Мясоєдов Григорій Григорович (1834-1911) Народився в с. Паньково, Орловської обл., російський живописець.

Один із організаторів товариства пересувних художніх виставок. Його також відносять до засновників традиції гостро критичного сільського жанру. Найвідоміші полотна Мясоєдова - «Засуха», «Втеча Григорія Отреп'єва з корчми на Литовському кордоні». У зрілому віці багато часу проводив у своїй садибі Павленки неподалік від Полтави. У цьому ж місті відкрив художні класи малювання. Картини Мясоєдова зберігаються у Третьяковській галереї, музеї Пушкіна та Національному музеї у Варшаві.

Остроградський Михайло Васильович (1801-1862) – математик. Народився на хуторі Пашенній Кобеляцького повіту на Полтавщині. У дитинстві дуже полюбляв вимірювати, цікавився механізмами, міг годинами спостерігати за рухом крил водяного млина.

Навчався у Полтавській гімназії, пізніше продовжив навчання в Харківському університеті та у Сорбонні в Парижі.

Праці М.В.Остроградського присвячено аналітичній механіці, гідромеханіці, теорії пружності, небесній механіці, математичній фізиці, математичному аналізу і теорії диференціальних рівнянь. Розвинув теорію хвиль на поверхні важкої ідеальної рідини (1826). Досліджував малі коливання пружних тіл (1829—1832).

З численних і різноманітних його праць з різних галузей математичних наук, що зробили його ім’я відомим у багатьох країнах, слід особливо відзначити його мемуари у галузі чистої математики, в якому виводиться загальна формула варіації кратного інтеграла (1834 р.), а також мемуари про інтегрування раціональних функцій. У галузі механіки він вдало розвинув думку Фур’є про те, що умови можливих переміщень іноді слід виражати нерівностями і вводити зв’язки, що залежать від часу (1834 р.). Оригінальним чином вирішив питання гідромеханіки про рівновагу сферичного шару рідини. Особливо цінним виявився його мемуар (1854 р.), що містить повну теорію ударів.

М.В.Остроградського було обрано іноземним членом Паризької, Турінської, Римської та Американської Академій наук. М.В.Остроградський створив ефективну школу прикладної механіки.

Павловський Іван Францевич (1851-1922) Дослідник історії Полтавщини, архівознавець, педагог. Народився в с. Боброве Калузької губ.

Закінчив Полтавську гімназію (1870), іст.-філол. ф-т Київського ун-ту Св. Володимира (1874). Викладав історію в Полтавському кадетському корпусі (1874-1913). Організатор та учасник народних читань та недільних шкіл на Полтавщині. Завідував музеєм Полтавської битви (1909-1918). Правитель та скарбник Полтавської губернської ученої архівної комісії (1903-1918). Д.чл. Таврійської губернської ученої архівної комісії (з 1915). Учасник обговорення урядового проекту правил охорони пам‘яток та старожитностей. Брав участь у з‘їзді представників учених архівних комісій 6-7 травня 1914 у С.- Петербурзі. Підтримував активні стосунки з В.Л.Модза- левським. Під час революції 1917-1921 виступав за збереження архіву Полтавського губернського правління. Автор понад 150 праць, у т.ч. студій з історії Полтавщини XVIIIœXIX ст., біографічнихсловників. Опублікувавбагатоархівнихдокументів з історії Полтавщини. Був одним з укладачів систематичного покажчика часопису —Киевская старина“ (Полтава, 1911).

Святий Паїсій (Величковський) (1722 -1794). Святий Паїсій (світське ім`я — Петро) народився у Полтаві в сім`ї протоієрея Свято-Успенського храму Івана. З 1734 р. впродовж 4 років вчиться у Києво-Могилянській Академії — одночасно з видатним українським філософом Григорієм Сковородою.

     Після закінчення Києво-Могилянської Академії він прийняв чернечий постриг.

     Св. Паїсій був відомий як філософ-богослов, письменник, перекладач, але насамперед як один з найвизначніших наставників і вчителів духовного православного життя. Він не створив нового вчення, але, використавши давні автентичні Східної Церкви, монастичні та ісихастські традиції, поєднавши їх різноманітні течії та напрями, вдихнув нове життя в східнослов`янське та Молдововалаське чернецтво.

Панянка

Чи не найбільше старовинних переказів пов'язано з назвою одного з бульварів Полтави -Панянського.

Ось як мовиться в легенді. Поселився в сиву давнину в Полтаві заможний шляхтич. І була в нього красуня-донька на ім'я Зося чи Маруся. Настав час видавати дівчину заміж. Підшукав батько жениха. Та був він Зосі гидкий та осоружний. Благала батька не розбивати долі, та все даремно. З того часу, розповідають, почала дівчина хворіти, танути на очах. Якось проїздив поблизу Зосіного двору красень-козак, запитав: "Чому, красуне, журбою змарніла?". Розповіла дівчина свою біду. "Не печалься, ясна панночко", - той її заспокоїв, - "Знаю я одне чудодійне джерельце в яру, поп'єш його холодної води два тижні, і мов на світ заново народишся"... Відвіз Зосю до джерела і сталося диво: почала дівчина одужувати. Чи то вода її врятувала, чи може... Закохалася Зося в козака, насмілилася освідчитись. Та й хлопець прикипів до Зосі всім серцем. Та недовгим було їхнє щастя. Підіслав шляхтич до козака вбивцю-татарина. Сталося непоправне. Довідавшись про смерть коханого, покинула Зося рідну домівку, Полтаву і подалася до монастиря. Що з нею далі було, ніхто не знає. А от яр, де було цілюще джерело, полтавці відтоді називають Панянкою.

Петлюра Симон Васильович Народився у Полтаві. Походив із давніх козацьких і священицьких родин.

Після закінчення бурси у 1895—1901 рр. навчався у Полтавській духовній семінарії. Був виключений за вияв революційно-національних настроїв.

     У роки Першої світової війни 1914—1918 рр. — працівник Союзу земств і міст, голова Українського Військового Комітету Західного фронту у Мінську.

Був одним із провідних діячів української національно-демократичної революції: з березня 1917 р. — член Української Центральної Ради, з травня — голова Українського Військового Генерального Комітету, з червня — генеральний секретар військових справ.

у листопаді 1918 р. обраний до складу Директорії УНР. З листопада 1918 р. — Головний Отаман Армії Української Народної Республіки. У лютому 1919 р. вийшов із став головою Директорії УНР, отримавши практично диктаторські повноваження. У жовтні 1924 р. оселився в Парижі. Вбитий 25 травня 1926 р. анархiстом С.-Ш. Шварцбардом. Похований на кладовищі Монпарнас у Парижі.

Пильчиков Микола Дмитрович (1857-1908) – фізик.

Народився в Полтаві. Закінчив Харківський університет (1880 р.). Працював там же, з 1889 р. — професор. У 1894—1902 рр. — професор Новоросійського університету. В 1902—1908 рр. — професор Харківського технологічного інституту. Наукові праці присвячені оптиці, земному магнетизму, електро- і радіотехніці, радіоактивності, рентгенівським променям, електрохімії та метеорології. Збудував у Харківському технологічному інституті першу в місті радіостанцію, де продовжив дослідження з радіозв’язку, зокрема створив модель радіокерованого протимінного захисту для військових кораблів, обладнав радіостанцію на автомобілі тощо. На цей час припадає й завершення його роботи над проблемою захисту радіопередач від перехоплення. Вчений сконструював для цього так званий радіопротектор, випробуваний на бойових кораблях Чорноморського флоту

Здійснив геофізичні дослідження у районі Курської магнітної аномалії і вперше подав думку про те, що подальші дослідження зможуть привести до відкриття багатих родовищ залізних руд.

Позен Леонід Володимирович (1849-1921). Народився в містечку Оболонь на Полтавщині, тут він здобув початкову освіту.

Потім вступив у п’ятий клас Полтавської губернської гімназії. По її закінченні вступив у Харківський університет, а через рік перевівся на юридичний факультет Петербурзького університету. Після його закінчення пішов на службу в Міністерство юстиції, і майже відразу його направили до Полтави кандидатом на одну з посад при окружному суді. У судах Леонід Володимирович пропрацював понад 40 років. Спочатку слідчим другої дільниці Полтавського повіту, потім статським таємним радником, сенатором кримінального касаційного департаменту. Але саме по приїзді до Полтави він відновив свої художні заняття. Спочатку копіював гіпсові фігури різних діячів, потім поступово став ліпити з натури невеликі портрети друзів і близьких, пробував робити і складні композиції.

1891 року Л.Позен знову переїхав до Петербурга. Працюючи в прокуратурі Петербурзького окружного суду, він продовжував підтримувати зв’язки з художниками, діячами мистецтв. Того ж року став дійсним членом Товариства передвижників, а 1894-го — дійсним членом Академії мистецтв.

Товариство передвижників проіснувало до 1924 року, майже щороку влаштовувало художні виставки, показуючи їх у Петербурзі, Москві, Києві, Харкові, Одесі, Казані, Орлі, Ризі та інших містах. Було організовано 48 таких виставок. Л.Позен брав участь майже в кожній, починаючи з десятої і до сорокової. Демонстрував понад 50 робіт.

Більше шести років працював Позен над пам’ятником Котляревському у Полтаві. На початку вересня 1903 року йому запропонували роботу над іншим пам’ятником — М.Гоголю, що був виконаний 1915 року. Події громадянської війни перешкодили його спорудженню, і лише в середині 20-х років пам’ятник було встановлено на початку Гоголівського бульвару.

Помер Л.Позен 8 січня 1921 року, похований на Смоленському цвинтарі у Санкт-Петербурзі.