16. Українські землі під владою Литви та Польщі (загальна характеристика періоду)

У 1349 р. Казимир напав на Галичину вдруге і ввів її до складу Польщі, присвоївши собі титул «пана коро­лівства Руського», як називали ці землі останні правителі Галичини. Свою експансію на Схід Казимир, оголосивши себе «щитом християнства» і сподіваючись на підтримку папи римського, зображав як хрестовий похід проти язич­ників-литовців і схизматів-українців. Ставлення до некатоликів як до людей морально й культурно неповноцін­них, другорядних, стало стрижнем польської політики на Сході впродовж довгих століть. Після завзятої польсько-литовської війни за Галичину і Волинь, у якій більшість українців підтримували литовців, а поляків — угорці. 1366 р. Вся Галичина і частина Волині остаточно відійшли до Польщі. Польські завоювання охопили близько 52 тис. Км² з населенням понад 200 тис., що збільшувало тери­торію Польської держави майже в 1,5 раза.

Після смерті Казимира (1370 р.) Галицькі землі захо­пила Угорщина, яка воювала за них з Литвою. Незалежницькі прагнення галицького населення, у  тому числі боярства, були в ході цієї боротьби придушені майже пов­ністю. Долю краю вирішували чужинці.

Отже, західні землі колишньої Київської держави на довгі століття були насильно приєднані до чужої держави з іншою мовою, релігією і культурою. Згодом з цього при­воду в Галичині відбувся гострий соціально-політичний, релігійний, етнічний конфлікт, що тривав близько 600 років.

У 1410 р. Польсько-литовські війська, до складу яких входили українські, білоруські та російські полки, нанесли нищівну поразку Тевтонському ордену. Знову виникло пи­тання про коронування Вітовта литовським королем. Однак 1430 р. Він несподівано помер. За цей час почала збли­жуватися польська та литовська знать. Остання одержала від короля нові великі привілеї, землі, зав'язувалися ро­динні стосунки між ними. Литовська знать масово пере­ходила у католицьку віру. Це мало місце й серед україн­ської та білоруської знаті. Але загалом зі зближенням польської та литовської знаті поглиблювався розрив між знаттю литовською й українською, між католиками і пра­вославними. Польща встановлювала щораз детальніший контроль над внутрішніми справами та управлінням Литви.

У Любліні 1569 р. Король Сигізмунд Август скликав. Загальнодержавний сейм, на якому після драматичної й гострої боротьби укладено Люблінську унію. Польська Корона і Велике князівство Литовське створили єдину державу — Річ Посполиту. Вона мала єдиного виборного короля, єдиний сейм, гроші, податки, єдину зовнішню по­літику. Литва зберігала ще певну автономію — місцеве врядування, військо, скарбницю, систему судочинства, право. Але це тривало недовго.

Люблінська унія мала величезне значення для долі України. Попри всі недоліки, Литва впродовж двох сто­літь, як уже зазначалося, створювала для українців сприятливі умови існування. Українські звичаї, культура, тра­диції, руська мова, джерела права, система місцевого уп­равління мали великий вплив у суспільній, економічній, релігійній, культурній, правовій сферах життя Литовської держави, а м. Луцьк став навіть другою резиденцією ли­товських князів. Згідно з унією, до Польщі відійшли Галичина, Холмщина, Волинь, Поділля, Брацлавщина, Ки­ївщина, Підляшшя. За Литвою зберігалися білоруські зем­лі, а з українських — Берестейське воєводство та Пінщина.