35. Ідеї представників юридичного позитивізму Д. Остіна, Г. Кельзена

Правовий позитивізм Джона Остіна: право як наказ суверена.       Остін представляє так звану «імперативну теорію». Він розрізняє класи правил, до яких застосовує позитивістський тест на походження. У будь-якій політичній спільноті існує суверен (особа чи група осіб), якому підкоряються і який видає накази, обов'язкові для виконання. Такі накази суверена і є законами у строгому розумінні. Оскільки суверен не може створити систему наказів, яка б охоплювала всі можливі випадки, він надає повноваження особливим групам людей (суддям) витлумачувати конкретні випадки в світлі його базових наказів, що тягне за собою створення нових або перетлума-чення старих правил, з якими суверен може погодитися. В імперативній теорії право розглядається як наказ державного суверена. Характерно, що сам суверен стоїть вище від права, він нікому не підкоряється, він не зв'язує сам себе правом, він перебуває поза правом. Стосунки суверена з громадянами є спрямованими лише в один бік, зверху (від суверена) донизу (до всіх громадян, що слухаються наказів суверена). Зворотний зв'язок, зворотний вплив видається просто неможливим. Однолінійна структура наказу є тут визначальною. Бути юридично зобов'язаним означає бути адресатом певного загального наказу з боку суверена. Непокора тягне за собою застосування санкцій (покарання).

Імперативна теорія є досить простою і тому привабливою. Але вже у середині дев'ятнадцятого століття вона істотно застаріла, не кажучи вже про століття двадцяте.

У XX ст. Юридичний позитивізм поширювався в країнах Західної Європи у вигляді нормативізму, представником якого був австрійський юрист Ганс Кельзен, засновник "чистої" теорії права. Кельзен зазначав, що сама постановка проблеми сутності права є "метафізичним" питанням; розглядаючи його, наука втрачає свою об'єктивність, викривлює справжнє відображення правової дійсності. Якщо наука ставить перед собою мету з'ясувати сутність права, то вона зазвичай переходить у площину суб'єктивізму, займає ту чи ту ідеологічну позицію і з цієї позиції трактує право і визначає його соціальну роль. Право повинне бути деідеологізованим, надкласовим. Тільки в цьому випадку воно стане об'єктивним регулятором суспільних відносин і відповідатиме своєму призначенню.

У площині класичного позитивізму Кельзен розглядав право без взаємозв'язку з ін суспільними явищами. Право, за його вченням, слід розглядати тільки у прямому розумінні цього слова, як самостійну систему. Звідси він робив висновки, що завданням юриспруденції є дослідження нормативного порядку людських відносин.

Головним джерелом єдності й системності норм права є основна норма, що продукується людською свідомістю і є трансцендентально-логічною категорією пізнання. Завдяки основній нормі, а не якимсь зовнішнім силам чи інститутам, таким як Бог чи держава, будується вся система права, у якій одні правові норми випливають з інших. Зокрема, з основної норми випливає конституція, з якої, своєю чергою, випливають закони та інші нормативні акти. На останній сходинці системи права знаходяться індивідуальні норми, створювані судовими та управлінськими органами відповідно до правових ситуацій, що виникають. Кельзен зазначав, що завдяки цьому право перебуває в постійному розвитку та стає досконалішим.

Із цих же позицій підходив Кельзен до будови теорії держави, яку він розглядав як урегульовану, упорядковану нормативну систему примусу, систему відносин, де воля одних є мотивом поведінки для інших. Держава в його уявленні — це уособлення правопорядку, нормативний примусовий порядок людських відносин панування й підкорення.