5. Політико-правові вчення Стаодавньої Греції. Погляди Гомера, Гесіода, Піфагора, Геракліта.
В античній Греції на рубежі II та І тисячоліть до н. Е.
Формуються суспільно-громадські центри, розвиваються політичні вчення. У розвитку
соціально-політичні вчення проходять три періоди: перший - охоплює IX-VI ст. До
н. Е., зв'язаний зі становленням державності Стародавньої Греції. Процеси
розвитку державності відображені у творчості Гомера, Гесіода, знаменитих
"семи мудреців", до яких належить Солон. Формуються філософські
погляди про державу в творах Піфагора і піфагорійців, Геракліта. Другий -
охоплює V - першу половину IV ст. До н. Е., зв'язаний з розквітом філософської
і політичної думки про державу в Стародавній Греції, що знайшло відображення в
ученні Демокріта, софістів, Сократа, Платона і Аристотеля. Третій період
охоплює другу половину ІV-ІІ ст. До н. Е. - період еллінізму. Початок занепаду державності
в Стародавній Греції, грецькі поліси підпадають під володіння Македонії, а
потім Риму.
Проблеми
державності в Стародавній Греції займають значне місце в ученнях філософів
Геракліта (близько 541-470 рр. До н. Е.), Демокріта із Абдер (близько 460-370
рр. До н. Е.), Піфагора з острова Сомоса (близько 580-500 рр. До н. Е.) Та ін.
Розвиваючи теорію держави і права, Геракліт вважав розумним правлінням
аристократію, Демокріт же розглядав політику як найважливіше мистецтво,
завданням якого - забезпечити спільні стабільні інтереси вільних громадян
поліса-держави. Убогість демократії має стільки ж переваг перед так званим
благополуччям громадян при царях, наскільки свобода краще рабства.
Одностайність і моральна солідарність вільних членів поліса-держави є
найважливіша і необхідна риса упорядкованої держави. Поліс - це спільна справа
всіх його вільних громадян. Держава-поліс втілює спільну справу громадян і
піклування про них, визначає суть і принципи прав і обов'язків громадян.
Державні справи є важливіші серед інших. Кожний повинен дбати про могутність і
міцність держави, про порядок та законність та ін.
Певний внесок у
розвиток державно-правових вчень зробили Піфагор (580—500 до н. Е.) І його
послідовники. Виходячи з того, що люди не можуть жити без управління,
піфагорійці висловлювалися проти демократичного устрою полісів, кращою формою
правління вважали аристократію, яка здійснює свою владу на підставі законів.
Запоруку порядку в державі прибічники цієї теорії вбачали у свідомому виконанні
всіма вимог законів, сутністю яких було встановлення або відновлення
справедливості.
Визначальну роль у світогляді піфагорійців відігравало їхнє вчення про числа.
Числа, на їхню думку, — це початок і сутність світу. Прагнучи виявити цифрові
(математичні) характеристики, притаманні моральним і політико-правовим явищам,
піфагорійці першими почали теоретично розробляти поняття "рівність",
надзвичайно важливе для розуміння ролі права як рівної міри нормування нерівних
відносин і поведінки нерівних індивідів. Па думку піфагорійців, справедливість
виражено у цифрі чотири, оскільки чотири — це перший квадрат (результат
множення цифри два на саму себе), а сутність справедливості полягає у
відплачуванні рівним за рівне. Під рівністю вони розуміли мінливу мірку для
кожного відповідного випадку, а не єдину мірку і загальний масштаб для всіх
випадків.
Міра й
належне — не середнє арифметичне і не найбільш поширене й типове, а найбільш
цінне. Тобто, міра має ціннісну природу, виходить із найціннішого в ієрархії
цінностей і відповідним чином орієнтує поведінку людей, регулює та оцінює їхні
відносини.
На думку Піфагора, після божества і демона слід найбільше поважати батьків і
закони, підкоряючись їм за переконанням, а не зовнішньо та удавано.
Законослухняність він уважав високою чеснотою, а самі закони — великою
цінністю. Найбільшим злом піфагорійці називали анархію (безвладдя),
відзначаючи, що людина, за своєю природою, не може обійтися без керівництва,
начальства і належного виховання. "Правителі, — підкреслював Піфагор, —
повинні бути людьми не тільки знаючими, а й гуманними".
В епосах Гомера і Гесіода, хоча і на міфологічній основі, починають розвиватися
певні правові та політичні ідеї. Так, в поемах Гомера, його життя і творчість
відносяться до VIII ст. До н.е., а описані в "Іліаді" та
"Одісеї" події — до XIII ст. До н.е., на яких пізніше виховувалася
вся Еліада, Зевс у морально-правовій площині виступає, як верховний заступник
загальної справедливості (діке), який суворо карає тих, хто творить насильство
і неправий суд. Порушення справедливості (діке) — не просто антигромадський,
але, перш за все, антибожественний акт, за який неминуче наступає божа кара.
Власне, закріплення у вказаних поемах суспільно-політичної ситуації та
ідеології тієї доби дає уявлення про праворозуміння того періоду. Цей період
(кінець II – початок I тисячоліття до н.е.), який називають "гомерівською
Грецією", характерний відсутністю держави і, відповідно, права у значенні
державного законодавства, але воно знає право у вигляді звичаю і справедливості
(теміс), знає принцип політичної та правової справедливості (діке). Вже в цей
період право і справедливість в уявленні греків, хоча і тісно пов'язані між
собою, але розрізняються навіть термінологічно. Справедливість (діке) —
безумовна основа і принцип права, як сформованого звичаю, звичаєвого права (теміс);
звичаєве ж право (теміс) є певною конкретизацією вічної справедливості (діке),
її присутності, прояву і дотримання між людьми. Хоча норми звичаєвого права не
були ще записані, проте дотримання цих правил було неухильним. У античних
греків уже в цей період, судячи з Гомерових поем, було сильно розвинуте
розуміння закону, пов'язане з поняттям справедливих і несправедливих діянь.
Ідея права і справедливого суспільно-політичного устрою набуває ще більшого
значення в поемах Гесіода, VII ст. До н.е., "Теогонія"
("Походження богів") і "Роботи і дні". У гесіодівській
інтерпретації, боги виступають носіями морально-правових принципів і сил. За
Гесіодом, правління Зевса знаменується встановленням основ справедливості,
законності і суспільного добробуту. Справедливість (діке) у Гесіода, як і
Гомера, протиставляється силі і насильству. В Гесіода вперше зустрічається
зародження двох понять, які проходять через всю давньогрецьку політичну та
правову думку, — поняття про право по природі, або природне право (фєсеї) і
поняття про право, встановлене людьми (номо), або поняття про природне і
позитивне право.
25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49
50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 Наверх ↑