втрачає свою силу.

Основним суб'єктом підприємницької діяльності виступає підприємець , взаємодіючий:

­ зі споживачем як основним його контрагентом;

­ з державою, що у різних ситуаціях може виступати у якості помічника або супротивника;

­ з найманими робітниками;

­ з партнерами по бізнесу.

Взаємодія підприємця або його представників із зовнішніми організаціями, партнерами, конкурентами, окремими групами споживачів, постачальниками, місцевими і центральними органами влади, податковими органами, митницею й іншими учасниками підприємницької діяльності вимагає дотримання установлених форм, норм і правил співробітництва.

Головною складовою співробітництва в сфері підприємництва є угода, тобто економіко-правова форма досягнення підприємницької мети. Угода розглядається як дія, спрямована на встановлення, зміну або припинення правовідносин юридичних або фізичних осіб в області підприємницької (господарської, комерційної тощо) діяльності. Угода — це будь-яка домовленість між підприємцями, в основі якої є комерційний інтерес. Результат угоди як процесу обміну — задоволення всіх учасників угоди, досягнення поставлених ними комерційних цілей або одержання в результаті обміну цінностями користі, вигоди.

Угода вважається укладеною відразу ж після підписання договору, зміст і форма якого залежать від напрямку і форми співробітництва партнерів.

Основними напрямками співробітництва можуть бути сфера виробничих відносин, сфера товарообміну, сфера торгівлі, сфера фінансових відносин.

У сфері виробничих відносин використовуються такі форми співробітництва, як організація спільних підприємств; організація змішаних підприємств; виробнича кооперація; лізинг; проектне фінансування; ліцензування; управління за контрактом; підрядне виробництво тощо.

Основними формами співробітництва в сфері товарообміну (зустрічна торгівля) є: бартер, бартерні операції; постачання; комерційна тріангуляція (бартерні операції, у яких беруть участь три і більше сторін).

У сфері торгівлі застосовуються наступні форми взаємин: звичайна угода; форвардна угода; угода про передачу інформації; угода про встановлення прямих виробничих зв'язків; угода спот; угода про експорт товару; угода про імпорт товару.

Взаємодія підприємців у сфері фінансових відносин в основному зводиться до факторингу і комерційного трансферту в залежності від сфери, у рамках якої здійснюються відносини підприємців (національна, міжнаціональна чи міжнародна).

Об'єктами підприємництва є, по-перше, інноваційна (дослідження, розробки, технічні послуги), по-друге, виробнича (випуск товарів і надання послуг), по-третє, торгово-посередницька діяльність.

Об'єктами підприємницької діяльності є також виготовлена продукція, виконана робота або надана послуга, тобто те, що може задовольнити будь-яку потребу і що пропонується на ринку для придбання, використання і споживання.

Як вже було зазначено, підприємництво, з однієї сторони виступає як процес організації виробництва товарів та послуг для задоволення постійно зростаючого попиту й одержання прибутку, а з другої сторони його можна розглядати як функцію управління цим процесом.

У конкурентній економіці враховуються не тільки зовнішні витрати (оплата рахунків постачальників і зарплата за тарифними угодами), але і внутрішні (потенційний доход від альтернативного використання капіталу — надання в оренду, позички тощо). Витрати при цьому розглядаються як плата, достатня, щоб зберегти за підприємцем фінансові, матеріальні і трудові ресурси. Вони включають і нормальний підприємницький доход. Тому, навіть мінімальний прибуток понад ці сукупні витрати забезпечує стабільне положення підприємства на ринку. Не зупиняє виробництво і тимчасова нерентабельність, якщо розміри збитку менше постійних витрат, на які доводиться йти незалежно від обсягу робіт (відсотки за колишніми позичками, утримування споруд, управлінського апарата і т.д.).

Доход разом із субвенціями (цільовим фінансуванням визначеного заходу) з бюджету і благодійних фондів забезпечують самоокупність, включення у витрати середнього підприємницького доходу – високу оплату менеджерів, а досягнення соціального ефекту – престиж у суспільстві і зниження комерційного ризику. Суспільні і релігійні організації створюють підприємства, що не розподіляють свій доход серед засновників у вигляді дивидендів, а використовують його для соціальних і благодійних цілей. У результаті вони звільняються від багатьох податків. Має місце і безприбуткове підприємництво, особливо в сфері екології, культури, охорони здоров'я, соціального забезпечення, освіти.

Таким чином, сучасне підприємництво не можна зводити до зусиль ізольованих приватних власників будь-якими засобами збільшити свій капітал. Сьогодні мова йде про висококваліфіковану і дуже інтенсивну працю розпорядників інтелектуальної і матеріальної власності із організації циклу.