94. Виникнення і суть реформізму. Ек-ні кон-цепції Е. Бронштейна, К. Каутського, Р. Гіль-фердінга.

У середині XIX ст., коли в кап-ому способі В від-бувались суттєві зміни і, як наслідок, загострюва-лись соц-­ні суперечності, виникали робітничі об'єднання, партії та рухи, Карл Маркс синтезув-ав соціалістичні ідеї і класичну ек-ну теорію в 1 ціле, намагаючись підвести наукову базу під вла-сну теорію класової боротьби. В основу його док-трини було покладено ідею докорінного знищен-ня кап-ого ладу і побудови но­вого, справедливо-го сус-ва без експлуатації, гноблення і насильст-ва. Ек-на й політична платформа побудови соціа-лістичного сус-ва, викладена К. Марксом та Ф. Енгельсом у «Маніфесті Комуністичної партії», передбачала революційне (деспотичне) скасува-ння інституту приватної власності, передачу її об'єктів у влас­ність сус-ва, створення планової, центрально-керованої ек-ки, встановлення соціа-лістичної форми розподілу сус-ого продукту. Ці ідеї набули надзвичайної популярності наприкінці XIX і особ­ливо на початку XX ст., що не тільки сприяло територіальному поширенню марксист-ської ідеології, а й забезпечило її суттєвий вплив на програми ін. партій і рухів. Марксизм став па-нівною ідеологією робітничого руху, знайшов ві-дображення в програмах соціал-демократичних партій. Майже всі робітничі партії Західної Євро-пи декларували як кінцеву мету робітничого руху — побудову соціалізму. Усупереч зусиллям рево-люційних марксистів об'єднати в межах її Інтер-націоналу робітничий рух в 1 силу і спрямувати його на боротьбу за скасування приватної Влас-ності та влади капіталу, він розпався на кілька напрямів, частина з яких зберегла ортодоксальну марксистську спрямованість, ін., що спиралася на профспілковий рух, формувалась на теорети-чних засадах соціал-реформізму.

Профспілки не виходили за межі ек-ної боротьби, що була спрямована не стільки проти кап-зму як такого, скільки на здо­буття конкретних соц-но-ек-них благ: підвищення зар-пл, поліпшення умов праці, збільшення зайнятості, удосконалення сис-ми соц-ого забезпечення та надання соц-них гарантій, скорочення робочого часу та ін. Саме через їхній вплив марксистську теорію революці-йної класової боротьби поступово починає витис-кати теорія еволюційно-реформістської зміни сис-­ми, ідея політики «соц-ого партнерства». Позбавлені радикаліз­му, ці ідеї здобувають під-тримку в робітничому середовищі, розу­міння ін. сус-них верств, а також починають впливати на марксизм, спричиняючи його еволюцію. Відтак виникають різнома­нітні трактування марксистсь-кої теорії аж до перегляду самої суті марксистсь-кої концепції, ревізії філософських, ек-них та по-лі­тичних основ учення, до пом'якшення радикалі-зму його революцій­них висновків. На цій основі виникають 2 течії марксизму — ор­тодоксальний марксизм і ревізіонізм. Соціал-реформісти, спри-йнявши основну ідею марксизму про побудову нового, соц-не справедливого сус-ва, не погоджу­вались з марксистською програмою революційної його побудови; ревізіоністи, навпаки, — форма-льно визнавали марксизм, були зго­дні з його ос-новними постулатами, але постійно піддавали критиці, уточнювали та переглядали окремі його ідеї.

Ревізіоністську течію в марксизмі, що сформував-лась наприкінці XIX ст., репрезентували лідери ії Інтернаціоналу: Карл Лібкнехт, Роза Люксембург, Дмитро Благоєв (ліве крило) та Едуард Бернште-йн, Карл Каутський, Рудольф Гільфердінг, Отто Бауер, Отто Шмідт (праве крило).

Родоначальником правого крила ревізіонізму став Е. Бернш­тейн (1850—1939), який 1899 р. Видав книжку «Передумови соціа­лізму і зав-ня соціал-демократії». Зміст її відображав нове ро-зу­міння суті робітничого руху, відмінності його но-вої програми, стра­тегії і тактики від марксистсь-ких. Доводить практичну непридатність обгрунто-ваної К. Марксом теорії в-сті, а відтак і теорій ці-ни, зар-пл, додаткової в-сті. заперечує постулат К. Маркса щодо абсолют­ного і відносного зубожі-ння пролетаріату за кап-зму, указуючи на нові те-нденції в ек-ому розв-ку сус-ва. Автор доводить, що з розвитком кап-зм зазнає глибокої трансфор-мації, створюю­ться умови для поліпшення якості життя, зростає сукупна частка до­ходів робітничо-го класу у ВНП. Він зосереджується на аналізі но-вих можливостей, які відкриває кап-зм, а саме: дальше поглиблення процесу усуспільнення В спеціалізації та кооперації; поділ праці, що ство-рює умови для корпоратизації; формування кор-поративних капіталів че­рез продаж акцій під-в, ін-вестування заощаджень; зростання можливості участі трудящих в управлінні В. Стверджує, що корпоратизований капітал є об'єктив­ною основою демократизації і соціалізації власності через її ак-ціонування. Критикуючи теоретико-ек-ні постула-ти марксистсь­кої теорії, переглядає основну ідею марксистського вчення — про необхідність рево-люційного перевороту як основної передумови побудови соціалістичного сус-ва. Він обґрунто­вує теорію «демократизації капіталу», яка повністю спростовує марксистську ідею революційного трансформування власності. Бернштейн уважає, що зав-ня усуспільнення власності можна вирі-шити еволюційним шляхом, без установлення диктатури пролетаріату. Цікавими були його під-ходи до проблем колоніалізму. Виправдовував колоніальну політику розвинених країн, наголо-шуючи на особливій місії цивілізованих народів, які прискорю­ють розв-к колоніально-залежних країн. Йому належить термін «колоніальний соці-алізм».

Важливим висновком Бернштейна, який катюго-рично не сприй­мали ортодоксальні марксисти, було твердження про те, що кому­нізм не є кінце-вою метою історичного розв-ку людства, а фор-ми віддаленого майбутнього непередбачувані. Від поглядів Бернштейна соціал-демократи «від-хрещувались» кількадесят років, але нині за ним усе більше визнають заслугу за­сновника теорії і політики соц-них реформ.

К. Каутський (1854—1938) у працях «Соц-на ре-волюція» (1902) та «Шлях до влади» (1909) обґ-рунтовує невідворотність епо­хи соц-ної револю-ції як об'єктивно зумовленого явища, підготовле-ного всім попереднім розв-ком людства. Монопо-лізація В як закономірний етап розв-ку кап-зму усуспільнює ек-ку і привносить до неї планове начало, а тому немає необхідності в практичних революційних діях та завоюванні влади зброй-ним шляхом, достатньо парламентських методів боро­тьби за контроль над ек-ною владою. Аналі-зуючи сучасні йому процеси — монополізацію В, імперіалізм як ек-ний переділ світу між союзами капіталіс­тів, колоніальну політику розвинених де-ржав, він стверджував, що ці явища є об'єктивни-ми і свідчать про поступальний розв-к сві­тової ек-ки, яка в перспективі стане картелізованою, поз-буде­ться міждержавних суперечностей. На цій «ультраімперіалістичній» стадії розв-ку кап-зму, коли великі галузеві монополії зіллють­ся в єди-ний всесвітній картель, виникнуть умови для пла-номірного регулювання госп-ва у світовому мас-штабі, що, власне, і озна­чатиме соц-ний перево-рот. Засуджував війну, виступав за мирне вирі-шення всіх проблем. Його теорія «ультраімперіа-лізму» закликала до реформіз­му як засобу сус-ної перебудови.

Р. Гільфердінг (1877—1941), соратник Каутсько-го, лідер і тео­ретик ІІ Інтернаціоналу. У своїх пра-цях, написаних в цілому з марк­систських позицій, зокрема у «Фінансовому капіталі» (1910), він ана-лізує головні зрушення, що відбулися в ек-ці та політиці ка­п-зму наприкінці XIX — поч. XX ст.: ви-никнення і розв-к си­с-ми кап-ого кредиту, поши-рення акціонерних товариств як особливої фор-ми монополізації капіталів, існування таких ек­-них явищ, як статутний та фіктивний капітал. І хо-ча в цій книжці проблема непримиренності класо-вих інтересів ставиться все ще дуже гостро, гли-бокий і всебічний аналіз фінансового капіталу дав авторові змогу зробити цілий ряд уточнень, що мали свідчити про об'єктивну неминучість змі-ни ек-ної ролі держави. Він уважав необхідним і об'єктивно обгрунтованим втручання держави у фінансову сферу з метою макроек-ого її впливу на цикліч­ність розв-ку ек-ки, запобігання кризо-вим явищам. Такий вплив створює передумови для сус-ого контро­лювання В, яке повністю зале-жить від грошово-фінан­сової сфери, а отже, дає можливість управляти розв-ком соц-ної сфери. З початком 1-ої світової війни Гільфердінг закликає до еволюційного, реформістського вирішення соц-но-ек-них проблем, посилаючись на те, що монополістичний ка­п-зм сам формує умови для ек-них трансформацій, для становлення ери «ор-ганізованого кап-зму».

У Гейдельберзькій програмі СДПН 1925 р., тео-ретичну частину якої написав Гільфердінг, марк-систській програмі революційної ек-ної перебудо-ви сус-ва протиставляється ідея свідомо­го фор-мування «ек-ної демократії» — основи соц-не спра­ведливого ладу.

Ідеї Бернштейна, Гільфердінга та Каутського за-цікавили не тіль­ки соціал-демократів, а й деяких марксистів. Так, у працях марксистів О. Бауера і К. Шмідта помітна еволюція їхніх поглядів від ра-ди­калізму до реформізму. Після перемоги рево-люції в Росії ревізіоністи відмежовуються від Жо-втневої революції, називаючи її помилкою, а її організаційні форми — реакційними.

Пізніше ревізіоністські доктрини трансформува-лись у реформі­стські і стали основою багатьох соціал-демократичних програм.