52. Державно-правові погляди С. Булгакова, І. Ільїна

Сергій Булгаков прийшов до християнської віри і богословським заняттям післе занять правоведенням та політичної економії.

Розглядаючи історію православ'я в його взаєминах з державою, партіями і політичними режимами, Булгаков приходить до висновку, що, «взагалі, зв'язувати православ'я, яке є релігія свободи, з реакційними політичними прагненнями є волаючою суперечністю», яка знаходить для себе пояснення в історії, але не в догматизмі християнства. Той факт, що протягом довгих століть православ'я було пов'язане з монархією (як політичним режимом), яка «надавала незамінні послуги церкви, хоча і наносила їй важкі рани», обернувся зрештою історичною трагедією православ'я, що утілилася як в падінні Візантії, так і в сучасній Росії. І пояснюється це саме «порушенням рівноваги у відносинах церкви і держави». Православ'я володіє поряд властивостей, які мають важливість для його відношення до соціальної проблеми. Православ'ю не властиві ті завдання (функції) клерикалізму, які неминуче виявляються властивими «войовничому імперіалізму католицтва». Так званий католицький соціалізм неминуче є засобом для збереження і розширення впливу церковної організації з татом во розділу. Цей мотив майже відсутній в православ'ї, яке прагне розширити свій вплив тільки на душі.

Питання соціального християнства, по тлумаченню Булгакова, повинні існувати для православ'я в деякому відособленому вигляді – «самі по собі, як справа його власного самовизначення і його проповіді в світі».

Правові погляди С. Булгакова найкомпактніше викладені у статті «Про соціальний ідеал»  Він відкидає в корені як фальшивий світогляд ту позицію, яка заперечує роль правових гарантій і яка така характерна для «старих слов'янофілів». У марксизмі він бачить «спробу відривати мораль від соціальної політики, принісши першу в жертву останньої».

Формула справедливості: кожному – своє. Тим самим за кожною особою признається «сфера його виняткового права і панування». Природне право є «правове і соціальне долженствование, це ті ідеальні норми, яких в реальній дійсності немає, але які повинні бути і в ім'я свого об'єктивних долженствования заперечують право, що діє, і існуючий устрій життя. Критика має рацію і соціальних інститутів є невід'ємна і неусувна потреба людини, без цього зупинилася б і завмерла суспільне життя»

І.О. Ільїн вніс величезний внесок в історію філософії права та філософсько-правових вчень. І.О. Ільїн виступає як філософ права та правосвідомості природно-правової орієнтації, і, отже, всі його роботи можна віднести до філософсько-правового спрямування природно-правового напрямку. Ільїн розуміє правову моральність як об’єктивований, соціально реалізований абсолют високого циклу соціальної активності правової свідомості та із цих позицій оцінює право й державу вважає, що природне право та правосвідомість ідентифікують вічний аспект існування людини як моральної істоти. Центральним елементом природної правосвідомості є універсальні моральні норми. Їхня абсолютність і моральність ґрунтується на природі людини, що відрізняється від представників тваринного світу наявністю розуму й совісті. Звідси Ільїн робить висновок про духовну природуправа й, відповідно, правової свідомості. Не заперечуючи значимість позитивного права, Ільїн розглядає природне право як орієнтир для позитивного. Можливість позитивного права повніше реалізувати приписи  природного зумовлена рівнем, або по нашій термінології циклом соціальної активності правосвідомості, що завжди є конкретно-історичним та має конкретно-історичну специфіку. Ільїн розробляє оригінальне вчення про правосвідомість. У рамках вчення про правосвідомість Ільїн дає своє визначення поняття правосвідомості як "волі до права", як одночасного існування в людині моральної волі, здатності до самообмеження та до самодисципліни. Ільїн відзначає великий вплив приватної власності на правосвідомість. Він виділяє ознаки «здорової» правосвідомості, названі їм «аксіомами».