2.      Етапи становлення та розвитку фінансової науки.

У XV ст. з остаточним відокремленням політичної економії від філософії фінансова наука розглядалася як складова економічної науки, що продовжувалося до XVIII ст.

Термін "фінанси", що у перекладі з латинської мови означає "платіж", використовувався з метою розкриття механізму мобілізації матеріальних і фінансових ресурсів для потреб утримання монархів, державних структур та оборони країни. Для цього безконтрольно вводилися податки, різні збори і платежі. З розвитком торгівлі термін "фінанси" використовували для позначення платежів (внесків), які здійснювалися на користь держави.

Безпосередньо у науковий обіг термін "фінанси" ввів французький вчений і політик Жан Боден у 1577 р. у праці "Шість книг про республіку" для виділення сукупності ресурсів, необхідних для задоволення потреб держави. Опублікування його праці "Фінансові нерви держави" (1577 р.) пов'язують із початком фінансової науки, а тому здобутки Бодена у справі розвитку фінансової науки порівнюють зі здобутками А. Сміта у сфері розвитку політичної економії.

Цього часу з'являються досить ґрунтовні роботи з фінансів італійських учених Ф. Петрарки, Бернадо, Дж. Баторо, Н. Макіавелі та інших. Цьому сприяв розвиток італійських міських республік та розвиток наукової думки під впливом раннього Ренесансу. Проте ця література більшою мірою мала практичний характер.

У XVII столітті значний внесок у розвиток фінансової науки зробили англійські вчені Т. Мен, Дж. Локк, Т. Гоббс. Основні їхні праці присвячені проблемам оподаткування. Більшість цих учених була прихильниками ідеї непрямого оподаткування, пропагувала спрощення існуючої і побудову нової системи податків на раціональних засадах.

У другій половині XVII століття була оприлюднена відома праця Вільяма Петті "Трактат про податки і збори". В. Петті вперше дає наукові трактування про багатство держави, значення грошей в економіці та методи їх використання, про ціну речей, яка визначається кількістю часу, затраченого на їх виробництво. Досить вагомий внесок у розвиток фінансової науки в XVII—XVIII століттях зробили німецькі вчені-фінансисти: Л. фон Секондорф, Ф. Юсті, І. Зоннефельд. Вони належали до представників німецької школи камералістики, значну увагу приділяли системі управління фінансами, взаємозв'язку фінансів із народним господарством та залежності рівня добробуту населення від платоспроможності щодо податків.

В 1746 році Ф. Юсті видає свою основну працю "Система фінансового господарства", в якій вперше системно були викладені основні положення фінансової науки. З огляду на це деякі вчені — послідовники Ф. Юсті вважають його батьком фінансової науки.

Наприкінці XVIII століття спостерігається повне пожвавлення розвитку фінансової науки. Цьому сприяли нові наукові відкриття в галузях філософії, політичної економії, права, державного управління. Відбувалися докорінні перетворення в економіці та політиці. Цього часу широкого визнання досягають ідеї Монтеск'є, Ж. Руссо, Д. Дідро, Д. Канта. Цього часу на найбільшу увагу заслуговують теоретичні постулати в галузі фінансової науки французьких вчених-фізіократів Ф. Кене, А. Тюрго, О. Мірабо. Ідеї фізіократів про справедливе оподаткування, про джерела доходів, про розмір участі кожного громадянина у витратах держави мали прихильників і послідовників у багатьох європейських країнах протягом значного проміжку часу. Основна ідея фізіократів у фінансовій науці ґрунтувалася на тому, що лише земля дає чистий дохід, а тому держава може одержувати дохід у формі податку на землю.

Помилковість цього теоретичного положення нині очевидна, проте фізіократи найглибше дослідили взаємозв'язок фінансів і матеріального виробництва. Заслуги фізіократів у фінансовій науці полягають також у тому, що глава цієї школи Ф. Кене розробив знамениту економічну таблицю, де чітко проглядається схема взаємозв'язку фінансів, їхньої ролі в процесі суспільного відтворення, тобто процесі створення та використання суспільного продукту. Очевидно, що цей процес може відбуватися лише шляхом створення й використання фондів фінансових ресурсів. Проте найзначнішим внеском фізіократів у розвиток фінансової науки є те, що вони своєю нищівною критикою наявної тоді фінансової системи вплинули на розвиток класичної школи політичної економії.

Під час становлення політичної економії як науки фінансова наука в працях найвидатніших її представників не виділяється в окрему науку. Так, А. Сміт навіть не застосовує терміна "фінанси", проте включає, на відміну від усіх своїх попередників, до джерел багатства нації три джерела — землю, працю й капітал. Такий підхід дав змогу створити для фінансової науки міцне економічне підґрунтя, оскільки капітал, будучи джерелом багатства, створює фінансові умови функціонування економіки, забезпечуючи її фінансовими ресурсами.

Заслугою А. Сміта є також обґрунтування поділу державних витрат на загальнодержавні та місцеві, а також розробка принципів оподаткування, згідно з якими:

податки повинні сплачувати всі відповідно до одержаних доходів;

податки повинні бути визначені завчасно, податок повинен сплачуватися в зручний для платника час, стягнення податків повинно бути дешевим.

Ці положення не втратили своєї актуальності й понині. Проте заслуговують на увагу погляди А. Сміта щодо обмеження підприємницької діяльності держави. Ці його погляди відповідали інтересам промислової еліти, яка бажала монополізувати своє економічне становище. Звісно, ці погляди за нинішніх умов дещо видозмінені, але недооцінювати їх не можна.

Ідеї А. Сміта, викладені в його праці "Дослідження про багатство народів", сприяли тому, що наука про фінанси остаточно набула самостійного значення. У поглядах вченого виявились ключі до розуміння суті й ролі фінансів у суспільному житті держави. Наукові висновки стали використовуватися при прийнятті державних рішень у галузі фінансів. До числа найобдарованіших і найпослідовніших прихильників учення А. Сміта належить Д. Рікардо. Він не лише сприйняв основні положення його наукових поглядів, а й розвинув їх відповідно до нових економічних реалій. У своїй праці "Початок політичної економії і оподаткування" він створює нову теорію податків, стосовно до якої всі податки сплачуються з прибутку капіталіста, тобто усі податки в результаті перекладаються на підприємців, що може зменшити їхній прибуток. А прибуток підприємця — основне джерело доходів держави. Теоретичні засади теорії Д. Рікардо знайшли велику кількість прихильників і послідовників, а також" відображення в законодавствах багатьох країн.

Найбільший розвиток фінансової науки припадає на XIX століття.

Саме в цей час фінансова наука виокремлюється із загальної теорії політичної економії, стає самостійною сферою знань. У багатьох великих університетах Європи створюються кафедри фінансів. Можна стверджувати, що фінансова наука в XIX столітті досягла більших успіхів, ніж за весь попередній час.

У другій половині XIX століття не можна не відзначити вагомий внесок у фінансову науку німецьких учених. К. Г. Pay. Він написав першого підручника з фінансів "Основні начала фінансової науки»

Цього ж часу достатньо значний внесок у фінансову науку зробив швейцарський фінансист Ж. Сісмонді. Він розглядав фінанси як засіб поліпшення життя народу. У своїх працях він доводив необхідність скорочення непрямого оподаткування, встановлення неоподатковуваного мінімуму, впровадження прогресивного податку тощо. До числа відомих фінансистів кінця XIX століття належать також австрієць Е. Сакс, італієць Ф. Нітті, американець Е. Селігман.

Загальною характерною рисою всіх наукових досліджень цього часу є те, що фінансова наука не виходила за рамки державних фінансів, тобто проблеми розглядалися лише в межах бюджетної системи.

З огляду на це не можна не згадати про внесок теоретиків марксизму в фінансову науку, бо протягом майже століття комуністична ідеологія вважала К. Маркса та Ф. Енгельса творцями марксистської фінансової науки. Існує величезний доробок наукової та навчальної літератури з цього приводу і є підстави стверджувати, що в працях К. Маркса і Ф. Енгельса лише зрідка йшлося про гроші й податки, отже, важко назвати це наукою про фінанси.

Сьогодні фінансова наука є рушійною силою у розвитку фінансових відносин. З її допомогою моделюються фінансові стосунки національного і міжнародного масштабу, приймаються доленосні політичні та економічні рішення.