Н. М. Карамзін про правління Івана Грозного

Влітку 1533 несподівано помер Василь III, в основному продовжував політику свого батька Івана III. Під час полювання на нозі великого князя з'явився нарив- Він не надав цьому значення і продовжував тішитися полюванням. Але нарив перетворився на смердючу виразку. Почалося загальне зараження крові. Скритно привезений до Москви, що випробовував страшні муки Василь III встиг перед смертю повідомити боярам свою останню волю і благословити на велике князювання свого малолітнього сина Івана, який сидів на руках у мамки. Так почалося правління Івана IV, який увійшов у вітчизняну історію під прізвиськом Грозний.

Іван IV був суперечливою особистістю. Лиходій і розпусник, вбивця і садист, який страждав нападами сказу, він володів неабияким розумом, доброю пам'яттю і чималими знаннями, хоча не отримав систематичної освіти. Правління його тривало понад півстоліття і було насичене багатьма важливими подіями. Причому, часом важко уявити, що діяння, пов'язані з ім'ям Івана Грозного, виходили від однієї людини. Автори книги, присвяченої спірним, питань давньої історії Русі, Г. В. Носівський і А. Т. Фоменко навіть висунули гіпотезу про те, що ім'я «Грозний» є збірним образом, об'єднуючим чотирьох різних царів. Набагато раніше у вітчизняній історіографії набула поширення версія про «двох Іванах». Її творцем був політичний противник Івана Грозного князь Андрій Курбський. Згодом вона була взята на озброєння видатним російським істориком М. М. Карамзіним. У своїй знаменитій «Історії держави Російської» М. М. Карамзін писав: «Незважаючи на всі умоглядні пояснення, характер Іоанна, Героя чесноти в юності, шаленого кровопивці в літах мужності і старості, є для розуму загадка ...».

Підстави для подібних суджень є. Правління Івана IV розпадається принаймні на два неоднозначних періоди: реформи вибраних раді і опричнину. На наш погляд, найбільш цікаву відповідь па питання про причини відмови царя від реформ і переходу до терору дав сучасний російський історик В. Б. Кобрин у своїй невеликій за обсягом, але насиченою науковими ідеями книзі «Іван Грозний», виданої в 1989 році.

Реальний вплив на державні справи Іван IV став надавати з початку 1547 16 січня він вінчався на царство в Успенському соборі Московського Кремля. Це було не просто зміною титулу. Вінчання на цаство було подією величезного історичного значення. Воно значно підвищило міжнародний престиж московських государів. Справа в тому, що титул «великий князь» не має адекватного перекладу на західноєвропейські мови. Його перекладали або як «принц», або як «герцог», що нижче королівського титулу. Слово «цар» переводилося як «імператор», або залишалося без перекладу. На Русі здавна царем називали імператора Візантії, а пізніше хана Золотої Орди. Царський титул цілком відповідав могутності московських государів і величі Русі. Таким чином, вінчання на царство було мудрим і своєчасним політичним кроком.

Незабаром відбулися нові події, що вплинули на юного царя. У лютому 1547 він одружився на Анастасії Романової з роду бояр Захар'їним. Очевидно, вона була єдиною з семи дружин Івана, яку він дійсно любив. Анастасія на час змогла стримати буйну вдачу царя і відвернути його від розгульного життя. У червні того ж 1547 в Москві трапилася страшна пожежа. Тисячі людей загинули у вогні, залишилися без даху над головою та засобів існування. Як часто буває в таких випадках, по Москві поширилися чутки про те, що підпал влаштували родичі царя по матері Глинські. Почався бунт. Натовп обурених городян рушила в підмосковне село Воробйовому де сховався від вогняної стихії цар. Як це часто буває з деспотами, Іван сильно злякався і в критичний момент втратив здатність діяти. Сформованою ситуацією скористався якийсь священик Сильвестр. Він переконував царя в тому, що причина всіх нещасть - його гріхи і погрожував божою карою. Натовп невдоволених була розігнана. Але Іван з тієї пори опинився під впливом I Сильвестра.

Сильвестр, митрополит Макарій, глава Посольського наказу Іван Висковатий, князі Андрій Курбський і Михайло Воротинського склали вузьке коло наближених до царя людей, названий згодом А. Курбським «вибраних радою». Одним з найбільш яскравих діячів вибраних раді був керівник чолобитну наказу Олексій Адашев. Він був вихідцем з незнатних, але великих землевласників і володів якостями неабиякого державного діяча: сильною волею, глибоким розумом і високою моральністю. А. Ф. Адашев був людиною свого часу - жорстким, часом жорстоким. Але сучасники відзначали також його чесність, релігійність, аскетизм. А. Ф. Адашев був наділений широкими повноваженнями. І в цілому Вибрана рада надавала визначальний вплив на внутрішню і зовнішню політику країни, граючи роль своєрідного негласного уряду за Івана IV.

У 1549 р був скликаний Земський собор, на якому цар виступив із засудженням боярського правління і закликав до спільних зусиль з метою зміцнення держави. Неперіодично скликалися Земські собори стали дорадчим органом і опорою при проведенні важливих політичних заходів. У 1550 р був складений новий Судебник, який в порівнянні з Судебником Івана III (1497) був краще систематизований, розбитий на глави і вносив деякі нововведення, пов'язані зі змінами, що відбулися в країні.

Подальші реформи вибраних раді здійснювалися за такими напрямками. По-перше, були зроблені кроки щодо поліпшення центрального і місцевого управління. В основних рисах оформилася наказовому система. По-друге, була проведена військова реформа. У 1550 р було створено стрілецьке військо. Стрільці були озброєні вогнепальною зброєю - пищаллю »і холодним - бердиш за спиною і шаблі на боці. До кінця XVI в. в країні налічувалося 8 тис. стрільців, які несли службу не тільки з -голіце, а й в інших містах. Головним джерелом простування стрільців було платню, а земельні «дачі» і можливість займатися ремеслом і торгівлею. «Покладання службу» (1555-1556) регламентувало порядок служби феодалів. Всі дворяни, які досягли 15-річного віку повинні були нести государеву службу. З кожних 150 десятин землі бояри і дворяни зобов'язані були виставити 1 вершника з конем і озброєнням. По-третє, у 1551 р був скликаний церковний Собор, який отримав назву «Стоглавого», оскільки його постанову складалося з 100 глав. Рішення Стоглавого собору передбачали: 1) наведення порядку у внутрішньоцерковних справах, посилення контролю над нижчим духовенством, засудження симонії (продажу церковних посад); 2) уніфікацію обрядової сторони, в тому числі визнання єдино правильним двухперстного знамення; 3) заборона на продаж і придбання церковних земель без царського дозволу.Стоглавийсобор став важливим кроком на шляху підпорядкування церкви державою.

У період проведення реформ вибраних раді Руське держава здобуло ряд великих зовнішньополітичних перемог. 2 жовтня 1552 російські війська оволоділи Казанню. У 1556 р була взята Астрахань. Таким чином, було встановлено контроль над Волжським торговим шляхом. Лівонська війна (1558-1583) також почалася успішно. Але в 1561 р Лівонський орден припинив своє існування і його володіння були розділені. Русь замість слабкого Лівонського ордену опинилася перед обличчям відразу декількох сильних супротивників: Пітви, Швеції та Данії. Російські війська стали відчувати все більші труднощі і в 1564 р зазнали ряд поразок.

Ще раніше відбулося охолодження відносин між царем і його недавніми радниками. У 1560 р Сильвестр був засланий в Соловецький монастир, де через кілька років помер. А. Ф. Адашев був посланий до Лівонії воєводою, але після військових і дипломатичних невдач був відсторонений від посади, укладений у темницю і помер. У 1564 р втік до Литви А. Курбський. Вибрана рада припинила своє існування. Час реформ закінчилося.

3 грудня 1564 цар Іван IV разом з родиною і численними наближеними відправився на прощу в Троїце-Сергіїв монастир. Але помолившись у Трійці, він не повернувся в Москву, а попрямував в Олександрівську слободу (нині м Александров Володимирській області). Звідти до Москви помчав гонець з двома царськими грамотами. У першій бояри, дворяни і духовенство звинувачувалися в поганій службі. У другій московським посадскому люду обіцялося, що на нього царський гнів не поширюється. Іван заявив, що він залишає трон і залишає державні справи. Незабаром до царя з'явилася депутація бояр і духовенства. Іван погодився повернутися, але зажадав покарання «зрадників» і введення опричнини. У опричнину (від слова «опріч» - «крім») цар виділили частину Москви і ряд повітів. Зарахованим до опричнину боярам і дворянам належало мати землі в опричних повітах, іншим-в земщине, формально перебувала під опікою Боярської думи. Однак, як показують дослідження вітчизняних істориків, масових переселень і кардинального перерозподілу земельної власності в період опричнини не відбулося.

Опричнина супроводжувалася масовим терором, в результаті якого загинули тисячі людей. Наприкінці 1569 цар спорядив каральний похід проти Новгорода, звинуваченого у зраді. По дорозі в Новгород були піддані страшної різанини і спустошення Клин, Твер, Торжок, Верхній Волочек. У січні 1570 опричного військо увійшло в Новгород. Кривава оргія тривала кілька тижнів. Опричники вправлялися у способах вбивства мирних жителів. Вони обливали новгородців горючою сумішшю і підпалювали нещасних, прив'язували каміння і скидали з мосту в Волхов. За свідченням сучасника, в деякі дні число жертв перевищувала тисячу чоловік. Після цього розгрому Новгород перетворився на пересічний провінційне місто.

У липні 1570 в Москві була влаштована публічна страта більш ніж ста осіб, звинувачених у державній зраді й інших не здійснених ними злочинах. Перед смертю засуджених жорстоко мучили. Їх варили в казанах, різали живцем на шматки, били батогами. У ролі катів орудували сам цар, його син Іван, опричники, бояри і воєводи, деяким з яких згодом довелося зійти на плаху. Терор досяг своєї кульмінації.

Опричнина розорила і послабила країну. У 1570- 1571 рр. на Русі лютувала чума. Непосильні податки і опричні грабежі підірвали ресурси селянського господарства. Населення голодувало. Русь виявилася беззахисною перед зовнішньою загрозою. У 1571 р кримський хан Девлет-Гірей безперешкодно підійшов до Москви і спалив її. Країна перебувала на краю прірви. У 1572 р опричнина була офіційно скасована, але се згубні наслідки продовжували чинити негативний вплив на різні аспекти життя країни.

Отже, які цілі переслідувала опричнина? Яка була її соціальна сутність? Довгий час у вітчизняній історіографії панувала думка, відповідно до якої в період опричнини Іван Грозний боровся проти реакційного боярства, спираючись на дворянство. Однак сучасні дослідники оспорюють цю позицію. Аналіз складу опричників показує, що серед них були як дворяни, так і бояри. У розглянутий період відмінності між вотчиною і маєтком стиралися. Роль дворянства об'єктивно зростала. Але реформи вибраних раді також сприяли цьому. З іншого боку, боярство не представляло загрози цілісності держави. Не можна пояснити введення опричнини і зовнішньою небезпекою.

Отже, для введення опричнини були інші причини. На думку В. Б. Кобрина, перед Московською Руссю в XVI столітті гостро постало завдання централізації держави. Існували два варіанти централізації. Шлях реформ, апробований в період діяльності вибраних раді, відповідав потребам історичного розвитку країни, але був розрахований на порівняно тривалий час. Іван Грозний обрав інший шлях -форсірованную надцентралізацію країни, яка була можлива в умовах середини XVI століття тільки через терор і насильство.

Опричнина завдала величезної шкоди Русі. Вона стала прологом до смутному часу. Але цим не вичерпуються негативні наслідки опричнини. Принцип самодержавної влади був доведений до абсолюту. Свавілля і насильство стали невід'ємними рисами російського політичного життя. Опричнина сприяла утвердженню на Русі деспотизму в його найбільш крайніх формах.