4.Політико-правова думка Стародавнього Китаю.

Розквіту політична думка в Давньому Китаї досягла в другій половині І тис. До н. Е. Найпомітніший серед ми­слителів — великий мораліст Конфуцій (551—479 до н. Е.), вчення якого назвали конфуціанство. Найдавнішим зі­бранням його афоризмів є трактат «Лунь юй». Чільне мі­сце у ньому посідає правитель-мудрець, який втілює до­сконалі знання ритуалу, культури, демонструє поваж­ність, м'якість і поступливість, вірність і відданість, по­вагу до старших, освіченість, чесноти, любов до людей і сумлінність, завжди дотримується справедливості, істи­ни, вірного шляху. Головне для нього — турбота про бла­го підданих, яких треба спершу нагодувати, а потім навчити, виховати у високій моральності. Концепція Конфуція містить засади «правильного державного упра­вління», конкретні поради правителям щодо завоювання довір'я народу, мистецтва комунікації; обґрунтовує стри­жневі принципи управління суспільством, забезпечення всезагального щастя. Вважаючи людей рівноправними від природи, Конфуцій ніколи не був демократом. Він вчив, що трудящих треба відмежовувати від панівної верстви, а жінок ставив значно нижче чоловіків. Йому не подобалося політичне управління за допомогою писаних законів. Він надавав перевагу управлінню на основі вдо­сконалення людської природи, а покарання закликав за­мінити вихованням.

Конфуціанство з II ст. До н. Е. До 913 р. Н. Е. Було офі­ційною ідеологією Китаю, хоч на ньому давньокитайська політична думка не замикалася.

Другу її течію — моїзм — заснував Мо Цзи (479— 400 до н. Е.). Однойменний трактат містив обґрунтування теорії виникнення держави, ідею федеративного устрою, принципи державного управління, пропозиції щодо ство­рення жорсткої адміністративної структури, концепцію поєднання заохочення і покарання як важеля державного адміністрування, політичну доктрину «всезагальної рів-новеликості» — казарменого рівноправ'я, започаткування егалітаризму (зрівнялівки) у соціально-політичних відно­синах.

Провідником третьої течії — легізму — був Шан Ян (400—338 до н. Е.). У трактаті «Шан цзюнь шу» він об­ґрунтовує державу як абсолютну інституцію, найвищу ме­ту і вінець діяльності людини, велетенську безжалісну ма­шину примусу, а право, закон — як найефективніший за­сіб досягнення такої мети. Головні риси закону — верхо­венство, універсальність, жорстокість, обов'язковість для всіх. Основні методи побудови держави (деспотичної) — матеріальне стимулювання власників, спрямованість їх на землеробство і скасування другорядних занять, «зрівнян­ня майна* (заохочення бідних до набуття власності, а ба­гатих — до добровільної передачі частини майна бідним), застосування нагород і покарань з перевагою покарань.

Четверта течія давньокитайської політичної думки — даосизм. Його постулати викладені напівлегендарним мислителем Лао Цзи в трактаті «Даоде цзінь» (III ст. До н. Е.). Згідно з ученням, Дао — найвищий (безликий) аб­солют. Держава, суспільство і людина — природна части­на Дао і космосу. Всі вони підпорядковуються законам вічності. Цивілізація та її надбання — це штучні утво­рення, що протистоять природному. Істинна мудрість — затворництво, відмова від усього штучного. Держава по­винна бути маленькою державою-селом, а народ — без­грамотним, що дасть змогу зробити головними методами державного управління «мудрість простоти», засновану не на знаннях, а на інтуїції та інертності адміністрації.