7. Позовна давність.

У ст.71 ЦК позовна давність визначається як строк для захисту права за позовом особи, право якої порушене. Словосполучення «позовна давність», з одного боку, відображає зв'язок з  формою захисту порушених прав (позов), а з другого — з тривалістю захисту права у часі (давність). Позовна форма захисту цивільних прав є основною формою їхнього захисту у суді, господарському і третейському суді. І хоч закон говорить про строки позовної давності, останні застосовуються і до цивільно-правових вимог, які не оформляються у вигляді позову, наприклад, по справах окремого провадження, при деяких інших формах захисту (товариським судом, профспілковим органом тощо).

За загальним правилом, норми про позовну давність поширю¬ються на всі цивільні правовідносини, у тому числі й на ті, що виникли з участю держави та її адміністративно-територіальних утворень як суб'єктів цивільних прав. Але у законі є й винятки з цього правила (ст.83 ЦК).

По-перше, позовна давність не поширюється на вимоги вкладників про видачу вкладів, внесених в кредитні установи (зокре¬ма, ощадний банк). Характер майнових відносин, які склалися між вкладниками і банком, визначає принципове положення про те, що вклад або частина його підлягають видачі в будь-який час на першу вимогу вкладника, зрозуміло, з урахуванням годин роботи установи банку. Але пред'явлення такої вимоги не означає, що суб'єктивне право вкладника порушене і вимагає захисту. Навпаки, це один із звичайних, нормальних способів розпорядження вкладом. Проте, якщо з яких-небудь причин банк відмовив у видачі вкладу, застосування позовної давності і в цьому випадку суперечило б суті кредитних відносин, що розглядають¬ся як безстрокові, не обмежені будь-якими часовими рамками.

По-друге, не поширюється давність і на вимоги, які випливають з порушення особистих немайнових прав, за винятками, прямо передбаченими законом. Особисті немайнові права, як правило, безстрокові для їх носія, тому не обмежуються у часі і можливості їх захисту у випадку порушення. Але для захисту честі й гідності громадян та організацій встановлено строк позовної давності в один рік (ст.7 ЦК).

По-третє, не поширюється давність на вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної життю або здоров'ю громадянина. Проте вимоги задовольняються не більш чим за три роки, що передують пред'явленню позову. Відсутність строків давності щодо таких вимог є гарантією для потерпілих. Останні мають право вимагати відшкодування заподіяної шкоди в будь-який час. Законодавчими актами можуть бути передбачені також й інші вимо¬ги, на які позовна давність не поширюється.

В проекті нового ЦК, крім зазначених вище вимог, на які позовна давність не поширюється, названо також вимоги власника або іншого володільця про усунення будь-яких порушень його права, хоча б ці порушення і не були поєднані з позбавленням володіння. Оскільки названі порушення мають триваючий характер, то постійно «відсувається» початковий момент перебігу позовної давності з кожним новим порушенням права власника або іншого володільця. Пропонується також не поширювати позовну давність на вимоги власника або інших осіб про визнання недійсними актів державних органів або актів органів місцевого самоврядування, якими порушуються права зазначених осіб щодо володіння, користування та розпорядження належним їм майном.

Сучасне цивільне законодавство передбачає два види строків позовної давності:

а) загальні;

 б) спеціальні.

Останні називають ще й скороченими, оскільки за чинним ЦК їх тривалість є меншою від тривалості загальної давності.

Загальний строк позовної давності встановлений тривалістю у три роки незалежно від того, хто подає позов: громадянин (фізична особа), юридична особа, держава тощо.

Спеціальні строки позовної давності встановлені законодавчими актами для окремих видів вимог. Отже, якщо для даного виду вимог не передбачено спеціального строку позовної давності, до неї повинен застосовуватися загальний строк.

Скорочені строки давності тривалістю шість місяців діють, зокрема, по таких вимогах (ч.2 ст.72 ЦК): а) про стягнення неустойки (штрафу, пені); б) про недоліки проданих речей (ст.237 ЦК); в) про явні недоліки у роботі, виконаній за договором підряду (п. З ч. І ст.343 ЦК); г) про недоліки у роботі, виконаній за договором побутового замовлення (ч. З ст.350 ЦК); д) що випливають з перевезення і пред'являються перевізниками до відправників, одержувачів або пасажирів (ч.2 ст.366 ЦК). До позовів про приховані недоліки у роботі, виконаній за договором підряду, застосовується скорочений строк давності в один рік, крім договорів підряду, які укладаються громадянами на спорудження будівель і споруд, для яких діє загальний трирічний строк позовної давності (ч. І ст.343 ЦК). Ще менші строки давності (двомісячні) встановлено для позовів, які випливають з договорів перевезення і пред'являються клієнтурою до перевізника (ч. І ст. 366 ЦК).

 У ст.6 ЦК визначені способи захисту цивільних прав та органи, що здійснюють примусовий захист прав громадян та юридичних осіб. Цивільне законодавство передбачає випадки, коли порушене суб'єктивне право може захищатися особистими односторонніми діями уповноваженої особи без звернення до ком¬петентного юрисдикційного органу. Це має місце, зокрема, при застосуванні уповноваженою  особою до правопорушника заходів (санкцій) оперативного характеру. З терміном «оперативність» асоціюється швидке, негайне реагування особи на порушення її права. Але сам оперативний захист здійснюється у певному порядку і в строки, встановлені законом або договором. Так, покупець за договором поставки може відмовитися від прийняття простроченої продукції, повідомивши про це постачальника, якщо інше не передбачено договором. Продукцію, відвантажену постачальником до одержання повідомлення покупця, останній зобов'язаний прийняти і оплатити (ч.2 ст.246 ЦК). Таким чином, застосування такого оперативного засобу впливу, як відмо¬ва покупця від простроченої продукції, допустиме за умови завчасного (до відвантаження продукції) повідомлення про це постачальника.

Важливу роль у захисті прав та інтересів учасників цивільних правовідносин відіграють претензійні строки. Суть претензійного порядку вирішення цивільно-правового спору полягає у тому, що особа, право якої порушене, звертається з претензією до зобов'язаної особи про добровільне задоволення вимог уповноваженого про визнання права, відновлення становища, яке існувало до порушення права, передачу речі, відшкодування збитків тощо. Претензійне врегулювання спорів між учасниками цивільно-правових зв'язків, засноване на добровільній і взаємній повазі інтересів сторін — найдоцільнішому способі усунення відхилень від нормального розвитку цивільного обороту.

ЦК містить кілька норм щодо порядку і строків пред'явлення претензій: а) у зв'язку з недоліками проданої речі (ст.ст. 235, 236); б) у зв'язку з недоліками у роботі, виконаній за договором побутового замовлення (ст.350); в) по перевезеннях (ст.365); г) щодо претензій кредиторів спадкодавця (ст.557).

За загальним правилом, пред'явлення претензій не обов'язкове по спорах, в яких обома учасниками (або хоча б одним з них) є громадянин (крім відносин по перевезеннях і наданню послуг зв'язку). І навпаки, у спорах, що виникають з цивільних відносин між організаціями, до пред'явлення позову обов'язково слід пред'явити претензію. Винятки з цього правила встановлюються законодавством в кожному окремому випадку (наприклад, ч.4 ст.6 ЦК). По деяких вимогах, зокрема тих, що виникають з перевезення, операцій по наданню послуг зв'язку, відносин по іноземному страхуванню тощо, діють певні строки і порядок пред'явлення та розгляду претензій.

Обов'язкове пред'явлення претензії перевізникові перед тим, як подати до нього позов, передбачено, зокрема, у відносинах, що випливають із перевезень. Претензії можуть пред'являтися протягом шести місяців, а претензії про сплату штрафів і премій — протягом 45 днів. Перевізник зобов'язаний розглянути заявлену претензію і повідомити заявника про задоволення чи її відхилення протягом трьох місяців, а щодо претензій по перевезеннях, здійснюваних перевізниками різних видів транспорту по одному документу, — протягом шести місяців і претензій про сплату штрафу або премії — протягом 45 днів (ст. 365 ЦК).

Якщо законодавством, яке регулює конкретний вид господарських правовідносин між юридичними особами, не встановлено окремого порядку і строків пред'явлення і розгляду претензій, то застосовуються загальні положення про досудове врегулювання спорів, передбачені ст.ст. 5—11 Господарсько процесуального кодексу України. Спір може бути переданий на вирішення господарського суду за умови дотримання сторонами встановленого для даної категорії спорів порядку їх досудового врегулювання. Разом з тим Господарський  процесуальний кодекс не зазначає строку, протягом якого одна юридична особа може пред'явити претензію до іншої. Очевидно, це можна зробити в межах, встановлених для певних вимог строків позовної давності. Претензія підлягає розгляду в місячний строк.

За проектом ЦК (ст.248) спеціальна позовна давність тривалістю в один рік буде передбачена для вимог: а) у зв'язку з недоліками проданого товару; б) про скасування договору дарування; в) щодо неналежної якості робіт, виконаних за договором підряду; г) що випливають із перевезення вантажу і деяких інших. На вимоги про визнання заперечуваного правочину недійсним і про застосування наслідків його недійсності, якщо він був вчинений під впливом насильства, погрози чи обману, позовна давність триватиме протягом п'яти років. У цьому разі перебіг позовної давності починатиметься від дня припинення насильства, погрози чи обману, під впливом яких був учинений правочин, або ж від дня, коли позивач довідався чи повинен був довідатися про ці обставини. Позовну давність тривалістю в десять років передбачається встановити для вимог про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину, що обчислюється від дня, коли почалося його виконання.

За чинним ЦК встановлені законом строки позовної давності та порядок їх обчислення не можуть бути змінені угодою сторін (ст.73), а суд, господарський  або третейський суд повинен при розгляді спору застосувати позовну давність незалежно від заяви сторін (ст.75). Ці категоричні правила слід було б переглянути і встановити (як це має місце у зарубіжному законодавстві), що за угодою сторін не допускається лише скорочення позовної давності, а суд застосовує її тільки за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення судом рішення.

Важливе значення має визначення початкового моменту перебігу позовної давності, оскільки від нього залежить і правильне вирахування строку давності і в кінцевому підсумку — захист порушеного матеріального права.

Перебіг загальної або спеціальної позовної давності починається з дня виникнення права на позов. За загальним правилом, воно виникає з дня, коли особа дізналась або повинна була дізнатись про порушення свого права. Винятки з цього правила встановлюються законодавчими актами (ст.76 ЦК). У визначенні моменту виникнення права на позов відображаються як об'єктивні, так і суб'єктивні моменти: об'єктивний — сам факт порушення права, суб'єктивний — особа дізналась або повинна була дізнатися про це порушення. З урахуванням особливостей конкретних правовідносин початок перебігу позовної давності може бути пов'язаний з різними юридичними фактами та їх оцінкою уповноваженою особою. Наприклад, ЦК України 1963 р. було встановлено, що строк договору безплатного користування майном, укладений між організаціями, не повинен перевищувати одного року, якщо відповідним законодавством не встановлено іншого. У випадку, коли такий договір укладено без зазначення строку і кожен з учасників не заявив про відмову, він вважається припиненим по закінченні року (ст. 325 ЦК). Тому перебіг строку позовної давності по позовах про повернення переданого у безоплатне користування майна починається з моменту припинення річного строку дії договору і неповернення користувачем майна власникові або органу оперативного управління. Саме в цей момент уповноважена особа повинна знати про порушення свого права. За зобов'язаннями з визначеним строком їх виконання перебіг позовної давності починається із закінченням строку виконання. У зобов'язаннях, в яких строк виконання не встановлено або визначено моментом витребування кредитора, останній може вимагати виконання, а боржник має право виконати зобов'язання в будь-який час. Якщо кредитор вимагає виконання зобов'язання, боржник зобов'язаний зробити це в семиденний строк за умови, що із закону, договору або змісту зобов'язання не випливає обов'язку негайного виконання (ст.165 ЦК). Початок перебігу строку позовної давності у подібних випадках повинен бути приурочений або до дня пред'явлення кредитором вимоги про виконання зобов'язання, якщо обов'язок негайного виконання випливає із закону, або договору чи змісту зобов'язання, чи до моменту закінчення семиденного строку, протягом якого боржник не виконав свого обов'язку по витребуванню кредитора. За регресними зобов'язаннями перебіг позовної давності починається від моменту виконання основного зобов'язання.

Відповідно до ст.249 ЦК для позовів, що випливають з договору поставки продукції неналежної якості, 6-місячний строк давності починається з дня встановлення покупцем у належному порядку недоліків поставленої продукції. Оскільки порушення умов про її якість має бути підтверджене актом приймання за якістю, складеним у належному порядку і в певні строки, початок перебігу позовної давності з таких умов приурочується або До дня складання акта, якщо останній складено своєчасно, або До дня, коли акт мав бути складений, — при несвоєчасному оформленні результатів отримання товарів за якістю