24. ДЕРЖАВНИЙ ЛАД в 14-16 ст.

Очолював Литовсько-Руську державу Великий князь. Спочатку (XIII—XIV ст.), у період ранньофеодальної мо­нархії, Литва була обширним феодальним комплексом, до складу якого входили литовські, білоруські та українські князівства. Взаємини між Великим князем і місцевими князями мали васальний характер. Останні повинні були на вимогу Великого князя брати зі своїм військом участь у воєнних походах, а також у великокняжій раді, платити данину (так звану підданщину).

Зауважимо, що на відміну від Київської Русі, де вер­ховна влада Великого Київського князя часто була фор­мальною (інші князі не зважали на його думку, навіть воювали з ним) — у Литві такого не трапилося. І фор­мальну, і реальну верховну владу мав Великий князь. Особливо це помітно з часу княжіння Вітовта (1384— 1430 рр.). Отже, Литва щасливо оминула небезпеку, яка стала основною причиною загибелі Київської держави: вона не розпалася на окремі князівства, залишившись єди­ною. Великий князь] мав верховну владу: його укази, роз­порядження були обов'язковими для місцевих князів і намісників. Князі не були співправителями, а тільки до­радниками і виконавцями його волі. З самого початку Великі князі почали активно втручатися у роздачу земель місцевими князями і в призначення ними місцевої адміні­страції (урядників). Водночас вони розглядали скарги населення на місцевих князів.

Процес централізації закінчився експропріацією кня­зівських наділів і перетворенням місцевих князівств у провінції єдиної держави (воєводства і староства). По­збавлені земельних володінь і влади над місцевим насе­ленням, князі з васалів Великого князя перетворилися в його слуг і поступово змішалися з верхівкою служилої знаті. Отже, литовський феодалізм став подібним до за­хідноєвропейського. Землеволодіння було нерозривно по­в'язане зі службою Великому князеві, передусім військо­вою. Земля, яка вважалася великокнязівською, могла належати тільки тому, хто служив Великому князеві. Зав­дячуючи цьому, Великий князь розпоряджався всіма матеріальними засобами держави і військовими силами. Різні землі мали своє самоуправління, але воно обмежувалося господарськими справами, опікою над церквою, судочинством та іншими незначними місцевими справами.

З середини XV ст. Влада литовських князів перестала зростати, а з кінця століття; почала зменшуватися. Розши­рюються компетенції іншого важливого органу держави — так званої панів-ради. Спочатку це був дорадчий орган при Великому князеві. До нього входили найбільші та найвпливовіші васали князя — удільні й інші князі, пани-бояри, церковні достойники. Після Кревської та Городельської уній з Польщею до ради увійшли й католицькі єпи­скопи. Ще раніше тут були українські князі, бояри, пани, їх повністю зрівняли у правах з литовською знаттю. Спо­чатку українська знать була звільнена навіть від сплати данин і податків, мала право утримувати свої військові формування, на чолі яких під своїми прапорами виступала у військові походи, право здійснювати управління на своїх землях тощо. Їх мова була державною мовою, а церква і релігія домінували у суспільстві. Українська (і біло­руська) знать почувала себе співгосподарями у Литов­ській державі. Тому незважаючи на те, що Литовські Ве­ликі князі безоглядно виступали проти будь-яких автономістичних тенденцій, українські князі та пани були глибоко прив'язані до Литовської держави, служили їй, обороняли і дбали про її розквіт та могутність.

Центральна адміністрація складалася з призначених спочатку особисто Великим князем, а потім у погодженні з панами-радою і Великим вальним сеймом урядовців. Найважливішими були: маршалки -•(ìàðøàëîê земський, який відав князівським двором і головував у відсутності князя на засіданнях панів-ради; маршалок двірський, ко­трий відав князівськими дворянами; маршалок із судових справ; маршалок дипломатії та ін.); канцлер, який відав державною канцелярією (заступником його був підканц­лер); земський підскарбій, котрий завідував фінансами (заступник — двірський підскарбій); гетьман земський, який командував військом, та гетьман польний.

Було чимало інших урядовців: кухмістер, чашник, крав-чий, стольник, ловчий. Окрім виконання відповідних при-двірських функцій, їм часто давалися державні доручен­ня — дипломатичні, адміністративні, судові тощо. Немало з цих посад обіймали українські пани і шляхта.

Місцева адміністрація з'явилася після ліквідації влади удільних князів. Обмежуючи владу цих князів, литовські правителі призначали на їх землі своїх намісників. З по­силенням впливу польської адміністративної системи тери­торія Литви наприкінці XIV ст. Поділялась на землі, воє­водства, а вони, в свою чергу, — на повіти та волості. Воєвод і старост призначали Великі князі. Вони були не лише урядовцями, які від імені Великого князя здійсню­вали державне управління, а й управителями державних доменів з їх господарством. Старости й воєводи збирали податки, чинили суд, обороняли свою територію, стежили за фортецями, забезпеченням їх зброєю та припасами, за тим, щоб не пустували землі, за порядком. Серед помічників старост були службовці з, як правило, староруськими назвами: тіуни, датські. Появились і нові – возні (виконували судові рішення), хорунжі, городниці, мостівничі та ін. З появою місцевих сеймиків воєводи і старости почали розâ’язувати  найважливіші питання на засіданнях, зі шляхтою. Великі міста, в тому числі Київ, своїх старост. У менші призначалися державці.

На чолі повітів і волостей стояли тіуни, потім держав-слах певний час існували самоуправлінські общини - волості, сотні, сороки, десятки на чолі з виборними пйшинами, сотниками, сорочниками, десятниками. Найважливіші питання розв'язувалися на сходках, вічах. Зго­дом, у зв'язку з централізацією держави, а також збіль­шенням ролі шляхти, селянське самоуправління було лік­відоване.

У складі Корони Польської українські землі поділялись на воєводства: Руське, Белзьке, Подільське, Волинське, Київське, Брацлавське і 1630 р. — Чернігівське. Очолю­вали воєводства воєводи, їх помічниками були каштеляни.

Міста у Литві спочатку не виділялися в окремі адмі­ністративні одиниці Й становили частину тих земель,, на яких вони знаходилися, підлягаючи юрисдикції відповід­ного урядовця чи феодала. З XIV ст. Більші міста дома­гаються Магдебурзького права, дістають самоуправління. Очолювали міську виборну адміністрацію війт, радці та бурмістри. Радці кооптувались з верхівки міщанства (6— 25 осіб). Радці обирали зі свого складу помічників війта— бурмістрів. Ці органи не тільки управляли містом, а й здійснювали суд над населенням. У великих містах само­управління було складніше: воно складалося з двох коле­гій — ради (бурмістри і радці) та лави (війт і лавники). Перша управляла містом, друга виконувала судові функ­ції (здійснювала правосуддя).

Збройні сили. Військо Литовсько-Руської держави мало дві частини: загальне ополчення і постійну армію. Постій­ні професійні війська складались, у свою чергу, з бояр­сько-князівських дружин і великокнязівської дружини. Ос­новною силою вважалася кіннота — важкоозброєна («пан­церна») і легка. Піших частин було менше. З XIV ст. Вводиться вогнепальна зброя, що змінює спосіб і характер ведення воєн. Велике значення мали оборонні фортеці. Наймогутніші з них знаходилися у Барі, Кам'янці-Подільському, Холмі, Галичі, Львові, Перемишлі.