Семенко Михайль Васильович (1892-1937).

Народився в с. Кобинці Миргородського району на Полтавщині. Його мати - Марія Проскурівна - була письменницею і прищепила любов сина до літератури ще в дитинстві.

Початкову освіту Семенко здобув у Хорольській гімназії, а по її закінченню - в Курському реальному училищі. 1911 року він вступає в Петербурзький психоневрологічний інститут. Саме на цей період припадає початок творчого шляху поета. Його поетичним дебютом стала збірка "Prelude" (1913). До неї ввійшли традиційні романсові вірші елегійного типу, милозвучні, сентиментальні, властиві молодим поетам-початківцям. Зрештою, відкидає як безперспективний модерністський напрямок і поступово схиляється до авангарду.

Михайль Семенко бере активну участь у суспільному житті літературної України: організовує футуристичний рух в мистецтві, видає "Універсальний журнал" (Київ, 1918, виходить лише 2 номери), журнал "Фламінго", "Альманах трьох" (Київ, 1920, за підписами М. Семенка, О. Слісаренка, М. Любченка). Паралельно з творчістю М. Семенко й далі розробляє теорію футуризму. Організовує групи "Ударна група поетів-футуристів" (1921), "Аспанфут" (Асоціація панфутуристів, 1921), редагує цілу низку футуристичних одноденок. 1924 року виходить збірка - "Кобзар", в якій були зібрані твори поета 1910-1922 рр. У протиставленні Шевченковому "Кобзареві" - намагання показати суть різниці між літературами ХІХ і XX ст. Нові книги М.Семенка мають назви "Степ" (1927), "Маруся Богуславка" (1927), "Малий Кобзар і нові вірші" (1928) - поет і далі вперто дратує колег-опонентів по творчій ниві, знову і знову презентуючи свої супре-, футуро- і кубо-поези, хоча поруч з ними знаходимо й традиційні віршові форми ("Оксанія", "Туга", "Атлантида" тощо).

23 квітня 1937 року у Києві відбувся творчий вечір М. Семенка. А через три дні його заарештували. 23 жовтня 1937 року було винесено вирок - розстріл. Того самого дня вирок було виконано.

Симоненко Василь Андрійович (1935–1963) - український поет і журналіст, діяч українського руху опору.

Народився в с. Біївці Лубенського району на Полтавщині. В. Симоненко закінчив факультет журналістики Київського університету (1957) і працював в обласних газетах «Черкаська Правда» і «Молодь Черкащини», пізніше кореспондентом «Робітничої Газети». Писати вірші почав ще в студентські pоки, але в умовах причіпливої радянської цензури друкувався неохоче: за його життя вийшли лише зб. поезій «Тиша і грім» (1962) і казка «Цар Плаксій і Лоскотон» (1963).

Зате уже в ті pоки набули великої популярності самвидавні поезії Симоненка, що клали початок українському рухові опору 1930-70-их pp. Тематично вони становили сатиру на радянський лад («Некролог кукурудзяному качанові», «Злодій», «Суд», «Балада про зайшлого чоловіка»), зображення важкого життя сов. людей, особливо селянства («Дума про щастя», «Одинока матір»), викриття жорстокостей радянської деспотії («Брама», «Гранітні обеліски, як медузи …»), затаврування російського великодержавного шовінізму («Курдському братові») тощо. Окремий значний цикл становлять твори, в яких поет висловлює любов до своєї батьківщини України («Задивляюсь у твої зіниці», «Є тисячі доріг», «Український лев», «Лебеді материнства», «Україні» та ін.).

Самвидавною творчістю Симоненко, за визначенням критики, став на шлях, указаний Т. Шевченком, й увійшов в історію української літератури як визначальна постать боротьби за державну і культурну суверенність України другої пол. 20 ст.

Скліфосовський Микола Васильович (1836-1904) - видатний хірург.

Народився поблизу м. Дубосари на Дністрі. По закінченні Московського університету (1859), працював в Одеській міській лікарні, у 1870—1871 рр. - професор Київського університету, пізніше професор вищих медичних шкіл у Петербурзі й Москві. Був визначним військово-польовим хірургом, один із перших запровадив у Російській Імперії асептику та антисептику у хірургічній практиці, сприяв жіночій медичній освіті, організації медичного факультету при університеті в Одесі. Видатного хірурга і вченого М.В. Скліфосовського називають світилом вітчизняної медицини.

Помітне місце в житті М.В. Скліфосовського займала Полтава. Відвідуючи неодноразово Україну, починаючи з 1871 р., не обминав місто на Ворсклі. Виконував хірургічні операції в земській лікарні, а в 1884 р. його було обрано почесним членом Товариства полтавських лікарів.

Улітку Микола Васильович жив у маєтку Відрадне, що в селищі Яківці на північно-східній околиці Полтави, який належав його дружині Софії Олександрівні. Поблизу дачного будиночка господар посадив чудовий фруктовий сад і доглядав за ним. Тут росли яблуні, груші, абрикоси, шовковиця і навіть персики та волоські горіхи. Микола Васильович проводив різноманітні досліди, досяг успіхів у схрещуванні плодових дерев, унаслідок чого одержував неперевершені соковиті та ароматні плоди. А ще він заклав виноградник, нікому не доручав підв'язувати і підрізати виноградну лозу. На косогорах і в ярах посадив дуби, клени, берези, липи.

Наприкінці ХІХ ст. на кошти вченого на честь трагічно загиблого у 1890 р. улюбленого сина Бориса в Яківцях було збудовано школу, де селянські діти навчалися не лише грамоті, а й городництву, садівництву, сільському господарству. Відтоді маєток перестали називати Відрадним, за ним закріпилася інша назва - Полтавська Швейцарія. Тут Микола Васильович провів останні місяці життя. Помер 30 листопада 1904 р. Поховали вченого поруч із сином в Яківцях.

Полтавці свято бережуть пам'ять про видатного вченого-медика. Його ім'я носить обласна клінічна лікарня, на території якої 1979 р. в урочистій обстановці відкрито пам'ятник - гранітне погруддя Скліфосовського.