44. Теорії еліт

Теорія еліт поширилася наприкінці XIX - на поч XX ст. Засновниками були італійські вчені-політологи Г. Моска (1858-1941) і В. Парето (1848-1923). Сутність цієї теорії зводиться до того, що народ не здатний управляти суспільством.

Г. Моска демократію вважав утопією і твердив, що в усіх цивілізованих суспільствах виникає два класи; правителі й ті, ким управляють.  Головна ідея, висунута Мока,  полягає в тому, що в усіх суспільствах існують два класи: клас, який управляє, і клас, яким управляють. Перший клас завжди складає меншість суспільства. Він здійснює всі політичні функції, монополізує владу й користується притаманними їй привілеями, тоді як другий клас значно численніший управляється й регулюється першим.

Влада завжди перебувала й повинна перебувати в руках меншості. Коли вона переходить з одних рук в ін, то завжди переходить від однієї меншості до ін, але ніколи - від меншості до більшості. Вчений вважав, що найважливішою здатністю меншості є здатність до управління іншими людьми, а також матеріальне, моральне та інтелектуальне переважання над ними.

Моска виокремив дві тенденції у розвитку політичного класу, який пізніше назвав аристократичною і демократичною. Перша проявляється у прагненні політичного класу стати спадковим якщо не юридично, то фактично - шляхом відтворення на власній основі, а друга - в оновленні складу політичного класу за рахунок найбільш здібних до управління, активних представників нижчих верств суспільства.

Переважання аристократичної тенденції веде до закриття і кристалізації політичного класу, його виродження, що, в свою чергу, призводить до суспільного застою та активізує боротьбу нових соціальних сил за здобуття панівних позицій у суспільстві. Переважання демократичної тенденції упереджує дегенерацію пануючого класу, робить його здатним до ефективного керівництва суспільством. Найбільш бажаною для суспільства є рівновага між аристократичною і демократичною тенденціями, бо вона забезпечує як наступництво і стабільність у керівництві суспільством, так і якісне оновлення самого керівництва.

В. Парето стверджував, що політичне життя - це постійна боротьба еліт, зміна яких відбувається через насильство, що еліта виникає у трьох найбільш важливих сферах суспільного життя: економічній, політичній, інтелектуальній, де індивіди виокремлюються з середовища інших людей. Він обґрунтовував теорію конкуренції еліт.  Розподіл суспільства на еліту і загальну масу неминучий за Парето, адже люди мають неадекватні, різні індивідуальні здібності, що і проявляється у найрізноманітніших сферах суспільного життя. При цьому найбагатші верстви населення утворюють верхівку соціальної піраміди володіють багатством, а отже, і мають великий вплив на життя суспільства. Згідно з Парето сюди входять вій­ськова, релігійна, комерційна верхівки: це і є найвища група суспільства, його еліта. Що ж до бідніших і найбідніших груп, то вони утворюють основу піраміди. Еліта в Парето розділяється на правлячу і неправлячу. Правляча еліта складається з тих, хто чи прямо побічно, але досить ефективно бере участь у керуванні. Нижча страта в Парето має різні тлумачення. Іноді це еквівалент класу керованих, котрий включає і направляючу еліту, а іноді велику популяцію, з якої виключаються всі елітні шари, групи.

Р. Міхельс (1876-1936) застосував теорію еліт до політичних партій. Він вважав, що партії - як буржуазні, так і соціалістичні - антидемократизуються і депролетаризуються. Рядові члени партії, що нездатні самі управляти, вибирають своїх представників, які рано чи пізно відокремлюються від своїх рядових товаришів по партії та перетворюються на партійну еліту. Демократія в партії переходить в олігархію. У партійних елітах теж ведеться боротьба, що приводить до заміни одної партійної еліти іншою.

Міхельс заперечував закон циркуляції еліт, вважаючи, що еліта виступає як єдина згуртована сила, бо різні її групи мають спільний інтерес - збереження свого панівного становища.