1.3. Історія розвитку українського народного взуття

Українське чоловіче взуття. Універсальним народним взуттям в українських чоловічих костюмах здавна були постоли (ходаки, морщениці) із свинячої або сиром’ятної шкіри, майже аналогічні давньоруським. Виняток становило Полісся, де носили звичайні личаки, схожі на російські або білоруські (рис. 1.19, 1). Постоли були особливо зручні в гірських районах, де замінювали чоботи. Серед них зустрічалися варіанти з округлими незшитими носками, які лише зморщували в намоченому вигляді (рис. 1.19, 2), а також зашиті спереду і з загнутими догори носками (рис. 1.19, 3, 4), які були характерні для Закарпаття.

Поряд з постолами майже таким самим загальновживаним чоловічим взуттям були чоботи. Як щоденне взуття їх повсюдно використовувало лише міське населення, панівні верстви суспільства і козаки. Як святкове і вихідне взуття, чоботи досить широко (за винятком Закарпаття) носили й селяни.

Розповсюджено, в основному, було два типи чобіт: більш м’які, кольорові, із сап’яну - як вихідне взуття дворянства, козацької старшини й рідше запорізького козацтва (рис. 1.19, 5); грубіші, з цупкими халявами, переважно чорні чоботи у міського населення, панівних верств суспільства, козаків - як повсякденне, а в народній масі - як народне взуття (рис. 1.19, 6). Чоботи були невисокими, нижче колін, і зверху обов’язково прикривались напущеними шароварами. Як правило, підбори українських чобіт були плоскі, невисокі й здебільшого підбиті металевими підківками. Носки - видовжено-округлої форми (в запорізьких козаків дещо загнуті догори за східними зразками). Чобіт складався із зшитих поміж собою головки й халяви, до того ж халява мала шов не ззаду, а з зовнішнього боку.

Постоли взували на босу ногу або поверх онуч, але найбільш поширені були капці-онучі (іноді шерстяні), що досягали середини литки. Обмотані навколо гомілки високо до самого коліна онучі носили тільки у північних українських землях під личаки. У гірських районах Закарпаття побутували ще й шиті суконні короткі, до литок, панчохи-“капчури”, в які заправляли штани (рис. 1.19, 7). Такі панчохи мали найчастіше червоний колір. Оз­доблювали їх тканим візерунком або вишивкою. Значна частина українських селян, які зазнавали найважчої кріпацької залежності й жорстокої експлуатації з боку

 Рис. 1.19 - Конструкції українського народного (чоловічого і жіночого) взуття

польсько-литовських феодалів та місцевих багатіїв, не мала коштів на придбання взуття і протягом усього літа ходила босоніж.

Крім взуття, особливу популярність в українському одязі мав широкий шкіряний черес (пояс), який виготовляли із товстої шкіри, зігнувши вздовж навпіл так, щоб згин був унизу. Вгорі його зшивали, за винятком хіба що тих проміжків, де утворювали кишені. Завширшки пояс був від 25 до 30 см (нерідко його доводилося вирізати під пахвами). Дуже важкий черес часто підтримували ще й двома мідними ланцюжками, перекинутими через плечі. Застібали його спереду кількома (від 3 до 5) пришитими до нього ремінцями з пряжками, оздоблювали металевими накладками й тисненням. До череса ще прикріплювали кільця, короткі ланцюжки й гаплики, на які підвішували гаманці, люльки, кресала, ніж тощо. Запорізькі козаки використовували черес як патронташ, іноді пов’язували його через плече.

На рис. 1.19 представлені також конструкції взуття, яке носили в різних регіонах України: чоловічі чоботи-“пришви” (8) з чорної шкіри (Харківщина); чоловічі чоботи-”витяжки” (9) з низько відрізаними халявами або “чирики” (Полтавщина); чоловічі постоли (10), орнаментовані тисненням та оздоблені металом (Західне Закарпаття); чоловічі морщені постоли (11), взуті на сукняні “капчури” (Східне Закарпаття); чоловічі личаки прямого плетіння (12), одягалися на полотняні онучі (Чернігівщина); чоловічі чоботи-“бутилки” (13) з твердими блискучими халявами (Донеччина); чоловічі шкіряні чоботи (14) жовтого кольору оздоблені орнаментом (Львівщина); чоловічі кольорові (15) сап’янові весільні чоботи (Слобожанщина); чоловічі весільні полотняні онучі (16), на які взували плетені постоли (Західне Полісся); чоловічі онучі та личаки для весілля (17), які прив’язували плетеними з конопель шнурками-“волоками” (Західне Полісся); чоловічі весільні онучі (18), нарізані із старої сорочки, та личаки, прив’язані плетеними шнурками-“волоками” (Західна Волинь); чоловічі весільні ритуальні шкіряні постоли (19) з “волоками”, з гострими піднятими догори носками і оздоблені тисненим візерунком (Коломийське Покуття); чоловічі постоли з білої вовни (20) та вишиті вгорі шкарпетки-“капчури” (Закарпатська Гуцульщина); чоловічі весільні чоботи (21) з високими халявами (Буковина); чоловічі весільні чоботи (22) з високими халявами, зібраними до стопи (Городенківське Покуття, Івано-Франківська область).

Українське жіноче взуття обмежувалося трьома основними видами: постолами, чобітьми і туфлями. Постоли - найбільш поширені серед трудового народу, були особливо характерні для гірських районів Карпат. Від чоловічих нічим не відрізнялися. На Закарпатті до них надівали короткі, до литок, шерстяні панчохи-“капчури”. Чоботи, здебільшого чорні, у своєму щоденному народному варіанті також цілком повторювали чоловічі. Дещо відрізнялися лише нарядні сап’янці, пошиті з чорної шкіри. Вони мали високі (5-6 см) каблуки, підбиті мідними підківками, а в заможних колах - ще й виведені на задниках кольорові візерунки (рис. 1.19, 23).

Власне жіночим взуттям були тільки туфлі, які побутували переважно серед багатих верств суспільства (рис. 1.19, 24, 25). Шили їх з шкіри (рідше із сукна й оксамиту) у формі сучасних полуботинків із загостреними носками, на середніх каблуках. Туфлі взували, як на босу ногу, так і на шерстяні короткі, до колін, пошиті панчохи. У північних українських землях селянки носили личаки з онучами. Звичай ходити босоніж серед жінок з народу був більше поширеніший, ніж у чоловіків.

До черевиків надівали панчохи, часто вишиті зірочками біля щиколотки (у гуцулок панчохи-“капчури”). Крім того, гуцулки носили доколінниці або поколінниці з білого сукна, якими обмотували ногу, залишаючи ступню відкритою. Онучі гуцули виробляли з червоного сукна.

На задниках жіночих чобіт (рис. 1.19, 28, 29, 32) простро­чувалися спіральні завитки. В середині ХІХ ст. зафіксовано носіння чобіт без підборів. У той час українці почали переходити на носіння чобіт на цвяхах. До того ж носили так зване виворітне взуття - з підошвою пришитою, а не прибитою. У чоботах на підошвах настилали шар соломи (устілку), а ноги обгортали онучами. Валяне взуття в Україні - явище дуже пізнє (початок ХХ ст.). На рис. 1.19 також представлені види взуття, яке носили жінки у різних регіонах України: жіночі постоли (26), орнаментовані тисненням та оздоблені металом (Західне Закарпаття); жіночі черевики чорного кольору (27) з зеленими шнурками (Полтавщина); жіночі зелено-чорні чоботи - “чорнобривці” (28), з вистроченими закаблуками та мідними підківками на високих “корках” (Дніпропетровщина); руді жіночі чоботи (29) з орнаментованими закаблуками, постоли (30) шкіряні на ремінцях (Поділля); жіночі орнаментовані чоботи - “сап’янці” (31), жовто-коричневого кольору (Полтавщина); жіночі високі шкіряні черевики (32) з червоними шнурками (Донеччина); жіночі шкіряні морщені постоли (33), одягнуті на плетені вовняні орнаментовані білими нитками “капчури” (Східне Закарпаття); жіночі шкіряні черевики жовтого кольору (34), на ґудзиках, красиво орнаментовані (Буковина); жіночі чоботи - “чорнобривці” (35), чорно-жовтого кольору, з орнаментованими закаблуками (Харківщина); жіночі оригінальної форми постоли з пряжками (36), взуті на білі онучі (Львівщина); жіночі личаки прямого плетіння (37), взуті на полотняні онучі (Чернігівщина); жіночі весільні плетені з кольорової вовни (переважно червоної) шкарпетки-“капчури”, поверх яких взували святкові постоли (38) з гострими піднятими догори носками і оздоблені тисненим візерунком (Коломийське Покуття); жіночі весільні онучі з вибіленого полотна та постоли (39), сплетені з дубового “полосся”. Постоли кріпили на ногах шнурками з льону чи конопель - “волоками” (Західне Полісся).