12, 13. Особливості філософської думки у Стародавній Індії і Стародавньому Китаї.

Характерною особливістю світогляду стародавніх цивілізацій Сходу є те, що в них простежується органічний процес переходу від міфологічно-релігійного світогляду до філософії. Цей процес відбувався в ході поступового розвитку родоплемінного ладу та зародження найдавніших в історії людства цивілізацій. Процес був тривалий, розтягнутий на довгі сторіччя.
Зародки філософського мислення в Індії сягають глибокої давнини 3 — 2 тис. до н.е. Зміст мислення відображають Веди, Брахмани і Упанішади.
Веди — це стародавні памятки індійської літератури, написані віршами і прозою. До складу Вед входять самахіти — чотири збірники віршованих гімнів, молитов і заклинань, що частково перемежаються прозою.
Брахмани — це своєрідні коментарі до текстів Вед, у яких особлива увага звертається на тлумачення одвічного смислу ритуалів.
Упанішади — завершальний етап у розвитку Вед. Це загальна назва різних за своїм характером і обсягом трактатів релігійно-філософського плану.
Одна з найдавніших шкіл давньоіндійської філософії Веданта яскраво представляє обєктивно-ідеалістичну систему. Веданта вважала, що світ скадається з безособового світового духу Брахмана, який є кінцевою і єдиною основою буття. Індивідуальна людська душа хоч і є безсмертною, набагато поступається перед світовим духом щодо ступеня своєї досконалості внаслідок занадто тісного звязку з тілом.
Привязаність цієї душі атмана до тіла змушує душу шоразу після смерті переселятися в інше тіло. Потік таких перевтілень триває нескінченно довго, доки душі не вдасться цілком звільнитися від повсякденних життєвих турбот. Саме тоді настає звільнення, яке означає ототожнення з Брахманом.
Брахман характеризується як єдність буття, свідомості і раю. Реальний світ — це сам Брахман у своєму емпіричному прояві. У більш пізньому своєму прояві веданта визнає за тілом і душею реальність їх існування.
Філософська школа веданта звертає увагу на проблему постійного самовдосконалення людини, а не вдосконалення світу.
Серед інших філософських шкіл слід назвати такі, як: йога, санкхя, міманса, вайшешика, няя, чарвака-локаята. Всі ці школи характеризуються неоднорідністю, а їх основою є веди. Ті філософські системи даршани, які визнають авторитет Вед санкхя, міманса, вайшешика, йога, няя називаються астіка. А ті, які не приймають авторитету Вед, називаються настіка наприклад, червака — локаята.
Філософська школа вайшешика вважає, що світ складений із якісно різнорідних дрібних частинок води, землі, повітря і вогню, існуючих в ефірі, просторі та часі. Засновник школи вайшешика — Канада III ст. до н.е вважав, що світ створено Богом, але не з нічого, а з вічно існуючих дрібних частинок атомів, простору, часу, ефіру,

розуму і душі. Теорію пізнання вайшешика будує на базі ідеї, що предметом пізнання є обєктивно існуючий світ, який сприймається через сприйняття, висновок, память та інтуїцію.
Серед філософських шкіл Стародавньої Індії виняткове місце займає червака-локаята, яка не визнає авторитету Вед, не вірить у життя після смерті, заперечує існування Бога, оригінально визначає начала буття і сутність процесу пізнання. Вбачає сенс людського існування в щасті, яке людина сама повинна створити.
Загальна особливість староіндійської філософії полягає в тому, що уявлення про людину спирається на принципи етики страждань і щастя. Шлях до щастя лежить у правильному способі життя.
Головною же особливістю є те, що у філософії стародавньої Індії сформульовано ідеї єдності душі і тіла, духовного і тілесного, свідомості і матерії, активно діяльної сутності і людини, і світу.
Для давньокитайської етнічної світоглядної ментальності характерна свого роду історизація міфів — витлумачення міфологічних героїв як нібито реальних історичних осіб. Китайська філософська школа на відміну від давньоіндійської приділяла увагу більш реалістичним питанням управління державою, проявам стосунків між вищими і нижчими, батьками і дітьми, старшими і молодшими. Як давньоіндійській, так і давньокитайській ментальності властиве зверхньо-зневажливе ставлення до природних знань.
Філософські вчення давнього Китаю набувають певної завершеності в 6 -5 ст. до н.е. Найвпливовішим напрямом, що виникає в цей період і актуальне і в наші дні, було вчення Кун Фуцзи Конфуція , що жив 551-479 рр. до н.е.
Всю свою увагу Конфуцій зосередив на питання етики, яку побудував на грунті релігійно-філософських уявлень про навколишню дійсності.
Центральним принципом моралі Конфуція є гуманність, яка й становить основу доброчесності. Бути гуманним — означає любити не стільки себе, скільки інших, на несправедливість відповідати справедливістю, за добро платити добром. Бути гуманним — означає вміти вчасно пожертвувати своїми інтересами.

Відстоюючи міцну державну владу, Конфуцій говорив, що правитель має божественну сутність. Цар, монарх, імператор — це син неба. А воля неба поширюється на суспільне життя. Суспільство має дотримуватись не законів природності, а вічних законів неба, носієм яких є син неба. Принцип підкорення, слухняності, покірливості та примирення є одним із головних у соціальній філософії Конфуція.
Важливу роль у розвитку філософїї стародавнього Китаю відігравала школа вільнодумця Ян Чжу близько 395 — 335 р. до н.е. Виступаючи проти конфуціанства, Ян Чжу доводив, що віра в небо, в безсметря душі та потойбічне життя ґрунтується на неуцтві. Він вчив, що життя — це буття, а смерть — небуття. Вважав, що людина має керуватися законами

природного реального життя, метою ж життя є чуттєва тваринна насолода, яка і є людським щастям.
Ян Чжу пропагував етику розумного егоїзму, згідно з якою найдорогіціннішим у світі є людина, її життя.
Філософія давнього Китаю досягла свого завершення у вченні видатного філософського просвітителя Ван Чуна 27 — 97 р.н.е
Він відкидає вчення конфуціанства про святість неба, розглядаючи небо як природну частину безмежного Всесвіту, доводячи, що небо і земля мають єдину природу, єдине начало і єдине походження.
Ван Чун вказує, що тілесність і рух чітко повязані між собою, що джерело руху знаходиться в системі обєктивної реальності. Життя і людина зявилися на основі природної закономірності з єдиної субстанції — ці. Людина має життєву енергію, поза тілом ніякої душі, ніякої життєвої сили немає.
У більшості філософських шкіл стародавнього Китаю переважала практична філософія, що була тісно повязана з проблемами життєвої мудрості, моралі, пізнання природи і соціальним управлінням. За формою і методами постановки проблем ця філософія є широкомасштабним явищем, цінніснозначимою і гуманістичною.
14. Філософія Античності

загальна характеристика. Антична філософія виникла у 4 ст. до н.е, в цей період мудреці-філософи протиставляють міфологічно-релігійним уявленням наївно-стихійний філософський світогляд.
Більш як тисячолітня історія розвитку давньогрецької філософії поділяється на три етапи.
I етап розвитку — 6 -5 ст. до н.е. Це період становлення рабовласницьких полісних демократій. Філософія зосереджувалась на пошуках першооснови сущого, загального у формі натурфілософії. Натурфілософія — це сукупність філософських спроб тлумачити природу через переживання людиною природи або за допомогою основних знань природничих наук. Натурфілософія охоплювала всі знання про світ, тобто не тільки філософські знання, а й конкретно-наукові здогади давніх людей.
Мислителі цього періоду звертаються до природи, космосу, ще не протиставляючи людину світові.
Засновник мілетської школи Фалес640-562 рр. до н.е здійснив переворот у світогляді, висунувши ідею субстанції — першооснови всього та ідею єдності світу. Стверджував, що основою всього сущого є вода, а всі речі — це перетворення води.
Фалес запропонував нову модель мислення — від загального правил, формул, принципів до одиничного.
Його послідовники:
Анаксімандр 611 — 546 рр. до н.е, що вважав основою світу апейрон — нескінченне
Анаксимен 585 — 524 рр. до н.е — основа світу — повітря
Піфагор бл. 584 — 500 рр. до н.е та його послідовники вбачали основу світу в числах, у кількісних пропорціях, звели все суще до величин, які можна вимірювати. Вони шукали числові відношення навіть стосовно любові, дружби, справедливості. Піфагор першим вжив поняття філософ, філософія.
Геракліт

Ефеський 540 — 480 рр. до н.е стверджував, що все тече, все змінюється. Не можна двічі увійти в одну й ту саму річку, оскільки і води будуть іншими і людина. Геракліту належить геніальний здогад про боротьбу протилежностей, як джерело руху, становлення. Він підкреслює, що народ у державі вище за все має ставити закон, боротися за нього, як за власний дім.

Демокріт бл. 460 -370 рр. до н.е висловив думку про те, що всі речі складаються з найдрібніших частинок атомів, які мають тільки кількісні відмінності. Він вважав, що першоосновою буття є ідея неподільності атомів, стверджував, що живе виникло з неживого за межами природи без ніякого творця і розумної мети.

II етап розвитку давньогрецької філософії класичний період — це 4 — 3 ст. до н.е, це період розквіту демократії, а в філософії — поворот мислителів від зовнішнього світу до людини, домінування політичної, етичної та гносеологічної проблематики.

Увага мислителів цього періоду перейшла від обєкта до субєкта, від світу до людини, як джерела всіх проблем філософії, до питань теорії пізнання.

Основним своїм завданням філософи вважали не набувати знань про світ, а виховувати людей, а виховувати людей, навчати їх жити.

Платон 427 — 347 рр. до н.е . Його філософія характеризується своєрідним протиставленням смертного тіла і безсмертної душі. Тіло живої істоти створене із часточок вогню, землі, води і повітря, позичених у тіла космосу. Призначення тіла — бути тимчасовим вмістилищем душі, її рабом.

Суть теорії пізнання Платона полягає у тезі, що знання — це пригадування того, що колись душа знала, а потім забула.

Згідно з Платоном найвище втілення блага на Землі — це досконала держава. А благо окремої людини полягає у підпорядкуванні загальному благу.

Арістотель 384 — 322 рр. до н.е. Учень Платона, йому належать відомі слова : Платон мені друг, але істина дорожча. Залишив як і Платон велику творчу спадщину, яку можна розділити на 8 груп.

Арістотеля вважають батьком формальної логіки, який відкрив основні її закони, створив вчення про правила умовиводів. Людину він визначає, як наділену розумом суспільну полісну істоту. Досягнення щастя індивіда можливе тільки через державу, яка є втіленням доброчесного життя.

III етап розвитку філософія епохи еллінізму 3 ст. до н.е — 5 ст. н.е. Це епохи еллінізму та Римської імперії, криза рабовласництва, занепад держав-полісів. У філософії — замикання особи на собі, домінування етико-релігійної проблематики.

Сенека 4 р. до н.е — 65 р. н.е ті імператор Марк Аврелій 121 — 180 рр. н.е належать до школи стоїцизму у давньому Римі, яка зосереджувалась на етичних проблемах, закликала мужньо переносити удари долі, не брати нічого близько до серця — ні втрати, ні успіхи.

Ідеал мудреця — свобода від пристрастей, апатія . Пізнання необхідне тільки для

практичного життя. На їхню думку соціальний стан цар чи раб, походження варвар чи грек важать мало — головне мудрість людини. Мудрість по-справжньому поділяє людей на мудреців і дурнів. Ідея стоїків щодо самоцінності особи була згодом прийнята християнством

Епікур бл. 342 — 270 рр. до н.е відродив атономістичне вчення Демокріта. Атоми Епікура це його принципове нововведення, як і особи наділені свободою волі, можуть довільно відхилятися від траєкторії.

Рецепт життєвого ідеалу Епікура відрізняється від стоїчного, етика прилаштована для інтелектуала-провінціала.

Державу він вважав необхідним злом. Хто хоче зберегти спокій душі, повинен відійти від громадського життя і жити усамітнено. Ідеалом мудреця є незатьмареність душі, відсутність страху, хвилювань.