1. Сутність людини як предмет історико-філософського дослідження.

Якими є особливості людського буття? Що зумовлює його унікальне походження в світі? - Це питання, які завжди цікавили філософію. І перше, з чого необхідно почати, - це спробувати дати відповідь на запитання: “Що таке людина?” Це питання є істинно “вічним”: воно проходить через всю історію філософії і виявляється центральним в сучасних дискусіях про людину. Відповіддю на нього є зміст історичного процесу пізнання сутності людини.

Особливе місце в філософському тлумаченні людської сутності посідає проблема сенсу життя людини. Тільки людина спроможна, по-перше, ставити перед собою запитання про місце і призначення у світі і, по-друге, в залежності від відповіді на це запитання вибирати з можливих варіантів спосіб власної реалізації, свій життєвий шлях.

Якщо кинути ретроспективний погляд на історію філософії, то ми побачимо, що проблема людини вирішувалась в ній, як правило, за допомогою методів, які створюють певну “додатковість”: ідеалістичних, абсолютизуючих духовне начало в людині, і натуралістичних, які надають першорядного значення природно – біологічним її особливостям. Цей дуалізм душі та тіла – постійна тема філософських трактатів про людину починаючи з давніх часів і до наших днів. Разом з тим в історії філософії проблема людини ставилась ще і як питання про внутрішні і зовнішні фактори, які визначають саму сутність людини. Говорячи про зовнішні фактори, про середовище, в якому відбувається становлення і розвиток людини, філософи мали на увазі, звичайно, не тільки природні але й соціальні фактори, такі, наприклад, як виховання.

Під час розгляду проблем, що нас цікавлять, необхідно врахувати стиль мислення тієї чи іншої епохи, особливості культури і цивілізації. Наприклад, неповторний пласт філософської думки дала давньоіндійська цивілізація. В Упанішадах стверджується, що душа вічна і безсмертна, а тіло – лише її зовнішня оболонка. Людина перебуває в постійній течії земних перевтілень, в ході якої душа отримує таку оболонку, на яку вона заслуговувала своїми діями в минулому житті. Коли душа перериває зв‘язок із світом, наступає її тотожність з абсолютним духом – брахманом – і це звільнення означає досягнення найвищого значення людського життя.

В центрі китайської філософії – соціально-етичні проблеми буття людини. В конфуціанстві підкреслюється, що людина і світ є цілісною системою, живим організмом, де все взаємопов‘язане. Призначення людини в еволюції світу – привести все людство до досконалості, гармонії. До вершин увесь світ іде через людину.

В соціально-етичному плані конфуціанство було вченням про те, як підкорити людину державі. Людина виступає не як індивід, а як частина певної соціальної спільності.

Антична філософія трактувала людину або як частину природи, Космосу (Геракліт), або як сутність, вихідну від об‘єктивного буття вічних ідей (Платон), або як щось самоцінне і основне (Протагор).

Сократ вважав, що моральні якості людини – це третя величина між природнім світом і світом божественним, світом речей і світом ідей.

Платон стверджував, що існує дуалізм тіла і душі. Їх ворожість визначає сутність буття людини.

Аристотель прагнув перемогти платонівський дуалізм. Критикуючи платонівську теорію ідей, він підкреслював єдність “матерії” (тіла людини) і “форми” (її душі). Найбільш притаманним душі є мислення, але розум – це не органічна функція тіла, він додається зовні.

Середньовічна філософія розглядала людину як складову частину божественного світопорядку. Августин Блаженний акцентує увагу на ідеї безсмертя душі, самоцінності людської особистості. Душа не залежить від тіла і саме вона складає сутність людини. Крім того, Августин говорить про духовну спільність людства (“Град божий” на відміну від “града земного”) і виступає в певному відношенні ідейним натхненником сучасних глобалістів.

Фома Аквінський розташовує людину між світом тварин і світом ангелів. Але в душі – основний принцип існування людини. Найбільш висока функція людини – інтелект, але він не проявляється без допомоги почуттів, тому душа може бути єдина з тілом.

Відродження підкреслювало цілісність людини, гармонію духовного і тілесного. Цій епосі взагалі було притаманним артистично-оптимістичне бачення людини.

Але вже в XVII ст. Р. Декарт вбачав сутність людини в її розумності, мисленні. Французькі матеріалісти епохи Просвітництва писали про людину як велике творіння природи і повністю підкорювали її законам. Хоча Гельвіцій і уточнював: люди не народжуються, а стають тими, ким вони є. Людина від природи є доброю, суспільство може її деформувати, тому воно несе відповідальність за людину.

Філософія ж XIX ст. (Кант, Фіхте, Гегель) гіпертрофувала духовне начало в людині, зводячи його сутність до раціонального, до ідеї (Гегель) або морального (Кант). По Канту, людина – цілісна, біологічна істота, яка належить і до світу природного, і до сфери морального і вільного. Тільки людина як мисляча істота, що своїм розумом сама визначає свою мету, може бути, на його думку, ідеалом краси, ідеалом досконалості.

Людина не знаходиться в центрі філософської системи Гегеля. Навпаки, антропологія – це лише один з розділів його “Філософії духа”, предмет якої (світовий дух) повертається тут до своєї сфери з “небуття”, тобто з природи. В людині відбувається відчуження природного буття, зникнення “природної самостійності”, людина, вважає Гегель, відрізняється від тварин мисленням.

В філософсько-антропологічному вченні Л. Фейєрбаха людина стверджувалась у всій повноті її матеріального, чуттєвого і духовного буття. Фейєрбах знищив розрив між тілом і духом в людині, показавши, що саме тіло служить основою цілісності людської істоти. Однак він фактично обмежився розглядом людини лише як природної істоти, не зрозумівши специфіки її суспільних характеристик.

На противагу ідеалістичним, релігійно-містичним концепціям і натуралістичному антропологізму К. Маркс в середині минулого століття сформулював тезу, яка стала ключовою в марксистському розумінні людини “Сутність людини ... в своїй дійсності є сукупність всіх суспільних відносин”.

Специфічною рисою європейської філософії XIX і XX ст. є ствердження активної сутності людини. С. Кьєркегор, К. Маркс, У. Джеймс, А. Бергсон, П. Тейяр де Шарден вважали, що людина створює саму себе, людина є творцем власної історії. К. Маркс робив наголос на тому, що тільки в суспільстві, тільки в рамках конкретних соціальних утворень людина реалізується як людина. Сама людина творить себе і як індивід, і як рід.

Близькою до марксистської є точка зору екзистенціалізму. Виходячи з основного постулату екзистенціалізму, що існування передує сутності, Ж.-П. Сартр підкреслює, що людина спочатку лише існує, і тільки потім стає саме людиною. Ми такі, якими себе зробили самі в процесі життя. Тому, - робить висновок Сартр, - ніякої природи не існує, як не існує і Бога, який би її задумав.

Але протягом останніх 100 років традиційні уявлення про природу людини підлягають сумнівам. Однією з причин цього була та увага, яку стали приділяти історичному підходу до людини. Аналіз історії людства наводить на думку, що якщо сучасна людина відрізняється від попередніх людей, нереалістично говорити про єдину “природу людини”.

Але тоді закономірно постає питання: якщо немає єдиної сутності, то і не може бути єдності між людьми, єдиних загальнолюдських цінностей?

Наголосимо наступне: неправомірно, на наш погляд, стверджувати існування як фіксованої, незмінної людської природи, так і релятивістськи підходити до цієї проблеми, доводячи, що індивіда об‘єднують з іншими людьми тільки анатомічні і фізіологічні атрибути.

Е.Фромм, видатний представник неофрейдизму, вважає, що корисніше говорити про атрибути людини, спільні для всіх. Наприклад, греки, Спіноза, Кант визначали людину як істоту свідому. І таке визначення було вірним до відкриття глибинної людської ірраціональності, яку бачили Платон, Данте, Шекспір, Достоєвський, але тільки З. Фрейд зробив центром емпіричного і наукового дослідження.

Людину характеризують також і як істоту соціальну, існування якої пов‘язане із соціальною організацією, із функціонуванням суспільства. Але, відмітимо, це занадто загальне визначення.

Людина – homo faber – людина уміла, творець. І це визначення вимагає уточнень. Тварина теж виробляє, і найкращим прикладом тому – щільники, зроблені бджолами для зберігання меду. Тим не менше, як вказав Маркс, існує одна і найважливіша відмінність тварини від homo faber: тварина виробляє відповідно з притаманною їй структурою інстинктів, людина діє згідно з планом, який заздалегідь виникає у неї в голові. Існує ще один аспект, який відрізняє людину-творця від тварини-виробника. Людина – виробник знарядь праці – продовження її власного тіла.

Нарешті, слід згадати ще про один суттєвий атрибут людини, якому особливого значення надавали Ф. Енгельс, Е. Кассирер і філософи, які займаються дослідженням символічних структур. Людина – істота, яка виготовляє символи, і найважливіший символ, який вона створила, - слово, що в свою чергу призводить до спілкування.

Ці атрибути людини – розум, спроможність до творіння, включенність в соціум і здібність до символотворчості – дійсно суттєві, хоч вони і не утворюють тотальності людської природи. Володіючи цими всіма атрибутами, людина може бути вільною або залежною, доброчинною або грішною, керуватися жадібністю або ідеалами; закони, які керують її природою, можуть існувати, або їх може не бути; загальні для всіх людей цінності, можливо, існують, а може бути, і ні. Коротше, ми знову наштовхуємось на проблему, яку ми висунули на самому початку: чи існує, крім певних загальнопоширених атрибутів, дещо, що можна було б назвати людською природою або сутністю людини?

Е. Фромм і Хіррау мають свій підхід у вирішенні цієї проблеми. Вони вважають, що математична теорія постійних і змінних величин може багато що прояснити. В людині, з тих пір як вона стала людиною, є щось завжди постійне – природа; але людині притаманна також велика кількість змінних факторів, які роблять її спроможною до поновлення, творчості, прогресу. Фома Аквінський був досить близьким до того, щоб виразити цю ідею, коли казав, що існує рушійна сила нашої дії і хоч вона не творить нашого цілісного буття, але є максимально близькою до того що ми собою являємо. Спіноза мислив в тому ж напрямку, коли відмічав, що всередині нашого буття є сила, яка підтримує нас в нашому власному бутті. Він говорив про “модель” людської природи, до якої індивід може тяжіти більш або менш визначено.

Думки Фрейда про людську природу мають багато спільного з ідеями Спінози і Маркса. Він також мислить про модель людської природи, яка характеризується конфліктом між “его” та “ід” (розумом та інстинктом), а в більш пізній версії його теорії – конфліктом між інстинктом життя та інстинктом смерті. Ці базові конфліктуючі складники утворюють модель людської природи; вплив сім‘ї і суспільства формує цю модель таким чином, що виникає велика кількість різних типів психічних структур.

Е. Фромм створює власну концепцію природи людини. Він вбачає сутність або природу людини в певних протиріччях, притаманних людському – на відміну від тваринного – існуванню. Людина – тварина, але наділена достатнім набором інстинктів, здібних керувати її діями. Вона володіє не тільки зрозумілістю – як і тварина, але й самосвідомістю, але вона не спроможна втекти від диктату своєї природи. Ці протиріччя створюють конфлікт і переляк, неврівноваженість, яку людина мусить подолати. Але коли вона досягає рівноваги, з‘являються нові протиріччя, і вона знову змушена шукати рівновагу, і так далі. Іншими словами, питання, а не відповіді є людською сутністю, - підкреслює Е. Фромм.

Відповіді, за допомогою яких намагаються вирішити дихотомію людського існування, мають наслідком різні прояви людської природи. Дихотомії і виникаюча з них неврівноваженість – невід‘ємна частина людини як такої; варіанти вирішення цих протиріч залежать від соціоекономічних, культурних і психічних факторів, однак вони ні в якому разі не є довільними і невизначеними.

Таким чином, досліджуючи проблему сутності людини, необхідно розглядати її у всій конкретності, як істоту, яка наділена тілом, яку помістили в специфічний і соціальний світ. З цього аспекту витікають характерні для людини обмеженість і слабкість. І в той же час людина - єдине творіння, в якому життя усвідомлює себе, яке отримує нові знання про себе і світ, яке може розвивати нові здібності, матеріальні і духовні. Блез Паскаль колись сказав, що якщо людина і є найбільш слабкою з усіх істот, якщо вона всього лиш “очеретина”, то вона також і центр Всесвіту, тому що вона –“мисляча очеретина”.

Здібність усвідомлювати себе, свою екзистенціальну ситуацію робить людину людиною. І ще одна важлива особливість істинно людської сутності - це те, що їй притаманні сумніви сенсу власного життя. Це – ознака людського в людині. Тільки людині дано знати проблематичність свого існування і відчути всю неоднозначність буття. Відомий сучасний психолог Віктор Франкл вважає, що ця здібність сумніватися в значущості власного існування набагато більше виділяє людину з світу тварин, ніж такі її досягнення, як прямоходіння, мова або понятійне мислення.

Для багатьох філософів – Демокрита, античних скептиків, Фейєрбаха, Маркса людина є самоціллю. Але необхідно розмежовувати тих, хто стверджує, що людина є самоціль і тих, хто впевнений, що людина – це засіб для досягнення інших цілей – держави, сім‘ї, багатства, влади. (К. Маркс належить до першої групи філософів) .

Таким чином, розглядаючи питання про сутність людини, філософія на основі узагальнених досягнень, здобутих різними науковими дисциплінами, має своє специфічне бачення людини. Вона вивчає людину як суще особливого роду, осмислює питання про природу, буття, сутність і велетенські духовні ресурси людини.