54 Проблема критеріїв істини.

Одній з основних причин невдач сучасної філософії вирішити проблему критерію істини є їх вихідна установка, орієнтуюча на можливість вирішення даної проблеми в рамках системи знань. Цю установку можна сформулювати таким чином. Якщо у нас є система знань, що претендує на опис обєктивного світу, то ми можемо дізнатися про її відповідність своєму предмету, вивчаючи лише властивості самої системи. В протилежність цьому діамат стверджує, що вказану проблему не можна вирішити таким чином, тобто не виходячи за межі знання. Ета геніальна думка, що кидає нове світло на проблему критерію істини, була вперше сформульована К. Марксом в йогоТезах про Фейєрбаха. К. Маркс підкреслив, що питання про те, чи володіє людське мислення наочною істинністю, не може бути вирішений в рамках самого мислення. У науці подібного роду заборони грають надзвичайно важливу роль. Як приклади можна вказати на неможливість доказу пятого постулату Евкліда, встановленуЛобачевським; неможливість доказу непротіворечивості формальної системи типа арифметики в рамках самої цієї системитеорема Геделя і так далі Зневага такими заборонами наводить не лише до даремних пошуків доказів, але і до різного роду паралогизмам. Але діамат не лише вказує на те, як не можна вирішити проблему критерію істини. Він в той же час говорить нам про те, як її можна вирішити. Для цього треба вийти за межі знань і зіставити його з оригіналом. Формою такого виходу і порівняння знання з обєктом є практика- матеріальна діяльність людей. Якщо спробувати дати коротку характеристику функцію практики як критерію істини, то це б я зробив приблизно так. В практики відбувається матеріальне втілення знань, які підлягають перевірці. В той же час практика є обєктивним феноменом, що належить матеріальному світу і що функціонує відповідно до його законів. Ета двоєдинадуальна природа практики забезпечує їй роль критерію істини: знання про реальний світ, втілені в практиці, контролюються законами цього світу. Тут слід виділити два моменти: 1. Аби встановити відповідність знань обєктивному світу, необхідно зіставити знання з самим обєктивним світом. Як це зробити У гносеологічному плані думка протилежна до свого предмету. Вона є ідеальною конструкцією, інформаційною моделлю обєкту, що вивчається. Аби зіставити думку з обєктом, необхідно зробити їх однопорядковимі. Це досягається в процесі матеріального втілення мислення в людської практики. Саме практика знімає гносеологічну протилежність матеріального і ідеального. Людське мислення- не є особлива ідеальна субстанція, відірвана від матерії. Воно є властивість матеріїяк, наприклад, швидкість- властивість літака, що швидко летить, що має матеріальні форми свого вираження. Такими формами є мова і практична діяльність. Але між ними існує принципова відмінність. Знання в мовній формі не зводиться до матеріального втілення. Воно лише виступає як матеріальна кода ідеального вмісту- уявних обєктів, які репрезентують обєкти матеріального світу. Абсолютно іншим є матеріальне втілення знань в практиці. Тут матеріальне виступає вже не як кода, фіксуюче ідеальний вміст, а як реалізація цього вмісту. По суті, знання тут втрачає статус ідеального явища. Воно стає явищем матеріального світу. Технічні і технологічні процедури людської діяльності стають основною формою, що реалізовує знання. 2. Практика, включена в систему в систему взаємодії з обєктивним світом, сама виявляється підпорядкованою законом цієї взаємодії. Ця обставина обумовлює можливість виконання практикою критерію істини. Будучи, з одного боку, втіленням знань про матеріальний світ, а з іншою- частиною цього світу, підпорядкованою його законам, практика самим процесом свого

функціонування здійснює перевірку істинності знань. Якщо людина в своїх знаннях правильно виразила єство законів реального світу і побудувала свою діяльність відповідно до цих законів, то практика як обєктивний процес, контрольований вказаними законами, виявляється ефективним. Її ефективність виявляється в тому, що вона здійснюється відповідно до ідеального плану і здійснює цей план. Навпаки, якщо представлення людини не відповідають законам обєктивного світу і якщо практична діяльність побудована відповідно до цих вистав, то закони обєктивного світу зроблять практику нееффектівной- нееффектівной в тому сенсі, що вона не зможе здійснити ідеальний план. Грубо кажучи, якщо літак, побудований відповідно до теорії аеродинаміки і сопромату, — літає, то можна зробити висновок про істинність цих знань. 59. Основні форми наукового пізнання. У науковому пізнанні в діалектичній єдності чуттєвого та раціонального головна роль належить раціональному мисленню. Проте його основні форми не відображають повною мірою його специфіку, оскільки вони функціонують як на донауковому, та і на науковому рівні пізнання. В науковому пізнанні формуються і набувають відносної самостійності такі форми та засоби пізнання, як ідея, проблема, гіпотеза, концепція, теорія.
Ідея — це форма наукового пізнання, що відображає звязки, закономірності дійсності і спрямована на її перетворення. В ідеї органічно поєднані істинне знання про дійсність і субєктивна мета її перетворення. Ідея в науковому пізнанні виконує багато функцій, головними з яких є:
Підведення підсумку досвіду попереднього розвитку знання
Синтезування знання в цілісну систему
Евристичне пояснювання явищ
Пошук нових шляхів розвязання проблем
Ідея одночасно є і формою

осягнення в мисленні явищ обєктивної дійсності, усвідомлення мети та проектування подальшого розвитку пізнання й практичного перетворення світу, фіксуючи необхідність і можливість такого перетворення.
Ідея, таким чином, є особливою формою наукового пізнання, вона відображає дійсність тут і тепер існуючою, а також пропонує її розвиток у перспективі. Отож, ідея фіксує не лише суще, але й належне.
Ідея спрямовує пізнавальну діяльність людини на практичне перетворення дійсності згідно з змістом наявного знання. Але знання — проблематичні.
Проблема — це форма знання і засіб наукового пізнання, що є єдністю двох змістових елементів: знання про незнання і передбачення можливості наукового відкриття. Проблема є відображенням певної ситуації, що обєктивно виникає у процесі розвитку суспільства як протиріччя між знанням про потреби людей у яких-небудь результативних практичних і теоретичних діях та незнанням шляхів, засобів, знарядь їх реалізації.
Розвиток пізнання — своєрідний ланцюжковий перехід від постановки проблем до їх розвязання. Згодом виникають нові проблеми, які потребують розвязання.
Необхідною передумовою наукового відкриття є побудова та перевірка гіпотези.
Гіпотеза — це науково обґрунтоване ймовірне знання, істинність якого ще не встановлена і не доведена. Гіпотеза є формою розвитку наукового пізнання, засобом переходу він невідомого до відомого, від незнання до знання, від неповного, неточного знання до повнішого й точнішого. Гіпотези висувають у контексті розвитку науки для розвязання якої-небудь конкретної проблеми з метою пояснення нових експериментальних даних або ж для усунення суперечностей теорії з негативними даними експериментів. Гіпотеза — знання ймовірне, тому потребує перевірки, доведення, внаслідок чого вона перетворюється на наукову теорію або замінюється новою гіпотезою. Заміна однієї гіпотези іншою у процесі розвитку наукового пізнання не означає, що попередню залишили непізнаною на певному етапі: висунення нової гіпотези, як правило, спирається на результати перевірки попередньої, навіть тоді, коли результати були негативними. Тому попередня гіпотеза, зрештою, постає необхідним історичним і логічним етапом становлення нової.
Гіпотеза — це форма та засіб наукового пізнання, в якому формулюється один з можливих варіантів розвязання проблеми. Вона існує в діалектичній єдності з науковою концепцією, що обґрунтовує головну ідею теорії.
Щоб побудувати теорію, потрібно мати концепцію.
Концепція — це форма та засіб наукового пізнання, який є способом розуміння, пояснення, тлумачення головної ідеї теорії.
Концепція — це науково обґрунтований і загалом доведений вираз головного змісту теорії, який ще не може бути втіленим у струнку логічну систему

точних наукових понять.
Теорія — це най адекватніша форма наукового пізнання; система достовірних, глибоких і конкретних знань про дійсність, яка має струнку логічну структуру і дає цілісне уявлення про закономірності та суттєві характеристики обєкта. Теорія на відміну від гіпотез є знанням достовірним, істинність якого доведена і перевірена практикою.
Теорія дає істинне знання та пояснення певної сфери обєктивної дійсності, що уможливлює розуміння її загальних, необхідних, суттєвих, внутрішніх, закономірних властивостей та звязки. Від гіпотези теорія відрізняється позитивною визначеністю своєї істинності. Вона є знанням достовірним. Від інших видів достовірного знання теорію відрізняють точно логічна організація та обєктивний зміст, а отже, і пізнавальні функції. Теорія сприяє розумінню обєкта пізнання в його внутрішніх звязках і цілісності, тобто як системи.
Так теорія пояснює багатоманітність наявних фактів і може передбачити нові, ще невідомі, прогнозуючи поведінку систем в майбутньому. Найважливішими функціями теорії є: опис обєкта, пояснення, доведення, передбачення.
Усі форми теоретичного знання та методи наукового пізнання поняття, судження, умовивід, ідея, проблема, гіпотеза, концепція, теорія є діалектично взаємоповязаними, взаємообумовленими і взаємопроникними.