3. Історичні аспекти організації дозвілля дітей та підлітків

Самобутня культурно-дозвіллєва діяльність становить одну з головних природно-історичних сфер життя української нації. Виплекана на світоглядних ідеях національного єднання, гуманізму, товариської взаємодопомоги та милосердя, вона увібрала в себе багатовіковий досвід народної мудрості, виступає як прояв духовного життя, потяг до пізнання та творчості, до емоційного самовираження у звичаях, традиціях, святах та обрядах в умовах вільного часу, у площині громадської та родинно-побутової діяльності.

Дозвіллєва діяльність є суттєвим важелем соціалізації особистості. Кожен етап історичного розвитку збагачував її рисами національної самобутності та здобутками світової духовної культури. Вона повинна основуватись на національних та загальнолюдських цінностях, таких як добро, любов, краса, справедливість, милосердя тощо.

Теоретичною основою організації дозвіллєвої роботи у дореволюційний час були ідеї “вільного виховання”. “Вільне виховання” – це течія у педагогіці другої половини ХІХ – початку ХХ століття, в основу якої покладено твердження, що розвиток дитини не повинен нічим обмежуватись, що природа, заклавши в дитині певні задатки і здібності, протистоїть їх обмеженню. В європейських країнах ця течія з’явилась ще ХVІІ столітті і була пов’язана з вченням Ж.-Ж. Руссо – прибічника природного виховання.

У ХІХ столітті цю теорію розвивали шведський педагог Е. Кей, у Франції – С.Фора, яка заснувала притулок “Вулик”, де не було покарань і заохочень, релігійного, морального виховання, велику увагу приділяли добровільній праці дітей та підлітків. Італійський педагог М. Мантессорі вважала, що дорослі не мають права втручатися в духовний розвиток дітей, а лише повинні створити всі необхідні умови для їх життя. Ці ідеї М. Монтессорі втілила у створеному нею “Домі дитини”. В Росії - Л. Толстой, працюючи у школі для сільської бідноти в Ясній Поляні, дійшов до висновку, що у процесі виховання досконала природа дитини калічиться фальшивою культурою дорослих.

На початку ХХ століття ідеями “вільного виховання” захоплювались такі прогресивні педагоги як Костянтин Миколайович Вентцель (1857 – 1947), Станіслав Теофілович Шацький (1878 – 1934) та інші, які хотіли змінити існуюче суспільство шляхом нового виховання.

К.М. Вентцель створив у Москві “Будинок вільної дитини”, що був своєрідним експериментом із втілення ідей “вільного виховання”. Виховний процес було побудовано так, щоб діти отримували різнобічний гармонійний розвиток відповідно до своїх задатків та здібностей. За участі й керівництва К.М. Вентцеля були сворені “Товариство друзів вільного виховання”, “Батьківський клуб”, “Музей зразкових дитячих іграшок” та інші заклади.

С.Т. Шацький свою діяльність підпорядкував педагогічній концепції: “створити дітям умови для розвитку їх задатків та їх культурного задоволення”. За його участі були організовані клуби для дітей за інтересами, що стали прообразами створених у радянські часи Будинків та Палаців піонерів. Під керівництвом С.Т. Шацького було організовано літню трудову колонію “Бадьоре життя”. Самообслуговування, самоуправління, робота в саду, на городі, в майстернях і на кухні – основи соціальної педагогіки С.Т. Шацького, що були впроваджені в цій колонії. Основні ідеї та підсумки педагогічного досвіду викладені педагогом у статтях “Завдання товариства “Дитяча праця й відпочинок” та “Що таке клуб?”.

Початок ХХ століття – час бурхливого економічного, політичного і культурного піднесення й загострення соціальних проблем. Досить гострою соціальною проблемою стало питання зайнятості дітей та підлітків поза школою, постала потреба у створенні відповідних виховних установ. В цей період почали створюватись дитячі літні колонії – заклади, де діти жили на правах гостей, а головними заняттями були працю по самообслуговуванню, походи, навчання, спостереження за природою тощо. Стосунки у колонії намагались наблизити до сімейних. Така колонія була організована у м. Харкові (колонія сімейного типу, де жили 10 дівчаток).

З’являються перші дитячі об’єднання скаутів. У Києві організацію скаутів “Дружина юних розвідників” було створено у 1914 році. Скаути допомагали в роботі добродійних організацій Червоного Хреста, приймали поранених з фронту, несли службу при штабі Київської фортеці. В 1917 – 1918 рр. Скаутські загони знаходились у підпіллі. Пізніше були створені дружини скаутів. Дослідники скаутського руху як позитивне відзначали в ньому: опору на ініціативу дітей, яскравість і барвистість церемоній та ритуалів, конкретність правил поведінки, цілей, завдань і лозунгів; оволодіння уміннями й навичками, що необхідні кожному в майбутньому, використання прагнення дітей до подорожей, пригод, героїчних вчинків; застосування живих форм роботи та ігор.

Організація дитячого дозвілля, особливо в перші роки після революції, була однією з соціальних проблем. В цей час у великих містах були створені дитячі й підліткові позашкільні клуби, зокрема, клуби піонерів.

У 30-ті роки при профспілкових клубах і Будинках культури створювались дитячі сектори, де проводилась робота з дітьми у вільний від навчання час в різних гуртках і секціях. Тоді ж почали створювати дитячі парки, Будинки піонерів, дитячі будинки культури, піонерські табори, станції юних техніків, юних натуралістів, туристів, дитячі залізниці й пароплавства.

Під час війни і протягом двадцяти років повоєнного періоду мережа позашкільних дитячих закладів скоротилася. Причини були не тільки фінансові, а й дискусії вчених-педагогів, в результаті яких праця і гра були витіснені зі школи, що позначилось і на позашкільних організаціях та закладах.

Суспільно-педагогічний рух, спрямований на організацію дозвілля дітей та підлітків, мав окремі напрямки:

20-і роки – організація дитячих клубів;

40-ові роки – тимурівський рух;

50 – 60-і роки – комунарський рух;

70-і роки – створення педагогічних загонів;

80-і роки – виникнення батьківських сімейних клубів.

Кожен рух та напрямок мав свої особливості.

Особливостями тимурівського руху були “підпільність”, добрі справи “по секрету”, самостійність, збір та передача інформації “по ланцюжку”. Тимурівці допомагалисімям фронтовиків, брали шефство над пораненими, працювали у госпіталях, захищали слабких. Тимурівський рух мав дуже великий розмах. Він описаний у книзі А.Гайдара “Тимур і його команда”.

Комунарський рух – це своєрідне відображення досвіду педагогів  С.Т. Шацького та А.С. Макаренка. Головне у ньому – створення дитячого чи підліткового самостійного колективу, організація самоврядування, вільної творчості особистості. Підлітків захоплювали пошукові експедиції, творчі справи, “трудові десанти” та інше.

Одночасно з цим рухом в 70 – 80-і роки підлітки й молодь створюють неформальні антисоціальні об’єднання. Ці угрупування захоплюють вулицю, багато які з них мають кримінальний характер. Вони займаються рекетом, фарцовкою, торгівлею дівчат, організовують групові бійки, втягують дівчат-підлітків у дворові команди, захоплюються нацистською ідеологією, сатанізмом.

Сімейно-педагогічні клуби функціонували переважно влітку: сім’ї з дітьми виїзджали в села, займалися городом, ходили у ліс, відпочивали біля водоймищ, а ввечері збиралися біля вогнища, співали пісні, ділились враженнями.

Всі ці клуби, об’єднання, загони були окремими паростками соціального виховання дітей і підлітків. Діяльність піонерської та комсомольської організацій набувала дедалі більш формального характеру. Тому головним фактором соціалізації особистості ставало середовище.