11. МОНГОЛО-ТАТАРСЬКА НАВАЛА на Київську Русь

Наприкінці XII ст. У степах Центральної Азії утворила­ся могутня монголо-татарська держава. Боротьба за владу між племінними ватажками принесла перемогу Темучину, який під іменем Чінгісхана в 1206 р. Був проголошений всемонгольським ханом.

У результаті багаторічних воєн та походів Чінгісхана в Китай, Середню Азію, на Кавказ була створена величезна імперія, завойовницька політика якої принесла незліченні страждання багатьом народам та країнам.

У 1222 р. Монголо-татарські орди через Кавказ вдерли­ся в причорноморські степи і завдали поразки половцям в битві на Дону. Половецький хан Котян звернувся за допо­могою до руських князів. Мстислав Галицький і Данило (що в цей час княжив на Волині), князі київський, черні­гівський і смоленський разом з половцями виступили проти ординців. 31 травня 1223 р. На р. Калка відбулася гранді­озна битва, в якій руські та половецькі загони були роз­громлені. Монголо-татари також зазнали значних втрат і тому не наважилися продовжити похід на Русь.

Після смерті Чінгісхана похід на руські землі очолив його онук Батий, улус якого знаходився у західній частині монгольских вол одінь. Протягом 1237—1238 рр., незважа­ючи на героїзм руських воїнів та населення, були розгром­лені війська рязанського і володимиро-суздальських кня­зів. Північно-Східна Русь була спустошена.

У 1239 р. Монголо-татарські орди на чолі з Менгу-ха-ном почали завоювання Південне-Західної Русі. Навесні 1239 р. Був захоплений, зруйнований та спалений Перея­слав. Така ж доля спіткала Чернігів. Проте Менгу-хан не наважився штурмувати Київ.

Але восени 1240 р. Монголо-татари "многом множеством сили своєй" знову підійшли до Києва і взяли місто в обло­гу. Понад 10 тижнів тривав штурм. Зрештою впала твер­диня киян — "град Володимирів". Останні захисники три­малися в Десятинній церкві. Монголо-татари таранили стіни храму, і він завалився. Всі, хто там був, загинули. 6 грудня 1240 р. Орда захопила Київ і повністю його зруй­нувала, а людей, за словами суздальського літописця, "от мала до велика все убиеша мечем".

Відзначивши розмах розбудови держави, літописець пи­сав, що за Данила у Галичині та на Волині засновано 70 міст, в яких процвітали промисли, ремесла, будувалися нові храми та інші будівлі. Галицьке-Волинське князівство доб­ре знали в Європі, де його ототожнювали з Руссю.

Боротьба за зверхність над всіма руськими землями між Південно-Західною та Північно-Східною Руссю була досить напруженою. Важливо зазначити, що ця боротьба тривала в умовах, коли всі руські князі були васалами ханів Золо­тої Орди і всемонгольського Великого хана.

Цей факт дає можливість під іншим кутом глянути на роль та значення монголо-татарського поневолення Русі. До теперішнього часу пануючою була точка зору про ви­ключно негативну роль саме ординців для розвитку схід­нослов'янських народів. Безперечно, поневолення одного народу іншим завжди є злом. І ті горе, сльози, кров, розру­ха, яку ординці принесли на Русь, назавжди залишаться на їх совісті. Але, з іншого боку, більше народної крові пролили в цей час удільні князі в їхніх чварах між собою.

Весь період ординського панування позначений крива­вими княжими усобицями, і більше народу загинуло від князівських чвар, ніж від ординських мечів.

Питання це набуває ще більшого значення, якщо порівня­ти звернення папи до братів Романовичів з титулуванням Олександра Невського. В листі до магістра Тевтонського ор­дену папа згадує, що надіслав листи до "Данила, достойного короля Русі, та до Олександра, князя Суздальського".

Питання про титул України як королівства має довгу історію. Ще коли син Ізяслава І — Ярополк у 1074 р. Звер­нувся до папи Григорія VII, то папа іменував його, позбав­леного держави, "королем русичів", а Болеслава — короля Польського — тільки князем.

У 1252 р. Переговори Данила з папою відновилися. До цього його спричинило виникнення нової загрози на схід­них кордонах: татари готували похід на Галицьке-Волин­ське князівство. Розраховуючи на допомогу папи римського, Данило дав згоду на унію і прийняв від папи королівську корону, якою й був коронований у Дорогичині в 1253 р. Тоді ж Інокентій IV оголосив хрестовий похід проти та­тар. Проте організувати його не вдалося, Данило не отри­мав обіцяної допомоги і розірвав угоду про унію.

Князь Данило мав намір рушити на визволення Київ­ської землі, але в цей час Міндовг розірвав військовий союз і виступив проти галицького князя. Головна причина була в тому, що Литва також намагалась заволодіти Києвом. В 1255—1257 рр. Точились сутички з литовськими війська­ми. В них в 1256 р. Загинув Роман Данилович, а волості в Білій Русі були втрачені.

В 1258 р. На Подніпров'ї з значними силами з'явився монгольський воєвода Бурундай. Спочатку він, не оголо­шуючи війни Галицько-волинському князівству, закликав Романовичів до походу на Литву. Це остаточно порвало їх відносини з Міндовгом. Наступного року Бурундай з'явився ще з більшими силами і примусив Романовичів знищити власні укріплення Луцька, Даниліва, Львова, Володимира та ін. Після цього татари пішли на Польщу і зруйнували Люблин, Сандомир і Краків.

Галицьке-Волинське князівство знову визнало над со­бою владу ординських ханів.

В 1264 р. Князь Данило Романович помер у Холмі. З історичної сцени зійшов один із найвидатніших держав­них діячів України. Він зібрав усі землі, що ними володів його батько, створив із них разом з братом Васильком могутню державу, з якою рахувались всі європейські дер­жави та католицький Рим. Своїм коронуванням папа римський затвердив її становище як королівства, гідної спадкоємиці традицій Київської Русі. Незважаючи на тісні зв'язки з Західною Європою, культура, право, релігія Га-лицько-Волинського князівства залишилися українськими.

В кінці XIII ст. Знову посилився натиск ординців на українські землі. Хани вимагали участі князів у татаро-монгольських походах та сплати данини. Лев Данилович та Василько були не в змозі дати відсіч Орді. До того ж між синами Данила почалися чвари за білоруські землі, що ще більше ослабило Галицьке-Волинське князівство. У 1270 р. Василько помер, передавши перед смертю Волинь своє­му синові Володимирові, який залишив по собі пам'ять як покровитель освіти та культури.

У 1301 р. Галицька та Волинська землі знову були об'­єднані, на цей раз в руках Юрія Львовича, який титулу­вався "королем Русі".

Після смерті Юрія Галицьке-Волинське князівство пе­рейшло до його синів Андрія і Лева. В одному з військо­вих походів проти ординців 1323 р. Брати загинули. Ди­настія Даниловичів припинилася.

Після смерті Казимира в 1370 р. Галичина відійшла до Угорщини. В 1372 р. Людвик — король Угорщини — пе­редав Галичину намісникові, своєму родичу князю Влади-славу Опольському. Останній протегував німецькій коло­нізації, рішуче підтримував католиків, нехтуючи при цьому інтересами українців. У 1378 р. Людвик усунув Владислава і призначив управителем одного з урядовців.