"Піраміда-усипальниця Закревських"

(с.Березова Рудка)

Підводний човен в степах України”... Приблизно так само звучить фраза: «Піраміди-усипальні в Пол- тавській губернії». Тим часом існування двох загад- кових, єдиних у Європі споруд (крім однісінької піраміди в Римі, датованої 12 роком до н. є.) — факт, а не фантазії. Легендами оповиті історії двох унікальних усипалень на Полтавщині. 15-метрова гранітна піраміда в селі Комендантівка Кобеляцького району належала роду Білевичів. Доля закинула офіцера російського флоту Олександра Дмитровича Білевича до Єгипту, де пам'ятки стародавньої цивілізації вразили його уяву. Повернувшись, він збудував у своєму маєткові власну піраміду-, усипальню. Спорудження тривало 13 років, і це не дивно — як будматеріал використовували гранітні блоки з місцевого кар'єру, що їх по дерев'яних жолобах тросами затягували нагору, а вапняковий розчин робили на крові свіжозабитої худоби з додаванням яєчних білків. Три погребальні камери сполучалися підземними ходами. Вінчав споруду православний хрест. У піраміді Білевич поховав свою кохану дружину, а через багато років і сам знайшов там спочинок.

Подібна усипальня в селі Березова Рудка (Пирятинський район) відноситься до колишнього маєтку Закревських. Вона на 21 рік молодша за комендантівську і значно скромніша — висота її «лише» 9 метрів і побудована вона зі звичайної цегли. Автором задуму був Ігнатій Платонович Закревський — дійсний і повноважний посол Росії в Єгипті, за правління Олександра III. Піраміда Закревського стала неймовірним гібридом давньоєгипетської та християнської культур. Стіни її були вкриті письменами з Євангелія і водночас фресками з життя єгиптян та їхніх богів. У центрі залу знаходився православний вівтар. Вхід до піраміди охороняли статуя богині Ізиди, привезена Закревським із самого Єгипту, та православний хрест над портиком...

На жаль, ані єгипетські, ані християнські боги не врятували полтавські піраміди від повного розграбування. Але самі споруди лишилися цілими — недарма будівничі переводили яєчні білки...[4]

Диканька

Знаходиться недалеко від Полтави, по трасі на Опішню і Миргород. Від обласного центру це селище міського типу (Диканька) відділяють лише 27 км.

Це селище в Полтавській області позичило своє прославлене Миколою Гоголем ім’я і горілці, і телевізійній грі, і популярному в Києві ресторану. Диканька — це щось дуже-дуже українське, це квінтесенція нашої ментальності, куточок архаїчної справжності серед лісів на Ворсклі.

Не знаю, чому я думала, що Диканька - село. Це цілком собі містечко з більш як 8 000 населення і навіть зовсім новими (з вигляду) багатоповерховими будинками. Рекламні плакати "Вас вітає Диканька", ну виглядає просто як на туристський центр.

 Сам топонім натякає на певний ступінь дикості, та місцевість ця, навпаки, здавна була заселеною: у селищі археологи знайшли сліди трьох скіфських поселень (VII-VI ст. до н.е.).

Та документи згадують Диканьку лише в 1658р., коли на полі поблизу стався бій між загоном полтавського полковника Мартина Пушкаря і військом гетьмана Івана Виговського.

За десять років те ж поле стає свідком битви між гетьманами Дорошенком і Брюховецьким. Тут Брюховецького і вб’ють повсталі козаки.

А вже наступне, XVIII століття, принесе славу Диканці завдяки її власникам — родині Кочубеїв. В їх маєтку, одному з найбагатших на Полтавщині, перед Полтавською битвою був штаб Івана Мазепи (а штаб Карла ХІІ – в сусідньому селі Великі Будищі.

Звідси, з Диканьки, втекла до перестаркуватого коханця-гетьмана виплекана Кочубеєм дочка-одиначка Мотря (яку Олександр Пушкін «облагородить» ім’ям Марії в своїй поемі «Полтава»).

 Генеральний суддя Лівобережної України, нещасний батько Василь Кочубей в розпачі напише в 1707р. скаргу на стосунки Мазепи і Карла ХІІ (навіть не Мотрі! Вирішив бити насмерть, державна зрада і перелюбництво - гріхи різного ступеню тяжкості) Петру І, а той... Імператор віддасть нещасного суддю своєму фавориту-гетьману: для страти. І підніметься рука на власного свекра...

До речі, в часи Василя Кочубея в маєтку жив український літописець Самійло Величко.

Про маєток варто б було сказати окремо, якби не одне "але": рештки брами та Миколаївська церква-усипальня - це все, що від нього залишилося. Ну, ще кілька старих, "кочубеївських", дубів (їм. кажуть, від 600 до 800 років) та так звана "бузкова яма" (в травні, кажуть, це створене ще Кочубеями місце запаморочливо пахне та причаровує буянням квітів).

Маєток в Диканці був наймастабнішою садибою всієї Полтавщини та однією з найбільших садиб України. Знаходився він якраз посередині між Миколаївською та Троїцькою церквами, до нього і вела дорога від воріт. Дорога є, а розкішного парку, клумб і, саме головне, палацу - немає вже майже 90 років.

Палац для Кочубеїв звів у XVIII ст. популярний архітектор Джакомо Кваренгі. Двоповерховий палац містив більше сотні покоїв, серед яких були і бібліотека, і бальна зала, і оранжерея. Окремо стояли службові та господарські приміщення, будівля пошти, кінний двір з манежем. Шукати в палаці якихось специфічних "українських" рис було не варто: зводився комплекс за європейською модою того часу, а в моді якраз був ампір. Вся ця розкіш загинула в 1917р., в часи революції.

До речі, вже згадувані мною тріумфальні ворота з'явилися в садибі чи не самими останніми: їх збудували за проектом архітектора Л.Руска в 1820 році, коли маєток Кочубея відвідав цар Олександр І. Сюдою монарх заїжджав з траси Полтава-Гадяч.

 

Маєтком захоплювалися ті, хто його бачив: і палацем, і іншими цікавинками Диканьки. Так, О. Пушкін в «Полтаві» писав про кочубеївські дуби:

«Цветет в Диканьке древний ряд

Дубов, отцами насадженных».

І бузки не забуті - в висадженому ще в XVII ст. Кочубеями Бузковому гаю проходять народні гуляння «Пісні бузкового гаю».

Якщо йти липовою алеєю від Тріумфальних воріт, дійдемо до цього храму. Спочатку ліворуч буде ліс, далі потягнуться ферми, за ними - цвинтар і, нарешті, церква-ротонда за рядом городів. Храм обернувся до траси тильною частиною (наскільки в круглої споруди взагалі може бути "тильна частина") - вхід у святиню знаходиться з боку лісу.

Неподалік стоїть симпатичний дерев'яний вітряк, яких багато на Буковині чи на Волині. Навряд чи діючий, але кого то хвилює - картинка української України, райського пасторального куточка без нього була б неповною.

 

До церкви прямуємо повз велетенську дзвіницю з цегли. В її першому ярусі влаштовані приміщення для проживання сторожа. Здається, використовується за призначенням - на вікнах штори, вазони, з дверей вийшла до криниці жінка в халаті.

Дзвіниця зведена за проектом Л. Руска, автора Тріумфальних воріт. До храму від неї добрих сто метрів - характерний прийом для сакральної архітектури ХІХ ст. Ці сто метрів засаджені клумбами і молодими берізками - колись тут буде гарно, але й хараз вже досить непогано.

Так, а я писала, що дзвіницю звели в 1810 році? Ні? От і пишу.

 

Йдемо далі. Попереду - класицистична Миколаївська церква-усипальня Кочубеїв (1794), збудована з цегли по проекту арзхітектора М. Львова. Західний фасад прикрашено дормчним портиком. В 1851-1852 році будівля реконтруювалася: добудували тераси, влаштували в підземеллі склеп, зробили печі.

Кажуть, тут зберігся прекрасний різьблений іконостас та мармурові саркофаги, але хто ж вас туди пустить, на них дивитися? Завбачливий попик навіть на двері оголошення повісив: суворо, мовляв, забороняється без благословіння фотографувати. Писулька посилається на такого собі Пилипа, єпископа Полтавського та Кременчуцького, і підписана протоієреєм В. Молнаром. Дикунство і нахабство. Державна пам'ятка є власністю держави, а не зарозумілого попа і його звуженого до розміру волоска світогляду.

Хто його знає, може, було б краще, щоб в церкві продовжував функціонувати відкритий в 1973 р. музей атеїзму? Тоді б фотографувати у храмі можна було б, всього лише заплативши за квиток, а не принижуючись перед попами...

Від Миколаївської до Троїцької - кілька кілометрів. Їх можна долала пішки. Ви - ну. це вже вам вирішувати.

Троїцький храм, хоч і знаходиться в центрі Диканьки, з дороги помітити не так і просто: вигулькне серед дерев високий зелений барочний купол - і знову пропадає. Йдіть до нього - не заблукаєте, але нехай місцева пошта буде вам орієнтиром.

 Збудовано храм в 1780 році. Це шикарний зразок козацького (українського) бароко - пишний, поставний, величний. Тут є і розкіш барочної ліпнини, і досконала пропорційність, і дуже український якийсь характер. Гарний храм, сподобався. Хоча ця краса, якщо її вербалізувати, звучить трохи кульгаво: "спарені колони композитного ордеру обрамляють розташовані з трьох боків входи, прямокутні напівколонки і пілястри оформляють внутрішні кути фасадів. Стіни прикрашені ліпниною, завершені високим складним карнізом. Масивні арки несуть середню чотирикутну частину будівлі, яка закінчується восьмигранним барабаном з маківкою" ("Памятники градостроительства и архитектуры УССР", том 3. ст. 290).[5]

Сорочинський ярмарок

Ярмарковий рух в Україні має багатовікову історію. Уже в 40-х роках XIX ст. тут діяло 12 тисяч ярмарків, в тому числі 178 великих і середніх. Сорочинський не був ні найбільшим з них, ні найвідомішим. Село Великі Сорочинці Миргородського району, напевне, й залишилося б, як і багато інших сіл Полтавщини, маловідомим, якби його не прославив на віки великий земляк — український і російський письменник Микола Васильович Гоголь. Саме тут, у будиночку, який на початку XIX ст. належав відомому тоді на Миргородщині лікареві М.Я. Трохимовському, і народився майбутній письменник. Про це нагадують експонати Великосорочинського літературно-меморіального музею М.В. Гоголя, який веде свій початок з 1929 року, та пам'ятник письменникові перед фасадом приміщення музею.

У часи М.В. Гоголя поселення мало статус містечка. У давнину воно ще називалось Краснопіль, а з 20-х років Х V ІІ ст. вже відомо під назвою Сорочинці. 1646 року цей населений пункт, як і чимало інших, захопив зі своїм численним військом окатоличений український магнат Ієремія Вишневецький, якому до 1646 року, до початку Визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького, належала майже вся територія Полтавщини. З введенням Б. Хмельницьким на визволеній від польських магнатів і шляхти території нового полкового адміністративно-територіального і військового устрою, Сорочинці стають сотенним містечком Миргородського полку. Тут з'являються маєтності козацької старшини. Володіння в Сорочинцях і в сусідньому Хомутці мав хомутецький сотник, пізніше миргородський полковник Павло Апостол, який 1659 року був і наказним гетьманом. Він скуповував у Миргородському полку землі. А 1689 року син Павла — миргородський полковник Данило Апостол отримує від гетьмана Івана Мазепи універсал на володіння в Сорочинцях та Хомутці. Після смерті Петра Першого, а потім і його дружини — Імператриці Катерини Першої (весною 1727 року) імператором Російської імперії став малолітній онук Петра І — Петро ІІ, але фактично правив Росією князь Олександр Меншиков. Тоді в Україні виникла можливість для повернення козацького самоврядування, виборів нового гетьмана, яким став Данило Апостол. Дбаючи про Україну, він не забував і про розвиток своїх маєтків. У 1732–1734 роках у Сорочинцях, на замовлення гетьмана, споруджується красива мурована Спасо-Преображенська церква у стилі барокко. Центральна дільниця храму увінчана багатозаломною банею (куполом) на дванадцятигранному світловому барабані. В інтер'єрі панує чудовий семиярусний різьблений іконостас, утворений трьома іконостасами, які містять понад сто ікон. На стіні бабинця — гетьманський герб.

22 березня 1809 року в цій церкві було зроблено запис до церковної книги: «20 березня (за діючим тоді юліанським календарем, а за новим григоріанським календарем дата народження М.В. Гоголя — 1 квітня) у поміщика Василя Яновського народився син Микола і хрещений 22 березня».

У своєму першому творі з циклу повістей «Вечори на хуторі біля Диканьки» (1831–1832 рр.), які принесли М.В. Гоголю велику популярність, письменник широко проявив і велику любов до України, і глибоке знання скарбів української народної творчості та своєрідність побуту свого народу. В повісті «Сорочинський ярмарок», що є складовою частиною «Вечорів на хуторі біля Диканьки», Микола Васильович відтворив поезію народного життя, реалістично відобразив різних представників українського народу, майстерно поєднавши все це з великим гумором.

Ось М.В. Гоголь описує, як люди з усіх кінців їдуть на ярмарок десь на початку ХІХ ст.: «Такою розкішшю блищав один із днів спекотного серпня тисяча вісімсот… вісімсот… Так, літ тридцять буде назад тому, коли дорога, верст за десять до містечка Сорочинців кипіла народом, який поспішав з усіх навколишніх і далеких хуторів на ярмарок. З ранку ще тягнулися незмінною низкою чумаки з сіллю і рибою. Гори горщиків, закутаних у сіно, повільно рухалися, здається, нудьгуючи своїм ув'язненням і темрявою, місцями тільки якась розписана яскраво миска або макітра хвалькувато висловлювалася із високо накопиченого на возі тину і привертала розчулені погляди поклонників розкоші. Багато перехожих поглядали із заздрістю на гончара, який повільними кроками йшов за своїм товаром, турботливо обкутуючи глиняних своїх франтів і кокеток ненависним для них сіном.

Одиноко в стороні тягнувся на стомлених волах віз, навалений мішками, прядивом, полотном і різною домашньою поклажею, за яким брів, у чистій полотняній сорочці і забруднених полотняних шароварах, його господар…».

Ярмарки продовжували існувати аж до 20-х років ХХ ст., коли були закриті зовсім. Вся торгівля в селах перейшла до кооперації та під контроль держави.

З 1966 року ярмарки починають відроджуватись, і започатковує, відроджує ту давню традицію Сорочинський ярмарок. На нього з'їжджалось багато представників різних організацій та підприємств — торгових та виробників не лише з Полтавщини, але й з багатьох інших областей України, з-за кордону. Багато людей приїздило в Сорочинці щоб придбати різноманітні, дефіцитні на той час, речі, товари. Їх не зупиняло навіть те, що ярмарковий майдан являв собою необладнане поле, без будь-яких умов ні для учасників ні для гостей.

Період перебудови та розпаду Радянського Союзу, перших років незалежності, коли Україна потерпала від суцільного товарного голоду та інфляції, міг стати початком кінця Сорочинського ярмарку. Він проводився вже практично за інерцією, але не викликав ні в кого ентузіазму, ні в організаторів, ні в учасників і був головним болем і для тих і для інших. А сам ярмарок, ніби жива істота, терпів і чекав, коли ж, врешті, з'являться люди, яким він буде небайдужим і які захочуть повернути його до життя. І дочекався…[6]

Опішня