Словник – довідник основних мовних термінів і понять

п/п

Термін

Пояснення

1

мова

– найважливіший засіб спілкування, формулювання, вираження й повідомлення думок, почуттів, волевиявлення;

– система матеріальних (за природою) й соціальних (за функціями) знаків, або елементів одиниць (засобів);

2

мовлення

– форма життя мови, добір і використання мовних одиниць у процесі спілкування. Мова і мовлення співвідносяться як загальне (мова) й часткове, конкретне (мовлення);

3

елементи мови

– звуки, морфеми, слова, словоформи, словосполучення, речення;

4

функції мови

– комунікативна (спілкування); пізнавальна (засіб відображення й пізнання дійсності, засіб знань); мислетворча й мислеоформлююча (засіб мислення й форма думки); номінативна (називання предметів, істот);експресивна (вираження емоцій і волі);естетична (здатна викликати естетичне задоволення, вид мистецтва);

5

слово

– основна найменша мовна одиниця для називання предметів, ознак, дій тощо;

6

ознака слова

– вільна відтворюваність, повторення, один наголос, звукова єдність, значення (лексичне, граматичне);

7

лексикологія

– наука про слова (лексикологія), їхні лексичні значення, про лексичну систему та їхній розвиток;

8

лексика

– система всіх слів даної мови;

9

пасивна

– рідковживані слова або такі, що вийшли з ужитку;

10

загальновживана

– якою користуються всі носії мови незалежно від професії, освіти, місця проживання;

11

розмовна

– використовується в повсякденному спілкуванні;

12

книжна

– властива писемній літературній мові, вживана в книгах;

13

офіційно-ділова

– вживана в документах;

14

наукова

– вживана в науковій літературі;

15

професійна

– вживана в професійній сфері;

16

східнослов’янська

– що успадкувала з мови Київської Русі;

17

власне українська

– що сформувалась в українській мові;

18

запозичена

– з інших споріднених і неспоріднених мов книжним (через книги) та усним шляхом;

19

нейтральна

– яка не виражає емоцій, оцінок, ставлення мовця;

20

експресивна

– яка виражає емоційно – оцінне ставлення мовця, має стилістичне забарвлення;

21

лексичне значення

– співвіднесеність слів із поняттями, предметами, речами; те, що слово називає; внутрішній зміст слова;

22

пряме значення слова

– безпосередньо спрямоване на предмет; позбавлене образності, первинне;

23

переносне значення

– виникло внаслідок перенесення назви на інший предмет за схожістю, функцією,, суміжністю ; надає текстові образності;

24

багатозначність

– властивість слова мати кілька значень: пряме (вихідне) й переносне (похідне);

25

синоніми

– слова, що означають одне поняття, але різні його відтінки, або відрізняються сферою використання;

26

омоніми

 слова, однакові за значенням, але різні за значенням: ключ (журавлів), ключ від хати, ключ (джерело); коса (дівчини), коса (косить);

27

омофони

– слова, що збігаються звучанням, але відрізняються написанням: на став (іменник з прийменником), настав (дієслово); на шию (іменник з прийменником), нашию (дієслово в майбут. часі);

28

омографи

– слова, що однаково пишуться, але мають різні значення та вимову: за́мок, замо́к; о́рган орга́н;

29

омоформи

– слова, що зберігають омонімічність тільки в одній формі: мила (прикметник), мила (дієслово у мин. часі), мила (іменник у род. відмінку); три (числівник), три (дієслово в наказ. способі);

30

антоніми

– слова з протилежним значенням: холод – тепло; день – ніч; зима – літо; любов – ненависть;

31

пароніми

– схожі за звучанням слова, що мають різне значення і відрізняються певними звуками: ефектний, ефективний; економний, економічний;

32

фразеологія

– розділ науки про мову, який вивчає усталені словосполучення та вирази, що мають цілісне, здебільшого переносне значення: замилювати очі; байдики бити;пекти раків; притча во язицех; чим багаті, тим і раді;

33

лексикографія

– принципи й правила укладання словників;

34

словник

– зібрання слів, упорядкованих за алфавітом і певними критеріями добору;

35

орфоепічний

– подає норми літературної вимови й наголосу;

36

орфографічний

– фіксує правильне написання слів;

37

перекладний

– подає переклади слів з однієї мови на іншу; термінологічний містить у собі систему термінів певної галузі;

38

тлумачний

– розкриває лексичне значення слів і їхні відтінки;

39

іншомовних слів

– вказує, звідки запозичене слово і яке його значення;

40

фонетика

– розділ науки про мову, в якому вивчаються й описуються мовні звуки, їх класифікація й зміни в процесі мовного розвитку; фонетика встановлює фонетичні закони даної мови й нормує літературну вимову: система звуків, наголос, інтонація;

41

голосні звуки

– звуки, що вимовляються за участю голосу й мають вільну артикуляцію (творення);

42

приголосні звуки

– звукам, що творяться з перешкодами на шляху видихання повітря, мають напружену артикуляцію

43

буква

– графічне зображення звука;

44

букви і звуки

– співвідносяться: або прямо, або одна буква, або коли одному звукові відповідає коли одному звукові відповідають дві букви дж, дз (джміль, ґудзь) чи кільком звукам - одна буква щ – (штш);

45

орфоепія

– розділ фонетики, що встановлює норми вимови звуків та інтонування висловлювань;

46

наголос

– вимова одного із складів слова з більшою силою голосу – виділення складу голосом;

47

інтонація, інтонування

– тон і сила голосу, що увиразнюють висловлення, оформляють в реченні розповідні, питальні, окличні, передають відтінки значень;

48

Морфологія

– розділ граматики, в якому вивчаються будова слова, словотвір і частини мови;

49

Будова слова

– склад слова з лексично і граматично значущих частин;

50

морфема

– найменша значуща частина слова (при–міт-ка, поет, поет-ес-а);

51

основа слова

– частина слова, що виражає його лексичне значення;

52

основа непохідна

– основа, яка не поділяється на інші морфеми;

53

закінчення

– змінна частина слова, що служить для творення граматичних форм у реченні;

54

корінь

– спільна частина споріднених слів, яка виражає їх загальне лексичне значення;

55

суфікс

– частина похідної основи , що стоїть після кореня і служить для утворення нових граматичних форм і слів;

56

префікс

– частина похідної основи , що стоїть перед коренем і служить для утворення нових граматичних форм і слів;

57

способи словотворення

– вживані засоби творення нових слів: морфологічні (суфіксальний, префіксальний, суфіксально-префіксальний, основоскладання, абревіація); неморфологічні (перехід однієї частини мови в іншу, зрощення словосполучень, переосмислення слів);

58

словотвірний аналіз

– пошук твірної , тобто найближчої до аналізованого слова, основи; після цього – відтворення всього твірного ланцюжка аж до спільного кореня(річниця <––річний <––рік);

59

Частини мови

– основні лексико-граматичні розряди (або класи) слів, що об’єднуються за спільним граматичним значенням і за функцією;

60

самостійні частини мови

– частини мови, що мають лексичне значення і виконують функцію членів речення(іменник, дієслово, прикметник, прислівник, числівник, займенник);

61

службові частини мови

– частини мови, які виконують службову функцію як показники відношень між словами (прийменник), засоби зв’язку між словами і реченнями (сполучник); надання відтінків словам і реченням (частки); вигук не виконує подібної службової функції, а виражає почуття, емоції, вольові реакції, звукові уявлення;

62

іменник

– самостійна частина мови, що виражає узагальн66ену предметність ( назви конкретних і абстрактних понять, істот і неістот, власні й загальні); має граматичні значення роду, числа й відмінка; відповідає на питання хто? що?; виконує функцію підмета, іменної частини присудка, означення додатка й обставини;

63

дієслово

– самостійна частина мови, що виражає дію або стан предмета; має граматичні значення: часу, виду, способу, перехідності/неперехідності, стану, особи, числа; відповідає на питання що робить? що робиться? виконує функцію підмета (інфінітив),присудка, додатка, означення;

64

неозначена і незмінна форма дієслова – інфінітив

– форма дієслова, що має граматичні значення перехідності/ неперехідності і виду, відповідає лише на питання що робити?

65

дієприкметник

– змінна дієслівна форма, що називає ознаку предмета за дією, поєднуючи лексичні й граматичні значення дієслова й прикметника (значення дієслова: час, вид, стан; значення прикметника: рід, число, відмінок, прикметникові функції у реченні);

66

дієприслівник

– незмінювана дієслівна форма, яка, поєднуючи значення дієслова й прислівника, або називає додаткову дію або характеризує, як прислівник, основу (значення дієслова: час, вид, перехідність/ неперехідність; значення прислівника: незмінність, синтаксична роль обставини);

67

прислівник

– самостійна частина мови, що характеризує дію, стан чи ознаку предмета; граматично незмінна; відповідає на питання як? коли? де? чому? з якою метою?; виконує функцію обставини;

68

займенник

– самостійна частина мови, що вказує на предмет, ознаку, кількість, не називаючи їх; виконує функції, співвідносні з відповідними функціями тих слів, замість яких уживається;

69

числівник

– самостійна частина мови, яка називає кількість предметів або їх порядок при лічбі; відповідає на питання який? котрий?; поєднаний разом з іменником у кількісне словосполучення, виконує функцію будь – якого члена речення; порядковий числівник – функцію означення;

70

прийменник

– службова частина мови, що вказує на відношення (зв’язки) між словами в реченні та уточнює граматичні значення іменників;

71

сполучник

– службова частина мови, що поєднує члени речення і частини складного речення засобами сурядного чи підрядного зв’язку;

72

частка

– службова частина мови, що надає окремим словам і реченням смислових чи емоційних відтінків у словотворенні й при передачі в реченні значень вказівних, підсилювальних, видільних, заперечних, стверджувальних, питальних, спонукальних;

73

вигук

– слово, що належить до особливого граматичного класу, не є повнозначною, ні службовою частиною мови, виражає різні емоції й почуття, звуконаслідування, спонукання; може виконувати в тексті функцію еквівалента речення;

74

синтаксис

– розділ граматики , що вивчає будову і зміст синтаксичних одиниць – словосполучень і речень, описує властиві їм синтаксичні зв’язки, визначає члени речення, подає класифікації синтаксичних одиниць, встановлює основні характеристики тексту, в якому функціонують словосполучення і речення;

75

зв’язок підрядності

– зв’язок, що виникає при підряд куванні одного слова чи речення іншому слову чи реченню;

76

узгодження

– вид підрядного зв’язку, при якому слова в словосполученні пов’язані способом підпорядкування залежного слова головному в роді, числі й відмінку;

77

прилягання

– вид підрядного зв’язку, при якому зберігається змістова залежність між словами в словосполученні, але відсутні її формальні показники;

78

словосполучення

– синтаксична одиниця, що складається, як правило, з двох слів, пов’язаних підрядним зв’язком; функціонує у реченні як його складова частина, але може становити і назву окремого поняття;

79

речення

– граматично й інтонаційно оформлена синтаксична одиниця, що формує, виражає думки і служить засобом їх обміну (комунікації);

80

просте речення

– речення, в якому відображені одна подія, факт, повідомлення у формі одного діяча і його дії (чи тільки у формі назви предмета думки);

81

односкладне речення

– просте речення, в якому названо лише предмет думки як один головний член;

82

називне речення

– односкладне речення, в якому лише стверджується існуванням предмета, явища без вказівки на його дію;

83

безособове речення

– односкладне речення, в якому названо лише дію уявного або стан неіснуючого діяча (стан природи);

84

двоскладне речення

– синтаксична конструкція, що має два основні члени речення: підмет і присудок;

85

поширене просте речення

– речення, що має головні й другорядні члени;

86

ускладнення структури простого речення

– таке поширення речень, при якому ускладнюється його зміст і форма (засобами вставних слів і речень, звертань);

87

підмет

– головний член речення, назва діяча як предмета думки (хто? що?);

88

присудок

– головний член речення, назва дії або стану діяча як предмета думки (що робить? що робиться?), а також його головна для промовця ознака (хто (що) є діяч?);

89

додаток

– другорядний член речення, який виступає у реченні переважно як об’єкт дії, виражений іменником у непрямих відмінках або частинами мови, що виступають у його ролі;

90

означення

– другорядний член речення, який виступає у реченні як ознака діяча – підмета, додатка чи обставини;

91

обставина

– другорядний член речення, який виступає у реченні у ролі виразника обставин, за яких відбувається взаємодія між підметом – діячем і присудком (час, місце, причина, умова, мета та ін.);

92

однорідні члени речення

– члени речення, які перебувають в одній синтаксичній позиції, виконують функцію одного члена речення (однорідні підмети, присудки, означення, додатки, обставини);

93

відокремлені члени речення

– члени речення, які ускладнюють граматично елементарне речення, виникають при зміні типової позиції в реченні (відокремлені означення), при уточненні додатків і обставин, можуть виступати у формі зворотів (дієприкметникового, дієприслівникового), прикладки;

94

вставні слова, словосполучення, речення

– компоненти речення, що виводяться за склад членів речення, ускладнюють його, поширюючи його зміст;

95

звертання

– компоненти речення, що є адресатом, до якого звертається мовець, спонукаючи до дії, або повідомляючи йому свої думки, наміри, мрії;

96

складне речення

– речення, в якому відображено кілька подій, складається з кількох висловлень, які виступають як складові частини одного речення;

97

складносурядне речення

– складне речення з формально рівноправними складовими частинами, кожна з яких є реченням із повною граматичною основою;

98

складнопідрядне речення

– складне речення, в якому є одне головне і одне або кілька підрядних, граматично й за змістом залежних від головного;

99

безсполучникове складне речення

– складне речення з граматично й за змістом рівноправними чи нерівноправними частинами (складовими реченнями), що з’єднуються без сполучників і сполучних слів;

100

текст

– складне синтаксичне ціле, цілісний уривок мовлення, що має ознаки змістового й синтаксичного зв’язку між реченнями й абзацами;

101

стилістика української мови

– система стилів і стилістичних засобів української мови, а також мовознавча наука, що їх вивчає;

102

стиль

– різновид літературної мови, що обслуговує певну сферу суспільно – виробничої діяльності мовців, систему понять і відношень у цій сфері. Кожний стиль, маючи і нейтральні загальновживані мовні одиниці, характеризується своїми мовними одиницями, що сприймаються ловцями як ознака (особливість) даного стилю і називаються стилістичними засобами. Роль стилістичних засобів можуть виконувати одиниці всіх рівнів мови, якщо вони у зіставленні з нейтральними набувають забарвлення: звуки, морфеми (наприклад, суфікси здрібнілості, згрубілості), слова, словосполучення, типи речень;

103

стилістична норма

– доцільність використання слова у межах стилю в текстах певного жанру відповідно до теми, ідеї, комунікативної настанови мовця.