3.Державно-правова думка Стародавньої Індії. (ідеї брахманізму, буддизму, політико-правові погляди у трактаті «Артхашастра»)

Духовні вчення народів, що населяли Індостан з сере­дини II тис. До н.е., були викладені у Ведах (знання), пі­зніше — у дхармасутрах (кодекси поведінки). Для Ведій­ського періоду характерні релігійно-філософська система поглядів на суспільство, державу й особу, виправдання кастового ладу як встановленого Богом. Вона обґрунто­вує панування космічного абсолюту — Брахмана, поділяє владу на духовну і світську (царську), подекуди форму­люючи вимоги до царів і посадових осіб, що можна вва­жати першоелементами теорії державного управління.

Всесиллю брахманізму протидіяв буддизм, поставив­ши в центр свого вчення проблему буття особистості, заперечення кастового поділу суспільства, проповідь рів­ності людей (крім рабів), ненасильство, потяг до респуб­ліканізму. Він заперечував брахманістські погляди на засоби завоювання і збереження влади як аморальні, жорстокі, егоїстичні. А те, що згодом стали називати по­літичним мистецтвом, політичною наукою, буддизм вва­жав другорядним. Сам Будда (Сіддхартха Гаутама (623— 544 до н. Е.), у Північній Індії його іменували Шак'я Муні) став засновником «науки про праведність».  У Давній Індії ще з II тис. Формувалися уявлення про управління господарством, військове мистецтво, зовніш­ню політику, форми і методи здійснення державної вла­ди, правила поведінки правителів і чиновників, організа­цію державного апарату, технологію судочинства тощо. Дотепер збереглася одна з праць — «Артхашастра» (IV ст. До н. Е.), авторство якої приписують міністрові Чанак'ї. У ній узагальнено попередні вчення про мис­тецтво державного управління і політики? Майже водно­час з нею постали філософські концепції Платона й Аристотеля, поширювалися ідеї Конфуція і Сократа, Демокрі-та і Геракліта, Горгія і Протагора, Сюнь Цзи і Будди. Саме IV ст. До н. Е. Можна вважати епохою зародження політології як самостійної галузі знань.

«Артхашастра», утверджуючи зачатки договірної те­орії держави, концепції природної нерівності людей, охоплює три групи проблем: 1) вимоги, цілі й завдання діяльності освіченого монарха; 2) функції державного управління, правової політики і законодавства; 3) питан­ня війни і миру, дипломатії і міжнародних відносин. Го­ловні її ідеї: політика вільна від моральних застережень і моральних стримань; авторитет Вед високий, але полі­тики не завжди повинні керуватися релігійно-догматич­ними настановами; політичні знання спираються на уза­гальнення і систематизацію історичного та емпіричного досвіду; особистість керується чотирма головними при­значеннями — дхармою (праведність), артхою (користь), камою (бажання) та мокшою (звільнення); загальне бла­го ніяк не пов'язане з інтересами особи і досягається су­млінним виконанням кожним своїх обов'язків; люди від природи недосконалі, тому необхідно широко застосову­вати данду (примус, покарання); цар — земний бог, бать­ко для підданих; держава виникає з того, що народ обирає першого царя і призначає йому відповідне утриман­ня за охорону миру і спокою, щоб вийти з первісного ста­ну хаосу.