Інститут шляхетних дівчат
На початку XIX століття дружина С.М.Кочубея Параска Яківна Кочубей на власні кошти відкрила пансіондля навчання 12 шляхетних дівчат бідного стану. Він проіснував до 1816 року. Потім подібний заклад План
Вступ
І Полтавщина
ІІ Полтава – духовна перлина України
ІІІ Відомі імена Полтавщини
Висновки
Список літератури
Вступ
Мальовнича Полтавщина - клондайк патріота. Це полтавський діалект ліг в основу літературної української мови. Це місцеві вишиванки, шаровари і чобітки, розтиражовані гопаками, представляють нашу культуру на сценах різного рівня. Тут ще трапляються хатки, які бачила в Букварі у школі - глинобитні мазанки під високими дахами, з невеликими віконечками і канонічними мальвами за традиційним тином. Тут надзвичайно імпозантний, гарний і приємний обласний центр. Тут настільки все по українському, що навіть не віриться, що до зросійщеної Харківщини лише кілька годин на електричці.
І ще тут доволі багато цікавих архітектурних пам'яток. Цей край кожен повинен відкрити сам для себе.
Саме тому я присвятила цю роботу саме цьому дивовижному краю.
Я розгляну найвідоміші місця області, про які говорять навіть за кордоном, також ми зробимо екскурс по славному місту-Полтаві і назвемо найвідоміші ім’я людей, які тим чи іншим чином пов’язані з Полтавою.
Полтавщина
У цьому розділі я хочу звернути увагу на самі найяскравіші моменти („перлинки”, пам’ятки) Полтавської області. Тобто це будуть ті епізоди культурного життя полтавців, які обов’язково повинен знати кожен українець. Іноземці (особливо німці, гості бувшого радянського союзу) відвідують їх в першу чергу.
Це карта Полтавщини, де позначенні основні культурні пам’ятки, але хочу зазначити, що це мізерна частина того, що дійсно варто побачити на цій чудесній землі.
Розділ я розпочну з символіки Полтавської області. І хочу закінчити його трьма крапками, бо є ще що сказати...
СИМВОЛІКА.
ПОЛТАВСЬКОЇ ОБЛАСТІ
Герб російського періоду
Герб Полтавської губернії в період входження краю до Російської імперії затверджений 5 липня 1878р. і являв собою в золотому полі чорний трикутний пам'ятник, прикрашений золотою змією, що звилась в кільце. За пам'ятником два зелених прапори, з золотим коронованим вензелевим зображенням Імені Імператора Петра Великого, древки червоні з вістрями від списа. Все супроводжувано в главі щита двома навхрест покладеними червоними мечами. Щит увінчаний Імператорською короною і обрамований золотим дубовим листям, що оповите Андріївською стрічкою.
Сучасний герб
Герб затверджений 30 січня 1998р. XІІІ сесією обласної ради 22 скликання. Щит розділений на чотири частини малиновим ромбом, перетятим срібно-лазуровим хвилястим поясом. В першій частині щита в лазуровому полі золотий лапчастий хрест. В другій - в золотому полі червона підкова. В третій - в золотому полі червоне серце. В четвертій - в лазуровому полі золотий сніп пшениці. В першій частині ромба - золотий лук, супроводжуваний двома золотими зірками, в другій - золоті ворота з трьома баштами, супроводжувані двома золотими зірками.
- Лук зі стрілою та зірки - елементи які входили до гербів Полтави, Пирятина, вказують на історичну роль краю в обороні рідних земель, а також на м.Полтаву, як адміністративний центр області.
- Міські ворота з трьома баштами та флагштоками - елемент найстаршого із гербів, основний елемент герба м.Лохвиці вказує на міцність, могутність, недоторканість краю, козацькі традиції. -
- Хвиля води - елементи гер6ів м.Комсомольська, Кременчука, символізує багатство водних просторів області.
- Козацький хрест - символ на історичних прапорах Полтавських полків, та елемент гербів міст Миргорода, Зінькова.
- Підкова - поширений елемент родових гербів України - символ щастя, добра, любові, злагоди.
- Серце - елемент герба гетьмана П.Полуботка, В.Кочубея, поширений елемент гербів України, символізує Полтавщину як серце України, її велич, духовність, - землю що надала життя видатним діячам світового значення.
- Сніп - уособлює природне багатство, родючість земель, працьовитість її мешканців, національні традиції краю.
- Корона - могутність, стійкість, велич і слава.
Прийняті кольори:
- Малиновий - найбільш розповсюджений колір козацьких прапорів - могутність, хоробрість.
- Лазуровий - боротьба за свободу, надія.
- Золотий - сонце, світло, добробут, доброта, робота, гідність.
Малий герб увінчаний п'ятибаштовою короною і обрамований гілками калини, оповитими синьо-жовтою стрічкою. Над короною - напис "Полтавщина".(дивитися на титульний лист розділу)
Прапор
Прапор Полтавської області затверджений 10 лютого 2000 року рішенням XІ сесії обласної ради XXІІІ скликання і являє собою на синьому полотнищі жовтий козацький хрест. Співвідношення сторін 2:3.
В композицію прапора внесено зображення козацького хреста, основного елементу герба Полтавської області, який включено з історичних мотивів, коли на зразок нинішнього територіального утворення в середині ХVІІІ століття ряд полків (Кременчуцький, Пирятинський, Гадяцький, Зіньківський, Хорольський) були об'єднані навколо Полтавського полку, прапор якого мав темно-синій колір з козацьким хрестом.
Синій колір - стійкий, сильний, вірний, надійний (за геральдичними правилами ХVІІІ століття - боротьба за свободу).
Чудеса на Козельщині
Церква у Козельщині
Диво сталосЯ 125 рокІв тому “Дівчина тримала в руках ікону, дивилася на неї, і в її уяві пролетіло все вистраждане за останній час: тяжке каліцтво, горе батьків, безсилля медицини. Поруч у кімнаті були її друзі — здорові, веселі, щасливі. І їй самій так захотілося бути такою здоровою і щасливою, як вони. Із цими думками Марія почала палко молитися і просити від усієї душі Богоматір або забрати її до себе, або захистити її, допомогти, повернути здоров’я. Раптом дівчина відчула страшний біль у хребті, закричала й на якусь мить утратила свідомість. Опам’ятавшись, зрозуміла, що з нею діється щось незвичне, що вона відчуває щось живе в ногах і руках… Дівчина твердила, що вона зцілилася, і ворушила ногами. Софія Михайлівна не могла повірити, відразу навіть подумала, що донька від горя збожеволіла…”, — так описують диво зцілення Марії Капніст (і переповідають історію монастиря) у своїй книзі “Перлина Козельщини” кандидат історичних наук Віра Жук і вчитель історії Григорій Сердюк. Вони ж простежують і кілька версій щодо того, як стала сімейною реліквією графів Капністів ікона Божої Матері італійського письма ХVIII століття. Цікаво й те, що мати Марії була дочкою видатного вченого-математика Михайла Остроградського, а її батько — нащадок поета, видатного громадського діяча Василя Капніста. “Тринадцять місяців гризло мене горе, тринадцять місяців я повинен був привчати себе до думки, що смерть — кращий і неминучий вихід для нещасної страдниці, яку я так люблю”, — згадував про пережите батько, граф Володимир Капніст. Ці сповнені розпачу його слова посвідчують, що 6 березня (за новим стилем) 1881 року справді сталося чудодійне зцілення. У Москві, куди з іконою відразу по тому поїхали Капністи, тисячі віруючих ішли помолитися перед образом — його виставили в одній із московських церков. А в Козельщині, повернувшись у свій маєток, збудували для ікони, аби до неї змогли доступитися всі паломники, спочатку капличку, а згодом було закладено церкву, засновано жіночу релігійну общину, яка 1891 року була реорганізована в Козельщинський Різдвяно-Богородицький жіночий монастир. На початку серпня 1906 року було освячено — після тривалого будівництва — Різдвяно-Богородицький собор, один із найдивовижніших на той час храмів в Україні і в усій Російській імперії. За цими короткими рядками — надзвичайно багата подіями історія, але повернімося до чудотворної ікони Богоматері, до святині, про яку Преосвященний Іларіон 1886 року сказав: “Чудо здійснилося для всього християнського світу; цілебоносна ікона стає власністю всіх православних християн”… Марія Капніст сама, на своїх руках, на чолі хресного ходу, несла в церкву, підіймаючись із нелегкою ношею на гору, цей святий образ… Звідтоді відомо про тисячі випадків зцілення перед іконою Козельщинської Богоматері, до якої й сьогодні люди йдуть і їдуть звідусіль. А потім знову повертаються сюди, аби розповісти про диво власного зцілення. Або надсилають листи. Цікаво, що зцілює не лише ця старовинна ікона, а й численні списки з неї — були випадки, коли навіть паперові літографії чи пластикові іконки і миро точили, й кровоточили. Дуже часто хтось із паломників біля ікони падає й кричить не своїм голосом (справді не своїм!), а хтось плаче благодатними сльозами. Ще хтось вигукує: “Вона жива! Вона жива!” — Біси не терплять сили благодаті, сили Святого Духа — вони кричать із людини, — каже матінка Варсонофія. На свято, 6 березня, буває, збирається тут 4—5 тисяч християн. Свято починається з урочистої вечірньої служби напередодні. У свято правиться зазвичай дві літургії — в соборі й у церкві. Посповідатися і причаститися в такий день, у такому місці — для мирян це велика подія. У церкві ж богослужіння відбуваються щоденно. — Благодать у нечисте серце не піде, — каже ігуменя, розмірковуючи про те, як важливо людині очищатися від гріхів і приносити свої молитви Господу. “Даруй менІ життЯ, І Я присвЯЧу його тобІ” 6 березня 1990 року в Козельщинському соборі відбулося перше богослужіння після його чергового закриття в 1949 році. Настоятелем церкви був призначений священик отець Петро. …Він відбував строкову службу в Союзі — лише в останні два місяці восени 1981-го їм, кільком солдатам, доручили завозити продукти із Туркменії… у Кабул. Своїм батькам та дівчині, котра чекала його з армії, Петро повідомив, що їде у відрядження, щоб листів йому поки що не слали. ...Того разу КАМаЗ, де їх було троє, підірвався на фугасі. Від Петрових товаришів, по суті, нічого не лишилося, а його відкинуло метрів за тридцять. Опритомнівши, побачив, як горить автомобіль і вже віддаляються душмани: його вони під карликовою берізкою серед скель не помітили. Час для хлопця зупинився — то вже згодом з’ясувалося, що цілих два тижні він пробув без їжі й води в горах на чужій землі, ризикуючи щодня натрапити на душманів чи наступити на міну. Він був у цивільному одязі, з документів мав лише права водія, а в них — дві іконки, Казанської Божої Матері та Спасителя, якими мама благословила його на службу. Він молився — і дав обітницю: якщо залишиться живим, якщо додому не пошлють похоронки — все життя своє присвятить Господу. ...Коли його підібрали наші солдати, найперше запитав замполіта, чи не пішла похоронка батькам. Той зізнався: разів п’ять брався писати, а рука не підіймалася… “Все, іду служити!” — прийшло остаточне рішення. Одначе не так просто було в радянські глибоко атеїстичні часи колишньому комсомольцеві виконати обітницю. Розказав товаришеві, що збирається вступати до Ленінградської семінарії — і наступного ж дня його викликали до військкомату, забрали паспорт і військовий білет. Але Петрова віра не боялася випробувань — виріс у набожній сім’ї в Тернопільській області, неподалік від Почаївської лаври. Звідти й почав свій шлях — працював у храмі й готувався до навчання. А після закінчення духовної семінарії, з 1985 року, служить Господу на Полтавщині, куди приїхав разом із дружиною Людмилою (то вона чекала його з армії), де вже виросли — нині студенти — донька Марійка і син Юрій. Починав у маленькому селі Трудовик Козельщинського району: був псаломщиком, дяком, ієреєм. Завжди пам’ятав настанову одного з викладачів семінарії: хороший священик у селі, — то і лікар, і слідчий. — Він як стане проповідь казати, то кожне серце зворушиться, — розповідала колись мені матінка Серафима. — Якщо він помолиться, то буде так… Одного разу, коли читав “Святий Боже, святий кріпкий…” — він опустив на нас небо, ми всі це відчули... То — сила його молитви, — розповідає сьогодні матінка Варсонофія. — Буває така благодать — аж відчуття часу зникає. А від хреста віє свіжістю… Отець Петро як благочинний Козельщинського благочиння опікується і господарством монастиря. Службу Божу тут правлять три священики, у великі свята запрошують ще й отців із сусідніх районів. Монастир існує на пожертви благодійників, і сьогодні тут ще далеко не все впорядковано після довгих років свідомого руйнування обителі. Потрібні гроші на ремонт, зокрема на відбудову іконостасу в соборі, який був колись виготовлений майстром Менціоне із білого, з ледь помітними голубими прожилками мармуру, а колони і вставки на фризах та панелях — із бразильського онікса. Його живопис був справжнім мистецьким дивом, та й сам собор, як зазначав Олесь Гончар, за архітектурою нагадує собор святого Петра в Римі. Козельщинська ікона Божої Матері, яку багато десятиліть переховували в різних містах, повернулася в рідну обитель наприкінці лютого 1993 року. Її зустрічали тисячі віруючих з усієї України, гості з Росії та Білорусі, того дня відбувся святковий хресний хід на честь повернення святині. Розчулений отець Петро прийняв святий образ із рук ігумень Феофанії (з Гомельського монастиря) та Іраїди. І вже в перший день повернення ікони сталося перше диво зцілення. Матінка Варсонофія ж Промислом Божим вважає дуже давній випадок у своєму житті. Тоді в сільській церкві на горищі вона знайшла настільки занедбану ікону, що неможливо було зрозуміти, чий то образ. А коли очистила її — побачила Козельщинську Богоматір. Справді, нічого випадкового у житті не буває, скажемо ми, миряни. [1]
Спасо-Преображенський Мгарський монастир
На правому березі тихої річки Сули, недалеко від міста Лубни Полтавської області, на величному пагорбі знаходиться старовинний Спасо-Преображенський монастир, заснований в 1619 році на кошти княгині Раїни Могиляки Вишневецької і збудований митрополитом Ісаєю Копинським ( тоді Ігуменом Густинським і Підгорським ). За легендами, монастир на цьому місці існував ще задовго до татарської навали ХІІ століття. В 1692 р., на місці дерев’яної церкви, на кошти гетьманів І. Самойловича і І. Мазепи був збудований кам’яний Спасо-Преображенський собор. Він був збудований за проектом архітектора Івана Баптиста, автора Троїцького собору в м. Чернігові.
У 1785 р. на місці, де любив усамітнюватися пізніше прославлений як святий Афанасій Лубенський, патріарх Цареградський, була збудована дзвіниця. Тоді ж був заснований СКИТ з церквою Благовіщення Пресвятої Богородиці. У розпису монастирських будівель брав участь український художник І. Максимович. Мгарський монастир завжди відігравав видатну роль в духовному житті України. У 1622 р. відомий анти уніатський діяч Ісайя Копинський створив тут братство, що активно протистояло окатоличенню лівобережних українців. До 1917 р. в монастирі знаходились святі мощі Афанасія, патріарха Цареградського, який тут помер, повертаючись з Москви в Константинополь. Святитель Афанасій причисленний до святих в 1662 р. Зараз мощі його знаходяться в Благовіщенському соборі Харкова.
З 1737 р. ігумену, а з 1744 р. першим архимадритом монастиря був майбутній святитель Іосаф (Горленко), єпископ Белгородський. Населення монастиря складалося в основному із запорозьких козаків, що прийняли чин монахів. У 1663 р. в монастирі під іменем монаха Гедеон перебував син Богдана Хмельницького, Юрій.
На території монастиря поховані Константинопольський патріарх Серафим, київський митрополит, видатний церковний діяч Йосиф, архієпископ Тобольський Амросій і Полтавський, Пековський , Мефодій.
У ХVII – XVIII ст. тут був створений Літопис Мгарського монастиря, що складався з документів, які стосувалися історії самого монастиря, а також мали багато цінних свідчень про будову кам’яних церков на Україні в другій половині ХVІІІ ст., і інші історичні події. Рукописи Літопису зберігаються в наукових бібліотеках країни.
25 вересня 1891 р., день пам’яті преподобного Сергія, особливий в історії Лубенського Спасо-Преображенського монастиря: в цей день відбулася велика подія – освячення новоствореної церкви.
У 1889 р. по благословенню правлячого тоді Полтавською єпархією, Преосвященного Ілларіона, було вирішено на пагорбі монастирського саду замість каплиці збудувати церкву, а місцевість, що оточувала курган ( тут за переказами святитель Афанасій, підчас свого перебування в Лубенському монастирі, не дивлячись на хворобливе становище, усамітнювався і проводив години в молитвах і духовних роздумах ), відокремити від монастирського саду кам’яною стіною, поставити огорожу, і дати цьому місцю назву і значення монастирського скиду. Тоді ж, у 1889 р. каплиця, що стояла на пагорбі, була знесена і тимчасово збудована поза пагорбом, ближче до монастиря, не далеко від пагорба, з лівої сторони доріжки, що йшла від монастиря до пагорба.
Освячення новоствореного храму здійснив особисто Владика, що прибув спеціально з цією метою в Лубенську округу.
Святу територію свого часу відвідали майже всі гетьмани України, багато з яких жертвували значні кошти на її утримання. Серед меценатів монастиря відзначився Людвиг Дант, принц Гессен-Гамбуржський.
Тут побували Петро І, Пушкін, Шевченко, майже всі класики української літератури ХІХ – ХХ ст. Відвідували монастир і видатні громадські діячі.
Монастир відіграв важливу роль в духовному становленні святого блаженного старця Паісія Києво-Печерського, уродженця м. Лубни. Він ще хлопчиком відвідував це тихе пристанище втомлених душ, весь уклад життя якого вплинув на його бажання стати монахом.
Існування монастиря продовжилось до 6 серпня 1919 року, коли звірі в людському обличчі розстріляли ні в чому не повинних монахів на чолі з ігуменом Амросієм. Новомученики поховані за алтарем скитської церкви. „Штурм небес” продовжило створення на території монастиря Патронату, де були ув’язнені діти „ворогів народу”. З 1937 р. тут був розквартирований дисциплінарний батальйон, з 1946 – військові склади і нарешті, в 1985 р. монастирські споруди передали під піонерський табір.
Роки осквернення святинь і гонінь на Церкву не пощадили шедевр древньої архітектури і призвели до запустіння колись квітучу пам’ятку. Із багатства споруд монастиря збереглись: розграбований Преображенський собор; дзвіниця (в жахливому стані); кельї XVІІІ ст.; Благовіщенська церква, перетворена під час Патроната в кухню; дім настоятеля ( в руїнах ); станно – приїмниця ( в руїнах ); кельї XVІІ ст. (майже не збереглись). В скиті збереглась Афанасієвська (Благовіщенська) церква і частина кам’яного забору. З травня 1993 року затеплилась лампада і знову зазвучали молитви в Мгарській пам’ятці. Так був відроджений чоловічий монастир.[2]
Свято-Троїцька церква в Лубнах
Від історії до майбутнього.Сьогодні проблема духовного начала в нашому житті є особливо актуальною. Історія церков невеликих міст зовсім мало досліджена, тому з відродженням храмів слід повернути з небуття імена тих, хто своїм подвижництвом закладав підвалини нашої духовності.
На початку ХХ століття, в Лубнах, які нараховували близько 12-ти тисяч мешканців, було 7 церков. Нині у місті з 60-тисячним населенням їх всього три.
Багато лубенців ще добре пам’ятають центральний майдан ім. Кірова, який прикрашала білокам’яна споруда храму Святої Трійці. ЇЇ було знищено на початку 1960-х років, коли нашими землями прокотилася чергова хвиля боротьби з релігією.
Троїцьку церкву можна вважати найдавнішою в тисячолітніх Лубнах У 1896 році О.М. Лазоревським в журналі «Киевская старина» було видруковано «Устав братства Лубенской Троицкой церкви», де зазначалось, що приходське братство при ній було засноване 1622 року. Братство мало тісни зв’язки з ремісничими цехами, які були учасниками багатьох урочистих церковних церемоній, зберігали в храмі свої прапори-хоругви, ікони, хрести. Братство мало свою школу. За ревізією 1740 року в Лубнах було три школи, серед них — Троїцька. В місті 4 рази на рік проводились ярмарки в т.ч. на свято Трійці, в День Святого Духа.
Як і більшість культових споруд того часу Троїцька церква була дерев’яною, тому не один раз зазнавала руйнувань від пожеж і перебудовувалась. В 1746 році інженером-прапорщиком О. Рігельманом було складено план Лубенського полкового міста, на якому під літерою «Р» значиться «деревянная церковь Святыя Троицы». Поруч з нею на майдані знаходилась церква св. великомучениці Варвари. Для Лубен 18 століття було характерне парне розташування церков. Це пояснювалось тим, що місцеві жінки мали свої храми, якими вони опікувались. Саме такими були церкви Різдва Пресвятої Богородиці та Варваринська.
Очевидно, остання в середині 18 століття перестала існувати і згодом була розібрана. Адже у 1751 році, коли Троїцька церква перебудовувалась в ній було два престоли — Святої Трійці та великомучениці Варвари. Серед багатьох ікон, що зберігались у Троїцькій церкві, була ікона святої великомучениці Варвари, що коронується Богом-Отцем, де вона зображувалась як українська дівчина — прикрашена стрічкою та квітами, з намистом на шиї. Ці та інші відомості про Троїцьку Церкву, зокрема про її реліквії, можна знайти в «Очерках Лубенской старины» К. Бочкарева, виданих 1900 року Лубенським музеєм К.М. Скаржинської.
Майже 30 літ, з 1697 року вікарієм Лубенської Троїцької церкви служив І.Я. Яновський — прадід нашого земляка М.В. Гоголя. У 1723 році, з відкриттям приходу в с. Кононівка під Лубнами, Іван Якович перейшов на службу до сільської Успенської церкви.
Дерев’яна споруда Троїцької церкви стояла до 1869 року, а натомість було зведено білокам’яний п’ятикупольний храм, що прикрашав і облагороджував центральний майдан міста — Базарний (нині ім. Кірова). До нової церкви було перенесено 4-ярусний різьблений іконостас, в ній було вже 3 престоли — третій в пам’ять князя Олександра Невського. Вулиці, що прилягали до храму мали назви Старотроїцька (нині вул. Франка) та Троїцький водопій (нині вул. Достоєвського).
Лубенська Троїцька церква вистояла під натиском революційних бурь, коли більшість лубенських храмів було зруйновано. Зберігся щоденник однієї з її прихожанок, в якому вона описує, зокрема, похорони священника Троїцької церкви отця Феодосія, який понад 40 років прослужив у храмі. Це було голодної весни 1933-го, напередодні Великодня.
Та дуже скоро храм було закрито, і перед війною там було розміщено експозицію Лубенського краєзнавчого музею. Чимало унікальних експонатів знайшли своє місце на фоні церковних святинь. Із вступом гітлерівських військ до Лубен у вересні 1941 року один із снарядів потрапив у будівлю церкви. В результаті пожежі було зруйновано купольну частину.
У повоєнні роки в церкві було відновлено богослужіння. Проте наприкінці 1960 року їх було припинено, так як у зв’язку з реконструкцією центральної частини міста на місці храму було заплановано побудувати готель. Такою була версія влади. А в країні у цей час черговий раз боролися з релігією. Для церкви було виділено будинок колишнього гуртожитку медичного училища на березі Сули. Як згадував А.Г. Рибачук, колишній благочинний Лубенського району і настоятель Троїцької церкви, першу службу там було відправлено у день Стрітення Господнього 15 лютого 1961 року.
А в білокам’яній красуні деякий час влаштовувались молодіжні танцювальні вечори, а потім під її стіни було закладено вибухівку. Решти стін військові розбивали танками. А цеглу місцеві жителі розібрали для приватного будівництва. За вчинений повсюдно подібний вандалізм ми ще довго будемо розплачуватись, замолюючи гріхи своїх предків.
Сьогодні Свято-Троїцька церква знаходиться все в тому ж пристосованому приміщенні по вулиці Нижній Вал, при в’їзді в Лубни. Проте в ній — особлива благодать. Її створюють і старовинні намолені ікони, і, можливо, віддаленість від суєтного центру, і по-істинному пастирське служіння її настоятеля — протоієрея Іоанна (Коростиля). Кілька років тому для будівництва церкви було виділено ділянку в районі Жовтневого майдану, виготовлено проект, проте роботи так і не було розпочату з причини можливого пошкодження підземних комунікацій.
Архітектором Іриною Козаковою розроблено проект реконструкції вівтарної частини церкви, яку завершено в 2002 році. Будівельні роботи тривають і донині, отже незабаром на місці пристосованого приміщення ми побачимо справжню церкву. Золоті куполи височіють над Свято-Троїцьким храмом, упевнено стверджуючи своїм сяйвом присутність Божої благодаті на землі.[3]
"Піраміда-усипальниця Закревських"
(с.Березова Рудка)
Підводний човен в степах України”... Приблизно так само звучить фраза: «Піраміди-усипальні в Пол- тавській губернії». Тим часом існування двох загад- кових, єдиних у Європі споруд (крім однісінької піраміди в Римі, датованої 12 роком до н. є.) — факт, а не фантазії. Легендами оповиті історії двох унікальних усипалень на Полтавщині. 15-метрова гранітна піраміда в селі Комендантівка Кобеляцького району належала роду Білевичів. Доля закинула офіцера російського флоту Олександра Дмитровича Білевича до Єгипту, де пам'ятки стародавньої цивілізації вразили його уяву. Повернувшись, він збудував у своєму маєткові власну піраміду-, усипальню. Спорудження тривало 13 років, і це не дивно — як будматеріал використовували гранітні блоки з місцевого кар'єру, що їх по дерев'яних жолобах тросами затягували нагору, а вапняковий розчин робили на крові свіжозабитої худоби з додаванням яєчних білків. Три погребальні камери сполучалися підземними ходами. Вінчав споруду православний хрест. У піраміді Білевич поховав свою кохану дружину, а через багато років і сам знайшов там спочинок.
Подібна усипальня в селі Березова Рудка (Пирятинський район) відноситься до колишнього маєтку Закревських. Вона на 21 рік молодша за комендантівську і значно скромніша — висота її «лише» 9 метрів і побудована вона зі звичайної цегли. Автором задуму був Ігнатій Платонович Закревський — дійсний і повноважний посол Росії в Єгипті, за правління Олександра III. Піраміда Закревського стала неймовірним гібридом давньоєгипетської та християнської культур. Стіни її були вкриті письменами з Євангелія і водночас фресками з життя єгиптян та їхніх богів. У центрі залу знаходився православний вівтар. Вхід до піраміди охороняли статуя богині Ізиди, привезена Закревським із самого Єгипту, та православний хрест над портиком...
На жаль, ані єгипетські, ані християнські боги не врятували полтавські піраміди від повного розграбування. Але самі споруди лишилися цілими — недарма будівничі переводили яєчні білки...[4]
Диканька
Знаходиться недалеко від Полтави, по трасі на Опішню і Миргород. Від обласного центру це селище міського типу (Диканька) відділяють лише 27 км.
Це селище в Полтавській області позичило своє прославлене Миколою Гоголем ім’я і горілці, і телевізійній грі, і популярному в Києві ресторану. Диканька — це щось дуже-дуже українське, це квінтесенція нашої ментальності, куточок архаїчної справжності серед лісів на Ворсклі.
Не знаю, чому я думала, що Диканька - село. Це цілком собі містечко з більш як 8 000 населення і навіть зовсім новими (з вигляду) багатоповерховими будинками. Рекламні плакати "Вас вітає Диканька", ну виглядає просто як на туристський центр.
Сам топонім натякає на певний ступінь дикості, та місцевість ця, навпаки, здавна була заселеною: у селищі археологи знайшли сліди трьох скіфських поселень (VII-VI ст. до н.е.).
Та документи згадують Диканьку лише в 1658р., коли на полі поблизу стався бій між загоном полтавського полковника Мартина Пушкаря і військом гетьмана Івана Виговського.
За десять років те ж поле стає свідком битви між гетьманами Дорошенком і Брюховецьким. Тут Брюховецького і вб’ють повсталі козаки.
А вже наступне, XVIII століття, принесе славу Диканці завдяки її власникам — родині Кочубеїв. В їх маєтку, одному з найбагатших на Полтавщині, перед Полтавською битвою був штаб Івана Мазепи (а штаб Карла ХІІ – в сусідньому селі Великі Будищі.
Звідси, з Диканьки, втекла до перестаркуватого коханця-гетьмана виплекана Кочубеєм дочка-одиначка Мотря (яку Олександр Пушкін «облагородить» ім’ям Марії в своїй поемі «Полтава»).
Генеральний суддя Лівобережної України, нещасний батько Василь Кочубей в розпачі напише в 1707р. скаргу на стосунки Мазепи і Карла ХІІ (навіть не Мотрі! Вирішив бити насмерть, державна зрада і перелюбництво - гріхи різного ступеню тяжкості) Петру І, а той... Імператор віддасть нещасного суддю своєму фавориту-гетьману: для страти. І підніметься рука на власного свекра...
До речі, в часи Василя Кочубея в маєтку жив український літописець Самійло Величко.
Про маєток варто б було сказати окремо, якби не одне "але": рештки брами та Миколаївська церква-усипальня - це все, що від нього залишилося. Ну, ще кілька старих, "кочубеївських", дубів (їм. кажуть, від 600 до 800 років) та так звана "бузкова яма" (в травні, кажуть, це створене ще Кочубеями місце запаморочливо пахне та причаровує буянням квітів).
Маєток в Диканці був наймастабнішою садибою всієї Полтавщини та однією з найбільших садиб України. Знаходився він якраз посередині між Миколаївською та Троїцькою церквами, до нього і вела дорога від воріт. Дорога є, а розкішного парку, клумб і, саме головне, палацу - немає вже майже 90 років.
Палац для Кочубеїв звів у XVIII ст. популярний архітектор Джакомо Кваренгі. Двоповерховий палац містив більше сотні покоїв, серед яких були і бібліотека, і бальна зала, і оранжерея. Окремо стояли службові та господарські приміщення, будівля пошти, кінний двір з манежем. Шукати в палаці якихось специфічних "українських" рис було не варто: зводився комплекс за європейською модою того часу, а в моді якраз був ампір. Вся ця розкіш загинула в 1917р., в часи революції.
До речі, вже згадувані мною тріумфальні ворота з'явилися в садибі чи не самими останніми: їх збудували за проектом архітектора Л.Руска в 1820 році, коли маєток Кочубея відвідав цар Олександр І. Сюдою монарх заїжджав з траси Полтава-Гадяч.
Маєтком захоплювалися ті, хто його бачив: і палацем, і іншими цікавинками Диканьки. Так, О. Пушкін в «Полтаві» писав про кочубеївські дуби:
«Цветет в Диканьке древний ряд
Дубов, отцами насадженных».
І бузки не забуті - в висадженому ще в XVII ст. Кочубеями Бузковому гаю проходять народні гуляння «Пісні бузкового гаю».
Якщо йти липовою алеєю від Тріумфальних воріт, дійдемо до цього храму. Спочатку ліворуч буде ліс, далі потягнуться ферми, за ними - цвинтар і, нарешті, церква-ротонда за рядом городів. Храм обернувся до траси тильною частиною (наскільки в круглої споруди взагалі може бути "тильна частина") - вхід у святиню знаходиться з боку лісу.
Неподалік стоїть симпатичний дерев'яний вітряк, яких багато на Буковині чи на Волині. Навряд чи діючий, але кого то хвилює - картинка української України, райського пасторального куточка без нього була б неповною.
До церкви прямуємо повз велетенську дзвіницю з цегли. В її першому ярусі влаштовані приміщення для проживання сторожа. Здається, використовується за призначенням - на вікнах штори, вазони, з дверей вийшла до криниці жінка в халаті.
Дзвіниця зведена за проектом Л. Руска, автора Тріумфальних воріт. До храму від неї добрих сто метрів - характерний прийом для сакральної архітектури ХІХ ст. Ці сто метрів засаджені клумбами і молодими берізками - колись тут буде гарно, але й хараз вже досить непогано.
Так, а я писала, що дзвіницю звели в 1810 році? Ні? От і пишу.
Йдемо далі. Попереду - класицистична Миколаївська церква-усипальня Кочубеїв (1794), збудована з цегли по проекту арзхітектора М. Львова. Західний фасад прикрашено дормчним портиком. В 1851-1852 році будівля реконтруювалася: добудували тераси, влаштували в підземеллі склеп, зробили печі.
Кажуть, тут зберігся прекрасний різьблений іконостас та мармурові саркофаги, але хто ж вас туди пустить, на них дивитися? Завбачливий попик навіть на двері оголошення повісив: суворо, мовляв, забороняється без благословіння фотографувати. Писулька посилається на такого собі Пилипа, єпископа Полтавського та Кременчуцького, і підписана протоієреєм В. Молнаром. Дикунство і нахабство. Державна пам'ятка є власністю держави, а не зарозумілого попа і його звуженого до розміру волоска світогляду.
Хто його знає, може, було б краще, щоб в церкві продовжував функціонувати відкритий в 1973 р. музей атеїзму? Тоді б фотографувати у храмі можна було б, всього лише заплативши за квиток, а не принижуючись перед попами...
Від Миколаївської до Троїцької - кілька кілометрів. Їх можна долала пішки. Ви - ну. це вже вам вирішувати.
Троїцький храм, хоч і знаходиться в центрі Диканьки, з дороги помітити не так і просто: вигулькне серед дерев високий зелений барочний купол - і знову пропадає. Йдіть до нього - не заблукаєте, але нехай місцева пошта буде вам орієнтиром.
Збудовано храм в 1780 році. Це шикарний зразок козацького (українського) бароко - пишний, поставний, величний. Тут є і розкіш барочної ліпнини, і досконала пропорційність, і дуже український якийсь характер. Гарний храм, сподобався. Хоча ця краса, якщо її вербалізувати, звучить трохи кульгаво: "спарені колони композитного ордеру обрамляють розташовані з трьох боків входи, прямокутні напівколонки і пілястри оформляють внутрішні кути фасадів. Стіни прикрашені ліпниною, завершені високим складним карнізом. Масивні арки несуть середню чотирикутну частину будівлі, яка закінчується восьмигранним барабаном з маківкою" ("Памятники градостроительства и архитектуры УССР", том 3. ст. 290).[5]
Сорочинський ярмарок
Ярмарковий рух в Україні має багатовікову історію. Уже в 40-х роках XIX ст. тут діяло 12 тисяч ярмарків, в тому числі 178 великих і середніх. Сорочинський не був ні найбільшим з них, ні найвідомішим. Село Великі Сорочинці Миргородського району, напевне, й залишилося б, як і багато інших сіл Полтавщини, маловідомим, якби його не прославив на віки великий земляк — український і російський письменник Микола Васильович Гоголь. Саме тут, у будиночку, який на початку XIX ст. належав відомому тоді на Миргородщині лікареві М.Я. Трохимовському, і народився майбутній письменник. Про це нагадують експонати Великосорочинського літературно-меморіального музею М.В. Гоголя, який веде свій початок з 1929 року, та пам'ятник письменникові перед фасадом приміщення музею.
У часи М.В. Гоголя поселення мало статус містечка. У давнину воно ще називалось Краснопіль, а з 20-х років Х V ІІ ст. вже відомо під назвою Сорочинці. 1646 року цей населений пункт, як і чимало інших, захопив зі своїм численним військом окатоличений український магнат Ієремія Вишневецький, якому до 1646 року, до початку Визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького, належала майже вся територія Полтавщини. З введенням Б. Хмельницьким на визволеній від польських магнатів і шляхти території нового полкового адміністративно-територіального і військового устрою, Сорочинці стають сотенним містечком Миргородського полку. Тут з'являються маєтності козацької старшини. Володіння в Сорочинцях і в сусідньому Хомутці мав хомутецький сотник, пізніше миргородський полковник Павло Апостол, який 1659 року був і наказним гетьманом. Він скуповував у Миргородському полку землі. А 1689 року син Павла — миргородський полковник Данило Апостол отримує від гетьмана Івана Мазепи універсал на володіння в Сорочинцях та Хомутці. Після смерті Петра Першого, а потім і його дружини — Імператриці Катерини Першої (весною 1727 року) імператором Російської імперії став малолітній онук Петра І — Петро ІІ, але фактично правив Росією князь Олександр Меншиков. Тоді в Україні виникла можливість для повернення козацького самоврядування, виборів нового гетьмана, яким став Данило Апостол. Дбаючи про Україну, він не забував і про розвиток своїх маєтків. У 1732–1734 роках у Сорочинцях, на замовлення гетьмана, споруджується красива мурована Спасо-Преображенська церква у стилі барокко. Центральна дільниця храму увінчана багатозаломною банею (куполом) на дванадцятигранному світловому барабані. В інтер'єрі панує чудовий семиярусний різьблений іконостас, утворений трьома іконостасами, які містять понад сто ікон. На стіні бабинця — гетьманський герб.
22 березня 1809 року в цій церкві було зроблено запис до церковної книги: «20 березня (за діючим тоді юліанським календарем, а за новим григоріанським календарем дата народження М.В. Гоголя — 1 квітня) у поміщика Василя Яновського народився син Микола і хрещений 22 березня».
У своєму першому творі з циклу повістей «Вечори на хуторі біля Диканьки» (1831–1832 рр.), які принесли М.В. Гоголю велику популярність, письменник широко проявив і велику любов до України, і глибоке знання скарбів української народної творчості та своєрідність побуту свого народу. В повісті «Сорочинський ярмарок», що є складовою частиною «Вечорів на хуторі біля Диканьки», Микола Васильович відтворив поезію народного життя, реалістично відобразив різних представників українського народу, майстерно поєднавши все це з великим гумором.
Ось М.В. Гоголь описує, як люди з усіх кінців їдуть на ярмарок десь на початку ХІХ ст.: «Такою розкішшю блищав один із днів спекотного серпня тисяча вісімсот… вісімсот… Так, літ тридцять буде назад тому, коли дорога, верст за десять до містечка Сорочинців кипіла народом, який поспішав з усіх навколишніх і далеких хуторів на ярмарок. З ранку ще тягнулися незмінною низкою чумаки з сіллю і рибою. Гори горщиків, закутаних у сіно, повільно рухалися, здається, нудьгуючи своїм ув'язненням і темрявою, місцями тільки якась розписана яскраво миска або макітра хвалькувато висловлювалася із високо накопиченого на возі тину і привертала розчулені погляди поклонників розкоші. Багато перехожих поглядали із заздрістю на гончара, який повільними кроками йшов за своїм товаром, турботливо обкутуючи глиняних своїх франтів і кокеток ненависним для них сіном.
Одиноко в стороні тягнувся на стомлених волах віз, навалений мішками, прядивом, полотном і різною домашньою поклажею, за яким брів, у чистій полотняній сорочці і забруднених полотняних шароварах, його господар…».
Ярмарки продовжували існувати аж до 20-х років ХХ ст., коли були закриті зовсім. Вся торгівля в селах перейшла до кооперації та під контроль держави.
З 1966 року ярмарки починають відроджуватись, і започатковує, відроджує ту давню традицію Сорочинський ярмарок. На нього з'їжджалось багато представників різних організацій та підприємств — торгових та виробників не лише з Полтавщини, але й з багатьох інших областей України, з-за кордону. Багато людей приїздило в Сорочинці щоб придбати різноманітні, дефіцитні на той час, речі, товари. Їх не зупиняло навіть те, що ярмарковий майдан являв собою необладнане поле, без будь-яких умов ні для учасників ні для гостей.
Період перебудови та розпаду Радянського Союзу, перших років незалежності, коли Україна потерпала від суцільного товарного голоду та інфляції, міг стати початком кінця Сорочинського ярмарку. Він проводився вже практично за інерцією, але не викликав ні в кого ентузіазму, ні в організаторів, ні в учасників і був головним болем і для тих і для інших. А сам ярмарок, ніби жива істота, терпів і чекав, коли ж, врешті, з'являться люди, яким він буде небайдужим і які захочуть повернути його до життя. І дочекався…[6]
Опішня
Опішня – гончарна столиця України
На території стародавнього містечка Опішне з часів скіфського городища Кардашів вал (ІV – ІІІ ст. до н.е.), а згодом і слов’янського городища роменської культури (VІІІ ст.) знаходять високомистецькі витвори з глини. З кінця ХІХ ст. Селище по праву вважається гончарною столицею України, витвори якого були відомі далеко поза межами України. Нині на базі Національного музею-заповідника щоліта проходять Всеукраїнські симпозіуми монументальної кераміки. Кращі роботи експонуються просто неба впродовж року.
Миргород- королева мінеральних вод
Давно вже минули часи, коли посеред Миргороду красувалась славнозвісна гоголівська „дивовижна” калюжа. Сьогодні мальовниче місто на правому березі річки Хорол відоме далеко поза межами держави, як місце розливу королеви мінеральних вод України – води Миргородської, лікувальні властивості якої прирівняні до відомих європейських мінеральних курортів Баден-Баден, Саден, Аахен. Екскурсійний маршрут прокладено через санаторно-курортну зону Миргорода з урахуванням відвідування бюветів з цілющою водою. Не залишитесь Ви байдужими і до літературної творчості великого грузинського поета ХVІІІ ст. князя Давида Гурамішвілі, музейякий знаходиться поруч. Крім того Ви зможете відвідати унікальний музей кераміки при Миргородському керамічному технікумі ім. М.Гоголя.
Великі Сорочинці
Пишатися Україні в царині архітектури є чим, це приємно. Козацьке бароко — справді гарне.
І ось яскравий тому приклад – Преображенська церква в Великих Сорочинцях.
Добре, що від храму до ярмарку кілька кілометрів. Кілька кілометрів до натовпів. Кілька кілометрів до сміття. Тут чисто і спокійно. Але святиня могла б бути не аж такою гордячкою: відгородилася від всього світу парканом, не підійдеш.
Гроші на її побудову дав одноокий гетьман Данило Апостол. Його бюст з бронзовою кобзою біля підніжжя знаходиться поруч з святинею.
Як опинився тут гетьман? А ось як:
В давнину поселення називалося Краснопіль (теперішня назва з’явилася в 1620-х роках). В 1648 році була утворена Сорочинська сотня Миргородського козачого полку. (Ярмарки тут почали проводити ще з другої половини XVII ст.).
Скуповував місцеві землі хомутецький сотник, а пізніше миргородський полковник Павло Апостол, а в 1689р. його син, майбутній гетьман, Данило Апостол обрав Великі Сорочинці своєю резиденцією після того, як отримав від Івана Мазепи універсал на володіння в Сорочинцях та Хомутівці.
Будували два роки — з 1732 по 1734-тий. Її план схожий на схеми бабусиних в’язаних серветок. Так і уявляєш собі таке плетене мереживо десь в сільській хаті на столі, з канонічною вазою з айстрами в центрі. Кажуть, конструкція церкви — дітище народної дерев’яної архітектури Центральної України. Начебто бічні купола, що завершуються світловими ліхтариками, нагадують оублені верхи дерев’яних храмів. Залишимо ці деталі архітекторам. Паруса, за допомогою яких четверик цернального барабану перетворюється на дванадцятигранному барабану куполу, двоярусна система тромпів — все це треміни для вузьких спеціалістів, нам їх знати необов’язково. Вистачить і естетичної складової: церква гарна, справді гарна, красуня!
Колись вона мала аж дев’ять бань, але реконструкція після пожежі 1811 року залишила тільки п’ять — теж достатньо.
Проте збереглися портали входів до церкви — ось де гімн майстерності різчика по каменю! Читала, що в орнаменті можна знайти не одного представника місцевої флори. Чотиритомник «Памятники градостроительства и архитектуры УССР» (том 3, ст. 294) навіть порівнює їх з тріумфальними арками.
Існує версія, що храм збудував знаменитий Степан Ковнір, архітектор, скажімо, чудової камерної церкви в Василькові
Храм в Великих Сорочинцях прикрашений дерев'яним різьбленим іконостасом шириною в 20 (чи 22 Різні джерела вказуть різні чомусь данні), а висотою – в 17 метрів. Так що в Великих Сорочинців принаймні дві підстави для гордості: популярний ярмарок — і найзнаменитіший бароковий іконостас України.
Він семиярусний і складається більш як зі ста ікон XVII століття — своєрідний рекорд.
Я пам'ятою не одну ілюстрацію в книгах з історії України з зображеннями цих ікон: теж, як і церква, дуже, дуже барокові. Гарні по-своєму.
На стіні храму зберігся ще й герб Апостола, розроблений самим гетьманом. Основою для герба послужила медаль “За труди і Вітчизну”, яку козачий ватажок отримав за перемоги у боях зі шведами та кримськими татарами.
А ще сорочинська церква - усипальниця побожного козачого гетьмана, в ній він і похований. Тут же покоїться дружина Апостола та інші члени його родини.
Іконостас зараз, кажуть, не в найкращому стані, хоча в середині ХХ століття проводилася реставраційна робота.
До речі, сам храм вцілів в радянські часи лише завдяки імені Миколи Гоголя: тут за совєтів був його музей. Зараз переїхав поруч. Та про це ще поговоримо.
Іван Сидор, сорочинський піп, стверджує, що храм був ще й своєрідною фортифікацією (в XVIII столітті? Щось сумнівно. Хоча...). Для цього, мовляв, в нього "півтораметрові стіни та довгі підземні коридори, які в разі небезпеки могли вивести з храму через річку Псел за кілька кілометрів".
Гм. Звичні легедли про підземелля? Теревені місцевого батюшки про оборонний характер храму? Але по дорозі до церкви кожен неодмінно минає стару занедбану садибу. Місцеві розказували, що колись тут був санаторій, та вже давненько він не працює. До головного корпусу ведуть напівкруглі ворота. За ними - невеличкий, з виду досить старий будиночок. Товсті стіни. Рештки сякого-такого декору. Зайшли!) Ось тут. Хоча всередині й було пусто, відразу внизу. трохи вбік, починався справжнісінький, велетенських розмірів мурований підземний хід![7]
«Полтава – духовна перлина України»
Історико-культурна спадщина Полтави.
Розділ побудований у вигляді оглядової екскурсії.В ході ії туристи матимуть можливість ознайомитися з одним із старовинних міст України – містом Полтава, яке 1999 року відзначило 1100 років за археологічними даними та 825 років від першої згадки про нього в Іпатіївському літописі. За історико-культурними пам'ятками Полтава посідає третє місце в Україні. Унікальності Полтаві в Україні надають 150 історико-культурних пам'яток. У Полтаві народилася: легендарна українська народна співачка і поетеса М. Чурай, український філософ 18 ст. П. Величковський, поет і фольклорист О. Боровиковський, засновник нової української літератури І.П. Котляревський, патріарх української автокефальної церкви Мстислав (С. Скрипник), один із керівників УНР С. Петлюра, кіноактриса німого кіно В. Холодна. У тиші Іванової гори ви почуєте невмирущий голос Котляревського, веселкові гаї наспівають пісні Марусі Чурай, древні стіни дзвіниці відлунять неспішну ходу Панаса Мирного чи тиху говірку Володимира Короленка; із Панянського бульвару, старовинної частини міста, відкривається неповторний краєвид на заворсклянські далі та «сиву скелю віків» - Полтавський монастир…
Символіка міста Полтави
У письмових джерелах вперше згадується в Іпатіївському літописі у 1174р. під назвою "Лтава". На початку XV ст. місто вже згадується під нинішньою назвою - Полтава. В цей час місто пребуває під владою литовського князя Вітовта.
З 1648р. - полкове місто.
Однією з найбільш трагічних сторінок в історії міста і всієї України, була Північна війна. У 1709р. шведські війська разом з союзниками - запорозькими козаками та військами гетьмана Івана Мазепи - зазнали поразки в битві під Полтавою. З цього моменту починається ліквідація української державності російським урядом. У 1765р. ліквідується полковий устрій, у 1775р. знищується Запорозька Січ.
Герб періоду Великого князівства Литовського.
У XV ст. Полтава отримала перший герб: в срібному щиті лук натягнутий з стрілою, що пронизує серце з трьома поперечниками.
Герб російського періоду
Герб російського періоду затверджений 22 червня 1803р. Щит чотирьохдільний, скошений: в першій частині в червоному полі - дві шпаги, покладені навхрест; в другій частині - в срібному полі прапор з державним гербом; у третій частині - в срібному полі пальма; у четвертій частині - в лазуровому полі кам'яна піраміда, на якій зображення вічності - змія, що тримає в пащі свій хвіст.
Проект Б.Кене
Розроблений у XІX ст. В золотому полі чорний трикутний пам'ятник, прикрашений золотою змією, що звилась в кільце. За пам'ятником два зелених прапори, з золотим коронованим вензелевим зображенням Імені Імператора Петра Великого, древки червоні з вістрями від списа. Все супроводжувано в главі щита двома навхрест покладеними червоними мечами. Щит увінчаний срібною міською короною з трьома вежками та обрамований двома золотими колосками, оповитими Олександрівською стрічкою.
Сучасний герб
3 березня 1993р. рішенням є83 Полтавської міської ради затверджений сучасний герб Полтави. Основою герба є міський геральдичний щит, взятий з магістратської печатки 1700-х років. Поле щита - пурпурове, що символізує гідність, щедрість, благочестя. У центрі щита золотий лук з натягненою тятивою і стрілою, направленою вістрям донизу. З чотирьох боків щита лук оточують золоті охоронні шестикутні зірки, що символізують собою північ, південь, схід та захід. Вінчає композицію золотий напис "Полтава", виконаний старослов'янським шрифтом, причому літера "Т" зображена у вигляді геральдичного хреста.
Історико-культурна спадщина Полтави
Державний історико-культурний заповідник «Поле Полтавської битви»
27 червня 1709 року відбулася Полтавська битва, яка мала далекосяжні наслідки для Європи. З дня Полтавської битви, як зазначає шведський історик Петер Енглунд, "закінчився період шведського панування, Росія почала звільнятися від свого старого ворога, могутнього сусіда, який закривав вихід до Балтійського моря. Водночас, Полтавська битва стала колосальною катастрофою не тільки для Швеції, але й для Європи; вона зламала колишній баланс влади, - могутність після Полтави переходить від Швеції до Росії, яка міцніє і перетворюється у велику державу." Україна з 1709 року втрачає свою незалежність, юридичні і міжнародно-правові чинники, а тому перестає існувати як держава.
1909 року з ініціативи викладача історії Полтавського кадетського корпусу І.Ф.Павловського було відкрито музей на полі Полтавської битви. 1981 року музей історії Полтавської битви і комплекс пам'ятників, пов'язаних з Полтавською битвою, - оголошено державним історико-культурним заповідником "Поле Полтавської битви" з охоронною зоною історичного поля загальною площею 771,5 га. Але на даній території: район Хрестовоз-движенського монастиря, Яківці - Петрівка - Семенівка - Жуки - Осьмачки -Тахтаулово - Івонченці - Рибці - Пушкарівка, значні події відбувалися до і після Полтавської битви. В охоронній зоні заповідника "Поле Полтавської битви" розташовано чотири старих поселення та понад 30 курганів, які археологи датують 1 тис. до н.е. та 1 тис. н. є.
1399 року на Полі відбулася великомасштабна битва між литовським князем Вітовтом та татарськими військами хана Едигея, яка поставила під сумнів існування Великого Литовського і знаменувала початок просування Польщі на українські землі. Район Жуки-Рибці-Івонченці-Полтава став 1658 року полем битви між законнообраним гетьманом І.Виговським і полтавським полковником Мартином Пушкарем, який розв'язав в Україні громадянську війну, що коштувала українському народу 50 тисяч загиблих та знаменувала початок занепаду Української козацької республіки, держави - Україна, заснованої Б.Хмельницьким. Ці події, національно-визвольну війну проти Польщі, період Руїни, добу І.Мазепи опише найзнаменитіший козацький літописець Самійло Величко, який з 1718 по 1728 роки жив і працював над літописом на полі Полтавської битви в селі Жуках. Потрапивши в орбіту Москви, полтавське поле стає місцем паломництва російських самодержців та сановників: Катерина ІІ, О.Суворов, Олександр І, Микола ІІ. Але поле Полтавської битви притягало до себе не тільки військових, а й вчених, громадських діячів.
У північно-східній частині поля Полтавської битви, у Яківцях, з 1871 року щоліта, а з 1900 року постійно жив і працював, творив добро людям Микола Васильович Скліфосовський, вчений-хірург, один із засновників черевної хірургії в Росії. Садибу видатного лікаря називали "Полтавською Швейцарією". 1884 року на території поля Полтавської битви створено Полтавське дослідне поле, з 1910 року - полтавська сільськогосподарська дослідна станція, в її науковій діяльності брали активну участь українські та російські вчені: А.Є.Зайкевич, О.О.Ізмаїльський, М.І.Вавилов, В.І.Вернадський, В.В.Докучаєв. 1962 року в північно-східній частині поля Полтавської битви, поблизу Яківців, закладено дендропарк, - нині пам'ятка садово-паркового мистецтва державного значення з площею 140 гектарів. На сьогоднішній день державний історико-культурний заповідник "Поле Полтавської битви" став значним культурним науково-методичним центром по вивченню історії України періоду ХУІІ-ХУШ століть в контексті європейської історії; 1994 року в музеї створено постійнодіючу виставку "Козацька держава". Інтерес до діяльності заповідника проявляють засоби масової інформації України, Росії, Швеції та інших держав, науковці, громадськість. Заповіднік "Поле Полтавської битви" єдиний в Україні входить до ІАМАМ - Міжнародної організації військово-історичних музеїв під егідою ЮНЕСКО, включений до всесвітнього туристичного маршруту. З історією Полтавської битви пов'язано ряд пам'ятників: десять гранітних обелісків на місці колишніх редутів (1939р.), шведам від росіян (1909р.), шведам від шведів (1909р.), на місці переправи російської армії через Ворсклу (1959р.), пам'ятний знак на місці командного пункту Петра І (1973р.), Братська могила загиблих російських воїнів (1894р.), Сампсоніївська церква (1852 -1856рр., реконструйована 1895р.), Петру І перед будинком музею історії Полтавської битви (1915р.), захисникам фортеці Полтава і коменданту О.С. Келіну (1909р.), пам'ятник Слави (1811р.), на місці відпочинку Петра І (1849р.), Спаська церква (1705 – 1706рр., реконстру-йована 1845р.), Хрестовоздвиженський монастир (1650р., де була штаб-квартира Карла XII), українським загиблим козакам (1994р.). Матеріали, нагромаджені у фондах музею історії Полтавської битви, давно вийшли за межі не тільки історії Полтавської битви, а й 21-річної Північної війни, у вир якої були втягнуті Московією Польща, Данія, Швеція, Україна, Туреччина. В дев'яти експозиційних залах представлені безцінні історичні реліквії: холодна і вогнепальна зброя, медалі, монети, живописні полотна, портрети, ікони, гравюри, бойові прапори, обмундирування, старовинні книги, карти, грамоти та інші історичні документи І половини XVIII століття.
Адреса: м. Полтава, Шведська Могила, 32. Тел. (0532) 527427.
Літературна Полтава
Полтава одне з не багатьох міст України, з яким пов'язане життя і діяльність відомих письменників і поетів, чиї твори увійшли до світової духовної скарбниці. За висловом Бориса Олійника: «Полтава - була, є і пребуде осердям духовної енергії України». Тож, в ході даної екскурсії туристи відвідають: трепетне місце для душі кожного українця – садибу основоположника нової української літератури І.П. Котляревського, літературно-меморіальний музей класика, його могилу та пам'ятник; садибу українського письменника П. Мирного, в якій він проживав 17 останніх років, що була своєрідною Меккою для української еліти початку 20 ст.; музей письменника, публіциста і громадського діяча В.Г. Короленка, що знаходиться у будинку, в якому він жив з 1903-1921 рр., і де у нього бували: М. Коцюбинський, М. Горький, В. Катаєв та інші. Також туристи можуть ознайомитися з літературним життям Полтави 20 ст., а тут працювали: неперевершений майстер гумору О. Ковінька, письменник та громадський діяч Т. Нікітін, поет Ф. Гарін, публіцист та літературознавець П. Ротач та багато інших.
Крім того у Полтаві отримали освіту російський письменник М. Гнєдич та неперевершений Микола Гоголь, деякий час жив і працював Іван Бунін, перший російський письменник – лауреат Нобелівської премії.
Полтавський літературно-меморіальний музей І. Котляревського.
Музей відкрито 28 вересня 1952 року у старовинному будинку, який, за переказами, належав відомому поету і драматургу В.В. Капністу.
Музейна збірка налічує більше 7000 експонатів, тут зберігається рукописний архів І.П. Котляревського, його особисті речі, численна бібліотека видань його творів. Експозиція розташована у 7 залах, один з яких виставковий. У чотирьох залах зібрані матеріали про життєвий і творчий шлях І.П. Котляревського, два наступних розповідають про вшанування пам'яті поета.
Документи, книги, твори образотворчого мистецтва, предмети старовини відтворюють дитячі та юнацькі роки славетного полтавця, участь у російсько-турецькій війні 1806 року та Вітчизняній війні 1812 року. Глибоко висвітлена службова та громадська діяльність письменника.
Окремий зал присвячено історії створення і виходу у світ поеми «Енеїда». Експонується перше унікальне видання 1798 року.
Театральна та драматургічна діяльність Котляревського представлена через перші видання його п'єс, раритетні афіші, запрошення, фото театральних труп та окремих виконавців.
Адреса: м. Полтава, Першотравневий проспект 18. Тел. (05322) 74160.
Меморіальний комплекс-садиба І.П. Котляревського (філіал літературно-меморіального музею).
1969 року з нагоди відзначення 200 літнього ювілею поета за акварельним ескізом Т. Шевченка було відновлено садибу І. Котляревського. До комплексу увійшли: хата, комора, повітка, колодязь з журавлем. У 1971 році на території садиби встановлено погруддя І.П. Котляревського роботи народного художника України Г.Ш. Кальченко.
У будинку письменника 5 невеликих кімнат: кабінет, вітальня, опочивальня, кухня. У будинку письменника зберігається автентичний сволок, що зберігся з часів письменника.
За спогадами сучасників І. Котляревського максимально точно відновлений інтер'єр будинку, де зберігаються меморіальні речі, нагороди письменника, рукописні сторінки творів, а також меблі, предмети дворянського вжитку початку 19 ст.
В цій садибі І. Котляревський і помер 10.11.1838 р. Похований у Полтаві на території старого міського цвинтаря, обабіч колишнього Кобеляцького шляху (тепер вулиця Фрунзе). Могила письменника з пам'ятником збереглися до наших днів.
Адреса: м. Полтава, Соборний майдан, 3. Тел. (05322) 72073.
Полтавський літературно-меморіальний музей Панаса Мирного.
Музей письменника розташований у самому кінці колишньої третьої Кобищанської, а нині вулиці Панаса Мирного в садибі, яку Панас Мирний (П. Я. Рудченко) придбав у березні 1903 року. Тут письменник прожив 17 останніх років. Музей Панаса Мирного один з найбагатших серед подібних в Україні: близько 1000 речей, книжок, документів і фотографій. Вони розміщені в семи кімнатах будинку. У музеї зберігаються понад 150 рукописів Панаса Мирного та його брата Івана Білика, 280 аркушів епістолярної спадщини письменника та його родини, першодруки творів, спогади сучасників, архів часопису рідний край.
1951 року на подвір'ї садиби відкрито пам'ятник П. Мирному (скульптор О.П. Олійник, архітектор М.К. Вронський).
1985 року в новому приміщені створена літературна експозиція.
Садиба – пам'ятка садово-паркового мистецтва з 1976 року. Тут зростають вікові дерева, серед яких два дуби віком близько 300 років.
Адреса: м. Полтава, вул. Панаса Мирного, 56. Тел. (0532) 596908.
Полтавський літературно-меморіальний музей В. Короленка.
Ім'я В.Г. Короленка, видатного письменника демократа, прогресивного громадського діяча й гуманіста початку 20 ст., відоме в усьому світі. 21 рік його життя пов'язаний із Полтавою, де він жив у вересні 1900 року. У 1903 році В.Г. Короленко з родиною оселяється в будинку у тихому зеленому куточку Мало-Садової вулиці, що нині носить його ім'я. саме тут 25 грудня 1921 року перестало битися його серце лицаря честі і моралі. Похований Короленко поряд зі своєю садибою, нині територія міського парку культури та відпочинку «Перемога».
У 1928 році родина Короленка спільно з науковцями краєзнавчого музею підготувала виставку «Життя і творчість В.Г. Короленка», на основі матеріалів якої 1940 року було створено музей. Організатором і першим його директором була донька письменника – Софія Володимирівна.
Нині до музейного комплексу входять: меморіальна садиба, флігель (виставкова зала), могила письменника і його дружини, пам'ятник В.Г. Короленку.
У музеї зібрано понад 10000 експонатів: автографи відомих письменників, книги, журнали і газети з особистої бібліотеки Короленка, його літературні і публіцистичні твори, предмети етнографії, твори образотворчого мистецтва, меморіальні речі.
Адреса: м. Полтава, вул. Короленка, 1. Тел. (05322) 72200, 79282.
Полтавський музей авіації і космонавтики.
Музей відкрито 23 вересня 2001 року в будинку – пам'ятці архітектури 1810 року. Серед розмаїття музейних закладів Полтави вирізняється своєю неординарністю та незвичним спрямуванням. В експозиції музею зібрано унікальний матеріал про вчених, інженерів, конструкторів в аерокосмічній галузі, льотчиків, космонавтів, чиє життя і діяльність були пов'язані з Полтавщиною. Серед них: вчений-артилерист, конструктор бойової порохової техніки О.Д. Засядько; фундатор військового повітроплавання О.М. Кованько; творець першого в світі авіаційного ранцевого парашута Г.Є. Котельников; один з піонерів теорії космічних польотів Ю.В. Кондратюк (О.Г. Шаргей); вчений ракетник Ю.О. Побєдоносцев; конструктор В.М. Челомей та інші. Чільне місце в експозиції займають матеріали, що висвітлюють одну з грандіозних союзницьких операцій часів Другої світової війни – «Френтік», коли в Полтаві певний час знаходилась база союзницької авіації (ВПС США). Експонуються предмети, передані льотчиками-космонавтами Г.Т. Береговим, О.А. Леоновим, Л.К. Каденюком. Також в експозиції відображено діяльність підприємств, які працюють на авіаційну та ракетно-космічну галузі України.
Фондове зібрання музею – майже 4000 експонатів та науковий архів, що складається з понад 5000 одиниць зберігання.
Адреса: м. Полтава, Першотравневий проспект, 16. Тел. (05322) 72582, 74777.
Полтавський художній музей (галерея мистецтв).
музеєм мистецтв іменував відкриту в Полтаві 27 квітня 1919 року Картинну галерею її фундатор, згодом видатний український вчений-археолог М.Я. Рудинський. Сьогодні Полтавський художній музей, до збірки якого входять твори вітчизняного та зарубіжного образотворчого та декоративного мистецтва, а також значна етнографічна колекція нерідко називають полтавською скарбницею.
Історія створення Полтавського художнього музею безпосередньо пов'язана з визначною для міста подією – прибуттям з Петербурга наприкінці 1917 року мистецької колекції видатного земляка, художника-передвижника Миколи Ярошенка. Саме тоді вперше постало питання про заснування музею, де могли б експонуватися твори із зазначеної колекції, до якої входили 100 картин і етюдів Миколи Ярошенка, 23 альбоми з його малюнками, а також роботи друзів, колег художників Івана Шишкіна, Іллі Рєпіна, Василя Полєнова, Миколи Дубовського, Володимира Маковського та ін., яка пізніше склала основу музейної збірки. Поповнення музею відбувалось також за рахунок значних художніх цінностей зібраних на Полтавщині у колишніх маєтках Кочубеїв (Диканька), Галаганів (Сокиринці), Капністів (Обухівка), Рєпніних (Яготин). Не всі шедеври, на жаль, дійшли до нашого часу, а загинули в роки Другої світової війни.
Музей відновив свою діяльність у 1945 році, після повернення експонатів, евакуйованих у тил.
Нині збірка нараховує понад 9000 експонатів. Серед унікальних: роботи Лукаса Краного Молодшого, Дірк Ван Равестейна, Клари Петерс, Мельхіора де Хондекутера, Франческо Гварді, Марчело Баччіарелі та ін. В музеї – найбільше в Україні зібрання творів М. Ярошенка та І. Мясоєдова. Національне мистецтво репрезентоване зразками барокового іконопису, парсунного портрету, творами Василя та Федора Кричевських, М. Пимоненка, О. Сластьона, К. Білокур та інших українських митців.
У 1999 році Полтавський художній музей, до складу якого увійшли галереї сучасного мистецтва та дитячої творчості імені Саші Путрі, розпочав діяльність у якості музейно-мистецького комплексу. Розташований він в приміщені Галереї мистецтв, зведеного 1999 року (архітектор Ю. Олійник).
Адреса: м. Полтава, вул. Фрунзе, 5. Тел. (0532) 563540, 560731.
Полтавський Краєзнавчий музей.
Заснований 1891 року з ініціативи професора В.В. Докучаєва, який передав із власної колекції 4000 зразків грунтів, 500 гірських порід та 800 листів гербарію. У 1906 році К.М. Скаржинська подарувала музею понад 20000 експонатів і наукову бібліотеку у Круглику під Лубнами. Колекція предметів з історії Стародавнього Сходу передав у дар музею в 1894-1916 рр. П.П. Бобровський.
Музей розташований у будинку колишнього Полтавського губернського земства, спорудженому у 1908-1908 рр. за проектом архітектора В.Г. Кричевського. Йому вдалося створити цілісну композицію, де органічно поєдналися традиції народного будівництва, український орнамент і будівельно-конструкторські форми. Художні розписи у вестибюлі й центральному залі виконали відомі українські художники С. Васильківський та М. Самокиш.
В роки Другої світової війни німецькі окупанти розграбували музей, а будинок спалили. Після війни експозицію відновлено, але розміщувалась вона в мало пристосованих приміщеннях. В 1964 році було врочисто відкрито реконструйоване приміщення музею.
В останні роки реконструкція продовжується: реставровано первинні настінні розписи, фасад унікальної будівлі. Проводиться повна реекспозиція музею, в якому створюється нові експозиції та розділи.
Зібрання музею нараховують близько 300 тис. експонатів: колекції археологічні та нумізматичні, церковних речей, ткацтво, килимарство, Полтавської народної вишивки, предметів старовини…
Адреса: м. Полтава, вул. Конституції, 2. Тел. (05322) 74234, 73774.
Духовна спадщина православної Полтави
Полтавський Хрестовоздвиженський монастир.
Влітку 1650 року з ініціативи полтавців вихідцями Мгарсько-Лубенського Спасо-Преображенського монастиря на чолі з ігуменом Калістратом в пам'ять про перші перемоги над поляками неподалік Полтави був заснований монастир в честь Воздвиження Чесного і Животворного Хреста Господнього. Відтоді Полтавський монастир стає найпівденнішим серед так званих городянських, тобто полкових монастирів Гетьманщини XVII століття. Кошти на його розбудову надали полтавські міщани та козацька старшина на чолі з Іваном Іскрою, Іваном Крамарем, полковником Мартином Пушкарем. Благословив будівельні роботи по зведенню ще тоді дерев'яного монастирського комплексу Київський митрополит Сильвестр Косів.
За своє багатовікове існування монастир був свідком багатьох, інколи драматичних, подій вітчизняної історії. Перші ченці обителі відзначались неабиякою мужністю та стійкістю духу. Хоча ареною протистояння в період Хмельниччини виступало передусім Правобережжя України, Лівобережжя приховувало не менше небезпечних пригод, як з боку кримських татар, так і від власних "землячків". В полтавський період Великої Північної війни, в травні 1709 року, монастир стає резиденцією Карла XII. За однією із версій, саме біля стін монастиря напередодні Полтавського бою шведський монарх отримав важке поранення у ногу, що разом з іншими доленосними для шведів прорахунками й призвело до їхньої поразки під Полтавою. Вже після бою монастир відвідав Петро І. Бажання царя влаштувати на Полі битви новий монастир в ім'я Св. Апостолів Петра і Павла ледь не стало фатальним у долі вже існуючої обителі. Остаточно відвернути загрозу закриття монастиря вдалося лише в 40-х роках XIX століття. Тодішній Малоросійський генерал-губернатор князь Микола Рєпнін-Волконський зазначав: "...якби по волі Петра збудували другий чоловічий монастир, то полтавський Хрестовоздвиженський став би зайвим по народонаселенню та стану міста."
Вирішальний наступ по обмеженню монастирських земельних володінь здійснив уряд Катерини II. Згідно указу імператриці з 1786 року села Розсошенці, Буланове, Триби, Семенівка (суч. Кротенки), земельні угіддя навколо Решетилівки та біля 2-х тисяч монастирських селян перейшли під юрисдикцію урядової Колегії економії маєтностей духовенства. Сама обитель по штатній реформі отримала другокласну категорію, яка окрім іншого, передбачала щорічне виділення на її утримання 600 крб.
Впродовж 2-ї пол. XVIII століття Полтавський монастир став значним просвітницьким центром Півдня Гетьманщини, у витоків якого стояв Слов'яно-Херсонський архієпископ Євгеній Булгарис - особистий приятель французького просвітника Вольтера, колишній бібліотекар Катерини II. Завдяки його старанням монастир мав найбільшу в регіоні книгозбірню, до якої входили навіть видання Острозької друкарні XVI - XVII століть. Під патронатом монастиря в Полтаві діяла школа півчих, згодом реорганізована в духовну семінарію.
Справжньою архітектурною перлиною монастирського комплексу є Хрестовоздвиженський Собор, будівельні роботи по спорудженню якого тривали з кінця 80-х років XVII століття і були завершені на початку XVIII. Зведення головного храму обителі велося коштом декількох полтавських полковників та двох українських гетьманів І.Самойловича та І. Мазепи. У подальшому Собор неодноразово реконструювали, особливо після руйнувань завданих в роки Великої Вітчизняної війни. На сьогодні Хрестовоздвиженський Собор має шість опорних пілонів, які несуть циліндричну систему з семи бань, розташованих у вигляді Хреста: дві бані поставлені по краях центрального порталу, інші п'ять - щільно прилягають до центральної бані. Характерною особливістю східнослов'янської церковної архітектури є завершення храму непарною кількістю бань, у даному випадку їх сім в ім'я семи Священних Таїнств та семи Вселенських Соборів. Хрестовоздвиженський Собор Полтавського монастиря - єдиний на Лівобережній Україні храм, що зберігся до наших днів, який має сім бань циліндричної форми.
Архітектурною особливістю Собору є те, що він не має головного й другорядного фасадів - усі його сторони в мистецькому плані рівноцінні.
Портал храму архітектурно майже не підкреслений і знаходиться на лінії бічних стін. Система декору Собору містить профільовані пілястри, фігурні наличники навколо вікон з трикутними фронтонами, ліпний рослинний орнамент. Сукупність методів декору, їх розташування відповідають стилю українського бароко.
Земну оселю Царя Небесного в східній частині Собору відокремлював позолочений на всю висоту церкви іконостас, виконаний майстрами: художником В.Реклинським (30-ті рр. XVIII ст.), народним умільцем Са-муїлом (60-ті рр. XVIII ст.), різьбярем С. Шалматовим (70-ті рр. XVIII ст.). 1931 року соборний іконостас був знищений.
Обабіч іконостасу XVIII століття у срібно-мідних ковчегах були вміщені святині Хрестовоздвиженської обителі - частки мощей Святих Іоанна Златоуста і Василя Великого. В середині храму, праворуч від головного входу, східці вели до соборної усипальниці найбільш шанованих світських і церковних діячів краю серед. XVIII 1-ї пол. XIX століть. В усипальниці Хрестовоздвиженського монастиря покоїлись архієпископ Катеринославський та Херсонський Амвросій (А.Серебренніков), єпископ Могильовський та Полоцький Афанасій (Ф.Вольховський II).
Північніше Собору знаходиться найраніша висотна споруда Полтави - монастирська надбрамна дзвіниця 1786 року. Висота чотирьохярусної дзвіниці майже 47 метрів. Автор проекту - архієпископ Никифор Феотокі полтавською дзвіницею прагнув відтворити "Велику дзвіницю" Києво-Печерської Лаври. Так само як і київська, полтавська дзвіниця мала десять дзвонів, найпотужніший, вагою понад 6,5 тонни, був відлитий ще наприкінці XVIII століття (не зберігся). Дзвіниця Полтавського монастиря належить до числа найкращих архітектурних творінь періоду бароко.
Найбільш вишуканий другий ярус дзвіниці. Окрім ліпного оздоблення він містить фігурки двох янголів, що з легкістю тримають імператорську корону- данина пошани до Катерини II, яка відвідала обитель разом з Г.Потьомкіним, О.Суворовим та М.Кутузовим, повертаючись до столиці після кримської мандрівки 1787 року. На цьому ж ярусі з початку XIX століття знаходилась чудодійна ікона Скорботної Богоматері Уповання всіх кінців Землі ченця Даниїла Московченка. Слава про неї була поширена далеко поза | межами Полтавської губернії. Стражденні вірували, що після молебню перед іконою вони отримають не тільки розраду для душі, а й зцілення від недугів. На превеликій жаль, під час громадянської війни стінописна ікона Богородиці була втрачена. Збереглася копія - келійний образ єпископа Полтавського та Прилуцького Василя Зеленцова. Нині цю ікону можна бачити в монастирському Соборі, її молитвеним покровительством оберігається Хрестовоздвиженський монастир і місто Полтава.
Південніше Собору стояла одна із найкрасивіших у місті серед мурованих однобанна Свято-Троїцька церква, зведена у 1750 році. В роки Великої Вітчизняної війни церква зруйнована, відновлена за проектом архітектора Ю. Олійника у 1999 році. Того ж року 4 липня новобудову освятив митрополит Київський і всієї України Володимир (Сабодан). В усипальниці Свято-Троїцької церкви поховані архієпископ Іоанн (О.Петін), єпископ Тихон (П.Клітін), архієпископ Парфеній (П.Левицький), митрополит Полтавський і Кременчуцький Феодосій Дикун-Ваколюк.
Наприкінці XIX століття чисельність монастирської братії становила сорок чоловік. Головним джерелом існування обителі, як і колись, був обробок і здача в оренду землі загальною площею понад 200 гектарів. При монастирі діяли невеличка столярна майстерня, швейна, цегельний завод, притулок для священно-і церковнослужителів, училище для сліпих.
У роки громадянської війни червоний терор войовничих атеїстів не оминає монастиря. Після декількох пограбувань обитель була оголошена "притулком контрреволюції" і 1923 року зачинена. В 30-х роках монастирське подвір'я перетворено на дитячу трудову колонію НКВС. У 1942 році колишній чоловічий монастир стає жіночим, після того, як громада черниць оселилась в напівзруйнованій обителі. Влітку 1960 року монастир поглинає нова хвиля боротьби з церковними установами: більшість з вісімдесяти семи черниць у супроводі конвою з комсомольських активістів вивезено до Лебединського жіночого монастиря, що на Черкащині, решту розвезли по будинках престарілих. Спустілі монастирські споруди займали різні установи, серед них і філіал Полтавської обласної психіатричної лікарні ім. О.Мальцева. Останнє, що знаходиться в монастирі напередодні його відродження - склади обласного об'єднання "Мед-техніка".
19 грудня 1991 року після багатьох років запустіння в монастирі відправлена перша Божественна Літургія. Настоятельниця монастиря ігуменя Галина.
Адреса: м. Полтава, вул. Свердлова, 2а. Тел. (05322) 79059.
Спаська церква.
Невеличка дерев'яна церква 1706року будувалась, як приділ Спасо-Преображенського храму (не зберігся). За переказами, в церкві пройшов урочистий молебень за участю Петра І з нагоди отриманої перемоги в Полтавській битві над військами шведського короля Карла XII. З часом церква почала руйнуватись. Ветхий дах, стіни, покриті мохом - в такому стані застає храм цесаревич Олександр II, який зі своїм наставником Василем Жуковським відвідує Полтаву у 1837 році. Спадкоємець імператорського престолу, з метою збереження пам'ятки історії, ініціює відкриття Всеросійської благодійної підписки. На зібрані кошти за проектом, архітектора А. Тона у 1845році над дерев'яною церквою звели кам'яний футляр-копію первинної. Тоді ж був поновлений іконостас початку XVIII століття.
Західніше центрального порталу у 1847 році була зведена двохярусна кам'яна дзвіниці. На початку 30-х років XX століття дзвіниця, так само як і цегельна огорожа навколо церкви, були розібрані. На сьогодні, Спаська церква - найстаріша культова споруда Полтавщини.
Сампсоніївська церква.
На Полі Полтавської битви, побіля Братської Могили загиблих солдатів Петра І 1856 року зведена церква в ім'я Сампсонія Странноприїмця, в день пам'яті якого (27.06.1709 р.) була здобута перемога над шведською армією. Будівельні роботи тривають під керівництвом петербурзького архітектора Адольфа Шарлеманя, з ініціативи та на кошти дійсного статського радника Йосипа Судієнка.
1895 року здійснена реконструкція храму за проектом архітектора М.Никонова. Сучасних рис набуває в наслідок останньої перебудови 1906 - 1908 роках, готуючись до 200-літнього ювілею Полтавської битви (арх. С.Носов). Мармурові колони іконостасу містять вкраплення напівдорогоцінного каміння оніксу. Капітелі колон тримають кольорову венеціанську мозаїку. Внутрішній стінопис храму виконують художники Малишев, Малашечкин під керівництвом О.Сокола. В інтер'єрі внутрішнього оздоблення та за сюжетною лінією розписів Сампсоніївська церква повторює київський Володимирський Собор. 2002 року відновлена надпритворна дзвіниця, що була розібрана в 30-х роках XX століття.
Успенський Собор.
Дерев'яна церква в ім'я Успіння Пресвятої Богородиці була відома ще з 80-х років XVII століття. Біля стін тодішнього храму у 1687 році зустрічає гетьманський загін І.Самойловича протопоп Іван Величковський - відомий український бароковий поет 2-ї пол. XVII століття, колишній редактор чернігівської друкарні. Його син Паїсій Величковський, уродженець Полтави, стає засновником Іллінського скита на Афонській горі в Греції.
Поруч з дерев'яним у 1748 році здійснена закладка фундаменту мурованого храму. Будівельні роботи ведуться під керівництвом архітектора Стефана Стабанського на кошти останнього полкового уряду Полтави - полковника Андрія Горленка, обозного Андрія Руновського,
полкового судді Григорія Сахновського. 1770 року Собор освячений. Колишній головний кафедральний Собор міста виконував і своєрідну функцію першої публічної протомузейної установи Полтави. В ньому можна було бачити Жуківську ікону Богоматері, перетворену шведами, згідно легенди, на шахову дошку. Обабіч чотирьохярусного іконостасу були розміщені прапори козацьких полків, які формував Іван Котляревський з селян Полтавщини для війни з наполеонівською Францією 1812 року. Стіни храму містили картини із зображенням Перекопських укріплень та перемоги 1771 року над турецькою фортецею Кефе. Собор-меморіал славетних сторінок полтавців мав одну із найбільших бібліотек, до формування якої був причетний дід класика нової української літератури І.Котляревського диякон церкви Іван. За велінням єпископа Полтавського та Переяславського Георгія 1824 року при Соборі відкрили "нотну школу, де навчали співам". Згодом в церковному хорі Успенського Собору співатиме Іван Козловський - в майбутньому народний артист СРСР. В стінах храму 1838 року полтавці проводжали в останню путь свого славетного земляка Івана Котляревського, 1920 - відспівували Панаса Мирного, а через рік - Володимира Короленка.
Навесні 1934 року за рішенням Полтавського обкому КП(б)У міський кафедральний Свято-Успенський Собор зруйнований. На звільненій ділянці, серед іншого, планували звести гаражі. П'ятибанний (з 1780 року), у стилі українського бароко, Успенський Собор належав до рідкісного перехідного архітектурного типу міських і монастирських соборів кінця XVIII століття.
Згідно державної програми відтворення видатних пам'яток історії і культури полтавський Свято-Успенський Собор у 1999 році занесено до списку унікальних пам'яток національної культури, що підлягають першочерговому відновленню. Будівельні роботи по спорудженню нового храму тривають під керівництвом головного архітектора Полтавської єпархії, президента обласного Фонду відродження видатних пам'яток історико-архітектурної спадщини Валерія Трегубова.
Успенська дзвіниця.
Пощастило пережити буремні 30-ті роки XX століття Успенській дзвіниці. Більш ніж сорокаметрова споруда вціліла від войовничих атеїстів завдяки проекту її використання у якості постаменту для пам'ятника Й.Сталіну. Зведена у 1801 році коштом князя Василя Долгорукого-Кримського, у зовнішньому оформленні дзвіниця сполучає риси двох стилів - пізнього бароко з раннім класицизмом, характерним проявом якого є шпилеподібне завершення споруди.
Справжньою окрасою Успенської дзвіниці, її гучним голосом, що було чути далеко за Полтавою, був двохтонний дзвін "Кизи-Кермен" (в перекладі - "дівоча", інколи "красива фортеця"). Дзвін був відлитий у 1695 році відомим київським майстром Афанасієм Петровичем з трофейних гармат однойменної турецької фортеці, захопленої за участю Полтавського козацького полку на чолі з полковником Павлом Герциком (суч. місто Бериславль, Херсонської обл.). З метою покращення звучності і тембру голосу дзвін увібрав понад 400 кг срібла. До 1876 року "Кизи-Кермен" знаходився на третьому ярусі дзвіниці і був ударною частиною головного міського годинника, який знаходився на останньому четвертому ярусі. Нині рідкісну пам'ятку ливарного мистецтва першої категорії можна бачити в Гетьманській залі Полтавського Краєзнавчого музею.
Нові дзвони Успенської дзвіниці, виготовлені на Полтавському тепловозоремонтному заводі, були освячені 9 травня 2004 року архієпископом Полтавським і Кременчуцьким Євсевієм (Київський Патріархат). Найбільший, вагою 240 кг, отримав назву "Красуня Полтава", інші - на честь славетних земляків Івана Котляревського і Панаса Мирного.
Храм Віри, Надії, Любові і матері їх Софії.
За ініціативи міської влади, жіночої релігійної общини в Полтаві 2002 року постав зовсім новий храм в ім'я великомучениць Віри, Надії, Любові та їхньої матері Софії. Автор проекту заслужений художник України архітектор Анатолій Чорнощоков. Новозведений храм освятив єпископ Полтавський і Кременчуцький Филип.
В середині храму земне помешкання Ісуса Христа відокремлює на всю висоту церкви різьблений іконостас, виконаний майстрами львівської фірми "Сяйво". Деякі іїсони привезені з Почаївської Лаври. Стінопис на тему біблейських сюжетів виконали художники Петро Гуменюк, Віктор Трохимець-Мілютін, Василь Коркішко. П'ятибанний храм у стилі класицизму вінчає центральний більш ніж п'ятиметровий хрест. Надпритворні декоративні бані-дзвониці містять сім дзвонів. Усі вони були відлиті на Полтавському тепловозоремонтному заводі. Найпотужніший, вагою 271 кг, носить ім'я "Полтава".
Архітектурний ансамбль Круглої площі в Полтаві.
Найвизначніший архітектурний комплекс України в стилі російського класицизму. Виник за регулярним планом розбудови Полтави 1804-1805 рр. як адміністративний центр новоутвореної однойменної губернії в першій треті 19 ст. За переказами – на історичному місці зустрічі полтавчан з Петром І та його армією після Полтавської битви 1709 р. В плані – це коло діаметром 375 метрів (площа 10 га) з 8 радіусами вулиць, що розходяться.
В 1805 р. у центрі площі було закладено монумент слави на честь століття Полтавської битви, яке наближалося. Урочисте відкриття пам'ятника відбулося у 1811 р. (автори: архітектори Т. Де Томон та М. Амвросімов, скульптор Ф. Щедрін). На цей час по червоним лініям кола було завершено будівництво приміщень «губернских присутственных мест», будинків: генерал-губернатора, віце-губернатора, цивільного губернатора, почтампта та дворянського зібрання. Будівничими роботами керував губернський архітектор М. Амвросімов.
В 1835-1840 рр. було зведено комплекс Петровського кадетського корпусу, який своєю масштабністю дещо порушив об'ємно-просторову єдність площі. В наступні роки 19 ст. відбувались і інші перебудови та реконструкції окремих будівель.
В роки Другої світової війни архітектурний комплекс було перетворено в руїни.
Протягом 1944-1969 рр. були повністю відновлені та реставровані в первинних формах всі будівлі на колишній Круглій площі в єдиному ансамблі за проектом міського архітектора Л. Вайнгорта, Д. Литвинцева та ін.
У відродженому ансамблі втілені характерні риси та прийоми прогресивних російської та української архітектур та містобудівництва.
Пам'ятник в центрі площі традиційно вважається одним із символів міста Полтави. Головним композиційним центром пам'ятника є тріумфальна чавунна колона, прикрашена бронзовими барельєфами. Колону увінчує капітель з напівсферою, на якій – бронзовий орел, що розпростер крила і тримає в дзьобі лавровий вінок. Квадратна основа колони прикрашена художніми композиціями з чавунного лиття у вигляді прапорів, лицарських обладунків та зброї, зображеннями звернутих в кільця змій. В гранітну основу монумента, виконану у формі редута, вмуровано 18 важких гармат. Загальна висота пам'ятника – 16,61 м.
Пам'ятники в пам'ять Полтавської битви. Редути на Полі бою.
Готуючись до генерального бою, Петро І 25 червня 1709 року вивів російську армію ближче до Полтави, на правий берег Ворскли. Тут збудували другий укріплений табір. Армія розташувалася фронтом до рівнини, тилом до крутого берега. Позиція була вибрана дуже вдало: на північному заході до табору примикав Малобудищанський, а праворуч — Яківчанський ліс. Між лісами залишалася відкрита місцевість шириною у півтора кілометри. 26 червня Петро 1 наказав побудувати тут систему оборонних споруд: шість фронтальних редутів і ще чотири перпендикулярно до них. Редути являли собою замкнуті чотирикутні укріплення для кругової оборони і складалися із земляного валу висотою три метри та зовнішнього рову глибиною до 2,5 метра. Кожен бік редуту мав 50 метрів довжини. Розташовані вони були один від одного на відстані пострілу з рушниці — до 300 кроків.
Фортифікаційні споруди відіграли величезну роль на першому етапі бою.
Петро І врахував слабкі сторони лінійної тактики шведів, яка не дозволяла маневрувати на закритій місцевості. В той же час російські гарнізони, що знаходилися у редутах, могли вести перехресний вогонь в усіх напрямках і підтримувати один одного.
На місці редутів у 1909 році було встановлено 10 бетонних обелісків з чавунними орлами па вершинах. До 230-річчя Полтавської битви ці обеліски замінили гранітними, пірамідальної форми, але без орлів, висотою 4,5 метра. Шість із цих пам'ятних знаків знаходяться на південний схід від Братської могили російських воїнів, на місці поперечних редутів, а чотири — на місці редутів, що простягайся на південь від могили.
У 1953 році був реставрований один з редутів правого крила поперечної лінії. Це чотирикутна площина розміром 50 на 50 метрів, обнесена земляним валом. Посередині площини стоїть обеліск висотою 4,5 метра.
Братська могила солдат Петра І.
Один з найстаріших пам'ятників на полі Полтавської битви — Братська могила російських воїнів.
Наступного дня після битви, 28 червня 1709 року, Петро І наказав викопати поруч дві могили: в одній поховали офіцерів, а в іншій — унтер-офіцерів та рядових. Над могилами насипали курган і встановили хрест з написом: «Воинн благочестивые, за благочестие кровию венчавшиеся, лета... 1709, июня 27 дня».
Майже два століття царський уряд не виявляв турботи про впорядкування могили героїв Полтавської битви. Лише у 1894—1895 роках за вимогою громадськості на могилі було споруджено пам'ятник. Він являє собою восьмигранний хрест із світло-сірого граніту висотою 7,5 метра, встановлений на площадці, до якої ведуть гранітні східці з металевими ґратами. На східному боці хреста напис: «Погребены бригадир Феленгейм, полковники Нєчаев и Лов, подполковник Козлов, майоры Кропотов, Ернст и Гельд, обер-офицеров 45, капралов и рядових 1293, всего погребено 1345 человек».
Місце навколо пам'ятника вимощено червонуватими гранітними плитами, оперезано бордюром, на якому встановлена металева огорожа. Внизу навколо кургану — 27 гранітних тумб, які з'єднані ланцюгом.
У 1906—1909 роках збудовано склеп, який утримує вагу хреста.
На гранітній арці напис: «Сооружен в 1894 году... Исполнен в С.-Петербурге по проекту и наблюдением архитектора Н. Никонова мастером А. Бариновым».
Пам'ятник Петру І.
Поблизу Братської могили російських воїнів до 240-річчя Полтавської битви в 1950 році відкрито музей історії Полтавської битви. Тоді ж перед фасадом музею встановлено пам'ятник Петру І. Цей пам'ятник виготовлено ще 1915 року скульптором А. Адамсоном та архітектором Д. Вероцьким. Він стояв у вестибюлі Полтавського Петровського кадетського корпусу.
Петро І зображений на весь зріст — висота бронзової фігури 2 м 4 см. Він у мундирі офіцера Преображенського полку, читає наказ перед генеральною битвою. Бронзова фігура встановлена на постаменті з лабрадориту.
Другий укріплений табір Петра І.
Про одну з сторінок Північної війни розповідає комплекс пам'ятників на полі Полтавської битви, що розкинулося на північній околиці міста.
Поблизу селища Яківці видно сліди земляних валів і земляний пагорб. Збереглися чотири відрізки земляних валів і ровів. Це залишки другого укріпленого російського табору, спорудженого 25 червня 1709 року.
Оборонні споруди табору складалися із земляних валів триметрової висоти і зовнішніх ровів глибиною до 2,5 метра. Тут була сконцентрована російська армія чисельністю 42 тисячі чоловік з 72 гарматами. Ламані обриси валів дозволяли російським солдатам обстрілювати противника перехресним вогнем.
На пагорбі знаходився командний пункт Петра І. Тут 1973 року встановлено пам'ятний знак — гранітна брила з написом: «На цьому місці був командний пункт російської армії в Полтавській битві 27 червня 1709 року».
Російське військо розміщувалося у палатках, а командний склад — у наметах.
У південній частині табору стояв намет Петра І, де він приймав «своїх вождів, вождів чужих» (О. Пушкін). У 1950 році тут упорядковано майданчик і встановлено гранітну глибу.
Пам'ятник на місці відпочинку Петра І після Полтавської битви.
28 червня 1709 року, на другий день після битви і похорону воїнів, Петро І в супроводі генералітету й гренадерської роти гвардійського полку урочисто в'їздив у Полтаву. Біля спорудженої за добу тріумфальної брами його зустріли комендант О. С. Келін та жителі міста. Після молебня в соборній Успенській церкві цар оглянув кріпосні вали.
Після капітуляції шведів 10 липня Петро І вдруге відвідав Полтаву і зупинився на квартирі О. С. Келіна.
У 1817 році на місці будинку, де жив О. С. Келін, спорудили невеликий пірамідальної форми цегляний обеліск з мідними прикрасами і написом «Здесь Петр І покоился после трудов своих».
27 червня 1849 року, в день 140-річчя Полтавської битви, тут було відкрито новий пам'ятник. Його виготовив у Петербурзі за проектом професора архітектури О. П. Брюллова, брата художника К. П. Брюллова, художник Гамбургер.
Це пірамідальний обеліск, встановлений на гранітному ступінчастому п'єдесталі. Зверху піраміди лежать щит і меч, на щиті — шолом і лаври полководця. На пам'ятнику напис: «Петр І покоился здесь после подвигов своих 27 июня 1709 года». Нижче знаходиться бронзове горельєфне зображення герба Російської імперії, а під ним — горельєфне зображення лева, що відпочиває,— символ могутності і спокою.
Пам'ятник захисникам Полтави та коменданту
фортеці полковнику О.С. Келіну.
Пам'ятник встановлений на перетині Першотравневого проспекту й вулиць Шевченка та Садової, на місці, де колись проходила кріпосна стіна і знаходилися Мазурівські ворота та четвертий бастіон. Тут шведи 21—22 червня 1709 року вели найзапекліші атаки. Пам'ятник, споруджений за проектом архітектора О. А. Більдерлінга і скульптора А. Л. Обера, відкритий до 200-річчя Полтавської битви — 27 червня 1909 року.
Він являє собою композицію з гранітного кубу і прямокутної призми на ньому, покладених на основу з трьох східців. На постаменті біля підніжжя обеліска — фігура розлюченого лева, по боках — природні брили грубо обколотих гранітних каменів, що символізують героїчний опір захисників фортеці. Загальна висота пам'ятника 8,8 метра.
Під фігурою лева — мідна дошка з написом: «Доблестному коменданту Полтави полковнику Келину и славным защитникам города в 1709 году». Вище на обеліску — старовинний герб Полтави. А з іншого боку пам'ятника на бронзовій дошці напис: «1-го апреля 1709 года Карл XII осадил Полтаву. Три месяца гарнизон и жители героически отбнвали атаки шведов. Последпие ожесточенные штурми отбиты доблестными полтавцами 21—22 июня, после чего Карл XII снял осаду Полтави».
На вершині пам'ятника був орел, якого зняли в роки громадянської війни.
У період тимчасової німецько-фашистської окупації фашисти вивезли цінні бронзові деталі пам'ятника: фігуру лева, дошки, герб. У 1947—1949 роках ці деталі були заново відлиті і встановлені.
Пам'ятник стоїть на площадці чотирикутної форми, в кутках її — низькі тумби з шарами, з'єднані між собою ланцюгом.
Пам'ятник шведам від росіян.
На відстані півкілометра від Братської могили російських воїнів, там, де колись був лівий фланг російської армії та проходила лінія розташування шведських військ перед вирішальним другим етапом битви, стоїть пам'ятник шведам від росіян. Його спорудили в 1909 році, до 200-річчя Полтавської битви. Він має форму усіченої піраміди з червонувато-сірого граніту, увінчаної хрестом. З лицевого та тильного боків піраміди — бронзові дошки з написами російською та шведською мовами: «Вечная память храбрим шведским воинам, павшим в бою под Полтавой 27 июня 1709 года». Висота пам'ятника 8,8 метра. Навколо пам'ятника — низенькі стовпчики, з'єднані ланцюгом.
Пам'ятник відбиває повагу російського народу до доблесті рядових шведських воїнів.
Пам'ятник шведам від співвітчизників.
Неподалік від Братської могили російських воїнів, там, де під час бою розташувався лівий фланг шведської армії, знаходиться пам'ятник шведам від шведів. Його встановив у 1909 році шведський уряд своїм співвітчизникам на місці, де, як вважалося на той час, було поховано до дев'яти тисяч шведських воїнів.
Обеліск привезено зі Швеції. Він виконаний у формі шестиметрової брили граніту. Навколо — гранітні тумби, які підтримують важкий ланцюг. У верхній частині брили невеликий скіс, що, за скандінавськими звичаями, символізує глибокий сум співвітчизників.
З обох боків обеліску російською і шведською мовами викарбувано: «В память шведам, павшим здесь в 1709 году, воздвигнут соотечественниками в 1909 году».
Біла альтанка.
На місці, де тепер стоїть сучасна споруда, знаходилася Біла Альтанка, збудована у 1908—1909 роках до 200-річчя Полтавської битви. Тут в часи Північної війни була старовинна Сампсонівська башта Полтавської фортеці. Альтанку зруйновано у роки Другої світової війни.
З монументальної півкруглої колонади відкривається зору неосяжна далина: долина Ворскли, ліси, луки, будинки в зелені садів.
Це улюблене місце прогулянок полтавців, особливо молоді. Учні шкіл і студенти за традицією приходять сюди після випускних вечорів помилуватися ранковою зорею. А гостю полтавці обов'язково розкажуть легенду про те, що після Полтавської битви Петро І, об'їжджаючи у супроводі О. С. Келіна бастіони Полтави, з'їхав сюди на своєму баскому коні, який залишив відбиток підкови; інші розкажуть, що саме на цьому місці, проїжджаючи верхи, кінь Петра І загубив підкову.
Біла альтанка відновлена 1954 року на честь 300-річчя возз'єднання України з Росією.
Пам'ятники Полтави. Пам'ятник І.П. Котляревському.
Наприкінці XIX століття національно свідома громадськість України порушила питання про відзначення 100-річчя з дня виходу в світ «Енеїди» І, П. Котляревського та про спорудження з цієї нагоди пам'ятника, гідного його таланту. Однак лише 1895 року царський уряд дозволив збирати кошти на пам'ятник, і тільки в Полтавській губернії. Але кошти надходили від прогресивних кіл та діячів з інших міст України, з усіх кінців Росії. Було зібрано близько 12 тисяч карбованців. Вісім років місцеві власті вирішували питання відносно місця для пам'ятника. Нарешті зупинилися на непоказному Протопопівському бульварі (нині бульвар Котляревського), до якого примикали задвірки торговельних рядів.
30 серпня 1903 року на відкриття пам'ятника Котляревському зібралися посланці з усієї України. Незважаючи на заборону уряду виголошувати привітання українською мовою, вона все ж звучала на мітингу.
У торжествах з нагоди відкриття пам'ятника брали участь відомі діячі української культури Леся Українка, М. М. Коцюбинський, М. П. Старицький, Панас Мирний, В. С. Стефаник, В. І. Самійленко, Олена Пчілка, М. Міхновський. Про це нагадує меморіальна дошка, яка 1974 року встановлена на кінотеатрі «Колос». Це приміщення колишнього Полтавського театру імені М. В. Гоголя, де відбувалися торжества з пагоди відкриття пам'ятника.
Пам'ятник І. П, Котляревському являє собою високий гранітний п'єдестал, на якому встановлено бронзове погруддя письменника. У нижню частину п'єдесталу вправлені бронзові горельєфи з зображенням сцен з «Енеїди», «Москаля-чарівника», «Наталки Полтавки». На постаменті написи: «Іван Котляревський. 1769—1838», цитата з «Наталки Полтавки»:
«Де згода в сімействі,
Де мир і тишина,
Щасливі там люди,
Блаженна сторона»
та рядки з вірша Т. Г. Шевченка «На вічну пам'ять Котляревському»:
«Слава сонцем засіяла.
Не вмре Кобзар,
Бо навіки Його привітала».
Автори пам'ятника скульптор Л. В. Позен та архітектор О.І. Ширшов.
Пам'ятник М.В. Гоголю.
Великий український та російський письменник Микола Васильович Гоголь (1809—1852) народився в селі Великі Сорочинці на Полтавщині і крізь усе життя проніс любов до цієї землі.
У 1907 році передова громадськість Полтави виступила з ініціативою провести збір коштів і до 100-річчя з дня народження письменника встановити в місті пам'ятник. Але царські урядовці досить підозріло поставилися до ініціативи громадськості і передали цю справу під нагляд поліції. Справа затягнулася на багато років, а в зв'язку з першою світовою війною за наказом властей збирання коштів було припинено.
Проект пам'ятника Гоголю створив Л. В. Позен, автор пам'ятника І. П. Котляревському в Полтаві. У 1915 році скульптор подарував пам'ятник місту. Але його так і не встановили. На площі перед театром М. В. Гоголя (нині приміщення широкоекранного кінотеатру «Колос») лише заклали фундамент.
Урочисте відкриття пам'ятника відбулося лише в березні 1934 року.
Фігура письменника відлита із бронзи. Він сидить у творчому роздумі, поклавши одну руку з розгорнутою книжкою на коліно, а в другій тримає олівець.
До 150-річчя з дня народження М. В. Гоголя поліпшено архітектурні форми п'єдесталу та встановлено бронзову дошку з написом: «М. В. Гоголь. 1809—1852».
У 50-і роки навпроти пам'ятника виросла Театральна площа, на якій, споруджено Полтавський обласний український музично-драматичний театр, названий ім'ям великого Гоголя.
Пам'ятник Т.Г. Шевченку.
Пам'ятник великому сину українського народу Тарасу Григоровичу Шевченку (1814—1861) відкрито 12 березня 1926 року. З нагоди цієї події відбувся багатолюдний мітинг трудящих Полтави і навколишніх сіл. Коли спало покривало, полинула добре знайома всім чудова мелодія композитора Г. П. Гладкого, і кількатисячний могутній хор заспівав «Заповіт». Цим незвичайним хором керували добре відомі полтавцям композитори В. М. Верховинець га Ф. М. Попадич.
На архітектурі пам'ятника позначилися художні принципи конструктивізму. Споруджений він за проектом українського скульптора, уродженця Полтавщини І. П. Кавалерідзе. Пам'ятник виконано із залізобетону. Матеріал, незвичайний для монумента, відповідає його формам. П'єдестал подано як асиметричне нагромадження площин і обсягів, з яких органічно виростає постать поета. Суворий лаконізм, узагальнені композиції форм пам'ятника створюють образ борця за народну справу. На постаменті напис: «Т. Г. Шевченко», а під ним рядок із «Заповіту» — «...І вражою злою кров'ю волю окропіте».
Могила М.В. Скліфосовського.
Микола Васильович Скліфосовський (1836— 1904) — один з найвидатніших хірургів зі світовим ім'ям. Вчений, громадський діяч, член багатьох вітчизняних і зарубіжних наукових товариств, людина винятково широких і глибоких знань, лікар, до якого за десятки верств ішли й їхали за допомогою бідняки і який ніколи нікому не відмовляв у допомозі,— таким був М. В. Скліфосовський. Багато років його життя пов'язано з Полтавою. З 1871 року літній відпочинок М. В. Скліфосовський проводив у селищі Яківці під Полтавою (нині Київський район міста), де в мальовничому куточку знаходився його маєток.
В окремому будиночку лікар приймав хворих селян. Неодноразо він оперував і в Полтавській земській лікарні. М. В. Скліфосовський брав участь у громадському житті міста — був губернським гласним, почесним мировим суддею Полтавського повіту, членом Полтавського товариства сільського господарства. У 1887 році він збудував на свої кошти школу в Яківцях. М. В. Скліфосовський був чудовим садівником. Крім фруктових дерев, в його саду росли виноград, хміль, основну роботу по догляду за ними Микола Васильович виконував сам, Перед школою він заклав шкілку фруктових дерев, де навчав селянських дітей робити щеплення на деревах та доглядати за ними. Прихильник трудового і фізичного виховання дітей, він всіляко прагнув, щоб цього методу дотримувалися вчителі у заснованій ним школі.
М. В. Скліфосовський помер у Яківцях 13 грудня 1904 року. Поховали вченого на тодішній церковній площі недалеко від школи. Могила М. В. Скліфосов-ського знаходиться під охороною держави. Це надгробна плита з чорного лабрадориту, на якій викарбувало прізвище, ім'я та по батькові і дати життя, а поруч — емблема медиків — змія і чаша.
У 1966 році, під час проведення у Полтаві міжнародного форуму хірургів, біля могили М. В. Скліфосовського закладено парк.
В обласному державному архіві зберігаються цікаві документи, подаровані онукою вченого Є. М. Яковлевою, які розповідають про життєвий і творчий шлях М. В. Скліфосовського, зокрема про полтавський період.
Пам'ятник полтавській галушці.
У «День сміху», 1 квітня 2006 року, в Полтаві на мальовничій Івановій горі було відкрито жартівливий монумент на честь одного із символів Полтавщини – галушки. Пам'ятник представляє собою тарілку з галушками на українському рушникові, а поряд лежить велика ложка. Знаходиться він поряд з рестораном «Іванова гора».
Автор – А. Чорнощоков.
Пам'ятник Марусі Чурай.
Пам'ятник «Дівчині з легенди» Марусі Чурай являє собою символічний монумент на честь української народної пісні. Приводом для встановлення монументу стали народні перекази про дівчину-полтавчанку Марусю, яка жила у 17 ст. Їй приписуються ряд українських народних пісень, серед яких «Засвіт встали козаченьки», «Ой, не ходи Грицю, та й на вечорниці» та інші. Особливо популярна в народі оповідь про те, як Маруся отруїла свого коханого Гриця, за те, що він зрадив їхньому коханню і одружився на багатій.
Маруся Чурай стала героїнею цілого ряду творів українських письменників. Найвідоміший із них – роман у віршах Ліни Костенко «Маруся Чурай».
Пам'ятник відкрито на Театральній площі, поряд з приміщенням Академічного музично-драматичного театру імені М.В. Гоголя 14 квітня 2006 року. Автор – А. Чорнощоков.
Підземні ходи
Цікавий випадок трапився років п'ятнадцять тому в районі вулиці 8-го березня в Полтаві. Вийшовши ранком на ґанок, мешканці одного з будинків побачили на місці свого городу велике провалля. Чимало подібних випадків спостерігається й нині. Ходили навіть чутки про розгалужені ходи, що існували під монастирем, про справжню підземну церкву, вкриту шаром срібла.
Звідки ж у Полтаві підземні ходи? Звісно, складно подекуди відокремити реальність від вигадок. Та якщо довіритися фактам, спираючись на історичні свідчення і наукові розвідки, чимало цікавого в історії міста
відкриється. Існує припущення, що ці підземелля ведуть свій початок від часів Київської Русі, коли, рятуючись від кочовників, місцеве населення мусило ховатися не лише в дрімучі ліси, а й під землю. Коли в місті почалося зведення фортеці, влаштування лабіринтів було однією з умов ведення тогочасних воєн. Поперек валів рили ходи шириною та висотою два метри. Підлога, стіни й стеля робилися в зруб і мали четверо запасних дверей.
Протягом довгої історії міста підземні тунелі кілька разів поновлювалися. Найбільш масштабні роботи здійснювалися тут протягом зими 1708-1709 років, коли Полтава опинилася перед загрозою шведської облоги.
Підземні схованки завжди приваблювали усілякого роду шукачів пригод. Тим часом, розвага ця містить у собі небезпеку. Проводити дослідження у підземних тунелях треба як у шахтах - постійно закріплюючи склепіння. Важливо пам'ятати і про отруйні гази, що через пошкодження системи вентиляції, накопичилися в підземеллях. Тож, доки своє слово не скаже справжня наука, з пригодами слід зачекати.
Полтавська гравіметрична обсерваторія
Одним із закладів академічної науки в Україні є заснована у 1926 році Полтавська гравіметрична обсерваторія, її завданням є спостереження змінюваності змінюваності широт руху земних полюсів, а також земних приливів.
Багаторічне вивчення цих процесів з залученням аналогічних даних з інших обсерваторій світу стало основою для фундаментальних теоретичних та експериментальних досліджень нутаційного руху земної осі та координат полюсу Землі. Вперше в світі, за даними широтних спостережень, отриманих у Полтаві, виділено добову нутацію, викликану наявністю рідкого ядра Землі. З'ясовано чимало нових фактів стосовно земних приливів, виявлено залежність реакції земної поверхні на приливоутворюючі сили від особливостей будови земної кори.
Актуальними напрямами сучасної дослідницької діяльності Полтавської гравіметричної обсерваторії є вивчення деформацій земної поверхні та обертального руху Землі.
Інститут шляхетних дівчат
На початку XIX століття дружина С.М.Кочубея Параска Яківна Кочубей на власні кошти відкрила пансіондля навчання 12 шляхетних дівчат бідного стану. Він проіснував до 1816 року. Потім подібний заклад відкрила дружина генерал-губернатора М.Рєпніна. У грудні 1818 року замість нього урядом було засновано інститут шляхетних дівчат коштом дворянства Полтавської, Чернігівської та Київської губерній. За символічну плату Кочубей передав під інститут свій дерев'яний будинок з лісом, садом, сінокосами та городами.
Це був перший середній жіночий навчальний заклад у Полтавській губернії і один з перших у Російській імперії.
1832 року за рахунок казни був збудований новий триповерховий будинок інституту з двома кам'яними двоповерховими флігелями по обидва боки, з'єднаними з будинком двома кам'яними одноповерховими галереями. У вересні того ж року в ньому розпочалися заняття. До навчання залучалися дівчата віком до 13 з половиною років. Вихованки утримувалися на кошти дворянства. Були і "своєкоштні". За програмою, розрахованою на шість років, вивчалося дев'ять предметів, головне місце серед яких відводилося іноземним мовам, музичним заняттям та рукоділлю. Після завершення навчання дівчата одержували звання домашніх наставниць.
Відомі імена Полтавщини
Полтавщина - дивної краси куточок України, історія якого сягає глибини тисячоліть. Її небезпідставно називають духовним центром України, маючи на увазі провідну роль краю у процесі національного відродження. Наш край знаний на весь світ як такий, що дав людству понад 800 усесвітньо відомих імен, невтомних трударів, геніальних учених, талановитих митців і письменників, громадських діячів та політиків, життя і праця яких істотно вплинули на розвиток суспільства.
Амбодик-Максимович Нестор Максимович (1744-1812) — один із засновників акушерства та фітотерапії, лікар-просвітитель, педагог.
Народився в с. Веприк, Гадяцького р-ну Полтавської обл. Навчався в Київській академії (1757—68), Страсбурзькому університеті (з 1773), де захистив докторську дисертацію (1775). 1782 став першим у Росії професором повивального мистецтва. Один з ініціаторів заснування Клінічного повивального інститутуту в Санкт-Петербурзі (1797).
Вчений-енциклопедист, активний популяризатор медичних й інших знань серед широких верств населення. Читав лекції з акушерства, фізіології, хірургії в госпітальних школах та інших медичних закладах Санкт-Петербурга. Уперше в Росії перейшов до викладання цих дисциплін російською мовою. Автор перших в Росії підручників та наукових праць з акушерства («Искусство повивания, или Наука о бабьичем деле» — 1784— 86), ботаніки й фітотерапії («Первоначальные основания ботаники, руководствующие к познанию растений» — 1795, «Врачебное веществословие, или Описание целительных растений» — 1783—88), а також популярних медичних словників. Засновник російської медичної термінології, що вживається і сьогодні. Цікавився проблемами геральдики («Эмблемы и символы», 1788).
Апостол Данило Павлович (1654-1734) — військовий і державний діяч України, миргородський полковник в 1683-1727 роках, гетьман Лівобережної України у 1727-1734 роках.
Данило Апостол народився в селі Великі Сорочинці на Полтавщині. Походив з відомого козацько-старшинського роду Апостолів, які майже 80 років з 1659 по1736 роки тримали в своїх руках полковницький уряд у Миргородському полку.
У 1682 році обраний миргородським полковником, у 1687 звільнений з посади гетьманом Іваном Мазепою як прибічник Івана Самойловича. У 1693 році знову обраний на полковий уряд до 1727 року. Відзначився під час Азовських походів, у 1696 разом з гадяцьким полковником Боруховичем розбив на річці Ворсклі війська кримського хана та гетьмана ханської України Петрика. Здобував фортеці Кизи-Кермен і Очаків.
У Північній війні Росiї 1700-21 відзначився в боях під Ерестофером в Лівонії в 1701 році та в битві під Варшавою в 1705 році.
Данило Апостол був прихильником незалежницької політики гетьмана Івана Мазепи та одним з активних учасників вироблення положень українсько-шведського союзу. 25 жовтня 1708 року разом з українськими полками приєднався до шведської армії. Проте в листопаді, перейшов на бік Петра I.
1 жовтня 1727 року на генеральній раді у місті Глухові Апостола було обрано гетьманом. У 1728 році новообраний гетьман їздив на коронацію Петра II, де подав петицію про відновлення державних прав України на основі Березневих статей 1654.
Зважаючи на реальні обставини, Апостол взявся за проведення ряду управлінських і соціально-економічних реформ, які значно упорядкували державне життя Гетьманщини. Гетьманування Данили Апостола було спрямоване на захист державних прав українського народу та боротьбу з російським впливом на Україну, чим йому вдалося тимчасово стримати процес повної інтеграції Гетьманщини в структуру Російської імперії.
Данило Петрович Апостол помер і похований у селі Сорочинцях (тепер Великі Сорочинці Миргородського району Полтавської області) у зведеній за його кошти церкві Преображення Господнього.
18 серпня 2006 року Президент України Віктор Ющенко відкрив пам'ятник гетьману у селі Великі Сорочинці. Пам'ятник Данилу Апостолу стоїть поруч з церквою Преображення Господнього, де поховано гетьмана.
АХШАРУМОВ Дмитро Володимирович (1864-1938) - український скрипаль, диригент, педагог..
Народився у м. Одеса. Музичну освіту здобув у Петербурзькій та Віденській консерваторіях. З 1886 розпочав діяльність як скрипаль. Протягом наступного десятиріччя виступив з 200 концертами, виконав чимало складних творів класичного скрипкового репертуару, деякі власні композиції й обробки.
1898, переїхавши до Полтави, ініціював створення у місті симфонічного оркестру, очолив губернське відділення Російського музичного товариства, сприяв заснуванню музичного училища. 1900-1914 очолював як диригент і організатор гастрольні виступи оркестру, було здійснено 11 турне до Варшави, Вільно (нині м. Вільнюс), Санкт-Петербурга, Воронежа, Одеси та ін. міст. Завданням музикантів була популяризація творів видатних композиторів-класиків. Колективом були виконані майже всі симфонії Л.Бетховена, п’ять симфоній Ф.Й.Гайдна, дві симфонії В.-А.Моцарта, твори П.Чайковського, М.Глинки, М.Лисенка та ін. Оркестру належить першість у виконанні «Української симфонії» М.Калачевського.
З 1919 працював як музикант, диригент, педагог у Феодосії, Москві, Петрограді (нині Санкт-Петербург), Воронежі. 1929 переїхав до Туркменістану, став одним із засновників Ашхабадського музичного училища. 1935-1938 зазнав політичних переслідувань. Заарештований. Помер в ув’язненні. Посмертно реабілітований.
Барка Василь (Очерет Василь Костянтинович) (1908-2003) - український письменник
Народився у с.Солониці колишнього Лубенського повіту на Полтавщині. З 1917 р. він навчався в Лубенському духовному училищі, яке згодом було перетворене на трудову школу. Улюблений предмет хлопця -— література, він захоплювався творчістю Г. Сковороди, Т. Шевченка, І. Франка, Ф. Достоєвського, М. Коцюбинського, В. Стефаника. Вивчав марксизм, але «красиві» теорії не задовольняли серце.
У 1927 р. В. Барка закінчив Лубенський педтехнікум, працював учителем фізики й математики в шахтарському селищі Сьома Рота на Донбасі. Згодом виїхав на Кубань, жив у Краснодарі, вступив на перший курс українського відділення фіологічного факультету Краснодарського педагогічного інституту. Закінчив цей навчальний заклад і вступив до аспірантури. Однак змушений був залишити українське відділення через нападки особливо ревних "інтернаціоналістів" і перевестися на відділ західноєвропейських літератур. Аспірантську підготовку закінчував на філологічному факультеті Московського педагогічного інституту. Кандидатьску дисертацію про стиль "Божественної комедії" Данте захистив у березні 1940 року.
У роки Другої світової війни потрапив у полон. Після закінчення війни опинився у Німеччині, де і жив до 1950 року. Саме тут Василь Барка надрукував ліричні збірки "Апостоли" (1946 р.) та "Білий світ" (1947 р.).
Потім він переїхав до США, де створив такі твори: ""Трояндний роман" (1957 р.), "Псалом голубиного поля" (1958 р.), синкретичну книгу "Океан" у двох томах (1959 р., 1979 р.), збірку "Царство" (1979 р.), а 1968 р. вийшли його вибрані поезії "Лірник". Першим прозовим твором був роман "Рай" (1958 р.) - друга редакція "Душі едемітів" (побачила світ у Києві 1994 р.). Протягом 1958—1961 pp. В. Барка працював над романом «Жовтий князь», він був опублікований 1963 р. окремою книгою в Нью-Йорку (перевиданий 1968р.; 1981р. вийшов у перекладі французькою; і тільки 1991 р. з'явився в Україні). У 1980 р. Василь Барка надрукував п'єсу "Господар міста"; йому належить переклад українською мовою п'єси "Король Лір" Шекспіра, "Одкровення св. Иоанна Богослова" для україномовного видання Біблії (1975 р., 1988 р.), фрагментів "Божественної комедії" Данте (1978 р.). Василь Барка є також автором критичних есе "Хліборобський Орфей, або Клярнетизм" (1956 р.), "Правда Кобзаря" (1961 р.), а також двох збірок статей "Жайворонкові джерела" (1956 р.), "Земля садівничих" (1977 р.) і філософських роздумів на релігійні теми "Вершник неба" (1956 р., 1972 р.).
Береговий Георгій Тимофійович (1921-1995) - льотчик-космонавт СРСР, двічі Герой Радянського Союзe (єдиний удостоєний першої зірки Героя за німецько-радянську війну, а другої - за політ в космос).
Народився в селі Федорівка Карлівського району Полтавської області. Після закінчення середньої школи в 1938 році почав трудову діяльність на Єнакіївському металургійному комбінаті. Займався в Єнакієвському аероклубі.
У 1941 році закінчив Ворошиловоградську школу військових льотчиків. Учасник Великої Вітчизняної війни з червня 1942 року. Льотчик, командир ланки, командир ескадрильї 90-го гвардійського штурмового авіаційного полку. За роки війни зробив 186 бойових вильотів. За героїзм, мужність і відвагу, проявлені в льотних боях Великої Вітчизняної війни, 26 жовтня 1944 року удостоєний звання Героя Радянського Союза. Після завершення війни в 1948 році закінчив вищі офіцерські курси і курси льотчиків-випробувачів.
У 1948-1964 роках працював льотчиком-випробувачем. Освоїв десятки типів літаків. У 1956 році закінчив Військово-повітряну академію (нині імені Ю. А. Гагаріна). 14 квітня 1961 року був удостоєний звання заслужений льотчик-випробувач СРСР. У 1963 році зарахований до загону радянських космонавтів. Пройшов повний курс підготовки до польотів на кораблях типу Союз. 26-30 жовтня 1968 року зробив космічний політ на космічному кораблі Союз-3. У польоті була перша в історії спроба стиковки з безпілотним кораблем Союз-2 в тіні Землі. Політ продовжувався 3 доби 22 години 50 хвилин 45 секунд. За здійснення космічного польоту 1 листопада 1968 року нагороджений другою медаллю «Золота Зірка» Героя Радянського Союзу.
22 січня 1969 перед прийомом Берегового у Брежнєва відбувся замах на життя останнього: офіцер Віктор Іль’їн обстріляв кортеж автомашин, що в'їжджав у ворота Московського кремля, де знаходилися генсек і космонавт. Береговий був легко поранений осколками скла автомобіля.
У 1972-1987 роках - начальник Центру підготовки космонавтів. У 1987 році в званні генерал-лейтенант пішов у відставку.
Депутат Верховної Ради СРСР 8-10-го скликань (1974-1989 років). Лауреат Державної премії СРСР (1981 рік). Вів велику громадську роботу.
Помер 30 червня 1995 року, під час операції на серці. Похований в Москві.
Білаш Олександр Іванович (1931-2003) - композитор, народний артист України, Герой України, Лауреат Державної премії ім.Т.Г.Шевченка. Народний артист СРСР.
Народився в с. Градизьк на Полтавщині. Закінчив Житомирське музичне училище ім.В.С. Косенка(194 –1952) по класу баяна. В 1957 Київську Державну консерваторію ім.П.І.Чайковського по класу композиції.В 1950-61 – викладач теорії музики в Київському педагогічному інституті. Лауреат премії ім.М.Островського (1967).
Твори:
В 1965 композитор створив оперу «Гайдамаки» за однойменною поемою Тараса Шевченка. Отримав Державну премію УРСР імені Т. Г. Шевченка, 1975.
Для симфонічного оркестру:
«Скерцо», «Весняна сюїта»(1959), балетна сюїта «Буратіно» (1961), поема «Павло Корчагін» (1965)
Романси: «Кленова алея» сл. С.Щипачова; «Ви знаєте як липа шелестить», сл. П.Тичини.
Значний вклад його творчості займають пісні,які серед українського народу стали майже народними. Серед них: «Ой не ріж косу», «Ясени» сл.М.Ткача, «Два кольори », сл.Д.Павличка та інші естрадні пісні.
Музика для художніх кінофільмів «Катя-Катюша» , «Роман і Франческа», «Сейм виходить з берегів», «Сон», «Бур'ян», «Легендарний Севастополь», «Дума про місто».
Музика для спектаклів та радіопередач.
Творчість Олександра Білаша має велике значення для розвитоку української музики, української музичної спадщини, та української композиторської школи.Він пройшов тернистий шлях від сільського хлопчика,як сам інколи говорив( у сіренькій куфайці) до визначного митця сучасності.
Верхови́нець Васи́ль Микола́йович (справжнє прізвище Костів) (1880-1938) - український композитор, диригент і хореограф, перший теоретик українського народного танцю.
Народився в с. Мізунь (нині Старий Мізунь Долинського району Івано-Франківської області)
1899 року Василь Миколайович закінчує учительську семінарію в Самборі з дипломом "Городського народного вчителя" і починає педагогічну діяльність на посаді викладача співів.
Він виявляє себе як неабиякий хормейстер і актор. У 1906 році Микола Карпович Садовський організовує театр і запрошує для роботи у ньому як визначних майстрів старшого покоління, так і аматорів, серед яких був і В. М. Верховинець, якому доводиться переїхати з Галичини до Києва. У театрі Садовського Верховинець працює над створенням сценічних образів. Киян чарували його тенор і майстерна гра в ролях Петра ("Наталка Полтавка" М. Лисенка), Андрія ("Запорожець за Дунаєм" С. Гулака-Артемовського), Левка ("Майська ніч" М. Лисенка), Йонтека ("Галька" Монюшка), Вашека ("Продана наречена" Б. Сметани), Андрія ("Катерина" М. Аркаса).
Згодом переходить на хормейстерську та диригентську роботу. Ним була написана велика кількість хорів, революційних маршів та романсів на слова Л. Українки, І. Франка, О. Олеся, М. Рильського, П. Тичини та інших українських поетів.
Великі досягнення Верховинця у справі хореографії.
У 1919-1920 роках Василь Верховинець викладав у Музично-драматичному інституті ім. М. В. Лисенка. У 1920-1932 рр. - керував кафедрою мистецтвознавства Полтавського інституту народної освіти, хоровою студією ім. Стеценка при Музичному товаристві ім. Леонтовича (Київ), 1927-1928 рр. - був керівником хору Харківського драматичного театру.
У 1933-193 рр. на Одеській кіностудії Іван Петрович Кавалерідзе працював над картиною "Коліївщина", сюди було запрошено і Василя Миколайовича Верховинця, який керував хором, що знімався у цьому кінофільмі. Одночасно він також брав участь у зйомках фільму і як актор.
У 1927 і 1932 рр. його двічі заарештовували у Полтаві по звинуваченню у приналежності до СВУ, але за відсутністю доказів він був звільнений. 23 грудня 1937 року його знову заарештували. Виїзна сесія Військової колегії Верховного Суду СРСР 10 квітня 1938 р. в місті Києві приговорила В.М. Верховинця до розстрілу. Вирок приведений у виконання у Києві 11 квітня 1938 р. 25 квітня 1958 р. Василь Миколайович Верховинець був реабілітований Верховним судом СРСР.
Іван Віцько
Про життя Івана Віцька без вагань можна писати книгу. Одні лише випробування післявоєнної полтавської юності чого варті! Завжди був він десь на самому лезі ножа, і завжди боронила його життєдайна сила покликання. Розраховувати з малечку син залізничника мав лише сам на себе. Та поки відчув у душі щось більше, аніж проста воля до життя, тримався випадкових людей. Медик, що лікувала серце, художник, що вчив малювати, викладач Львівського інституту, що підтримав у ньому талант...
Довгий час колишній головний художник Полтавського фарфорового заводу Іван Віцько був єдиним на Українімайстром декоративно-вжиткового мистецтва, удостоєним звання народного художника. Проте безпосережньої участі у міжнародних вернісажах (Прага, Брюсель), де виставлялися його твори, уникав. Ніколи не був чиновником. Понад усе цінував і цінує тільки працю. Рахується із законами натхнення, якими в його долі визначається все, навіть особисте життя. Й досі для Віцька не зрозуміло, хто кому слугує: він творчості, чи творчість йому. Майстер звик усе робити сам. Декоративно-вжиткове мистецтво — це краса і зручність водночас. Тому, можливо, Віцько рухається вздовж усього русла задуму, холодний розрахунок і бурхливе почуття пропускаючи крізь матеріальність природної сировини. І коли тебе, твого в ній надто багато, з'являється диво форми: пружні обриси тулуба посудини й ніжна пластика дужок, шийок, вікців... Це теплий, домашній посуд, частина затишку, красивої оселі, якої гідне людське життя. Іноді Віцька порівнюють із чаклуном. Адже є в його пристрасній хватці щось надприродне. Певною мірою його можна пояснити раціонально — повторити ні.
Вовк Федір Кіндратович (1847-1918) - етнограф, антрополог і археолог.
Народився в селі Крячківці Пирятинського повіту Полтавської губернії. Походив із старовинного козацького роду. Закінчив Ніжинську гімназію, вступив до Новоросійського (Одеського) університету, невдовзі перейшов у Київський університет ім. св. Володимира на природничий відділ.
По закінченні університету бере участь в організації недільних шкіл, виданні літератури українською мовою, збиранні етнографічних матеріалів. У 1874—1876 роках працює помічником ревізора губернського секретаря і одночасно у Південно-західному відділі Російського географічного товариства як його засновник і дійсний член.
У 1874 році бере участь в організації та діяльності III Археологічного з’їзду. У 1875—1876 роках разом з В.Антоновичем працює в археологічній експедиції у Київській та Волинській губерніях. Активна діяльність громадівців викликала переслідування з боку царського уряду, 1879 року Ф.Вовк змушений емігрувати за кордон, спершу в Болгарію, де досліджує етнографію автохтонного українського населення, а з 1887 року — у Париж, столицю тогочасної антропологічної школи.
Працює у «Школі вищих досліджень», «Антропологічній школі», «Музеї історії природи» під керівництвом видатних природознавців Брока, Тейлора, Галлі. У 1904—1906 роках на запрошення Наукового товариства ім. Т.Шевченка працює в експедиціях у Галичині, Буковині й Угорщині, друкується у французьких виданнях, знайомлячи Західну Європу з Україною.
В січні 1906 року царський уряд дозволив вченому перебратися у Петербург, де він стає доцентом Петербурзького університету, читає курс анатомічної антропології, доісторичної археології та порівняльної етнографії, водночас створює український відділ експозиції Етнографічного розділу Російського музею у Петербурзі. 1908 року вчений стає членом Українського наукового товариства у Києві, здійснює сенсаційне відкриття пізньопалеолітичної стоянки біля села Мізин на Чернігівщині.
З 1909 по 1911 рік здійснює ряд експедицій по Україні. Дослідження вченого опубліковані більш ніж у 200 наукових працях, серед яких найвідоміша «Український народ у його минулому і сучасному» (1916), у якій вчений на основі своїх досліджень дійшов висновку, що українці становлять окремий антропологічний тип, відмінний від сусідніх слов’янських народів. 1917 року після падіння Російської імперії Київський університет обрав Ф.Вовка професором географії та антропології й запросив до Києва. Повертаючись на батьківщину, у 1918 р. він раптово помер у білоруському місті Жлобино.
Володимир Гайдаров
Красив, как римлянин, Гайдаров.
Встаєш й всех лазорит он:
Нам звоном бархатних ударов
Виопончелит баритон.
Ці вишукані рядки у 1934 році поет Ігор Северянин присвятив блискучому актору Володимиру Гайдарову. Розквіт його кінематографічного таланту співпав з ерою "Великого Німого". Але спочатку був театр. Ні, не МХТ, до якого полтавця Гайдарова прийняли 1914 року. Поштовхом для життєвого вибору послужила атмосфера театральної Полтави початку XX століття. Тут ще гімназистом Гайдаров бачив на сцені уславлені акторські ансамблі з Москви, Києва, Харкова, спостерігав гру Комісаржевської та Мейерхольда, Заньковецької та Саксаганського. Промайнуть роки, і В.Гайдаров напише в автобіографічній книзі: "Все побачене і почуте мною в театрі підносило мою душу..."
Майже одинадцять літ кіноактор Володимир Гайдаров разом з дружиною - відомою актрисою Ольгою Гзовською - працював за кордоном. На запрошення західноєвропейських продюсерів знявся у 22 фільмах, у більшості з яких зіграв головні ролі.
"Красив, как римлянин, Гайдаров..." Справді, аристократичний, бездоганний у манерах, атлетичний за статурою, Гайдаров був Гайдаровим навіть тоді, коли доводилося грати простолюдинів. Що зробиш, таким було його амплуа...
Гетьман Вадим Петрович (1935-1998) - український політик та фінансист.
Народився в селі Снітин Лубенського району Полтавської області в родині сільського вчителя. Закінчив Київський фінансово-економічний інститут. Працював у банківських, фінансових та планових структурах Запорізького облвиконкому. З 1975 по 1987 рік - перший заступник голови Держкомітету України по цінах.
З 1987 року очолив Український республіканський Агропромбанк, з 1990 року - акціонерний комерційний агропромисловий банк «Україна». З 1992 року - член Координаційної Ради з питань економічних реформ в Україні. У 1992 році - голова правління НБУ. З 1993 року - голова біржового комітету УМВБ. Народний депутат України 1-го і 2-го скликань. Заступник голови постійного Комітету ВРУ з питань фінансів та банківської діяльності. Керівник депутатської групи «Незалежні».
У вересні 1996 року висувався на посаду заступника голови парламенту. Брав активну участь у розробленні і прийнятті Конституції. Академік Міжнародної академії інформатизації, член-кореспондент Академії інженерних наук України, кандидат економічних наук. За підсумками загальнонаціональної програми «Людина року — 96» Вадим Гетьман визнаний «парламентарієм року». Автор книги "Як приймалась Конституція України" (1996), близько 30 праць з питань банківської діяльності.
Вбитий у 1998 році.
Гоголь Микола Васильович (1809-1852) - письменник, драматург
Народився Микола Васильович Гоголь в селі Великі Сорочинці (тепер Миргородського району) на Полтавщині. Дитинство майбутнього письменника минуло в с. Василівці (тепер Гоголеве) в маєтку батьків.
З 1818 по 1819 р. навчався в Полтавському повітовому училищі.
З 1821 по 1828 р. - у Ніжинській гімназії вищих наук. Де вперше виступив на сцені гімназійного театру як актор і режисер-постановник вистав «Едіп в Афінах», «Урок дочкам», «Лукавін» та багатьох інших. У Ніжині М. Гоголь написав свої перші літературні твори, публікуючи деякі з них у рукописних журналах та альманахах. Тут народилися його вірші «Италия», «Новоселье», «Непогода», «Две рыбки», «Битва при Калке», поема «Ганц Кюхельгартен», сатири «Насмешнику некстати», «Нечто о Нежине, или Дуракам закон не писан», драматичні твори. У гімназії формувався і набирав сили геній майбутнього великого письменника.
У 1828 році М.Гоголь переїжджає до Петербурга. Там у 1829 р. він публікує свій перший твір — поему «Ганц Кюхельгартен». Через рік у журналі «Отечественные записки» з’являється повість «Басаврюк, або Вечір проти Івана Купала», перша з циклу «Вечори на хуторі біля Диканьки». Романтична спрямованість, опоетизованість життя надавали творам М.Гоголя особливого колориту.
Туга за батьківщиною, за мальовничою Україною, змусила М.Гоголя наприкінці 1833 року клопотатися про місце професора історії в Київському університеті св. Володимира. У цей же час він працює над книгами «Арабески», «Миргород» (1835 р.).
З другої половини 30-х років подальший розквіт таланту М.Гоголя пов’язаний з його драматургією. Етапною навіть в історії театру стала його соціальна комедія «Ревізор» (1836 р.) Невдовзі після прем’єри п’єси М.Гоголь виїжджає на досить тривалий час за кордон. Він відвідує Німеччину, Швейцарію, Францію, Італію. У 1842 році з’являється друком знаменита поема-роман «Мертві душі». Останні роки життя письменника сповнені драматичних пошуків себе в Істині. Прямим підтвердженням тому було видання «Вибраних місць з листування з друзями» (1847 р.). У 1848 році письменник повертається на батьківщину, посилено працює над другим томом «Мертвих душ», але незадовго перед смертю спалює рукопис. Тяжка хвороба обірвала життя неповторного майстра слова у 1852 роцi.
Гончар Олесь (Олександр) Терентійович (1918-1995 р.) - український письменник, громадський діяч, академік.
Народився в заводському селищі на околиці Катеринослава (тепер Дніпропетровськ). Після смерті матері, коли хлопцеві було 3 роки, його забрали на виховання дід і бабуся в слободу Суху Козельщанського району Полтавської області.
До вступу в Харківський університет (1938) він навчався в технікумі журналістики, працював у районній (на Полтавщині) та обласній комсомольській газеті в Харкові і дедалі впевненіше пробував свої творчі сили як письменник. Ранні оповідання й повісті («Черешні цвітуть», «Іван Мостовий» та ін.) Гончар присвятив людям, яких добре знав, з якими не раз стрічався в житті.
У 1941 році разом з іншими студентами Харківського університету пішов добровольцем на фронт. Вірші, що народжувалися в перервах між боями, сам письменник назве згодом «конспектами почуттів», «поетичними чернетками для майбутніх творів». Ліричний герой «Атаки», «Думи про Батьківщину», «Братів» та інших фронтових поезій Гончара духовно, емоційно близький до героїв повоєнних його романів і новел, передусім «Прапороносців».
Робота над «Прапороносцями» тривала три повоєнних роки. В цей час, правда, Олесь Гончар публікує ще кілька новел і повість «Земля гуде», завершує навчання в вузі (Дніпропетровський університет, 1946), але головним підсумком цих років стає трилогія «Прапороносці». На сторінках журналу «Вітчизна», а згодом і окремим виданням з'явилися всі три частини роману («Альпи», 1946; «Голубий Дунай», 1947; «Злата Прага», 1948).
В кінці 40-х і на початку 50-х років він пише низку новел («Модри Камень», «Весна за Моравою», «Ілонка», «Гори співають», «Усман та Марта» й ін.), багато в чому суголосних з «Прапороносцями». У написаній тоді ж документальній в основі своїй повісті «Земля гуде» зображено діяльність молодіжної підпільної організації «Нескорена Полтавчанка», очолюваної комсомолкою Лялею Убийвовк.
Видані протягом 50-х років книги новел «Південь» (1951), «Дорога за хмари» (1953), «Чари-комиші» (1958), повісті «Микита Братусь» (1951) і «Щоб світився вогник» (1955) присвячені мирному життю людей, важливим моральним аспектам їхніх взаємовідносин, а романна дилогія «Таврія» (1952) і «Перекоп» (1957) — історико-революційній проблематиці.
Якісна новизна романів «Людина і зброя» (1960) та «Циклон» (1970) полягала в тому, що акцент у них зроблено на найсокровенніших питаннях життя і смерті людини, на проблемах незнищенності її.
Свіжість погляду на світ, незвичайну заглибленість у життя продемонстрував автор «Прапороносців» у нових своїх творах, що з'явилися протягом 60 — 70-х років.
Серед них — романи «Тронка» (1963), «Собор» (1968), «Берег любові» (1976), «Твоя зоря» (1980), повість «Бригантина» (1972), новели «Кресафт» (1963), «На косі» (1966), «Під далекими соснами» (1970), «Пізнє прозріння» (1974) та ін. Якщо роман «Тронка» приніс авторові Ленінську премію (1964р.), то доля написаного наприкінці 60-х років «Собору» склалася драматично. Перші рецензії на роман були схвальні, але невдовзі вульгаризаторська критика піддала його тенденційному остракізму, і твір було вилучено з літературного процесу на два десятиліття.
Працю на ниві художньої прози Олесь Гончар постійно поєднує з літературно-критичною творчістю. Твори О. Гончара перекладалися на 67 мов, а творчий досвід письменника засвоюється і вітчизняними, і зарубіжними майстрами слова. Помер письменник 14 липня 1995р.
Гришко Микола Миколайович (1901-1964) - український ботанік, академік АН УРСР.
Народився у 1901 році у родині військовослужбовця в Полтаві. Сім’я Гришків жила на околиці міста і мала невеликий садок та город. У 1925 р. М.Гришко з відзнакою закінчив Полтавський сільськогосподарський інститут і як один із найздібніших випускників вступив на педагогічний факультет Киівського сільськогосподарського інституту.
Упродовж 1932-1940р.р. М.Гришко очолює відділ генетики й селекції Всесоюзного науково-дослідного інституту конопель у Глухові. Підготував і випустив у світ два підручники: "Курс загальної генетики".
1939 р. М.Гришка обрали дійсним членом Академії наук УРСР й призначили директором Інституту ботаніки АН УРСР, який він очолював до 1944 року. У березні 1944 року Рада Народних Комісарів України прийняла постанову про відновлення будівництва й наукової роботи Ботанічного саду. Директорм призначили М.Гришка. За його особистої участі з-за кордону було завезено понад 800 сортів троянд, бузку та інших рослин.
Микола Миколайович - автор наукової частини генерального плану Ботанічного саду, ним опрацьований принцип закладання його насаджень. В колекціях зібрано понад 10000 видів та форм рослин.
М.Гришку належить понад 150 наукових праць. Діяльність ученого була відзначена багатьма державними нагородами, дипломами Всесоюзної сільськогосподарської виставки.
1991р. Центральний ботанічний сад Національної академії наук України отримав ім'я свого засновника - Миколи Миколайовича Гришка.
Дунаєвський Ісаак Осипович (1900-1955) - радянський композитор, народний артист РСФСР.
Народився в м. Лохвиця Полтавскої області. Закінчив Харківську консерваторію (1919) по класу. Працював як композитор і диригент у харківських драматичних театрах. З 1924 жил в Москві, де керував музичною частиною Театру сатири.
Дунаєвський — один із творців радянської оперети, автор 12 творів у цьому жанрі. Серед його робіт — «Наречені» (рос. «Женихи») (пост. 1927), «Золота долина» (пост. 1937) і ін. Дунаєвський прокладав нові шляхи, тісно зв'язавши оперету з радянською масовою піснею й народною творчістю. Композитор увів у свої твори великі ансамблі, розгорнуті фінали, оркестрові епізоди. В опереті «Вільний вітер» (рос. «Вольный ветер») (пост. 1947) Дунаєвський уперше в цьому жанрі відбив тему боротьби за мир. Серед кращих оперет Дунаєвського також «Син клоуна» (пост. 1950), «Біла акація» (пост. 1955).
Найяскравіше виявився талант Дунаєвський у музиці до фільмів: «Весёлые ребята» (1934), «Три товарища» (1935), «Вратарь» (1936), «Цирк» (1936; Сталінська премія, 1941), «Дети капитана Гранта» (1936), «Волга-Волга» (1938; Сталінська премія, 1941), «Светлый путь» (1940), «Весна» (1947), «Кубанские казаки» (1950; Сталінська премія, 1951). Композитор став одним із творців радянської музичної кинокомедії, зробивши музику одним з головних компонентів драматургії фільму.
Найважливіший етап в історії радянської пісенної творчості — пісні Дунаєвського. Вони повні оптимізму і віри в життя. Його "Пісня про Батьківщину" (з фільму "Цирк"; текст В. І. Лебедєв-Кумачу) стала позивними Центрального радіо.
Творчість Дунаєвського вплинула на багатьох радянських композиторів. Дунаєвського - депутат Верховної Ради РСФСР 1-го скликання. Нагороджений 2 орденами, а також медалями.
Духов Микола Леонідович (1904-1964).
Народився в селі Веприк Гадяцького повіту Полтавської губернії в родині фельдшера цукроварні. Закінчив початкову школу в с. Веприк; Гадяцьку чоловічу гімназію та Веприцьку трудову школу в 1920 році.
В 1926-1928 рр. Микола навчався на робітфаці при Харківському геодезичному інституті. В 1932 році М.Л. Духові закінчив механічний факультет Ленінградського політехнічного інституту за спеціальністю "Конструювання тракторів і автомобілів" та отримав роботу на Кіровському заводі. В 1938 р. - начальник конструкторського бюро серійних танків Т-28. В 1939 р. розробляє конструкцію нового важкого танка КВ. На початку війни призначений Головним конструктором Челябінського тракторного заводу, де під його керівництвом освоюють випуск танків КВ і Т-34. В 1943 р. його призначають головним конструктором Кіровського заводу в евакуації на Уралі. Тут освоєно випуск важкого танка ЙС, ЙС-3, модифікації інших танків. За цю роботу та вдосконалення танка Т-34 нагороджений Сталінською премією і орденом Трудового Червоного Прапора. В 1945 р. йому присвоєно військове звання генерал-майора інженерно-танкової служби. Присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці.
В 1953 році знову присуджено Державну премію СССР І ступеня. Обраний членом-кореспондентом Академії наук СРСР. Помер М.Л. Духов 1964 року. Похований в Москві на Новодівичому кладовищі.
Алоіз Єдлічка
Чех за походженням, Алоіз Єдлічка залишив яскравий слід в історії музичної культури Полтави. Прибувши до міста в 40-х роках XIX століття услід за своїм старшим братом Вацлавом, Алоіз до останнього подиху віддавав себе справі поширення музичної освіти та збиранню музичного фольклору. Це був прекрасний музикант, котрий живучи в Полтаві, вивчав місцеві пісні, глибоко приникаючи в їх мелодійний лад. 1881 року побачив світ "Вибір улюблених малоросійських пісень", аранжованих Єдлічкою., для одного голосу з акомпанементом фортепьяно в 33-х роках.
Близько півстоліття А.Єдлічка працював викладачем Полтавського інституту шляхетних дівчат. Віддано служив справі міжслов'янського культурного єднання. Відомим фактом історії Полтави є організація братами-педагогами змішаного чесько-польського хору, до репертуару якого входили не лише чеські та польські пісні, а й російські та українські, переважно в обробці А.Єдлічки.
В Полтаві збереглися місця і будинки, пов'язані з життям і діяльністю чеських музикантів, що знайшли на Україні свою другу батьківщину. Залишилася в нашому місті й безцінна реліквія, котра пам'ятає дотики вправних пальців Алоїза Єдлічки, допомагає відтворити атмосферу музичних занять. Це старовинний рояль, що належав колись родині музикантів. Зараз він зберігається в музеї Полтавського музичного училища імені Лисенка.
Житецький Павло Гнатович (1837-1911) - український мовознавець, лексикограф, педагог і громадський діяч.
Павло Гнатович Житецький народився у місті Кременчук Полтавської області. Був відомим українським філологом, педагогом і громадським діячем, доктором російської словесності з 1908, членом-кореспондентом Петербурзьської Академії Наук з 1898, членом НТШ (Наукове товариство ім. Т. Шевченка) у Львові з 1903.
Навчався 1857-1860 в Київській духовній академії, 1860-1864 — на історично-філологогічному факультеті Київського університету.
Протягом 1864-1868 років працював учителем російської мови у Кам'янець-Подільській чоловічій гімназії (серед учнів — майбутній письменник Григорій Мачтет), з 1868 — в ряді гімназій Києва; в 1874-93 — у Колегії Павла Ґалаґана. Житецький — один з основоположників українського мовознавства; йому належать глибокі дослідження з історії української мови, літератури і фольклору (писав українською мовою). Брав активну участь у виробленні норм українського правопису
Засядько Олександр Дмитрович (1779-1837) - видатний інженер-артилерист, генерал-лейтенант артилерії.
Народився в с. Лютенька Гадяцького повіту Полтавської губернії (тепер це Гадяцький район Полтавської області) в сім’ї родовитого козака (гармаша Запорізької січі). Отримав освіту в Артилерійському і інженерному шляхетському кадетському корпусі. Брав участь в італійському поході Суворова, служив під командуванням Кутузова, штурмував Ізмаїл.
З 1815 р., продавши маєток під Одесою, почав серйозні експерименти за власний кошт. Першим створив (1817) кілька типів бойових порохових ракет та спеціальний пусковий пристрій для стрільби ними, організував їх виробництво і розробив тактику їх використання. Організував і очолював Артилерійське училище, пороховий завод та арсенал у Санкт-Петербурзі.
Зеров Микола Костянтинович (1890-1937) - український літературознавець, глибокий аналітичний критик, полеміст, лідер «неокласиків», майстер сонетної форми і блискучий перекладач античної поезії.
Микола Зеров народився в повітовому місті Зінькові на Полтавщині в багатодітній сім'ї вчителя місцевої двокласної школи. По закінченій Зіньківської школи, де його однокласником був славетний у майбутньому гуморист Остап Вишня, Зеров учився в Охтирській та Першій Київській гімназіях (1903—1908). В 1908—1914 роках — студент історико-філологічного факультету Київського університету.
1912 року з'являються друком перші статті та рецензії Зерова в журналі «Світло», газеті «Рада».
1924 року було надруковано «Камену» — першу збірку віршів М.Зерова. З 1926 року М.Зеров виступає лише як літературний критик, зосередивши основні зусилля на перекладах та історико-літературних студіях. Того ж року офіційна влада звинуватила «неокласиків» в антипролетарських настроях.
Окремими виданнями в Україні вийшли книжки «Антологія римської поезії» (1920), «Камена», «Леся Українка», «Нове українське письменство» (1924), «До джерел» (1926), «Від Куліша до Винниченка» (1929).
1935 року висланий в концтабір на Соловки. Вістки про нього загубились серед масових розстрілів, що таємно відбувались у концтаборах СРСР в 1937 — 38 роках.
Зубковський Іван Васильович. – засновник Миргородського курорту.
Уродженець Миргородщини, син священика Іван Зубковський під час російсько-турецької війни 1877—1878 років був військовим лікарем. Зрештою, дослужившись до чину генерал-майора, у 1911 році вийшов у відставку і повернувся до рідного Миргорода, де відкрив, дослідив і вперше застосував із лікувальною метою воду з цілющого тамтешнього мінерального джерела. Саме його по праву вважають фундатором водолікарні, яка пізніше обросла численними спорудами оздоровниці.
Водночас Іван Зубковський був надзвичайно діяльною і різнобічно обдарованою людиною. Лікарську практику і громадську діяльність на благо міста поєднував із краєзнавством, літературною творчістю, мемуаристикою. Його спогади про власний життєвий шлях, зустрічі з відомими письменниками, видатними людьми того часу стали важливим джерелом пізнання реальної, не перелицьованої на догоду політичній кон'юнктурі минувшини. Як справжній український інтелігент захищав рідну мову, культуру.
Кабачoк Вoлoдимир Андрiєвич (1892-1958) - бандурист, співак, диригент і педагог.
Народився в с. Петрівці, Полтавської області. Спiвав в арxiєрeйськoму xoрi в Пoлтавi дo 1907 р. Oсвiту одержав у Пoлтавськoму музичнoму училищi (1907-1911), пiзнiшe в Мoскoвськiй кoнсeрватoрiї (1913-1917). Oснoвoпoлoжник та мистeцький кeрiвник Полтавської капели бандуристів (1925-1934).
Арeштoваний в сiчнi 1934 р. але після 4 місяців «за недостатньою кількістю доказів» його звільнили. Згодом проходив по справі колишнього учасника Полтавської капели І.Борця.
Пeрeїxав до Лeнiнграду, дe ствoрив капeлу бандуристiв «Експортлєса». Знoву арeштoваний в серпні 1937 р. Засуджений на 10 років колимських таборів. 1944 - сoлiст-бандурист Ташкeнтськiй фiлармoнiї.
1945 - пoвeрнувся до Києва. Викладав у Київському музичнoму училищe, згoдoм - i в кoнсeрватoрiї. Ствoрив пeршe тріо бандуристoк.
2005 - відкрито пам'ятник Володимиру Кабачку в Миргороді.
На Полтавщині щороку відбувається Регіональний огляд-конкурс бандуристів імені Володимира Кабачка.
Капніст Василь Васильович (1758-1823) - визначний поет і громадсько-політичний діяч.
Народився у Обухівці на Полтавщині (тепер с. Велика Обухівка Миргородського району Полтавської області). Деякий час перебував на військовій службі. В 1782-83 — контролер головного поштового управління у Петербурзі.
В 1783 повернувся в Україну. Певний час був директором училищ Полтавської губернії. Користувався великим авторитетом серед українського дворянства. Займав виборні посади предводителя дворянства Миргородського повіту (1782; ще до переїзду в Петербург), Київської губернії (1785-87), генерального судді Полтавської губернії (з 1802) та полтавського предводителя дворянства (з 1820), перебуваючи на яких завжди відстоював інтереси українського населення.
Почав друкуватися в 1780. Писав оди, елегії, анакреонтичні вірші. В 1783 написав «Оду про рабство» (опубл. 1806), в якій виступив проти посилення колоніальної політики російського уряду в Україні, зокрема, остаточної ліквідації в 1783 козацьких полків і запровадження кріпосного права у Слобідській і Лівобережній Україні. В 1787 К. разом з групою аристократів-автономістів підготував проект відновлення козацьких формувань в Україні («Положение, на каком может быть набрано й содержано войско охочих козаков»), який, незважаючи на підтримку П. Рум'янцева-Задунайського і Г. Потьомкіна, був відкинутий царським урядом. У квітні 1791 К. разом з своїм братом Петром за дорученням українських патріотичних кіл перебував у Берліні. Вів переговори з представниками пруських урядових кіл, у т.ч. з міністром закордонних справ (канцлером) Прусії Е.-Ф.Герцбергом про можливість надання допомоги українському національно-визвольному рухові у випадку відкритого збройного виступу проти російського самодержавства. В 1798 опублікував поему «Ябеда», в якій у гострій формі критикував російську колоніальну політику на українських землях. Переклав «Слово о полку Ігоревім» на російську мову і зробив цікавий коментар, в якому підкреслено українське походження і українські особливості цього твору.
Ковпак Сидір Артемович (1887-1967) — керівник партизанських загонів на Україні, двічі Герой Радянського Союзу (1942, 1944).
Народився Сидір Артемович Ковпак у селі Котельва (нині смт, Котелевський район, Полтавська область) на Полтавщині у багатодітній сім'ї, що налічувала одинадцять душ. З десяти років батрачив у заможного селянина.
1914 року його мобілізували до армії. Коли розпочалася Перша світова війна, хоробро бився на фронті, став розвідником, за мужність був відзначений бойовими нагородами.
Під час Громадянської війни, під впливом революційних ідей, воює на різних фронтах у складі 25-ї Чапаєвської дивізії, яка брала участь у боях проти білогвардійців під містом Гур'єв на Каспії та проти барона Врангеля під Перекопом у Криму.
Учасник Великої Вітчизняної війни з вересня 1941 року. Один з організаторів партизанського руху на Україні — командир Путивльського партизанського загону, а потім — об'єднання партизанських загонів Сумської області.
По закінченні війни пішов спочатку на господарську, а потім на партійну роботу. Був депутатом місьради м.Путивль Сумської області.
З 1947 — заст. голови Президії Верх. Ради УРСР. Помер у Києві, похований на Байковому кладовищі.
Кондратюк Юрій Васильович (справжнє ім'я Шаргей Олександр Гнатович) (1897-1941) - Український вчений-винахідник, один із піонерів ракетної техніки й теорії космічних польотів, так званою “трасою Кондратюка” подорожували на Місяць космічні кораблі “Аполло”.
Олександр Шаргей народився в Полтаві. З 1910 по 1916 роки вчився в Другій полтавській чоловічій гімназії і закінчив її з срібною медаллю. У 1916 році поступив на механічне відділення політехнічного інституту Петрограду, але вже в листопаді того ж року був покликаний в армію і зарахований до школи прапорщиків при одному з петербурзьких юнкерських училищ. До демобілізації в березні 1918 року воював на турецькому фронті. Після жовтневого перевороту, як офіцер царської армії, був мобілізований в Білу армію, але дезертирував з неї. Побоюючись репресій за своє офіцерське минуле, за допомогою своєї мачухи Олени Петрівни Карєєвой роздобув документи на ймення Ю. В. Кондратюка — і під цим ім'ям прожив до кінця життя.
Незалежно від Ціолковського розробляв основні проблеми космонавтики, космічних польотів і конструювання міжпланетних кораблів. У праці «Завоювання міжпланетних просторів» (1929 р.) вивів основне рівняння польоту ракети, розглянув енергетично найвигідніші траєкторії космічних польотів, виклав теорію багатоступінчатих ракет. Перший сформулював теорію багатоступеневих ракет, запропонував використовувати для ракетного палива деякі метали і неметали та їхні водневі сполуки. Розглянув проблеми створення проміжних міжпланетних баз, ідею використання гравітаційного поля небесних тіл для розв'язання цих проблем.
Багато ідей Ю.Кондратюка (про створення космічних систем, про розрахунки траєкторій польотів для висадки на місячну поверхню) використано у практичній космонавтиці. Зокрема, результати його геніальної наукової праці «Про завоювання міжпланетних просторів» були використані при плануванні висадки американських астронавтів на Місяць (1969 р.), на зворотному боці якого ім’ям Кондратюка названо кратер.
Короленко Володимир Галактіонович (1853-1921) - видатний письменник, публіцист і громадський діяч.
Народився у м. Житомирі в сім’ї повітового судді. По закінченні Ровенської гімназії В.Короленко вступив до Петербурського технологічного інституту (1871). За підозрою у революційній діяльності без слідства і суду, навесні 1879 року, його вислали у м. Глазов Вятської губернії. Майже шість років провів Володимир Галактіонович у тюрмах та на засланні.
Початком літературної діяльності В.Г.Короленка вважається 1879 р., коли на сторінках петербурзького журналу "Слово" з’явились "Епізоди з життя шукача". Нижегородське десятиліття (1885—1895) — час найактивнішої літературної та громадської діяльності письменника — справедливо назване сучасниками "епохою Короленка". У 1886 р. вийшла його перша книга "Нариси та оповідання". Справжнім тріумфом став наступний твір — повість "Сліпий музикант" (1886). Варто згадати оповідання цього періоду: "Ліс шумить" (1886), "На затемненні" (1882—1892), "Річка виграє", "Ат-Даван" (1892), "Парадокс" (1894), "Марусина заїмка" (1899 — 2-га ред. 1903).
Упродовж 1896—1900 рр. родина Короленків жила у Петербурзі. Володимир Галактіонович працював редактором журналу "Русское богатство". У 90-х роках ХІХ ст. письменник багато подорожує. Він відвідує Крим, Поволжя, Кавказ, Південний Урал. Закономірним наслідком мандрівок завжди ставали художні твори. Значне місце у творчості В.Короленка займає повість "Без язика" (1895), написана під враженням поїздки до Америки.
1900 р. Короленко повернувся до України. Понад двадцять років письменник жив у Полтаві. Як принциповий прибічник українських селян, він брав участь в організації їх захисту під час судових процесів на Харківщині і Полтавщині, влаштованих у зв’язку з так званими аграрними заворушеннями в Україні. Як відомо, В.Г.Короленко не прийняв Жовтневої революції. Він відкрито засуджував засоби, що їх використовували більшовики для побудови соціалізму. Великий громадянський резонанс мали його клопотання на захист вітчизняних діячів культури. Позиція та настрої Володимира Галактіоновича того часу відбилися в мужніх і чесних "Листах до Луначарського" (1920, опубл. 1922 р.) та "Листах з Полтави" (1921).
Котляревський Іван Петрович (1769-1838) - письменник, драматург, перший класик нової української літератури
Народився в Полтаві, в родині дрібного чиновника. Згодом Котляревським було «пожалувано» дворянське звання. З 1780 року маленький Іванко почав навчатися в Полтавській духовній семінарії. Особливо старанно й наполегливо осягав хлопець гуманітарні дисципліни: піїтику, риторику, філософію, латинську, грецьку, французьку, німецьку мови. З інтересом знайомиться з античною літературою, перекладає Горація, Овідія, Вергілія.
У 1789 році, після смерті батька, двадцятирічним юнаком він на останньому році навчання залишає семінарію і починає служити чиновником у полтавських канцеляріях, а згодом вчителює у поміщицьких родинах. «В цей період свого життя бував він на зібраннях та іграх народних і сам, переодягнений, брав участь у них, дуже уважно вслухався в народну розмову, записував пісні й слова, вивчав мову, характер, звичаї, обряди, вірування, перекази українців, наче готуючи себе до майбутньої праці…» Саме під час вчителювання, з 1794 р., й розпочинається творча робота письменника над славнозвісною «Енеїдою». Протягом 1794—1796 рр. І.Котляревський працює над першими трьома частинами поеми.
З 1796 по 1808 р. І.Котляревський перебуває на військовій службі. У складі Сіверського полку, сформованого на базі українського козацького полку, брав участь у російсько-турецькій війні, особливо відзначившись у баталіях під Бендерами та Ізмаїлом. За відвагу й хоробрість І.Котляревського було відзначено кількома нагородами. Навіть у нелегких бойових буднях Іван Петрович продовжує працювати над «Енеїдою». Спочатку І.Котляревський не мав наміру публікувати поему, вона поширювалася серед читачів у рукописних копіях, але в 1798 році її видав у Петербурзі один із любителів українського слова, конотопський поміщик Максим Парпура.
З 1810 року і до кінця свого життя Іван Петрович Котляревський живе в Полтаві, працюючи наглядачем Будинку для виховання дітей бідних дворян — навчально-виховного закладу, в якому навчання відбувалося за програмою гімназії. З 1827 року — попечитель «богоугодних закладів» Полтави. На цьому відповідальному поприщі І.Котляревський зарекомендував себе як талановитий педагог і організатор освітнього процесу. Увесь цей час письменник не пориває з творчою діяльністю, захоплюється театральною справою.
У 1818 році його призначають директором Полтавського театру. З метою збагачення репертуару він створює драму «Наталка Полтавка» і водевіль «Москаль-чарівник», які з успіхом було поставлено у 1819 році. Так, на полтавській сцені, з початків нової української драматургії зароджувався національний професійний театр. У 1821 році поет закінчує писати поему, останню частину «Енеїди», але побачити повне видання йому не судилося. Воно з’явилося на світ у 1842 році, уже після смерті автора. У 1835 році за станом здоров’я І.Котляревський виходить у відставку, але не пориває з культурним життям того часу. До нього постійно зверталися за підтримкою і порадою представники найширших верств населення, і кожному він намагався надати необхідну допомогу. Тому з величезним сумом і болем було зустрінуто звістку про його смерть 10 листопада 1838 року.
Кричевський Василь Григорович (1873-1952) - видатний український архітектор, мистець, вчений і педагог. Він дуже багато зробив для розвитку сучасного українського мистецтва і культури взагалі, працюючи в найрізноманітніших ділянках. Цією різносторонністю свого таланту він нагадував митців Ренесансу.
Народився Василь Григорович Кричевський 31 грудня 1872 року (за ст. стилем) в селі Ворожба біля міста Лебедина на Слобожанщині.
Кричевський був архітектором; він створив, на основі народного мистецтва, модерний український стиль будівництва. Він був блискучий і дуже плодовитий маляр краєвидів; він дав почин новітньому мистецтву оформлення української книги. Він був видатним театральним мистцем, він україніэував кінематографію на Україні і оформив славетний фільм Довженка "Звенигора". Кричевський був також вченим і досліджував українське народне мистецтва й будівництво, вивчав етнографію та археологію України. Він був педагогом - професором Української Державної Академії Мистецтв та різних мистецьких інститутів. Він працював у прикладному мистецтві: за його провктами виробляли килими, вибійки, меблі, вишивки, посуд - все це він творив, черпаючи свов надхнення з мистецької творчости українського народу.
Під час навчання у Харківському університеті, слухає курс лекцій з історії України, етнографії і народного мистецтва, їздить по Полтавщині, збираючи етнографічні матеріали для видання про українську старовину та народну творчість.
У 1918-1919 рр. Василь Кричевський керує Миргородською керамічною школою. Ще під час будування Полтавського земства, випробовуючи різні глини та способи їх опалу, Василь Григорович місяцями перебуває в знаменитій Опішні. Там у співпраці з найкращими гончарями, зокрема Гладиревським, досконало вивчає керамічну й гончарську справи. Перетворює школу на керамічний інститут, який під його керівництвом швидко розвивається.
Марко Кропивницький
Багато ролей зіграв Марко Кропивницький на сценах полтавських театрів - літніх і зимових. Любив він це місто -батьківщину І.П.Котляревського. Показом його "Наталки Полтавки" трупа Кропивницького починала і завершувала гастролі в Полтаві.
Захоплювалася полтавська публіка майстерним виконанням М.Л.Кропивницьким ролей з написаних ним п'єс. Був він незамінний у таких образах, як Йосип Бичок ("Глитай, або ж Павук"), Василь Коваль ("Невільник"), Максим Кукса ("Пошилися в дурні"), та інших. Виступав також у п'єсах Квітки-Основ'яненка, Старицького, Карпенка-Карого.
Але найбільше симпатій віддавали полтавці Кропивницькому-Виборному. І сам актор любив цю роль. Грав її протягом 40 років. Втілював у ній талант актора-реаліста. Кропивницький не йшов шляхом своїх попередників, які трактували Виборного як безпробудного п'яницю і всіляко перебільшували комізм цього персонажу, втрачаючи почуття міри. Марко Кропивницький створив нову
традицію у показі цього класичного образу української драматургії. Не позбавляючи образ гумору, актор створив типовий характер людини з народу, багатої життєвим досвідом, глибоко самобутньої. Він наділив Макогоненка природною українською кмітливістю, селянською розсудливістю, хитринкою, добрим і чесним серцем. Тож замість шаржу на сцені з'являлася людина, повнокровний образ якої найбільше відповідав задумові драматурга.
Сигізмунд Леванєвський
У1933 році ім'я Сигізмунда Леванєвського з'явилося на перших сторінках радянських, американських та польських газет. Керівник льотної частини Всеукраїнської школи Тсоавіахіму з Полтави Леванєвський очолив екіпаж, який брав участь у пошуках американського льотчика Маттерна. Останній намагався облетіти на літакові навколо земної кулі та діставшись Анадиря, раптово зник...
Коли в Анадирі приземлився екіпаж Леванєвського, виявилося, що Маттерн живий: його врятували прикордонники. Відбулася зустріч. Згодом вирішено було здійснити переліт до узбережжя США з американським колегою на борту. Пунктом прибуття було місто Ном. Але досягти мети виявилося не так просто. Завантаженість літака перевищувала норму. Пального було обмаль. До того ж на невеликій відстані від американської території раптово заглухли обидва мотори. Сідати довелося на воду. До Ному добиралися на надувному човні.
Зустріч на американській землі була бурхливою, радісною. Американці із захопленням спілкувалися з уславленим екіпажем. Переліт Леванєвського, який тільки-но перед цим освоїв невиданий на ті часи маршрут Севастополь-Хабаровськ, було визнано справжнім подвигом.
Левицький Григорій Кирилович [справж. прізв. - Ніс; бл. 1697-8(19).5.1769] -визначний український живописець і гравер, представник українського барокко. Народився у с. Маячці (тепер Полтавська обл.). Походив з козацької родини Носів. Навчався у Польщі (Вроцлав, Гданськ), та у Київській Академії. З 1738 був священиком у Маячці, згодом - управитель друкарні Києво-Печерське} Лаври. Автор бл. 40 мідеритів релігійного і алегоричного змісту, гравюр з портретними зображеннями, гербами, архітектурними пам'ятниками тощо. Виконав цикл гравюр для лаврських видань “Євангелія” (1737) і “Апостола” (1737-38 і 1752). Автор гравюр до видання “Hortus pocticus” М. Довгалевського (1736), “Філосіфії Аристотелевої” М. Козачанського (1745), “Путника від богоспасаемого Києва...” С. Множинського-Каянова (1751), “Апостола” (1752, 1757), оформив подарункові гравюри на честь лаврських архімандритів Романа Копи (1730-40), І. Негребецького (1738), митрополитів Р. Заборовського (1739) і Д. Туптала (1752). В 1752-55 Л. разом з сином Д. Левицьким працював над розписами іконостасу Андріївської церкви в Києві.
Лисенко Микола Віталійович [10(22).3.1842 - 24.10 (6.11).1912]- видатний український композитор, етнограф, диригент, піаніст, громадський діяч.
Народився у с. Гриньках на Полтавщині. Походив з козацько-старшинського роду Лисенків. Навчався у Харківському та Київському ун-тах, мав звання кандидата природничих наук. Становлення Л. -як громадського діяча пройшло у Київській Громаді. У 1867-69 завершив музичне навчання у Ляйпцігу, а в 1874-75 вдосконалював майстерність у Петербурзі в М. Римського-Корсакова. З 1869 жив у Києві, де працював учителем гри на фортепіано, а у 1904 відкрив власну музично-драматичну школу. Був у центрі музичного і національно-культурного життя Києва - виступав з концертами як піаніст, організовував хори, концертував з ними у Києві і по всій Україні. Брав участь у “Філармонічному товаристві любителів музики і співу”, “Гуртку любителів музики і співу”, “Гуртку любителів музики” Я.Спиглазова, в організації недільної школи для хлопців-селян, пізніше - в підготовці “Словника української мови”, в переписі населення Києва, в роботі Південно-Західного Відділення Російського Географічного Товариства. Виступав як піаніст у концертах Київського відділення Російського музичного товариства, на вечорах Літературно-Артистичного Товариства, членом правління якого він був, у щомісячних народних концертах у залі Народної аудиторії. Організовував щорічні шевченківські концерти. Разом з О. Кошицен був організатором музичного товариства “Боян” (1905). У 1908-12 - голова ради правління “Українського Клубу”. У хорах Л. здобули початки мистецької освіти К. Стеценко, П. Демуцький, Л. Ревуцький, О. Лисенко та ін. Грошовий збір від концертів йшов на громадські потреби, зокрема, на користь 183-х студентів Київського ун-ту, відданих у солдати за участь в антиурядовій демонстрації 1901. Переслідувався царським урядом, в 1907 Л. був на деякий час заарештований. Етнографічна спадщина Л. - запис весільного обряду (з текстом і музикою) у Переяславському повіті, запис дум і пісень кобзаря О. Вересая, розвідки “Характеристика музыкальных особенностей малорусских дум и песен, исполняемых кобзарем Остапом Вересаем” (1874), “Про торбан і музику пісень Відорта” (1892), “Народні музичні інструменти на Вкраїні” (1894). Створив класичні обробки народних пісень, написав понад 80 вокальних та фортепіанних творів. У композиторській спадщині Л. особливо важливе місце займають твори на тексти Т. Шевченка “Музика к “Кобзарю”, “Радуйся, ниво неполитая”, “Б'ють пороги”, “Тацдамаки”, “Іван Гус” та ін.). Л.- автор опер “Різдвяна ніч”, “Утоплена”, “Тарас Бульба”, “Енеїда”, дитячих опер “Коза-дереза”, “Пан Коцький”, “Зима і Весна”, оперети “Чорноморці”, які стали основою українського національного оперного мистецтва. Помер і похований у Києві.
Майборода Георгій Іларіо́нович (1913-1992) український радянський композитор. Народний артист СРСР (1960), депутат Верховної Ради УРСР 7-9 скликань, брат композитора Платона Майбороди.
Народився на хуторі Пелехівщина Полтавської області. В 1936 закінчив Київське музичне училище, в 1941 - Київську консерваторію по класу композиції у Л.Н. Ревуцького, в 1949 під його керівництвом - аспірантуру. В 1952-58 викладав у Київській консерваторії музично-теоретичні дисципліни. В 1962-67 - секретар Спілки композиторів УРСР 1967-69 - голова правління СК УРСР. Г.Майборода вніс значний внесок у розвиток української музики. Працював у різних жанрах, переважає героїко-патріотична тематика. Значне місце у творчості композитора займає поезія українських поетів - Т.Шевченка та І.Франка та інших.
Ма́йборода Платон Іларіонович (1918-1989) - видатний український радянський композитор, народний артист УРСР (1968), Лауреат Державної премії ім. Т.Шевченка (1962), народний артист СРСР (1979). Брат композитора Георгія Майбороди.
Народився на хуторі Пелехівщина Полтавської області. В 1939-41, р. вчився у Київській консерваторії по класу композиції у Л.Н. Ревуцького, яку закінчив у 1947. В 1947-1950 - викладач Київської консерваторії.
Автор чисельних пісень і хорів, обробок народних пісень, а також ліричних пісень - в т.ч. "Рушничок", "Якщо ти любиш", "Ми підем де трави похилі", "Київський вальс". В творчому доробку також симфонічна поема "Героїчна увертюра", вокальна-симфонічна поема "Тополя" (слова Тараса Шевченка), Музика до драм. спектаклів, а також до фільмів.
Макаренко Антон Семенович народився 13 березня 1888 р. в місті Білопілля Сумського повіту Харківської губернії в сім'ї робочого-маляра вагонних залізничних майстерень. У 1897 р. поступив в початкове залізничне училище. У 1901 р. з сім'єю переїхав в Крюків, передмістя Кременчука. Закінчив чотирикласне училище в Кременчуці (1904) і однорічні педагогічні курси (1905). Працював вчителем в залізничному училищі в селищі Крюків, потім на станції Долинська. Закінчив Полтавський педагогічний інститут із золотою медаллю (1917). У 1917-1919 рр. був завідуючим залізничною школою при Крюковських вагонних майстернях. У 1919 переїхав до Полтави. За дорученням Полтавського губнаробраза організував трудову колонію для неповнолітніх правопорушників поблизу Полтави, завідував нею (1920—1928).
Педагогічні досягнення висунули Макаренко в число відомих діячів радянської і світової культури і педагогіки. Член Союзу радянських письменників (з 1934 р.) З літа 1935 р. працював в Києві на посаді заступника начальника трудових колоній НКВД УРСР. За сумісництвом якийсь час керував трудовою колонією №5 у Броварах. У 1937 р. переїхав до Москви, де займався в основному літературною, суспільною і науковою діяльністю. На початку 1939 р. нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора. Раптово помер 1 квітня 1939 р. Похований на Новодівичому кладовищі.
Малик Володимир Кирилович (справжнє прізвище — Сиченко) (1921.- 1998) народився в с. Новосілках Макарівського району на Київщині в селянській родині. Український письменник, автор пригодницьких та історичних творів. Філологічну освіту здобув у Київському університеті (1950). Потім тривалий час викладав у школі українську мову й літературу.
Творчим досягненням Володимира Малика, безперечно, є його історичні романи «Посол Урус-шайтана» (1968), «Фірман султана» (1969), «Чорний вершник» (1976), «Шовковий шнурок» (1977), що склали тетралогію «Таємний посол», а також романи «Князь Кий» (1982) та «Черлені щити» (1985). Вони стали набутком нашої літератури, а їх автор зайняв одне з почесних місць серед кращих сучасних романістів історичного жанру. За твори історико-патріотичної тематики, зокрема романи «Посол Урус-шайтана», «Шовковий шнурок» та «Князь Кий», В. Малик удостоєний літературної премії імені Лесі Українки 1983 року.
1953 року переїхав з Київщини у м. Лубни на Полтавщині. Лубни, засновані князем Володимиром Святославичем у 988 році водночас з іншими «городами»-фортецями Посульської оборонної лінії, мають славну тисячолітню історію, яка позначилася на творчості Володимира Малика. Окремі моменти з історії міста знайшли безпосереднє відображення на сторінках романів «Фірман султана» та «Черлені щити».
Всеволод Мейерхольд
Влітку 1906 року Полтаву відвідала знаменита театральна трупа "Нова драма", що об'єднувала учнів К.С.Станіславського. На чолі артистів був В.Е.Мейерхольд.
До репертуару "Нової драми" входили кращі твори російської та західноєвропейської драматургії. Кожний виступ полтавці зустрічали захопленно, вистави йшли при переповненому залі. Найбільше вразив глядача Мейерхольд. Його виконання відзначалося зворушливою, емоційно-насиченою грою, своєрідним трактуванням переживань героїв. Всеволод Емільєвич мав дивовижний дар перевтілення. Важко було повірити, що таких різних героїв представляє одна людина.
У Полтаві артисти познайомилися з представниками місцевої інтелігенції, зокрема, родинами В.Г.Короленка та С.Я.Оголевця. Дотепний, гарячий співрозмовник, іноді навіть різкий в оцінках, Мейерхольд примушував себе слухати і за столом ставав центром жвавих, цікавих розмов.
Теплими літніми вечорами актори дослухалися до народних пісень, якими дзвеніла тогочасна Полтава. Як подобалися їм задумливі пейзажі, світло вечірньої зорі, чарівні хатки, оторочені сріблом тополь!
Кошти з двох вистав актори "Нової драми" віддали на користь бідних учнів з реального училища. І це була не данина моді чи показна демонстрація. Мейерхольд і його колеги виявляли відданість життєвій правді не тільки на сцені. Ця риса була часткою їхнього світогляду, свідченням справжньої інтелігентності.
Метлинський Амвросій Лук'янович (1814—1870) — український поет і етнограф, фольклорист, перекладач, видавець родом з Полтавщини, професор Харківського (1848—1849) та Київського (1849—1854) університетів.
Народився в селі Сарні Гадяцького повіту Полтавської губернії, в сім'ї дрібного поміщика. Вчився спочатку у Гадяцькій повітовій школі, а потім в Харківській гімназії та університеті.
У 1839 році Метлинський видав під псевдонімом Амвросій Могила збірку оригінальних поезій та перекладів «Думки і пісні та ще дещо», виразно позначених рисами романтизму. Пізніше він видав фольклорний збірник «Народные южно-русские песни» (1854), куди ввійшли зібрані ним українські народні пісні.
Свої поезії під псевдонімом А. Могила друкував у багатьох альманахах і збірниках («Молодик», «Сніп»). Збирав український фольклор. У 1854 р. видав цінну книгу «Народные южнорусские песни». Останні роки життя Метлинський провів у Криму (Ялта), де, тяжко хворий, 17 липня 1870 року покінчив життя самогубством.
Мирний Панас (Панас Якович Рудченко; 13 травня 1849-28 січня 1920) - український письменник. Народився в родині бухгалтера повітового казначейства в місті Миргороді на Полтавщині. Незначною була освіта Панаса Рудченка - кількох років навчання в Миргородському парафіяльному, а потім у Гадяцькому повітовому училищі чотирнадцятилітній хлопець йде на роботу.
Чиновницька служба Рудченка почалася в 1863 році в Гадяцькому повітовому суді. Наступного року він переходить у повітове казначейство помічником бухгалтера, а згодом, після короткочасного перебування в Прилуках, займає цю ж посаду в Миргородському казначействі. Так минули перші вісім років служби в невеликих містах Полтавщини.
З 1871 року Панас Рудченко живе і працює в Полтаві, займаючи різні посади в місцевій казенній палаті.
Найбільш відомими його творами є “Подоріжжя од Полтави до Гадяча”, “Лихі люди”, “Лихо давнє і сьогочасне”, “Морозенко”, “Повія, Хіба ревуть воли, як ясла повні?”
Помер Панас Мирний 28 січня 1920 року. Поховано його в Полтаві. Згідно з постановою уряду Української РСР в будинку, де жив письменник з 1903 року, утворено літературно-меморіальний музей. У 1951 році в Полтаві урочисто відкрито пам'ятник письменникові.
Патріарх Мстислав — (*10 квітня 1898, Полтава — †11 червня 1993, Ґрімсбі, Канада, у світі: Скрипник Степан Іванович) Патріарх Київський і всієї Руси-України
Народився у Полтаві, тодішньому центрі українського культурного життя на Лівобережжі, відвідував Першу Полтавську класичну гімназію, продовжував навчання в офіцерській школі в Оренбурзі.
Військову службу відбув у арміях і Росії, і України — до поранення та відступом з українським військом до Польщі, де його інтерновано у Каліші. Був учасником національно-державних змагань 1917-1921 років, служив старшиною для особливих доручень Головного отамана Симона Петлюри, його рідного дядька.
У міжвоєнний період працював у кооперативних установах Галичини і Волині, належав до провідних членів Волинського українського об'єднання, навчався у Школі політичних наук у Варшаві.
У квітні 1942 був висвячений у ієреї, у травні —на єпископа Переяславського УАПЦ. Заарештований гітлерівцями на українських землях та ув'язнений у тюрмах Чернігова і Прилук, з 1944 жив у Варшаві, згодом — у Словаччині, пізніш — у Німеччині, де очолював єпархії в Гессені, Вюртенберзі.
З 1947 року на північноамериканському континенті, обраний первоієрархом Української греко-православної церкви із титулом єпископа Вінніпезького і всієї Канади; з 1949 очолив УПЦ в Америці та добився об'єднання з єпархією архієпископа Іоана Теодоровича на соборі в Нью-Йорку того ж року: Владику Іоана було обрано митрополитом УПЦ у США, а його — заступником митрополита та головою Консисторії. Збудував церковно-меморіальний комплекс у Саут-Баунд-Бруку: тут знаходяться Консисторія, друкарня, бібліотека, музей, духовна семінарія Святої Софії, церква-пам'ятник мученикам за свободу України, редакція журналу «Українське православне слово».
По смерті митрополита Никанора очолив УАПЦ у США та діаспорі в Європі та Австралії, а в 1971 домагався у Константинопольського патріарха повернення УПЦ прав, якими вона користувалась до 1686. Підтримував рух в Україні за відродження Української Автокефальної Православної Церкви, який почався в 1988 році, після святкування 1000-ліття Хрещення Руси-України.
На Всеукраїнському Православному Соборі в Києві 6 червня 1990 року, за участю більш як 700 делегатів з усієї України (серед яких було 7 єпископів і понад 200 священиків), Собором затверджено факт утворення УАПЦ і обрано його Патріархом Київським і всієї України. А вже 18 листопада 1990 року в соборі святої Софії в Києві відбулася його інтронізація: став першим Патріархом УАПЦ.
Помер в канадському містечку Ґрімсбі. Похований у Саут-Баунд-Бруку, штат Нью-Джерсі, США.
Мясоєдов Григорій Григорович (1834-1911) Народився в с. Паньково, Орловської обл., російський живописець.
Один із організаторів товариства пересувних художніх виставок. Його також відносять до засновників традиції гостро критичного сільського жанру. Найвідоміші полотна Мясоєдова - «Засуха», «Втеча Григорія Отреп'єва з корчми на Литовському кордоні». У зрілому віці багато часу проводив у своїй садибі Павленки неподалік від Полтави. У цьому ж місті відкрив художні класи малювання. Картини Мясоєдова зберігаються у Третьяковській галереї, музеї Пушкіна та Національному музеї у Варшаві.
Остроградський Михайло Васильович (1801-1862) – математик. Народився на хуторі Пашенній Кобеляцького повіту на Полтавщині. У дитинстві дуже полюбляв вимірювати, цікавився механізмами, міг годинами спостерігати за рухом крил водяного млина.
Навчався у Полтавській гімназії, пізніше продовжив навчання в Харківському університеті та у Сорбонні в Парижі.
Праці М.В.Остроградського присвячено аналітичній механіці, гідромеханіці, теорії пружності, небесній механіці, математичній фізиці, математичному аналізу і теорії диференціальних рівнянь. Розвинув теорію хвиль на поверхні важкої ідеальної рідини (1826). Досліджував малі коливання пружних тіл (1829—1832).
З численних і різноманітних його праць з різних галузей математичних наук, що зробили його ім’я відомим у багатьох країнах, слід особливо відзначити його мемуари у галузі чистої математики, в якому виводиться загальна формула варіації кратного інтеграла (1834 р.), а також мемуари про інтегрування раціональних функцій. У галузі механіки він вдало розвинув думку Фур’є про те, що умови можливих переміщень іноді слід виражати нерівностями і вводити зв’язки, що залежать від часу (1834 р.). Оригінальним чином вирішив питання гідромеханіки про рівновагу сферичного шару рідини. Особливо цінним виявився його мемуар (1854 р.), що містить повну теорію ударів.
М.В.Остроградського було обрано іноземним членом Паризької, Турінської, Римської та Американської Академій наук. М.В.Остроградський створив ефективну школу прикладної механіки.
Павловський Іван Францевич (1851-1922) Дослідник історії Полтавщини, архівознавець, педагог. Народився в с. Боброве Калузької губ.
Закінчив Полтавську гімназію (1870), іст.-філол. ф-т Київського ун-ту Св. Володимира (1874). Викладав історію в Полтавському кадетському корпусі (1874-1913). Організатор та учасник народних читань та недільних шкіл на Полтавщині. Завідував музеєм Полтавської битви (1909-1918). Правитель та скарбник Полтавської губернської ученої архівної комісії (1903-1918). Д.чл. Таврійської губернської ученої архівної комісії (з 1915). Учасник обговорення урядового проекту правил охорони пам‘яток та старожитностей. Брав участь у з‘їзді представників учених архівних комісій 6-7 травня 1914 у С.- Петербурзі. Підтримував активні стосунки з В.Л.Модза- левським. Під час революції 1917-1921 виступав за збереження архіву Полтавського губернського правління. Автор понад 150 праць, у т.ч. студій з історії Полтавщини XVIIIœXIX ст., біографічнихсловників. Опублікувавбагатоархівнихдокументів з історії Полтавщини. Був одним з укладачів систематичного покажчика часопису —Киевская старина“ (Полтава, 1911).
Святий Паїсій (Величковський) (1722 -1794). Святий Паїсій (світське ім`я — Петро) народився у Полтаві в сім`ї протоієрея Свято-Успенського храму Івана. З 1734 р. впродовж 4 років вчиться у Києво-Могилянській Академії — одночасно з видатним українським філософом Григорієм Сковородою.
Після закінчення Києво-Могилянської Академії він прийняв чернечий постриг.
Св. Паїсій був відомий як філософ-богослов, письменник, перекладач, але насамперед як один з найвизначніших наставників і вчителів духовного православного життя. Він не створив нового вчення, але, використавши давні автентичні Східної Церкви, монастичні та ісихастські традиції, поєднавши їх різноманітні течії та напрями, вдихнув нове життя в східнослов`янське та Молдововалаське чернецтво.
Панянка
Чи не найбільше старовинних переказів пов'язано з назвою одного з бульварів Полтави -Панянського.
Ось як мовиться в легенді. Поселився в сиву давнину в Полтаві заможний шляхтич. І була в нього красуня-донька на ім'я Зося чи Маруся. Настав час видавати дівчину заміж. Підшукав батько жениха. Та був він Зосі гидкий та осоружний. Благала батька не розбивати долі, та все даремно. З того часу, розповідають, почала дівчина хворіти, танути на очах. Якось проїздив поблизу Зосіного двору красень-козак, запитав: "Чому, красуне, журбою змарніла?". Розповіла дівчина свою біду. "Не печалься, ясна панночко", - той її заспокоїв, - "Знаю я одне чудодійне джерельце в яру, поп'єш його холодної води два тижні, і мов на світ заново народишся"... Відвіз Зосю до джерела і сталося диво: почала дівчина одужувати. Чи то вода її врятувала, чи може... Закохалася Зося в козака, насмілилася освідчитись. Та й хлопець прикипів до Зосі всім серцем. Та недовгим було їхнє щастя. Підіслав шляхтич до козака вбивцю-татарина. Сталося непоправне. Довідавшись про смерть коханого, покинула Зося рідну домівку, Полтаву і подалася до монастиря. Що з нею далі було, ніхто не знає. А от яр, де було цілюще джерело, полтавці відтоді називають Панянкою.
Петлюра Симон Васильович Народився у Полтаві. Походив із давніх козацьких і священицьких родин.
Після закінчення бурси у 1895—1901 рр. навчався у Полтавській духовній семінарії. Був виключений за вияв революційно-національних настроїв.
У роки Першої світової війни 1914—1918 рр. — працівник Союзу земств і міст, голова Українського Військового Комітету Західного фронту у Мінську.
Був одним із провідних діячів української національно-демократичної революції: з березня 1917 р. — член Української Центральної Ради, з травня — голова Українського Військового Генерального Комітету, з червня — генеральний секретар військових справ.
у листопаді 1918 р. обраний до складу Директорії УНР. З листопада 1918 р. — Головний Отаман Армії Української Народної Республіки. У лютому 1919 р. вийшов із став головою Директорії УНР, отримавши практично диктаторські повноваження. У жовтні 1924 р. оселився в Парижі. Вбитий 25 травня 1926 р. анархiстом С.-Ш. Шварцбардом. Похований на кладовищі Монпарнас у Парижі.
Пильчиков Микола Дмитрович (1857-1908) – фізик.
Народився в Полтаві. Закінчив Харківський університет (1880 р.). Працював там же, з 1889 р. — професор. У 1894—1902 рр. — професор Новоросійського університету. В 1902—1908 рр. — професор Харківського технологічного інституту. Наукові праці присвячені оптиці, земному магнетизму, електро- і радіотехніці, радіоактивності, рентгенівським променям, електрохімії та метеорології. Збудував у Харківському технологічному інституті першу в місті радіостанцію, де продовжив дослідження з радіозв’язку, зокрема створив модель радіокерованого протимінного захисту для військових кораблів, обладнав радіостанцію на автомобілі тощо. На цей час припадає й завершення його роботи над проблемою захисту радіопередач від перехоплення. Вчений сконструював для цього так званий радіопротектор, випробуваний на бойових кораблях Чорноморського флоту
Здійснив геофізичні дослідження у районі Курської магнітної аномалії і вперше подав думку про те, що подальші дослідження зможуть привести до відкриття багатих родовищ залізних руд.
Позен Леонід Володимирович (1849-1921). Народився в містечку Оболонь на Полтавщині, тут він здобув початкову освіту.
Потім вступив у п’ятий клас Полтавської губернської гімназії. По її закінченні вступив у Харківський університет, а через рік перевівся на юридичний факультет Петербурзького університету. Після його закінчення пішов на службу в Міністерство юстиції, і майже відразу його направили до Полтави кандидатом на одну з посад при окружному суді. У судах Леонід Володимирович пропрацював понад 40 років. Спочатку слідчим другої дільниці Полтавського повіту, потім статським таємним радником, сенатором кримінального касаційного департаменту. Але саме по приїзді до Полтави він відновив свої художні заняття. Спочатку копіював гіпсові фігури різних діячів, потім поступово став ліпити з натури невеликі портрети друзів і близьких, пробував робити і складні композиції.
1891 року Л.Позен знову переїхав до Петербурга. Працюючи в прокуратурі Петербурзького окружного суду, він продовжував підтримувати зв’язки з художниками, діячами мистецтв. Того ж року став дійсним членом Товариства передвижників, а 1894-го — дійсним членом Академії мистецтв.
Товариство передвижників проіснувало до 1924 року, майже щороку влаштовувало художні виставки, показуючи їх у Петербурзі, Москві, Києві, Харкові, Одесі, Казані, Орлі, Ризі та інших містах. Було організовано 48 таких виставок. Л.Позен брав участь майже в кожній, починаючи з десятої і до сорокової. Демонстрував понад 50 робіт.
Більше шести років працював Позен над пам’ятником Котляревському у Полтаві. На початку вересня 1903 року йому запропонували роботу над іншим пам’ятником — М.Гоголю, що був виконаний 1915 року. Події громадянської війни перешкодили його спорудженню, і лише в середині 20-х років пам’ятник було встановлено на початку Гоголівського бульвару.
Помер Л.Позен 8 січня 1921 року, похований на Смоленському цвинтарі у Санкт-Петербурзі.
Олександр Пушкін
Плідною і багатогранною була праця О.Пушкіна над поемою "Полтава", її створенню передувала величезна підготовча робота. Поет здійснив у семи напрямках 19 подорожей по Україні, проїхав 5700 верст через Чернігівську, Полтавську, Катеринославську, Таврійську, Херсонську, Подільську, Київську і Волинську губернії. У містах і селах України Пушкін старанно збирав друковані праці з історії краю, у приватних поміщицьких архівах засиджувався над виписуванням фактів з історії козацтва, з кожної поїздки привозив цілі стоси зошитів з піснями і думами.
Поему писав легко...
Після закінчення "Полтави" Олександр Сергійович збирався писати ґрунтовну працю з історії України. У сьомому томі його зібрання творів вміщено план майбутньої книги. З переписки дізнаємося, що завдяки сприянню М.Максимовича, поет отримав один з рідкісних списків ще не опублікованої визначної історичної хроніки, відомої під назвою "История Руссов".
В архіві Пушкіна збереглося кілька зошитів виписок з літопису Кониського про запорожців і Богдана Хмельницького. Цей твір було високо оцінено, бо, як вважав поет, автору вдалося досягти поєднання поетичної свіжості літопису з критикою, необхідною в історії.
Часто усамітнювався Пушкін над пожовклим літописом України. А ранком сідав на коня, їхав у сусідні села на ярмарки, знаходив сліпих кобзарів і годинами слухав їх думи про запорожців, про Богдана.
Пчілка Олена (псевд. Ольги Косач; 1849-1930), письменниця, публіцистка, громадська і культурна діячка, етнограф, перекладачка.
Народилася Олена Пчілка в містечку Гадяч на Полтавщині в родині небагатого поміщика Петра Якимовича Драгоманова. Початкову освіту отримала вдома. Батьки прищепили їй любов до літератури, до української народної пісні, казки, обрядовості. Закінчила київський «Зразковий пансіон шляхетних дівиць» (1866). літку 1868 р. разом з чоловіком виїхали на Волинь до місця служби П. А. Косача у містечко Звягель (нині Новоград-Волинський). 25 лютого 1871 р. тут народилася дочка Лариса, яка ввійшла в світову літературу як Леся Українка.
Вона розпочала свій творчий шлях з перекладів поетичних творів Пушкіна і Лермонтова. 1876 року вийшла друком у Києві її книжка «Український народний орнамент», яка принесла Олені Пчілці славу першого в Україні знавця цього виду народного мистецтва. Після одруження з П. Косачем (1868) виїхала на Волинь, де записувала пісні, обряди, нар. звичаї, збирала зразки нар. вишивок. Тоді ж опублікувала дослідницьку працю «Укр. орнамент» (1876), зб. перекладів «Українським дітям» (переклад російських і польських письменників, була підготовлена книга 1882). Брала діяльну участь у жін. русі, разом з Н. Кобринською видала у Львові альманах «Перший Вінок» (1887).
У 1890-их pp. Олена Пчілка жила в Києві, у 1906-14 pp. була ред. видавцем журналу «Рідний Край» з додатком «Молода Україна» (1908-14). Написала низку публіцистичних, літературно-критичних статей і спогадів: «М. П. Старицький» (1904), «Марко Кропивницький яко артист і автор» (1910), «Євген Гребінка і його час» (1912), «Микола Лисенко» (1913), «Спогади про Михайла Драгоманова» (1926), «Автобіографія» (1930). Великі заслуги П. в ділянці дослідження укр. фолкльору та етнографії. Наук. значення мають такі праці: «Українські узори» (1912 і 1927), «Про леґенди й пісні», «Укр. сел. малювання на стінах» та ін.
Ремесло Василь Миколайович (1907-1983) - український селекціонер зернових культур.
Народився в с. Теплівка Полтавської обл. 1928 року закінчив Маслівський інститут селекції і насінництва (Київська обл.). Працював у різних господарствах та установах агрономом-насіннєводом. У 1942-1947 роках — у Радянській армії, в 1944 р. закінчив Вищий військово-педагогічний інститут.
З 1948 р. працює на Миронівській селекційно-дослідній станції ім. В.Ф. Старченка, з 1964 р. — директор (тепер Миронівський інститут пшениці ім. В.М. Ремесла). Розробив методи селекції, які дали змогу створити цінні сорти пшениці ("миронівські"), що поширені всесвітньо. Автор 17 сортів озимої пшениці.
Академік ВАСГНІЛ (1964), академік АН СРСР (1974), лауреат Ленінської премії (1963), Державної премії СРСР (1979), Державної премії УРСР (1977).
Руденко Людмила Володимирівна (1904 — 1986) — шахістка, чемпіонка світу (1949—1950).
Народилась Людмила Руденко на Полтавщині, в Лубнах, а дитинство її пройшло в містечку Варварівка Миколаївської області. Закінчивши Одеський інститут народного господарства, Людмила переїхала до Москви, де почала брати участь у шахових турнірах.
1928 року Людмила Володимирівна стала чемпіонкою Москви, а в 1932, 1936 роках — чемпіонкою Ленінграда з шахів. Переїхавши до Ленінграда, Руденко працювала інженером на одному з оборонних заводів.
Блискучою стала перемога на чемпіонаті світу з шахів серед жінок у 1950 році. Тоді Руденко обійшла 15 суперниць з 12 країн світу. Вперше титул світової шахової королеви дістався представниці Радянського Союзу. Людмила Руденко на довгі роки стала кумиром для багатьох поколінь любителів шахів.
Самійленко Володимир Іванович (1864 — 1925) - поет-лірик, сатирик, драматург, перекладач.
Народився Володимир Іванович Самійленко в с. Великі Сорочинці на Полтавщині. Початкову освіту майбутній письменник одержав у дяка, потім у Миргородській початковій школі. В 1875р. В. Самійленко вступив до Полтавської гімназії, яку закінчив у 1884р. У ці роки обдарований, чутливий до художнього слова юнак багато читає, робить спроби перекладати і писати. Потім з 1885р. вчиться на історико-філологічному факультеті Київського університету. У студентські роки серйозно займається літературною справою. Після закінчення навчання (1890) В. Самійленко працював у Києві, Чернігові, Катеринославі. Склавши іспит на нотаря і відкрив нотаріальну контору в м. Добрянці на Чернігівщині, де й працював до 1917p. Після революції виїхав за кордон, до Галичини. В 1924 p. повернувшись до Києва, працював редактором. Та здоров'я поета було підірване роками поневірянь, матеріальною скрутою. 12 серпня 1925 p. його не стало. Похований В. Самійленко в Боярці під Києвом.
Поетична спадщина В. Самійленка включає ліричні і сатиричні вірші, переклади творів з російської та зарубіжної класики. Яскраву сторінку поетичної творчості В. Самійленка становить його пейзажна та інтимна лірика (цикл «Весна», «Сонети», «Її в дорогу виряджали» та ін.). В. Самійленко був блискучим майстром сатири й гумору. Кращі його сатиричні твори «Ельдорадо» (1886), «Як то весело жить на Вкраїні» (1886), «На печі» (1898), «Мудрий кравець» (1905), «Невдячний кінь» (1906). Поезії «Дума-цяця», «Міністерська пісня», «Новий лад» стали яскравими зразками нещадної політичної сатири. З успіхом виступав В. Самійленко і в жанрі драми, написавши кілька комедій, драматизованих гуморесок: «Драма без горілки» (1895), «Дядькова хвороба» (1896), «У Гайхан-бея» (1897), а також визначну драматичну поему «Чураївна» (1894).
Селюченко Олександра Федорівна (1921 – 1987) - заслужений майстер народної творчості України.
Олександра Федорівна народилася в гончарській сім’ї Селюченків у славнозвісному українському осередку гончарства в селі Опішня Полтавської області. Від батьків вона успадкувала гончарське ремесло. Вчилася у керамічній школі при Опішнянському керамічному заводі, на якому і працювала
Мистецтвознавці називають Олександру Селюченко “самобутнім гончарським мудрецем”, “ідеологом вітчизняного культу глини”.
Спадщина Селюченко величезна: понад 1000 творів зберігаються у Національному музеї-заповіднику українського гончарства в Опішні, безліч її іграшок розлетілися, роз’їхалися по просторах української землі та за її межами.
Семенко Михайль Васильович (1892-1937).
Народився в с. Кобинці Миргородського району на Полтавщині. Його мати - Марія Проскурівна - була письменницею і прищепила любов сина до літератури ще в дитинстві.
Початкову освіту Семенко здобув у Хорольській гімназії, а по її закінченню - в Курському реальному училищі. 1911 року він вступає в Петербурзький психоневрологічний інститут. Саме на цей період припадає початок творчого шляху поета. Його поетичним дебютом стала збірка "Prelude" (1913). До неї ввійшли традиційні романсові вірші елегійного типу, милозвучні, сентиментальні, властиві молодим поетам-початківцям. Зрештою, відкидає як безперспективний модерністський напрямок і поступово схиляється до авангарду.
Михайль Семенко бере активну участь у суспільному житті літературної України: організовує футуристичний рух в мистецтві, видає "Універсальний журнал" (Київ, 1918, виходить лише 2 номери), журнал "Фламінго", "Альманах трьох" (Київ, 1920, за підписами М. Семенка, О. Слісаренка, М. Любченка). Паралельно з творчістю М. Семенко й далі розробляє теорію футуризму. Організовує групи "Ударна група поетів-футуристів" (1921), "Аспанфут" (Асоціація панфутуристів, 1921), редагує цілу низку футуристичних одноденок. 1924 року виходить збірка - "Кобзар", в якій були зібрані твори поета 1910-1922 рр. У протиставленні Шевченковому "Кобзареві" - намагання показати суть різниці між літературами ХІХ і XX ст. Нові книги М.Семенка мають назви "Степ" (1927), "Маруся Богуславка" (1927), "Малий Кобзар і нові вірші" (1928) - поет і далі вперто дратує колег-опонентів по творчій ниві, знову і знову презентуючи свої супре-, футуро- і кубо-поези, хоча поруч з ними знаходимо й традиційні віршові форми ("Оксанія", "Туга", "Атлантида" тощо).
23 квітня 1937 року у Києві відбувся творчий вечір М. Семенка. А через три дні його заарештували. 23 жовтня 1937 року було винесено вирок - розстріл. Того самого дня вирок було виконано.
Симоненко Василь Андрійович (1935–1963) - український поет і журналіст, діяч українського руху опору.
Народився в с. Біївці Лубенського району на Полтавщині. В. Симоненко закінчив факультет журналістики Київського університету (1957) і працював в обласних газетах «Черкаська Правда» і «Молодь Черкащини», пізніше кореспондентом «Робітничої Газети». Писати вірші почав ще в студентські pоки, але в умовах причіпливої радянської цензури друкувався неохоче: за його життя вийшли лише зб. поезій «Тиша і грім» (1962) і казка «Цар Плаксій і Лоскотон» (1963).
Зате уже в ті pоки набули великої популярності самвидавні поезії Симоненка, що клали початок українському рухові опору 1930-70-их pp. Тематично вони становили сатиру на радянський лад («Некролог кукурудзяному качанові», «Злодій», «Суд», «Балада про зайшлого чоловіка»), зображення важкого життя сов. людей, особливо селянства («Дума про щастя», «Одинока матір»), викриття жорстокостей радянської деспотії («Брама», «Гранітні обеліски, як медузи …»), затаврування російського великодержавного шовінізму («Курдському братові») тощо. Окремий значний цикл становлять твори, в яких поет висловлює любов до своєї батьківщини України («Задивляюсь у твої зіниці», «Є тисячі доріг», «Український лев», «Лебеді материнства», «Україні» та ін.).
Самвидавною творчістю Симоненко, за визначенням критики, став на шлях, указаний Т. Шевченком, й увійшов в історію української літератури як визначальна постать боротьби за державну і культурну суверенність України другої пол. 20 ст.
Скліфосовський Микола Васильович (1836-1904) - видатний хірург.
Народився поблизу м. Дубосари на Дністрі. По закінченні Московського університету (1859), працював в Одеській міській лікарні, у 1870—1871 рр. - професор Київського університету, пізніше професор вищих медичних шкіл у Петербурзі й Москві. Був визначним військово-польовим хірургом, один із перших запровадив у Російській Імперії асептику та антисептику у хірургічній практиці, сприяв жіночій медичній освіті, організації медичного факультету при університеті в Одесі. Видатного хірурга і вченого М.В. Скліфосовського називають світилом вітчизняної медицини.
Помітне місце в житті М.В. Скліфосовського займала Полтава. Відвідуючи неодноразово Україну, починаючи з 1871 р., не обминав місто на Ворсклі. Виконував хірургічні операції в земській лікарні, а в 1884 р. його було обрано почесним членом Товариства полтавських лікарів.
Улітку Микола Васильович жив у маєтку Відрадне, що в селищі Яківці на північно-східній околиці Полтави, який належав його дружині Софії Олександрівні. Поблизу дачного будиночка господар посадив чудовий фруктовий сад і доглядав за ним. Тут росли яблуні, груші, абрикоси, шовковиця і навіть персики та волоські горіхи. Микола Васильович проводив різноманітні досліди, досяг успіхів у схрещуванні плодових дерев, унаслідок чого одержував неперевершені соковиті та ароматні плоди. А ще він заклав виноградник, нікому не доручав підв'язувати і підрізати виноградну лозу. На косогорах і в ярах посадив дуби, клени, берези, липи.
Наприкінці ХІХ ст. на кошти вченого на честь трагічно загиблого у 1890 р. улюбленого сина Бориса в Яківцях було збудовано школу, де селянські діти навчалися не лише грамоті, а й городництву, садівництву, сільському господарству. Відтоді маєток перестали називати Відрадним, за ним закріпилася інша назва - Полтавська Швейцарія. Тут Микола Васильович провів останні місяці життя. Помер 30 листопада 1904 р. Поховали вченого поруч із сином в Яківцях.
Полтавці свято бережуть пам'ять про видатного вченого-медика. Його ім'я носить обласна клінічна лікарня, на території якої 1979 р. в урочистій обстановці відкрито пам'ятник - гранітне погруддя Скліфосовського.
Сковорода Григорій Савич (1722-1794) - просвітитель-гуманіст, філософ, родоначальник української класичної філософії, поет, перекладач.
Народився в селі Чорнухах на Полтавщині в сім’ї малоземельного козака. Освіту здобув у Києво-Могилянській академії. У 1750 році трапляється нагода вирушити у тривалу поїздку за кордон, з якої Григорій Савич скористався. Він відвідує Австрію, Словаччину, Польщу, Німеччину, де знайомиться з життям тамтешніх народів, вивчає їхні звичаї і ближче знайомиться з культурою, передовими філософськими ідеями, літературними течіями. Безсумнівно, ця подорож справила надзвичайно важливе значення на формування поглядів майбутнього філософа. Три роки тривала ця експедиція, повернувшись після якої в Україну, Г.Сковорода займається педагогічною діяльністю. Працює в Переяславському колегіумі.
Понад чверть століття, «переповнюючись живим відчуттям істини», мандрує він містами і селами Лівобережної України, часто перебираючись і в сусідні губернії, даруючи народові знання й досвід духовного самопізнання. З 1753 по 1785 рік Г.Сковорода пише переважну більшість своїх поетичних творів, що склали збірку «Сад Божественних пісень». Простий і образний стрій думок, доступність вчення, власний життєвий подвиг привертали до його особистості увагу всієї спільноти. Особливість же його подвижництва полягає в тому, що він прагнув збудити «мислячу силу» в свого народу, підняти в людині все краще, закладене у неї природою й Богом, і розвивати, долучаючи до цінностей вищих і вічних. Досягнення ж їх означає спасіння й дарує щастя. Так, у «трудах праведних», і скінчив свій життєвий шлях один з найгеніальніших філософів світу Григорій Савич Сковорода. Помер він 9 листопада 1794 року в селі Пан-Іванівці (нині — Сковородинівка) на Харківщині. Перед смертю поет i філософ заповідав поховати себе на підвищенні біля гаю, а на могилі зробити напис: «Світ ловив мене, та не спіймав». Таким чином Г.Сковорода ще раз заявив про свою відданість духовному спасенному життю перед земними суєтністю і марнотою.
Сластіон Опанас Георгійович (1855 — 1933) - маляр і графік романтично-народницького напряму, етнограф і педагог.
Народився у Бердянську. Вчився спершу у батька-іконописця, у 1874-1882 в Петербурзькій Академії Мистецтв. Працюючи у воєнному Міністерстві (1887 — 1900), Сластіон мав змогу вивчати матеріали про українське козацтво; 1897-1900 — голова Українського клубу в Петербурзі. З 1900 у Миргороді, де був викладачем Художньо-промислової школи ім. М. Гоголя, з 1921 перейменованої на Художньо-керамічний Технікум. Багато років їздив по Україні, змальовував і збирав зразки народного мистецтва, фолкльорний матеріал та записував на фонографі спів і гру кобзарів; сам він артистично виконував думи. Зібрані матеріали опрацьовував в альбоми: укр. і запор. старовини, орнаменту, вишивок, різьби, кераміки, архітектурних мотивів.
Сластіон плодовитий маляр українських краєвидів і жанрових сцен: «Українка», «Проводи на Січ» (1886), «Миргород» (1901), «Вечір. Село» (1904), «Зима на Чернігівщині», «На Волині» й ін. Його малярство позначене впливом передвижників, але національною тематикою.
1910-1913 - проектував низку сільських громадських будинків в українському стилі (напр., у Великих Сорочинцях), у 1920-их pp. будинок курорту в Миргороді й ін. Заснував Мистецько-промисловий музей у Миргороді (1920), якому подарував свою збірку
Твори Сластіона зберігаються у Київ. Держ. Музеї Укр. Мистецтва, Харківському Держ. Музеї Образотворчого Мистецтва, Полтавському Держ. Художньому Музеї та ін.
Стешенко Іван Матвійович (1873 - 1918) - громадський і політичний діяч, педагог, літературознавець і письменник, перекладач.
Народився у Полтаві. По закінченні історико-філолософського факультету Київського університету (1896) викладав у Київській жіночій гімназії, але вже 1897 був заарештований й висланий з Києва, куди знову повернувся 1907. Стешенко був членом Старої Громади, УСДРП і ТУП, Товариства Нестора-Літописця, секретарем Укр. Наук. Товариства у Києві, дійсний член НТШ (з 1917). Як генеральний секретар (з червня 1917) освіти (у січні — лютому 1918 — мін.) здійснив українізацію шкільництва. Вбитий невідомими злочинцями у Полтаві. Похований на Байковому кладовищі у Києві.
Твори Стешенка присвячені І. Котляревському: «Поэзия И. П. Котляревского» (1898), «И. П. Котляревский, автор украинской „Энеиды"...» (1902), «„Енеїда" Котляревського».; ін. праці: «Історія укр. драми» (1908); розвідки про М. Вовчка, Панаса Мирного, Лесю Українку, М. Коцюбинського, М. Старицького, В. Стефаника й ін. Збірка поезій«Хуторні сонети» (1899), «Степові мотиви» (1901), оп. «На заводі», драма «Мазепа», автор популярних пісень «Вже воскресла Україна», «Гей не дивуйтесь, добрії люди». Переклади на українську мову Овідія («Метаморфози»), Ф. Шіллера («Орлеанська Діва»), Дж. Байрона, О. Пушкіна.
Сухомлинський Василь Олександрович (1918-1970) - педагог, публіцист, письменник.
Народився Василь Сухомлинський 1918 р. в с. Василівка Онуфріївського району Кіровоградської області.
Влітку 1934 р. він вступив на підготовчі курси при Кременчуцькому педінституті і того ж року став студентом факультету мови та літератури цього вузу. В 1939 році закінчив Полтавський педагогічний інститут. 1935 р. розпочав педагогічну діяльність. Працював учителем у Василівській школі Онуфріївського району, учителем і завучем в Онуфріївській середній школі. Багаторічний (1947—1970) директор Павлиської середньої школи. Кандидат педагогічних наук (з 1955), автор багатьох книг, брошур і статей, художніх творів для дітей. Розробляв питання теорії і методики виховання у шкільному колективі та родині, всебічного розвитку особистості учнів, педагогічної майстерності. Особливу увагу приділяв патріотичному вихованню дітей і молоді, проблемам розумового, морального, естетичного та трудового виховання школярів. Книга В.О.Сухомлинського «Серце віддаю дітям» (1969) удостоєна Державної премії УРСР 1974 р.
Тесленко Архип Юхимович (1882 - 1911)- український письменник.
Народився в с. Харківці Лохвицького повіту на Полтавщині; навчався в Харківецькій церковній учительській школі, з якої був виключений за «вільнодумство». У 1905 за участь у селянських заворушеннях був заарештований, 1906 заарештований удруге і засланий спочатку на Вологодщину, а потім у Вятську губернію 1910 повернувся до рідного села, де хворий на сухоти й виснажений арештами й засланнями, невдовзі помер.
Поезії російською мовою почав писати 1902, потім перейшов на українську. Перші оповідання, написані 1904, були надруковані 1906 в журналі «Нова Громада» і газеті «Гром. думка» і «Рада». Низка його оповідань — «За пашпортом», «Хуторяночка», «Радощі», «Наука», «Школяр» (усі 1906) — присвячена зображенню нужденного і безправного життя українського селянства за царату. Тематично близькі до названих автобіографічні оповідання: «Немає матусі», «Поганяй до ями!» (1910), «Що б з мене було» (1911); теж на власному досвіді написані тюремні оп.: «На чужині», «В тюрмі» (1910). Одним з кращих творів є повість «Страчене життя» (1910), в якій на тлі життя бідної сел. родини показана доля дівчини-вчительки, доведеної умовами жорстокої дійсности до самогубства.
У с. Харківці засновано літературно-меморіальний музей Тесленка.
Тимошенко Юрій Трохимович (сценічний псевдонім — Тарапунька)(1919 -1986) - актор, артист розмовного жанру. Народився в Полтаві.
Народний артист УРСР (1960), лауреат Сталінської премії (1950). У 1941 р. закінчив Київський театральний інститут. Під час Другої світової війни виступав разом з Юхимом Березіним на фронті в складі ансамблю пісні і танцю Південно-Західного фронту. Спочатку виступали в образах кухаря Галкіна (Березін) та банщика Мочалкіна (Тимошенко). У 1950 р. отримав Сталінську премію за роль солдата у фільмі «Падіння Берліна». Після війни деякий час виконував монологи під призвиськом Бубліка, аж поки Олександр Довженко не запропонував йому прізвище міліціонера Тарапунька. Назва пішла від річки Тарапуньки в Полтаві, де Тимошенко провів своє дитинство. Березину запропонували псевдонім Штепсель, бо він виконував в той час образ електромонтера. Цей дует був популярним на протязі 40 років, був екранізований також і у кіно. Помер 1986 року в Ужгороді від серцевого приступу під час гастролей.
Тютюнник Григір Михайлович (1931 - 1980) - український письменник.
Народився в с. Шилівка на Полтавщині в селянській родині.
Працював на заводі імені Малишева у Харкові, в колгоспі, на будівництві Миронівської ДРЕС, на відбудові шахт у Донбасі. Після закінчення Харківського університету (1962) Григір Тютюнник учителював у вечірній школі на Донбасі. В 1963-1964 pp. працює в редакції газети «Літературна Україна», публікує в ній кілька нарисів на різні теми та перші оповідання: «Дивак», «Рожевий морок», «Кленовий пагін», «Сито, сито...». Молодіжні журнали «Дніпро» та «Зміна» вміщують новели «Місячної ночі», «Зав'язь», «На згарищі», «У сутінки», «Чудасія», «Смерть кавалера».
Зацікавившись кінематографом, Гр. Тютюнник працює у сценарній майстерні Київської кіностудії ім. О.Довженка, — створює літературний сценарій за романом Григорія Тютюнника «Вир», рецензує твори колег-кінодраматургів та фільми. Переходить на редакторсько-видавничу роботу, а згодом повністю віддається літературній творчості.
1966 p. вийшла перша його книжка «Зав'язь.У 1970-ті роки з'являються у пресі — республіканській («Вітчизна», «Дніпро», «Ранок») та всесоюзній («Дружба народов», «Сельская молодежь», «Студенческий меридиан») нові твори Гр. Тютюнника. Виходять друком збірки «Батьківські пороги», «Крайнебо» (Київ, 1972, 1975), «Отчие пороги» (Москва, 1975), «Коріння» (Київ, 1978).
На початку 1970-х років Гр. Тютюнник працював у видавництві «Веселка». Пише він і сам твори для дітей, видає збірки оповідань «Ласочка» (1970), казок «Степова казка» (1973), які по-новому розкрили талант письменника.
За книги «Климко» (1976) і «Вогник далеко в степу» (1979) Григорові Тютюннику присуджено республіканську літературну премію ім. Лесі Українки 1980 p.
Не будучи в змозі в усій повноті реалізувати свій талант в атмосфері чиновницького диктату над літературою, 6 березня 1980 р. Григір Тютюнник покінчив життя самогубством.
1989 р. його творчість була посмертно відзначена Державною премією ім. Т.Г.Шевченка.
Тютюнник Григорій Михайлович (1920- 1961) - український письменник, прозаїк, поет.
Народився в с. Шилівка Зіньківського району на Полтавщині. З 1938 р. — студент Харківського університету. В післявоєнні роки був на педагогічній роботі, працював співробітником львівського журналу «Жовтень», вів активну і напружену літературну діяльність. Творчий доробок митця складають збірка оповідань «Зорані межі» (1950), повість «Хмарка сонця не заступить» (1957). Вже після смерті письменника побачила світ збірка поезій воєнного часу «Журавлині ключі» (1963).
Роман Григорія Тютюнника «Вир» посідає особливе місце як у творчості прозаїка, так і в історії українського письменства. Його поява стала справжньою подією в літературному житті, засвідчила поступове, але неухильне одужання і відродження національної словесності після того удару, якого завдали їй десятиліття сталінського фізичного та ідеологічного терору.
Г. Тютюнникові вдалося створити широке епічне полотно, густо населене різноманітними персонажами, в межах якого порушувались як гостро-актуальні, так і вічні проблеми людського буття.
Григорій Хмара
Майже вся західноєвропейська преса 20-х років регулярно знайомила мистецьку еліту з любовними походеньками Григорія Хмари - цигана з Полтави.
І от раптом ризиковані пригоди колишнього актора студії Станіславського почали вщухати. Російського емігранта, що опинився в Німеччині внаслідок чергового бурхливого роману, спіткало справжнє кохання. "Коли ми познайомилися, -пригадувала зірка німого кіно Аста Нільсен, - у нього була валізка з крокодилячої шкіри, зміна білизни, іспанська шаль та циганська гітара рідкісної роботи... " Завоювання Асти" відбувалося пристрасно і стрімко". Якось на вечірці, приревнувавши її до одного з акторів, Хмара привселюдно зламав об коліно свою гітару, а потім, схопивши Асту за сукню, розірвав її разом із білизною. Дивно, але саме цей демарш вирішив долю закоханої пари...
Щасливе подружнє життя Хмари і Нільсен вплинуло й на їхні кінематографічні успіхи. Вони багато знімалися у відомих режисерів, деякі з фільмів за їхньою участю увійшли до світової класики. Великою вдачею, як це не дивно, для Григорія Хмари було виконання ролі Христа у картині "ісус Назарет — Цар Іудейський" (1923 р.). Минули літа, і зустрівшись в 60-ті роки у Парижі з радянськими журналістами, Хмара згадав із вдячністю саме цю свою роботу. Чула б це Аста Нільсен!..
Йозеф Хмелевськи
На старовинній візитці читаємо: "Фотографическое заведение Хмелевского в Полтаве. На Александровской улице в доме Ромера". Зараз, коли фото стало загальнодоступним, про нього все рідше згадують як про мистецтво. Але зароджувалося і задумувалося воно саме таким. Перші фотографи були художниками, і кожне фото мало свого автора.
Найвідомішим серед фотомайстрів Полтави був Йозеф Хмелевський. Збереглося унікальне фото: Хмелевський на смертному одрі. Біля труни - католицьке розп'яття, збоку вінок з написом: "Незабвенному коллеге И.Ц.Хмелевскому от союза фотографов г.ПолтавьІ." Справді, поважати Хмелевського було за що. Хоч і не він починав фотосправу в Полтаві, та кращих успіхів і європейського
визнання досяг саме він.
1875 року, одружившись з онукою полтавського провізора К.Ромера, Хмелевський перебирається з Петербурга до Полтави. Першу медаль за успіхи у фотомистецтві здобуває 1883 року на Всеросійській виставці. З 1902-го окрім численних медалей (Н.Новгород, Петербург, Париж, Лозанна, Брюссель; Чікаго), угорі на його візитках з'являється відзнака французького ордена Академічних пальм, одержана Хмелевським 1900 року на Всесвітній виставці у Парижі.
До нової влади майстер поставився, м'яко кажучи, без оптимізму. Бо ще у 1906-му виходив з пістолетом проти страйкарів. Відчуваючи недобрі переміни, на початку 20-х років Й.Ц.Хмелевський виїхав з Полтави, залишивши пам'ять про себе - вишукано виразні фото невідомих нам полтавців
Холодна Віра Василівна (1893 - 1919) - російська кіноакторка українського походження.
Народилася в Полтаві. Через два після народження її родина переїхала до Москви. 1910 року Віра успішно закінчила гімназію і на випускному балу познайомилася з молодим юристом Володимиром Холодним. Невдовзі відбулося весілля. Вже 1912 р. в Холодних народилася донька Женя, а через рік з’явилася прийомна — Нонна.
Віру віддали в приватну гімназію. Помітивши її пристрасть до класичного танцю, мати направила її в балетну школу Великого театру. Дівчинка витримала величезний конкурс, але ні її благання, ні вмовляння педагогів не змогли похитнути тверде переконання бабусі в тому, що професія балерини неприйнятна для дівчини з порядної сім’ї.
Друзі — акторська молодь — були переконані, що її життя буде присвячено театру. Але Віра Холодна раптом «зрадила» театру, пішовши в кіно. Це було несподіванкою для інших, але не для неї самої.
Вона ні з ким не ділилася своїми думками про кіно, своїми надіями, своєю переконаністю, що її шлях, її артистичне призначення — екран».
Працювала в Одесі і знімалася у фільмах під режисурою Бауера, Чардиніна й ін. за початкової доби розвитку кінематографії.
Восени 1914 р. у фірму «Тіман і Рейнгард», що випускала популярні картини, об’єднані назвою «російська золота серія», прийшла акторка-початківець Віра Холодна. Вже при першій розмові з Вірою Холодною режисер Бауер угадав у ній — крізь скутість і сором’язливість — і прихований артистизм, і людську глибину, і неповторну жіночність.
Перша їхня спільна праця — «Пісня торжествуючої любові» за повістю І.Тургенєва - принесла величезну популярність Вірі.
Отоді кіноділки, що кинулися до Віри Холодної з пропозиціями зніматися в них на будь-яких умовах, оцінили ділову завбачливість А.Ханжонкова. Картина ще тільки знімалася, коли він, переглянувши кілька начорно змонтованих сцен, уклав із Холодною контракт на три роки.
Щоб зберегти в роки війни своє провідне місце на російському кіноринку, акціонерне товариство «А.Ханжонков і К°» змушене було гнати стрічку за стрічкою. За рік роботи Віра знялася в 13 фільмах. Стрічки з її участю приносили надзвичайний доход, люди ходили «на Холодну».
Уславилася в фільмах: «Пісня тріюмфуючого кохання» (1915), «Міражі» (1915), «Життя за життя» (1916), «Забудь про камін…» (1917) та багатьох ін.
Цертелєв (Церетелі) Микола Андрійович (1790 - 1869) - фольклорист, один із перших дослідників і видавців української народної поезії.
Народився у м. Хорол, Полтавської області у родині грузинського князя. Попри грузинське походження і російське виховання став глибоким шанувальником культури українського народу.
В 1814 закінчив Московський університет.
У 1819 опублікував у Петербурзі «Опыт собрания старинных малороссийских песен». У передмові збірки зазначав, що українську народну пісню ставить вище найталановитіших романів і поем, оскільки ці пісні демонструють геній і дух народу. Вивчав звичаї українського народу, наголошуючи, що українці завжди відзначались чистотою моралі. Брав участь у роботі громадської організації Вільного товариства аматорів російської словесності. Займався теоретичними проблемами фольклору: вивчав жанрову специфіку, класифікацію фольклорних видів. Засуджував підробки під фольклорно-етнографічні твори, що мали місце в добу романтизму у 1820-40 роках. Вивчав «Слово о полку Ігоревім». У 1830-х почав працювати інспектором Полтавського інституту шляхетних дівчат, помічником попечителя Харківського учбового округу. Підтримував особисті контакти з українськими діячами першої половини 19 ст., зокрема з Т.Шевченком. Сприяв Т. Шевченкові у поширенні на Харківщині «Живописной старины».
Челомей Володимир Миколайович (1914-1984).
Народився у містечку Сідлець Привіслянського краю (сучасна Польща) у родині вчителів. Невдовзі розпочалася Перша світова війна, і сім'я Челомеїв переїхала до Полтави.
Вже у Києві Володимир закінчив 7-річну школу і у 1929 році вступив до автомобільного технікуму. Подальша освіта – на авіаційному факультеті Київського політехнічного інституту (1932 р.) і у Київському авіаційному інституті (КАІ), у який факультет було перетворено у 1933 році.
Достроково закінчивши КАІ у 1937 році, В.М.Челомей працює в Інституті математики АН УРСР та читає лекції в КАІ. У 1939 році захистив кандидатську дисертацію з коливань в авіаційних конструкціях. А у 1940-І941 рр. – наймолодший докторант при АН СРСР. На початку червня 1941 р. захистив докторську, але затвердження у Вищій атестаційній комісії зірвала війна.
У 1959 році В.М.Челомей став Генеральним конструктором і був удостоєний звання Героя Соціалістичної праці. У 1960 р. його КБ розпочало розробку супутників і міжконтинентальних стратегічних ракет. Наприкінці 1963 р. було запущено челомеєвський супутник “Польот-1”, що вперше у світі міг змінювати свою орбіту, тобто був маневруючим.
По смерті Миколи Янгеля (1971) — головний керівник радянської космічної програми.
Щепкін Михайло Семенович (1788 -1863) - визначний актор української та російської сцени.
Народився у с. Красному Курської губернії. у сім'ї селянина-кріпака. Початкову освіту здобув у повітовому училищі в Суджі. Навчання продовжував у Курському губернському училищі. У 1805 почав сценічну діяльність у напівкріпосній трупі Курського театру братів Барсових. У 1818-21 - актор Полтавського театру під керівництвом І.Котляревського. У 1819 були поставлені на полтавській сцені «Наталка Полтавка» та «Москаль-чарівник» І.Котляревського, в яких Щепкін створив вражаючі своєю правдивістю художні образи виборного Макогоненка і селянина Михайла Чупруна. Актор зумів виявити глибокі знання життя і побуту українського народу, на яких будував образи своїх героїв. Пізніше «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник» з великим успіхом ішли на сцені Малого театру в Москві та Александринського театру в Петербурзі. Щепкін переніс на російську сцену справжню українську народність, з усім її гумором та комізмом. Мандруючи по Україні, трупа ознайомлювала глядачів багатьох міст з кращими творами української та світової драматургії.
Він перший заклав основи «театру переживання», перевтілення в сценічний образ. Щепкінський метод розкриття внутрішньої суті сценічного образу підхопили і розвинули його учні й послідовники (М.Кропивницький, М.Заньковецька, М.Садовський, П.Саксаганський).
Ярошенко Микола Олександрович (1846-1898).
Народився в Полтаві в сім’ї військового. Тут пройшло його дитинство. З рідним містом не поривав зв’язків протягом всього життя у які б далекі краї не заносила його доля. Мистецьку освіту здобув вільним слухачем у Петербурзькій Академії Мистецтв (1867-74); з 1874 часто бував на Кавказі. Ярошенко — активний член і один з визначніших представників товариства «Передвижників», постійний учасник (з 1878) його пересувних виставок. Як портретист Ярошенко створив цілу ґалерею портретів визначних людей культури, в тому числі М. Ґе, В. Короленка, В. Соловйова. Визначніші твори Ярошенка: «Кочегар», «В'язень», «Студент», «Курсистка», «Старе й молоде», «Причини невідомі». Твори на укр. теми: «Жид і українець», «Каліки під Києвом», «Жебраки з Києво-Печерської Лаври», «На колисці», «Всюди життя» та ін.
Ярошенко часто перебував на Україні, зокрема в останні роки життя — на Полтавщині й Чернігівщині. Лікувався на Кавказі й помер у Кисловодську. 1962 там створено музей його імени. Свою мистецьку спадщину Ярошенка передав до Полтаві, але його твори зберігаються також у різних музеях колишнього СРСР. Полтавський художній музей має найбільшу в Україні колекцію творів Ярошенка – 55 творів живопису, 17 альбомів із малюнками та 2 скульптури.
Висновок
Затишне містечко Полтава - в ньому відображена вікова світова історія.
Оспівана багатьма майстрами культури Полтава дала світу багатьох талановитих і видатних людей. Звідси на весь світ прозвучав голос Івана Котляревського, тут вчився Н. У. Гоголь, жив і працював Панас Мирний, Г.Г Мясоєдов, А.С. Макаренко, В.Г. Короленко. У Полтаві народилися співачка і поетеса Маруся Чурай, патріарх Української автокефальної церкви Мстислав (С.І. Скрипник), один з керівників Української Народної Республіки С.В. Петлюра, заслужений художник УССР В.М. Батурін, В нашому місті, в різний час бували: Т.Г. Шевченко, В.А. Жуковський, К.Д. Бальмонт, Л.М. Толстой, М.П. Бажан, П.Г. Тичина, Остап Вишня, Максим Горький, І.Ю. Рєпін, граф Потьомкин, фельдмаршал Суворов, російські государі: Катерина II, Микола II, Олександр II; багато інших відомих людей.
Полтавська земля відвіку славиться своєю гостинністю і привітністю.
У м. Полтаві функціонують 37 закладів культури та мистецтва міста. З них 5 музеїв, 5 шкіл естетичного виховання, Палац дозвілля „Листопад”, міський Будинок культури, 3 клуби, 16 бібліотек, 3 кінотеатри, парк культури та відпочинку „Перемога”, міський духовий оркестр „Полтава”. Основна робота відповідних установ спрямована на освоєння традицій народу, здобутків його духовної культури, національних цінностей, забезпечення належних умов для повноцінного культурного дозвілля мешканців та естетичного виховання підростаючого покоління.
Відроджено і споруджено заново десять культових споруд. Найбільш унікальною будівлею є Храм Віри, Надії, Любові та їх матері Софії. Відбудовується Успенський Собор, який є перлина архітектурного мистецтва ХVІІІ ст.
Органами місцевого самоврядування проводиться все можливе для примноження духовної скарбниці народу, створюються найсприятливіші умови для творчості та задоволення культурних потреб міської територіальної громади.
25 26 27 Наверх ↑