82. Кримінально-процесуальний кодекс 1922 р.

В Україні в перші роки радянської влади була створена досить розвинута система кримінально-процесуальних норм. Головні момен­ти судочинства були встановлені "Тимчасовим положенням про народні суди і революційні трибунали УСРР" від 20 лютого 1919 року, "Положенням Ради Народних Комісарів про народний суд" від 26 жовтня 1920 року, інструкцією НКЮ УСРР "Про судочинство" від 3 червня 1919 року та багаточисельними циркулярами НКЮ УСРР, виданими в 1920 році. В цих актах були закріплені головні принципи кримінального процесу, які були єдиними як для народ­них судів, так і для революційних трибуналів.

Ревтрибунали були судами для розгляду найбільш не­безпечних злочинів. У деяких справах ревтрибунал міг визнати непотрібним проведення попереднього слідства, що вело до порушення проголошеного принципу законності.

Згідно циркуляру НКЮ УСРР "Про прискорення про­вадження попереднього слідства" від 29 лютого 1920 року попереднє розслідування в політичних справах повинно було проводитися протягом 48 годин. Право звинувачува­ного на захист в ревтрибуналах також обмежувалося.

При оцінці доказів, як і при визначенні покарання, чле­ни ревтрибуналів керувалися декретами і своєю револю­ційною правосвідомістю. Вироки виносилися іменем Укра­їнської Соціалістичної Радянської Республіки.

На перших порах вироки ревтрибуналів не підлягали касаційному оскарженню. Цей пробіл було усунуто декре­том РНК УСРР "Про утворення Верховного Касаційного Суду" від 16 квітня 1919 року, який встановлював, що ка­саційному оскарженню підлягають всі вироки ревтрибу­налів, за винятком вироків, винесених Верховним рев­трибуналом при ВУЦВК.

Дещо іншим був порядок розгляду справ у народних судах. Йому були підсудні усі кримінальні справи, за ви­нятком підсудних ревтрибуналам. Попереднє розслідування здійснювалось у формі дізнання або попереднього слідства. Проведення попереднього слідства залежало від рішення судді. Народний суддя розглядав скарги на дії слідчих. Народні засідателі мали рівні права з народними суддя­ми. Всі питання, які виникали при розгляді справи, вирі­шувалися більшістю голосів. Участь в процесі представ­ників звинувачення та захисту була обов'язковою при роз­гляді справ про найбільш тяжкі злочини. В інших випад­ках питання про участь обнувачувача та захисника вирі­шував народний суд. Звинувачення в кримінальних спра­вах здійснювались членами колегії обвинувачувачів, а за­хист — членами колегії захисників.

"Положення про народний суд" від 26 жовтня 1920 року встановлювало наступні підстави відміни вироків у каса­ційному порядку: 1) суттєві порушення форм судочинства;

2) суттєві порушення або неправильне застосування дек­ретів; 3) неповнота слідства; 4) очевидна несправедливість вироку.

13 вересня 1922 року ВУЦВК затвердив Кримінально-процесуальний кодекс УСРР. Перш за все, він закріплював демократичні принципи судочин­ства в кримінальних справах: гласність, усність, безпосе­редність судочинства, змагальність, рівноправність сторін, право звинуваченого на захист тощо. КПК УСРР встанов­лював порядок впровадження слідства, порядок впрова­дження справи в народному суді, в раді народних суддів, регламентував судочинство в ревтрибуналах, порядок ви­конання судових вироків.

Кодекс визначав також роль і завдання прокуратури у здійсненні нагляду за законністю від затримання підозрюваного до винесення судового вироку. В справах, в яких приймав участь прокурор, обов'язковою була участь захис­ника.

За КПК УСРР 1922 року ДПУ було лише органом ді­знання. Постанова ВУЦВК від 20 березня 1923 року офі­ційно прирівнювала дізнання, яке проводило ДПУ, до попе­реднього слідства.

31 жовтня 1924 року були прийняті Основи криміналь­ного судочинства СРСР і союзних республік, а 23 жовтня 1925 року — "Положення про судоустрій УСРР".

Прийняття цих актів визвало необхідність розробки нового кримінально-процесуального кодексу. Його було затверджено 20 липня 1927 року. Зміст нового КПК відоб­ражав тенденцію посилення силового тиску держави на суспільство. Так, він значно розширив права органів дізнан­ня, передавши їм частину функцій, які раніше належали лише слідчим органам. Було звужене право на захист — його ліквідували на стадіях попереднього слідства і дізнан­ня. Захисник мав право вступити в процес тільки на стадії судового розгляду. Як і в середні віки, царицею доказів стало власне признання в скоєнні злочину. Згідно з КПК УСРР значне коло справ підлягало розгляду надзвичайних судів і ревтрибуналів.

Демократичні принципи судочинства в кримінальних справах були ідентичними і для цивільного судочинства. Хіба що тільки порушувалися в меншій мірі. Цивільно-процесуальний кодекс УСРР було прийнято ЗО липня 1924 року. ЦПК УСРР відображав тенденцію розширення втру­чання держави у справи громадян. За Кодексом, суд не задовольняється приведеними доказами, а вживає всіх за­ходів для з'ясування обставин справи.

ЦПК детально регулював питання представництва в суді, підсудності справ, судових витрат, штрафів, процесуальних строків, виклику до суду, судових проваджень, оскарження і перегляду судових рішень та їх виконання. Розвиток цивільного обігу, зміни в адміністративно-територіально­му поділі республіки зумовили необхідність прийняття нового цивільно-процесуального кодексу. Його було за­тверджено ВУЦВК і РНК УСРР 11 вересня 1929 року. В ЦПК з'явилися нові статті, що регламентували справи про неспроможність фізичних і юридичних осіб. ЦПК встанов­лював порядок визначення особи або організації неспро­можною, визначав підсудність і порядок провадження у справах про неспроможність, наслідки неспроможності, умови призначення ліквідаторів майна осіб або організацій, визнаних неспроможними, порядок розділу ліквідаційно­го майна. З метою охорони публічного інтересу або "інтим­ного життя сторони" ЦПК передбачав слухання деяких справ у закритому засіданні.

Як у кримінальному, так і в цивільному процесі діяв тільки касаційний порядок перегляду судових рішень.