Церква у Козельщині

Диво сталосЯ 125 рокІв тому “Дівчина тримала в руках ікону, дивилася на неї, і в її уяві пролетіло все вистраждане за останній час: тяжке каліцтво, горе батьків, безсилля медицини. Поруч у кімнаті були її друзі — здорові, веселі, щасливі. І їй самій так захотілося бути такою здоровою і щасливою, як вони. Із цими думками Марія почала палко молитися і просити від усієї душі Богоматір або забрати її до себе, або захистити її, допомогти, повернути здоров’я. Раптом дівчина відчула страшний біль у хребті, закричала й на якусь мить утратила свідомість. Опам’ятавшись, зрозуміла, що з нею діється щось незвичне, що вона відчуває щось живе в ногах і руках… Дівчина твердила, що вона зцілилася, і ворушила ногами. Софія Михайлівна не могла повірити, відразу навіть подумала, що донька від горя збожеволіла…”, — так описують диво зцілення Марії Капніст (і переповідають історію монастиря) у своїй книзі “Перлина Козельщини” кандидат історичних наук Віра Жук і вчитель історії Григорій Сердюк. Вони ж простежують і кілька версій щодо того, як стала сімейною реліквією графів Капністів ікона Божої Матері італійського письма ХVIII століття. Цікаво й те, що мати Марії була дочкою видатного вченого-математика Михайла Остроградського, а її батько — нащадок поета, видатного громадського діяча Василя Капніста. “Тринадцять місяців гризло мене горе, тринадцять місяців я повинен був привчати себе до думки, що смерть — кращий і неминучий вихід для нещасної страдниці, яку я так люблю”, — згадував про пережите батько, граф Володимир Капніст. Ці сповнені розпачу його слова посвідчують, що 6 березня (за новим стилем) 1881 року справді сталося чудодійне зцілення. У Москві, куди з іконою відразу по тому поїхали Капністи, тисячі віруючих ішли помолитися перед образом — його виставили в одній із московських церков. А в Козельщині, повернувшись у свій маєток, збудували для ікони, аби до неї змогли доступитися всі паломники, спочатку капличку, а згодом було закладено церкву, засновано жіночу релігійну общину, яка 1891 року була реорганізована в Козельщинський Різдвяно-Богородицький жіночий монастир. На початку серпня 1906 року було освячено — після тривалого будівництва — Різдвяно-Богородицький собор, один із найдивовижніших на той час храмів в Україні і в усій Російській імперії. За цими короткими рядками — надзвичайно багата подіями історія, але повернімося до чудотворної ікони Богоматері, до святині, про яку Преосвященний Іларіон 1886 року сказав: “Чудо здійснилося для всього християнського світу; цілебоносна ікона стає власністю всіх православних християн”… Марія Капніст сама, на своїх руках, на чолі хресного ходу, несла в церкву, підіймаючись із нелегкою ношею на гору, цей святий образ… Звідтоді відомо про тисячі випадків зцілення перед іконою Козельщинської Богоматері, до якої й сьогодні люди йдуть і їдуть звідусіль. А потім знову повертаються сюди, аби розповісти про диво власного зцілення. Або надсилають листи. Цікаво, що зцілює не лише ця старовинна ікона, а й численні списки з неї — були випадки, коли навіть паперові літографії чи пластикові іконки і миро точили, й кровоточили. Дуже часто хтось із паломників біля ікони падає й кричить не своїм голосом (справді не своїм!), а хтось плаче благодатними сльозами. Ще хтось вигукує: “Вона жива! Вона жива!” — Біси не терплять сили благодаті, сили Святого Духа — вони кричать із людини, — каже матінка Варсонофія. На свято, 6 березня, буває, збирається тут 4—5 тисяч християн. Свято починається з урочистої вечірньої служби напередодні. У свято правиться зазвичай дві літургії — в соборі й у церкві. Посповідатися і причаститися в такий день, у такому місці — для мирян це велика подія. У церкві ж богослужіння відбуваються щоденно. — Благодать у нечисте серце не піде, — каже ігуменя, розмірковуючи про те, як важливо людині очищатися від гріхів і приносити свої молитви Господу. “Даруй менІ життЯ, І Я присвЯЧу його тобІ” 6 березня 1990 року в Козельщинському соборі відбулося перше богослужіння після його чергового закриття в 1949 році. Настоятелем церкви був призначений священик отець Петро. …Він відбував строкову службу в Союзі — лише в останні два місяці восени 1981-го їм, кільком солдатам, доручили завозити продукти із Туркменії… у Кабул. Своїм батькам та дівчині, котра чекала його з армії, Петро повідомив, що їде у відрядження, щоб листів йому поки що не слали. ...Того разу КАМаЗ, де їх було троє, підірвався на фугасі. Від Петрових товаришів, по суті, нічого не лишилося, а його відкинуло метрів за тридцять. Опритомнівши, побачив, як горить автомобіль і вже віддаляються душмани: його вони під карликовою берізкою серед скель не помітили. Час для хлопця зупинився — то вже згодом з’ясувалося, що цілих два тижні він пробув без їжі й води в горах на чужій землі, ризикуючи щодня натрапити на душманів чи наступити на міну. Він був у цивільному одязі, з документів мав лише права водія, а в них — дві іконки, Казанської Божої Матері та Спасителя, якими мама благословила його на службу. Він молився — і дав обітницю: якщо залишиться живим, якщо додому не пошлють похоронки — все життя своє присвятить Господу. ...Коли його підібрали наші солдати, найперше запитав замполіта, чи не пішла похоронка батькам. Той зізнався: разів п’ять брався писати, а рука не підіймалася… “Все, іду служити!” — прийшло остаточне рішення. Одначе не так просто було в радянські глибоко атеїстичні часи колишньому комсомольцеві виконати обітницю. Розказав товаришеві, що збирається вступати до Ленінградської семінарії — і наступного ж дня його викликали до військкомату, забрали паспорт і військовий білет. Але Петрова віра не боялася випробувань — виріс у набожній сім’ї в Тернопільській області, неподалік від Почаївської лаври. Звідти й почав свій шлях — працював у храмі й готувався до навчання. А після закінчення духовної семінарії, з 1985 року, служить Господу на Полтавщині, куди приїхав разом із дружиною Людмилою (то вона чекала його з армії), де вже виросли — нині студенти — донька Марійка і син Юрій. Починав у маленькому селі Трудовик Козельщинського району: був псаломщиком, дяком, ієреєм. Завжди пам’ятав настанову одного з викладачів семінарії: хороший священик у селі, — то і лікар, і слідчий. — Він як стане проповідь казати, то кожне серце зворушиться, — розповідала колись мені матінка Серафима. — Якщо він помолиться, то буде так… Одного разу, коли читав “Святий Боже, святий кріпкий…” — він опустив на нас небо, ми всі це відчули... То — сила його молитви, — розповідає сьогодні матінка Варсонофія. — Буває така благодать — аж відчуття часу зникає. А від хреста віє свіжістю… Отець Петро як благочинний Козельщинського благочиння опікується і господарством монастиря. Службу Божу тут правлять три священики, у великі свята запрошують ще й отців із сусідніх районів. Монастир існує на пожертви благодійників, і сьогодні тут ще далеко не все впорядковано після довгих років свідомого руйнування обителі. Потрібні гроші на ремонт, зокрема на відбудову іконостасу в соборі, який був колись виготовлений майстром Менціоне із білого, з ледь помітними голубими прожилками мармуру, а колони і вставки на фризах та панелях — із бразильського онікса. Його живопис був справжнім мистецьким дивом, та й сам собор, як зазначав Олесь Гончар, за архітектурою нагадує собор святого Петра в Римі. Козельщинська ікона Божої Матері, яку багато десятиліть переховували в різних містах, повернулася в рідну обитель наприкінці лютого 1993 року. Її зустрічали тисячі віруючих з усієї України, гості з Росії та Білорусі, того дня відбувся святковий хресний хід на честь повернення святині. Розчулений отець Петро прийняв святий образ із рук ігумень Феофанії (з Гомельського монастиря) та Іраїди. І вже в перший день повернення ікони сталося перше диво зцілення. Матінка Варсонофія ж Промислом Божим вважає дуже давній випадок у своєму житті. Тоді в сільській церкві на горищі вона знайшла настільки занедбану ікону, що неможливо було зрозуміти, чий то образ. А коли очистила її — побачила Козельщинську Богоматір. Справді, нічого випадкового у житті не буває, скажемо ми, миряни. [1]