Полтава – духовна столиця України

Список літератури

1.  ТИЖНЕВИК ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ТОВАРИСТВА "ПРОСВІТА"/СЛОВО ПРОСВІТИ//ЗАСТУПНИЦЯ І ПОХВАЛА ЗЕМЛІ ПОЛТАВСЬКОЇ/Тема: Духовність/Лідія ВІЦЕНЯ “Зоря Полтавщини”

2.  http://bepabuucyca.by.ru/tu/monastir.html

3.  Всеукраинский журнал «Мгарскій колоколъ» №41, июнь 2006

4.  09.06.2006 журнал "Міжнародний туризм"

5.  http://www.castles.com.ua/dykanka.html

6.  http://www.yarmarok.poltava.ua/ukr/yarmarok/history/

7.  http://castles.com.ua/index.php?id=sorochynsi

8.  М.Я. Рудинський „Архітектурне обличчя Полтави”/Полтава/1992

9.  Альманах пошани й визнання Полтавщини/Полтава/2003

10. Михайло Іконніков „Полтава. Острови і островки історії”/Полтава/2002

11. „Зоря Полтавщини”, 23 січня 1991р.

12. „Зоря Полтавщини”, 24 січня 1991р.

13. „Зоря Полтавщини” 2000-2002 рр.

 ник Данилу Апостолу стоїть поруч з церквою Преображення Господнього, де поховано гетьмана.

АХШАРУМОВ Дмитро Володимирович (1864-1938) - український скрипаль, диригент, педагог..

Народився у м. Одеса. Музичну освіту здобув у Петербурзькій та Віденській консерваторіях. З 1886 розпочав діяльність як скрипаль. Протягом наступного десятиріччя виступив з 200 концертами, виконав чимало складних творів класичного скрипкового репертуару, деякі власні композиції й обробки.

1898, переїхавши до Полтави, ініціював створення у місті симфонічного оркестру, очолив губернське відділення Російського музичного товариства, сприяв заснуванню музичного училища. 1900-1914 очолював як диригент і організатор гастрольні виступи оркестру, було здійснено 11 турне до Варшави, Вільно (нині м. Вільнюс), Санкт-Петербурга, Воронежа, Одеси та ін. міст. Завданням музикантів була популяризація творів видатних композиторів-класиків. Колективом були виконані майже всі симфонії Л.Бетховена, п’ять симфоній Ф.Й.Гайдна, дві симфонії В.-А.Моцарта, твори П.Чайковського, М.Глинки, М.Лисенка та ін. Оркестру належить першість у виконанні «Української симфонії» М.Калачевського.

З 1919 працював як музикант, диригент, педагог у Феодосії, Москві, Петрограді (нині Санкт-Петербург), Воронежі. 1929 переїхав до Туркменістану, став одним із засновників Ашхабадського музичного училища. 1935-1938 зазнав політичних переслідувань. Заарештований. Помер в ув’язненні. Посмертно реабілітований.

Барка Василь (Очерет Василь Костянтинович) (1908-2003) - український письменник

Народився у с.Солониці колишнього Лубенського повіту на Полтавщині. З 1917 р. він навчався в Лубенському духовному училищі, яке згодом було перетворене на трудову школу. Улюблений предмет хлопця -— література, він захоплювався творчістю Г. Сковороди, Т. Шевченка, І. Франка, Ф. Достоєвського, М. Коцюбинського, В. Стефаника. Вивчав марксизм, але «красиві» теорії не задовольняли серце.

 У 1927 р. В. Барка закінчив Лубенський педтехнікум, працював учителем фізики й математики в шахтарському селищі Сьома Рота на Донбасі. Згодом виїхав на Кубань, жив у Краснодарі, вступив на перший курс українського відділення фіологічного факультету Краснодарського педагогічного інституту. Закінчив цей навчальний заклад і вступив до аспірантури. Однак змушений був залишити українське відділення через нападки особливо ревних "інтернаціоналістів" і перевестися на відділ західноєвропейських літератур. Аспірантську підготовку закінчував на філологічному факультеті Московського педагогічного інституту. Кандидатьску дисертацію про стиль "Божественної комедії" Данте захистив у березні 1940 року.

У роки Другої світової війни потрапив у полон. Після закінчення війни опинився у Німеччині, де і жив до 1950 року. Саме тут Василь Барка надрукував ліричні збірки "Апостоли" (1946 р.) та "Білий світ" (1947 р.).

Потім він переїхав до США, де створив такі твори: ""Трояндний роман" (1957 р.), "Псалом голубиного поля" (1958 р.), синкретичну книгу "Океан" у двох томах (1959 р., 1979 р.), збірку "Царство" (1979 р.), а 1968 р. вийшли його вибрані поезії "Лірник". Першим прозовим твором був роман "Рай" (1958 р.) - друга редакція "Душі едемітів" (побачила світ у Києві 1994 р.). Протягом 1958—1961 pp. В. Барка працював над романом «Жовтий князь», він був опублікований 1963 р. окремою книгою в Нью-Йорку (перевиданий 1968р.; 1981р. вийшов у перекладі французькою; і тільки 1991 р. з'явився в Україні). У 1980 р. Василь Барка надрукував п'єсу "Господар міста"; йому належить переклад українською мовою п'єси "Король Лір" Шекспіра, "Одкровення св. Иоанна Богослова" для україномовного видання Біблії (1975 р., 1988 р.), фрагментів "Божественної комедії" Данте (1978 р.). Василь Барка є також автором критичних есе "Хліборобський Орфей, або Клярнетизм" (1956 р.), "Правда Кобзаря" (1961 р.), а також двох збірок статей "Жайворонкові джерела" (1956 р.), "Земля садівничих" (1977 р.) і філософських роздумів на релігійні теми "Вершник неба" (1956 р., 1972 р.).

Береговий Георгій Тимофійович (1921-1995) - льотчик-космонавт СРСР, двічі Герой Радянського Союзe (єдиний удостоєний першої зірки Героя за німецько-радянську війну, а другої - за політ в космос).

Народився в селі Федорівка Карлівського району Полтавської області. Після закінчення середньої школи в 1938 році почав трудову діяльність на Єнакіївському металургійному комбінаті. Займався в Єнакієвському аероклубі.

У 1941 році закінчив Ворошиловоградську школу військових льотчиків. Учасник Великої Вітчизняної війни з червня 1942 року. Льотчик, командир ланки, командир ескадрильї 90-го гвардійського штурмового авіаційного полку. За роки війни зробив 186 бойових вильотів. За героїзм, мужність і відвагу, проявлені в льотних боях Великої Вітчизняної війни, 26 жовтня 1944 року удостоєний звання Героя Радянського Союза. Після завершення війни в 1948 році закінчив вищі офіцерські курси і курси льотчиків-випробувачів.

У 1948-1964 роках працював льотчиком-випробувачем. Освоїв десятки типів літаків. У 1956 році закінчив Військово-повітряну академію (нині імені Ю. А. Гагаріна). 14 квітня 1961 року був удостоєний звання заслужений льотчик-випробувач СРСР. У 1963 році зарахований до загону радянських космонавтів. Пройшов повний курс підготовки до польотів на кораблях типу Союз. 26-30 жовтня 1968 року зробив космічний політ на космічному кораблі Союз-3. У польоті була перша в історії спроба стиковки з безпілотним кораблем Союз-2 в тіні Землі. Політ продовжувався 3 доби 22 години 50 хвилин 45 секунд. За здійснення космічного польоту 1 листопада 1968 року нагороджений другою медаллю «Золота Зірка» Героя Радянського Союзу.

22 січня 1969 перед прийомом Берегового у Брежнєва відбувся замах на життя останнього: офіцер Віктор Іль’їн обстріляв кортеж автомашин, що в'їжджав у ворота Московського кремля, де знаходилися генсек і космонавт. Береговий був легко поранений осколками скла автомобіля.

У 1972-1987 роках - начальник Центру підготовки космонавтів. У 1987 році в званні генерал-лейтенант пішов у відставку.

Депутат Верховної Ради СРСР 8-10-го скликань (1974-1989 років). Лауреат Державної премії СРСР (1981 рік). Вів велику громадську роботу.

Помер 30 червня 1995 року, під час операції на серці. Похований в Москві.

Білаш Олександр Іванович (1931-2003) - композитор, народний артист України, Герой України, Лауреат Державної премії ім.Т.Г.Шевченка. Народний артист СРСР.

Народився в с. Градизьк на Полтавщині. Закінчив Житомирське музичне училище ім.В.С. Косенка(194 –1952) по класу баяна. В 1957 Київську Державну консерваторію ім.П.І.Чайковського по класу композиції.В 1950-61 – викладач теорії музики в Київському педагогічному інституті. Лауреат премії ім.М.Островського (1967).

Твори:

В 1965 композитор створив оперу «Гайдамаки» за однойменною поемою Тараса Шевченка. Отримав Державну премію УРСР імені Т. Г. Шевченка, 1975.

Для симфонічного оркестру:

«Скерцо», «Весняна сюїта»(1959), балетна сюїта «Буратіно» (1961), поема «Павло Корчагін» (1965)

Романси: «Кленова алея» сл. С.Щипачова; «Ви знаєте як липа шелестить», сл. П.Тичини.

Значний вклад його творчості займають пісні,які серед українського народу стали майже народними. Серед них: «Ой не ріж косу», «Ясени» сл.М.Ткача, «Два кольори », сл.Д.Павличка та інші естрадні пісні.

Музика для художніх кінофільмів «Катя-Катюша» , «Роман і Франческа», «Сейм виходить з берегів», «Сон», «Бур'ян», «Легендарний Севастополь», «Дума про місто».

Музика для спектаклів та радіопередач.

Творчість Олександра Білаша має велике значення для розвитоку української музики, української музичної спадщини, та української композиторської школи.Він пройшов тернистий шлях від сільського хлопчика,як сам інколи говорив( у сіренькій куфайці) до визначного митця сучасності.

Верхови́нець Васи́ль Микола́йович (справжнє прізвище Костів) (1880-1938) - український композитор, диригент і хореограф, перший теоретик українського народного танцю.

Народився в с. Мізунь (нині Старий Мізунь Долинського району Івано-Франківської області)

1899 року Василь Миколайович закінчує учительську семінарію в Самборі з дипломом "Городського народного вчителя" і починає педагогічну діяльність на посаді викладача співів.

Він виявляє себе як неабиякий хормейстер і актор. У 1906 році Микола Карпович Садовський організовує театр і запрошує для роботи у ньому як визначних майстрів старшого покоління, так і аматорів, серед яких був і В. М. Верховинець, якому доводиться переїхати з Галичини до Києва. У театрі Садовського Верховинець працює над створенням сценічних образів. Киян чарували його тенор і майстерна гра в ролях Петра ("Наталка Полтавка" М. Лисенка), Андрія ("Запорожець за Дунаєм" С. Гулака-Артемовського), Левка ("Майська ніч" М. Лисенка), Йонтека ("Галька" Монюшка), Вашека ("Продана наречена" Б. Сметани), Андрія ("Катерина" М. Аркаса).

Згодом переходить на хормейстерську та диригентську роботу. Ним була написана велика кількість хорів, революційних маршів та романсів на слова Л. Українки, І. Франка, О. Олеся, М. Рильського, П. Тичини та інших українських поетів.

Великі досягнення Верховинця у справі хореографії.

У 1919-1920 роках Василь Верховинець викладав у Музично-драматичному інституті ім. М. В. Лисенка. У 1920-1932 рр. - керував кафедрою мистецтвознавства Полтавського інституту народної освіти, хоровою студією ім. Стеценка при Музичному товаристві ім. Леонтовича (Київ), 1927-1928 рр. - був керівником хору Харківського драматичного театру.

У 1933-193 рр. на Одеській кіностудії Іван Петрович Кавалерідзе працював над картиною "Коліївщина", сюди було запрошено і Василя Миколайовича Верховинця, який керував хором, що знімався у цьому кінофільмі. Одночасно він також брав участь у зйомках фільму і як актор.

У 1927 і 1932 рр. його двічі заарештовували у Полтаві по звинуваченню у приналежності до СВУ, але за відсутністю доказів він був звільнений. 23 грудня 1937 року його знову заарештували. Виїзна сесія Військової колегії Верховного Суду СРСР 10 квітня 1938 р. в місті Києві приговорила В.М. Верховинця до розстрілу. Вирок приведений у виконання у Києві 11 квітня 1938 р. 25 квітня 1958 р. Василь Миколайович Верховинець був реабілітований Верховним судом СРСР.

Іван Віцько

Про життя Івана Віцька без вагань можна писати книгу. Одні лише випробування післявоєнної полтавської юності чого варті! Завжди був він десь на самому лезі ножа, і завжди боронила його життєдайна сила покликання. Розраховувати з малечку син залізничника мав лише сам на себе. Та поки відчув у душі щось більше, аніж проста воля до життя, тримався випадкових людей. Медик, що лікувала серце, художник, що вчив малювати, викладач Львівського інституту, що підтримав у ньому талант...

Довгий час колишній головний художник Полтавського фарфорового заводу Іван Віцько був єдиним на Українімайстром декоративно-вжиткового мистецтва, удостоєним звання народного художника. Проте безпосережньої участі у міжнародних вернісажах (Прага, Брюсель), де виставлялися його твори, уникав. Ніколи не був чиновником. Понад усе цінував і цінує тільки працю. Рахується із законами натхнення, якими в його долі визначається все, навіть особисте життя. Й досі для Віцька не зрозуміло, хто кому слугує: він творчості, чи творчість йому. Майстер звик усе робити сам. Декоративно-вжиткове мистецтво — це краса і зручність водночас. Тому, можливо, Віцько рухається вздовж усього русла задуму, холодний розрахунок і бурхливе почуття пропускаючи крізь матеріальність природної сировини. І коли тебе, твого в ній надто багато, з'являється диво форми: пружні обриси тулуба посудини й ніжна пластика дужок, шийок, вікців... Це теплий, домашній посуд, частина затишку, красивої оселі, якої гідне людське життя. Іноді Віцька порівнюють із чаклуном. Адже є в його пристрасній хватці щось надприродне. Певною мірою його можна пояснити раціонально — повторити ні.

Вовк Федір Кіндратович (1847-1918) - етнограф, антрополог і археолог.

Народився в селі Крячківці Пирятинського повіту Полтавської губернії. Походив із старовинного козацького роду. Закінчив Ніжинську гімназію, вступив до Новоросійського (Одеського) університету, невдовзі перейшов у Київський університет ім. св. Володимира на природничий відділ.

По закінченні університету бере участь в організації недільних шкіл, виданні літератури українською мовою, збиранні етнографічних матеріалів. У 1874—1876 роках працює помічником ревізора губернського секретаря і одночасно у Південно-західному відділі Російського географічного товариства як його засновник і дійсний член.

У 1874 році бере участь в організації та діяльності III Археологічного з’їзду. У 1875—1876 роках разом з В.Антоновичем працює в археологічній експедиції у Київській та Волинській губерніях. Активна діяльність громадівців викликала переслідування з боку царського уряду, 1879 року Ф.Вовк змушений емігрувати за кордон, спершу в Болгарію, де досліджує етнографію автохтонного українського населення, а з 1887 року — у Париж, столицю тогочасної антропологічної школи.

Працює у «Школі вищих досліджень», «Антропологічній школі», «Музеї історії природи» під керівництвом видатних природознавців Брока, Тейлора, Галлі. У 1904—1906 роках на запрошення Наукового товариства ім. Т.Шевченка працює в експедиціях у Галичині, Буковині й Угорщині, друкується у французьких виданнях, знайомлячи Західну Європу з Україною.

В січні 1906 року царський уряд дозволив вченому перебратися у Петербург, де він стає доцентом Петербурзького університету, читає курс анатомічної антропології, доісторичної археології та порівняльної етнографії, водночас створює український відділ експозиції Етнографічного розділу Російського музею у Петербурзі. 1908 року вчений стає членом Українського наукового товариства у Києві, здійснює сенсаційне відкриття пізньопалеолітичної стоянки біля села Мізин на Чернігівщині.

З 1909 по 1911 рік здійснює ряд експедицій по Україні. Дослідження вченого опубліковані більш ніж у 200 наукових працях, серед яких найвідоміша «Український народ у його минулому і сучасному» (1916), у якій вчений на основі своїх досліджень дійшов висновку, що українці становлять окремий антропологічний тип, відмінний від сусідніх слов’янських народів. 1917 року після падіння Російської імперії Київський університет обрав Ф.Вовка професором географії та антропології й запросив до Києва. Повертаючись на батьківщину, у 1918 р. він раптово помер у білоруському місті Жлобино.

Володимир Гайдаров

Красив, как римлянин, Гайдаров.

Встаєш й всех лазорит он:

Нам звоном бархатних ударов

Виопончелит баритон.

Ці вишукані рядки у 1934 році поет Ігор Северянин присвятив блискучому актору Володимиру Гайдарову. Розквіт його кінематографічного таланту співпав з ерою "Великого Німого". Але спочатку був театр. Ні, не МХТ, до якого полтавця Гайдарова прийняли 1914 року. Поштовхом для життєвого вибору послужила атмосфера театральної Полтави початку XX століття. Тут ще гімназистом Гайдаров бачив на сцені уславлені акторські ансамблі з Москви, Києва, Харкова, спостерігав гру Комісаржевської та Мейерхольда, Заньковецької та Саксаганського. Промайнуть роки, і В.Гайдаров напише в автобіографічній книзі: "Все побачене і почуте мною в театрі підносило мою душу..."

Майже одинадцять літ кіноактор Володимир Гайдаров разом з дружиною - відомою актрисою Ольгою Гзовською - працював за кордоном. На запрошення західноєвропейських продюсерів знявся у 22 фільмах, у більшості з яких зіграв головні ролі.

"Красив, как римлянин, Гайдаров..." Справді, аристократичний, бездоганний у манерах, атлетичний за статурою, Гайдаров був Гайдаровим навіть тоді, коли доводилося грати простолюдинів. Що зробиш, таким було його амплуа...

Гетьман Вадим Петрович (1935-1998) - український політик та фінансист.

Народився в селі Снітин Лубенського району Полтавської області в родині сільського вчителя. Закінчив Київський фінансово-економічний інститут. Працював у банківських, фінансових та планових структурах Запорізького облвиконкому. З 1975 по 1987 рік - перший заступник голови Держкомітету України по цінах.

З 1987 року очолив Український республіканський Агропромбанк, з 1990 року - акціонерний комерційний агропромисловий банк «Україна». З 1992 року - член Координаційної Ради з питань економічних реформ в Україні. У 1992 році - голова правління НБУ. З 1993 року - голова біржового комітету УМВБ. Народний депутат України 1-го і 2-го скликань. Заступник голови постійного Комітету ВРУ з питань фінансів та банківської діяльності. Керівник депутатської групи «Незалежні».

У вересні 1996 року висувався на посаду заступника голови парламенту. Брав активну участь у розробленні і прийнятті Конституції. Академік Міжнародної академії інформатизації, член-кореспондент Академії інженерних наук України, кандидат економічних наук. За підсумками загальнонаціональної програми «Людина року — 96» Вадим Гетьман визнаний «парламентарієм року». Автор книги "Як приймалась Конституція України" (1996), близько 30 праць з питань банківської діяльності.

Вбитий у 1998 році.

Гоголь Микола Васильович (1809-1852) - письменник, драматург

Народився Микола Васильович Гоголь в селі Великі Сорочинці (тепер Миргородського району) на Полтавщині. Дитинство майбутнього письменника минуло в с. Василівці (тепер Гоголеве) в маєтку батьків.

З 1818 по 1819 р. навчався в Полтавському повітовому училищі.

З 1821 по 1828 р. - у Ніжинській гімназії вищих наук. Де вперше виступив на сцені гімназійного театру як актор і режисер-постановник вистав «Едіп в Афінах», «Урок дочкам», «Лукавін» та багатьох інших. У Ніжині М. Гоголь написав свої перші літературні твори, публікуючи деякі з них у рукописних журналах та альманахах. Тут народилися його вірші «Италия», «Новоселье», «Непогода», «Две рыбки», «Битва при Калке», поема «Ганц Кюхельгартен», сатири «Насмешнику некстати», «Нечто о Нежине, или Дуракам закон не писан», драматичні твори. У гімназії формувався і набирав сили геній майбутнього великого письменника.

У 1828 році М.Гоголь переїжджає до Петербурга. Там у 1829 р. він публікує свій перший твір — поему «Ганц Кюхельгартен». Через рік у журналі «Отечественные записки» з’являється повість «Басаврюк, або Вечір проти Івана Купала», перша з циклу «Вечори на хуторі біля Диканьки». Романтична спрямованість, опоетизованість життя надавали творам М.Гоголя особливого колориту.

Туга за батьківщиною, за мальовничою Україною, змусила М.Гоголя наприкінці 1833 року клопотатися про місце професора історії в Київському університеті св. Володимира. У цей же час він працює над книгами «Арабески», «Миргород» (1835 р.).

З другої половини 30-х років подальший розквіт таланту М.Гоголя пов’язаний з його драматургією. Етапною навіть в історії театру стала його соціальна комедія «Ревізор» (1836 р.) Невдовзі після прем’єри п’єси М.Гоголь виїжджає на досить тривалий час за кордон. Він відвідує Німеччину, Швейцарію, Францію, Італію. У 1842 році з’являється друком знаменита поема-роман «Мертві душі». Останні роки життя письменника сповнені драматичних пошуків себе в Істині. Прямим підтвердженням тому було видання «Вибраних місць з листування з друзями» (1847 р.). У 1848 році письменник повертається на батьківщину, посилено працює над другим томом «Мертвих душ», але незадовго перед смертю спалює рукопис. Тяжка хвороба обірвала життя неповторного майстра слова у 1852 роцi.

Гончар Олесь (Олександр) Терентійович (1918-1995 р.) - український письменник, громадський діяч, академік.

Народився в заводському селищі на околиці Катеринослава (тепер Дніпропетровськ). Після смерті матері, коли хлопцеві було 3 роки, його забрали на виховання дід і бабуся в слободу Суху Козельщанського району Полтавської області.

До вступу в Харківський університет (1938) він навчався в технікумі журналістики, працював у районній (на Полтавщині) та обласній комсомольській газеті в Харкові і дедалі впевненіше пробував свої творчі сили як письменник. Ранні оповідання й повісті («Черешні цвітуть», «Іван Мостовий» та ін.) Гончар присвятив людям, яких добре знав, з якими не раз стрічався в житті.

У 1941 році разом з іншими студентами Харківського університету пішов добровольцем на фронт. Вірші, що народжувалися в перервах між боями, сам письменник назве згодом «конспектами почуттів», «поетичними чернетками для майбутніх творів». Ліричний герой «Атаки», «Думи про Батьківщину», «Братів» та інших фронтових поезій Гончара духовно, емоційно близький до героїв повоєнних його романів і новел, передусім «Прапороносців».

Робота над «Прапороносцями» тривала три повоєнних роки. В цей час, правда, Олесь Гончар публікує ще кілька новел і повість «Земля гуде», завершує навчання в вузі (Дніпропетровський університет, 1946), але головним підсумком цих років стає трилогія «Прапороносці». На сторінках журналу «Вітчизна», а згодом і окремим виданням з'явилися всі три частини роману («Альпи», 1946; «Голубий Дунай», 1947; «Злата Прага», 1948).

В кінці 40-х і на початку 50-х років він пише низку новел («Модри Камень», «Весна за Моравою», «Ілонка», «Гори співають», «Усман та Марта» й ін.), багато в чому суголосних з «Прапороносцями». У написаній тоді ж документальній в основі своїй повісті «Земля гуде» зображено діяльність молодіжної підпільної організації «Нескорена Полтавчанка», очолюваної комсомолкою Лялею Убийвовк.

Видані протягом 50-х років книги новел «Південь» (1951), «Дорога за хмари» (1953), «Чари-комиші» (1958), повісті «Микита Братусь» (1951) і «Щоб світився вогник» (1955) присвячені мирному життю людей, важливим моральним аспектам їхніх взаємовідносин, а романна дилогія «Таврія» (1952) і «Перекоп» (1957) — історико-революційній проблематиці.

Якісна новизна романів «Людина і зброя» (1960) та «Циклон» (1970) полягала в тому, що акцент у них зроблено на найсокровенніших питаннях життя і смерті людини, на проблемах незнищенності її.

Свіжість погляду на світ, незвичайну заглибленість у життя продемонстрував автор «Прапороносців» у нових своїх творах, що з'явилися протягом 60 — 70-х років.

Серед них — романи «Тронка» (1963), «Собор» (1968), «Берег любові» (1976), «Твоя зоря» (1980), повість «Бригантина» (1972), новели «Кресафт» (1963), «На косі» (1966), «Під далекими соснами» (1970), «Пізнє прозріння» (1974) та ін. Якщо роман «Тронка» приніс авторові Ленінську премію (1964р.), то доля написаного наприкінці 60-х років «Собору» склалася драматично. Перші рецензії на роман були схвальні, але невдовзі вульгаризаторська критика піддала його тенденційному остракізму, і твір було вилучено з літературного процесу на два десятиліття.

Працю на ниві художньої прози Олесь Гончар постійно поєднує з літературно-критичною творчістю. Твори О. Гончара перекладалися на 67 мов, а творчий досвід письменника засвоюється і вітчизняними, і зарубіжними майстрами слова. Помер письменник 14 липня 1995р.

Гришко Микола Миколайович (1901-1964) - український ботанік, академік АН УРСР.

Народився у 1901 році у родині військовослужбовця в Полтаві. Сім’я Гришків жила на околиці міста і мала невеликий садок та город. У 1925 р. М.Гришко з відзнакою закінчив Полтавський сільськогосподарський інститут і як один із найздібніших випускників вступив на педагогічний факультет Киівського сільськогосподарського інституту.

Упродовж 1932-1940р.р. М.Гришко очолює відділ генетики й селекції Всесоюзного науково-дослідного інституту конопель у Глухові. Підготував і випустив у світ два підручники: "Курс загальної генетики".

1939 р. М.Гришка обрали дійсним членом Академії наук УРСР й призначили директором Інституту ботаніки АН УРСР, який він очолював до 1944 року. У березні 1944 року Рада Народних Комісарів України прийняла постанову про відновлення будівництва й наукової роботи Ботанічного саду. Директорм призначили М.Гришка. За його особистої участі з-за кордону було завезено понад 800 сортів троянд, бузку та інших рослин.

Микола Миколайович - автор наукової частини генерального плану Ботанічного саду, ним опрацьований принцип закладання його насаджень. В колекціях зібрано понад 10000 видів та форм рослин.

М.Гришку належить понад 150 наукових праць. Діяльність ученого була відзначена багатьма державними нагородами, дипломами Всесоюзної сільськогосподарської виставки.

 1991р. Центральний ботанічний сад Національної академії наук України отримав ім'я свого засновника - Миколи Миколайовича Гришка.

Дунаєвський Ісаак Осипович (1900-1955) - радянський композитор, народний артист РСФСР.

Народився в м. Лохвиця Полтавскої області. Закінчив Харківську консерваторію (1919) по класу. Працював як композитор і диригент у харківських драматичних театрах. З 1924 жил в Москві, де керував музичною частиною Театру сатири.

Дунаєвський — один із творців радянської оперети, автор 12 творів у цьому жанрі. Серед його робіт — «Наречені» (рос. «Женихи») (пост. 1927), «Золота долина» (пост. 1937) і ін. Дунаєвський прокладав нові шляхи, тісно зв'язавши оперету з радянською масовою піснею й народною творчістю. Композитор увів у свої твори великі ансамблі, розгорнуті фінали, оркестрові епізоди. В опереті «Вільний вітер» (рос. «Вольный ветер») (пост. 1947) Дунаєвський уперше в цьому жанрі відбив тему боротьби за мир. Серед кращих оперет Дунаєвського також «Син клоуна» (пост. 1950), «Біла акація» (пост. 1955).

Найяскравіше виявився талант Дунаєвський у музиці до фільмів: «Весёлые ребята» (1934), «Три товарища» (1935), «Вратарь» (1936), «Цирк» (1936; Сталінська премія, 1941), «Дети капитана Гранта» (1936), «Волга-Волга» (1938; Сталінська премія, 1941), «Светлый путь» (1940), «Весна» (1947), «Кубанские казаки» (1950; Сталінська премія, 1951). Композитор став одним із творців радянської музичної кинокомедії, зробивши музику одним з головних компонентів драматургії фільму.

Найважливіший етап в історії радянської пісенної творчості — пісні Дунаєвського. Вони повні оптимізму і віри в життя. Його "Пісня про Батьківщину" (з фільму "Цирк"; текст В. І. Лебедєв-Кумачу) стала позивними Центрального радіо.

Творчість Дунаєвського вплинула на багатьох радянських композиторів. Дунаєвського - депутат Верховної Ради РСФСР 1-го скликання. Нагороджений 2 орденами, а також медалями.

Духов Микола Леонідович (1904-1964).

Народився в селі Веприк Гадяцького повіту Полтавської губернії в родині фельдшера цукроварні. Закінчив початкову школу в с. Веприк; Гадяцьку чоловічу гімназію та Веприцьку трудову школу в 1920 році.

В 1926-1928 рр. Микола навчався на робітфаці при Харківському геодезичному інституті. В 1932 році М.Л. Духові закінчив механічний факультет Ленінградського політехнічного інституту за спеціальністю "Конструювання тракторів і автомобілів" та отримав роботу на Кіровському заводі. В 1938 р. - начальник конструкторського бюро серійних танків Т-28. В 1939 р. розробляє конструкцію нового важкого танка КВ. На початку війни призначений Головним конструктором Челябінського тракторного заводу, де під його керівництвом освоюють випуск танків КВ і Т-34. В 1943 р. його призначають головним конструктором Кіровського заводу в евакуації на Уралі. Тут освоєно випуск важкого танка ЙС, ЙС-3, модифікації інших танків. За цю роботу та вдосконалення танка Т-34 нагороджений Сталінською премією і орденом Трудового Червоного Прапора. В 1945 р. йому присвоєно військове звання генерал-майора інженерно-танкової служби. Присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці.

В 1953 році знову присуджено Державну премію СССР І ступеня. Обраний членом-кореспондентом Академії наук СРСР. Помер М.Л. Духов 1964 року. Похований в Москві на Новодівичому кладовищі.