Лисенко Микола Віталійович [10(22).3.1842 - 24.10 (6.11).1912]- видатний український композитор, етнограф, диригент, піаніст, громадський діяч.

Народився у с. Гриньках на Полтавщині. Походив з козацько-старшинського роду Лисенків. Навчався у Харківському та Київському ун-тах, мав звання кандидата природничих наук. Становлення Л. -як громадського діяча пройшло у Київській Громаді. У 1867-69 завершив музичне навчання у Ляйпцігу, а в 1874-75 вдосконалював майстерність у Петербурзі в М. Римського-Корсакова. З 1869 жив у Києві, де працював учителем гри на фортепіано, а у 1904 відкрив власну музично-драматичну школу. Був у центрі музичного і національно-культурного життя Києва - виступав з концертами як піаніст, організовував хори, концертував з ними у Києві і по всій Україні. Брав участь у “Філармонічному товаристві любителів музики і співу”, “Гуртку любителів музики і співу”, “Гуртку любителів музики” Я.Спиглазова, в організації недільної школи для хлопців-селян, пізніше - в підготовці “Словника української мови”, в переписі населення Києва, в роботі Південно-Західного Відділення Російського Географічного Товариства. Виступав як піаніст у концертах Київського відділення Російського музичного товариства, на вечорах Літературно-Артистичного Товариства, членом правління якого він був, у щомісячних народних концертах у залі Народної аудиторії. Організовував щорічні шевченківські концерти. Разом з О. Кошицен був організатором музичного товариства “Боян” (1905). У 1908-12 - голова ради правління “Українського Клубу”. У хорах Л. здобули початки мистецької освіти К. Стеценко, П. Демуцький, Л. Ревуцький, О. Лисенко та ін. Грошовий збір від концертів йшов на громадські потреби, зокрема, на користь 183-х студентів Київського ун-ту, відданих у солдати за участь в антиурядовій демонстрації 1901. Переслідувався царським урядом, в 1907 Л. був на деякий час заарештований. Етнографічна спадщина Л. - запис весільного обряду (з текстом і музикою) у Переяславському повіті, запис дум і пісень кобзаря О. Вересая, розвідки “Характеристика музыкальных особенностей малорусских дум и песен, исполняемых кобзарем Остапом Вересаем” (1874), “Про торбан і музику пісень Відорта” (1892), “Народні музичні інструменти на Вкраїні” (1894). Створив класичні обробки народних пісень, написав понад 80 вокальних та фортепіанних творів. У композиторській спадщині Л. особливо важливе місце займають твори на тексти Т. Шевченка “Музика к “Кобзарю”, “Радуйся, ниво неполитая”, “Б'ють пороги”, “Тацдамаки”, “Іван Гус” та ін.). Л.- автор опер “Різдвяна ніч”, “Утоплена”, “Тарас Бульба”, “Енеїда”, дитячих опер “Коза-дереза”, “Пан Коцький”, “Зима і Весна”, оперети “Чорноморці”, які стали основою українського національного оперного мистецтва. Помер і похований у Києві.

Майборода Георгій Іларіо́нович (1913-1992) український радянський композитор. Народний артист СРСР (1960), депутат Верховної Ради УРСР 7-9 скликань, брат композитора Платона Майбороди.

Народився на хуторі Пелехівщина Полтавської області. В 1936 закінчив Київське музичне училище, в 1941 - Київську консерваторію по класу композиції у Л.Н. Ревуцького, в 1949 під його керівництвом - аспірантуру. В 1952-58 викладав у Київській консерваторії музично-теоретичні дисципліни. В 1962-67 - секретар Спілки композиторів УРСР 1967-69 - голова правління СК УРСР. Г.Майборода вніс значний внесок у розвиток української музики. Працював у різних жанрах, переважає героїко-патріотична тематика. Значне місце у творчості композитора займає поезія українських поетів - Т.Шевченка та І.Франка та інших.

Ма́йборода Платон Іларіонович (1918-1989) - видатний український радянський композитор, народний артист УРСР (1968), Лауреат Державної премії ім. Т.Шевченка (1962), народний артист СРСР (1979). Брат композитора Георгія Майбороди.

Народився на хуторі Пелехівщина Полтавської області. В 1939-41, р. вчився у Київській консерваторії по класу композиції у Л.Н. Ревуцького, яку закінчив у 1947. В 1947-1950 - викладач Київської консерваторії.

Автор чисельних пісень і хорів, обробок народних пісень, а також ліричних пісень - в т.ч. "Рушничок", "Якщо ти любиш", "Ми підем де трави похилі", "Київський вальс". В творчому доробку також симфонічна поема "Героїчна увертюра", вокальна-симфонічна поема "Тополя" (слова Тараса Шевченка), Музика до драм. спектаклів, а також до фільмів.

Макаренко Антон Семенович народився 13 березня 1888 р. в місті Білопілля Сумського повіту Харківської губернії в сім'ї робочого-маляра вагонних залізничних майстерень. У 1897 р. поступив в початкове залізничне училище. У 1901 р. з сім'єю переїхав в Крюків, передмістя Кременчука. Закінчив чотирикласне училище в Кременчуці (1904) і однорічні педагогічні курси (1905). Працював вчителем в залізничному училищі в селищі Крюків, потім на станції Долинська. Закінчив Полтавський педагогічний інститут із золотою медаллю (1917). У 1917-1919 рр. був завідуючим залізничною школою при Крюковських вагонних майстернях. У 1919 переїхав до Полтави. За дорученням Полтавського губнаробраза організував трудову колонію для неповнолітніх правопорушників поблизу Полтави, завідував нею (1920—1928).

Педагогічні досягнення висунули Макаренко в число відомих діячів радянської і світової культури і педагогіки. Член Союзу радянських письменників (з 1934 р.) З літа 1935 р. працював в Києві на посаді заступника начальника трудових колоній НКВД УРСР. За сумісництвом якийсь час керував трудовою колонією №5 у Броварах. У 1937 р. переїхав до Москви, де займався в основному літературною, суспільною і науковою діяльністю. На початку 1939 р. нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора. Раптово помер 1 квітня 1939 р. Похований на Новодівичому кладовищі.

Малик Володимир Кирилович (справжнє прізвище — Сиченко) (1921.- 1998) народився в с. Новосілках Макарівського району на Київщині в селянській родині. Український письменник, автор пригодницьких та історичних творів. Філологічну освіту здобув у Київському університеті (1950). Потім тривалий час викладав у школі українську мову й літературу.

     Творчим досягненням Володимира Малика, безперечно, є його історичні романи «Посол Урус-шайтана» (1968), «Фірман султана» (1969), «Чорний вершник» (1976), «Шовковий шнурок» (1977), що склали тетралогію «Таємний посол», а також романи «Князь Кий» (1982) та «Черлені щити» (1985). Вони стали набутком нашої літератури, а їх автор зайняв одне з почесних місць серед кращих сучасних романістів історичного жанру. За твори історико-патріотичної тематики, зокрема романи «Посол Урус-шайтана», «Шовковий шнурок» та «Князь Кий», В. Малик удостоєний літературної премії імені Лесі Українки 1983 року.

1953 року переїхав з Київщини у м. Лубни на Полтавщині. Лубни, засновані князем Володимиром Святославичем у 988 році водночас з іншими «городами»-фортецями Посульської оборонної лінії, мають славну тисячолітню історію, яка позначилася на творчості Володимира Малика. Окремі моменти з історії міста знайшли безпосереднє відображення на сторінках романів «Фірман султана» та «Черлені щити».

Всеволод Мейерхольд

Влітку 1906 року Полтаву відвідала знаменита театральна трупа "Нова драма", що об'єднувала учнів К.С.Станіславського. На чолі артистів був В.Е.Мейерхольд.

До репертуару "Нової драми" входили кращі твори російської та західноєвропейської драматургії. Кожний виступ полтавці зустрічали захопленно, вистави йшли при переповненому залі. Найбільше вразив глядача Мейерхольд. Його виконання відзначалося зворушливою, емоційно-насиченою грою, своєрідним трактуванням переживань героїв. Всеволод Емільєвич мав дивовижний дар перевтілення. Важко було повірити, що таких різних героїв представляє одна людина.

У Полтаві артисти познайомилися з представниками місцевої інтелігенції, зокрема, родинами В.Г.Короленка та С.Я.Оголевця. Дотепний, гарячий співрозмовник, іноді навіть різкий в оцінках, Мейерхольд примушував себе слухати і за столом ставав центром жвавих, цікавих розмов.

Теплими літніми вечорами актори дослухалися до народних пісень, якими дзвеніла тогочасна Полтава. Як подобалися їм задумливі пейзажі, світло вечірньої зорі, чарівні хатки, оторочені сріблом тополь!

Кошти з двох вистав актори "Нової драми" віддали на користь бідних учнів з реального училища. І це була не данина моді чи показна демонстрація. Мейерхольд і його колеги виявляли відданість життєвій правді не тільки на сцені. Ця риса була часткою їхнього світогляду, свідченням справжньої інтелігентності.