2. Матерія, теми і форми буття матерії. Простір і час.

Матерія – це філософська категорія, що означає об‘єктивну реальність, тобто світ речей, властивостей, відносин, станів і процесів, що відображаються людськими відчуттями і існують незалежно від них.

Матерія не створювана, не ліквідується, матерія вічна і безкінечна. Матерія, як загальна субстанція, субстрат будь-яких речей, їх властивостей, відносин і форм руху. Отже, матерія має властивість саморуху і саморозвитку. Матерія, як субстанція є єдністю багатоманітності. Атрибутами (невід‘ємними властивостями) матерії як субстанції є системність, рух, простір і час.

В філософії стародавнього світу, зокрема в представників староіндійської школи локаяти або стародавньокитайських філософів, поняття матерія ототожнювалось з конкретним матеріалом, з якого складались тіла і предмети: камінь, вода, земля, дерево, глина тощо. Філософи стародавньої Греції здебільшого вважали матерією найдрібніші частинки – атоми або корпускули, з яких складаються тіла і які є першоосновами буття. Пізніше філософ Рене Декарт визначав, що матерія – складова частинка предмета, субстанція самоіснуючого буття. Інші філософи вважали, що матерія – чуттєво пізнавальні реалії. Сучасна наука неспростовно доводить, що матерія, різноманітність речей, властивостей і відносин має системну організацію. Під системою розуміють сукупність елементів, що знаходяться у відносинах і зв’язках один з одним, що утворює визначену цілісність, єдність. Існують такі системні рівні матерії:

1) системи неживої природи, що включають елементарні частинки, у тому числі античастинки, поля, атоми, молекули, макроскопічні тіла, космічні системи – планети, зорі, Галактику, системи галактик;

2) системи живої природи - біологічні системи доклітинного рівня ( білки і нуклеїнові кислоти), клітини, багатоклітинні організми ( рослини і тварини), понадорганізмові системи, ( популяції, види і біоценози), біосфера;

3) соціально-організовані системи - людина, сім’я, різні колективи, класи, партії, держава, суспільство, людство.

Усім рівням організації матерії відповідають різні форми руху. У філософії під рухом розуміють усяку зміну матеріальних речей, властивостей, відносин, систем. Це і переміщення тіл у просторі, народження або смерть організму, обмін речовин у клітині, реформування суспільства, розширення метагалактики та ін. Матерія і рух нерозривно пов‘язані одне з одним. Рух внутрішньо притаманний матерії і невідривний від неї. Рух є єдністю змінності і стійкості, динаміки і статики. Спокій характеризує рух з боку сталості, незмінності, відносності. Поняття спокою висувається для характеристики станів руху, що забезпечують стійкість предмета і його якісну специфічність. Рух і спокій перебувають у тісному взаємозв‘язку.

Буття матерії характеризується не тільки системністю, рухом, але й формами її існування – простором і часом. У чому ж суть простору і часу?

Простір – є форма буття матерії, що характеризує її протяжність, структурність, співіснування і взаємодію елементів у всіх матеріальних системах. Загальне розуміння простору формується у людини в емпіричному досвіді при характеристиці матеріального об’єкту або множини таких об‘єктів, що займають різне положення в просторі.

Час – є форма буття матерії, що виражає тривалість її існування, послідовність зміни станів у змінюванні і розвитку всіх матеріальних систем. У природно-науковій літературі поняття час нерідко вживається як синонім поняття тривалість. На це звертав увагу англійський фізик і філософ Ісаак Ньютон. Поняття час виникає з порівняння різних станів одного і того ж об‘єкту, який змінює свої властивості.

Простір і час нерозривно зв‘язані між собою. Їх єдність проявляється у русі і розвитку матерії. Прагнення глибоко пізнати суть простору і часу пронизує усю матеріальну і духовну культуру людства. Невипадково ще в “Рамаяні”, пам‘ятнику духовного життя Стародавньої Індії , знання простору і часу віднесено до властивостей, що визначають гідність людини. Філософи і вчені розходилися в міркуваннях стосовно природи простору і часу та їх відносин до матерії.

Сформувалися два основні підходи до цього питання: субстанціональний і реляційний.

Представники субстанціонального підходу (Демокріт, Ісаак Ньютон) трактували простір і час як самостійні сутності, що діють поруч з матерією і незалежно від неї. Відносини між простором, часом і матерією мислилися як відносини між двома видами самостійних субстанцій. Звідси висновок про незалежність властивостей простору і часу від характеру матеріальних процесів, що відбуваються у них. За ними визначилися такі властивості: абсолютність, універсальність і незалежність. Простір і час і матеріальні об‘єкти не взаємодіяли, а знаходилися у відриві, в протиставленні. Виходячи з такої концепції, Ісаак Ньютон будував фізичну модель світу. Ньютонове розуміння сутності простору і часу справило суттєвий вплив на пізнавальну активність. Перші світоглядні послідовники Ісаака Ньютона, застосувавши його ідеї до історичного процесу, обґрунтували згодом філософію механіцизму, що визнає механічні форми руху матерії єдино об‘єктивними.

Реляційна концепція спершу як опозиція субстанціональній сформульована в працях Платона і Арістотеля, а в ХХ ст. у природознавстві набула явного наукового підтвердження. Прихильники реляційної концепції розуміють простір і час не як самостійні сутності, а як системи відносин, що утверджуються взаємодіючими матеріальними об‘єктами. Поза такою системою взаємодій простір і час вважаються неіснуючими. Реляційна концепція припускає залежність властивостей простору і часу від характеру взаємодії речей, властивостей і відносин. Разом з тим, багато її положень все ще потребують природничо-наукового обґрунтування. Положення змінилось із створенням теорії відносності. Її висновки і положення змусили вчених і філософів переглянути традиційні уявлення про простір і час і відмовитися від субстанціональної концепції.

Сформульована в 1916 р. Альбертом Ейнштейном теорія відносності складається з двох зв‘язаних між собою теорій: спеціальної теорії відносності і загальної теорії відносності. Спеціальна теорія відносності переконливо довела, що численні просторово-часові властивості, що вважалися незмінними, абсолютними, у дійсності виступають відносними, релятивними (лат. – relativus – відносний). У спеціальній теорії відносності втрачали абсолютний характер такі просторово-часові властивості, як довжина, часовий інтервал, одномірність. Усі ці властивості виявились залежними від взаємного руху матеріальних об‘єктів. Положення про те, що те чи інше фізичне явище або той чи інший фізичний процес розглядається як система, що формує свої просторово-часові відносини, стало безумовним досягненням теорії. У ній просторові і часові характеристики залежать від визначення системи як об‘єкту фізичного дослідження. Правильність положень реляційної концепції простору і часу отримана і в загальній теорії відносності. Тут принцип відносності поширений на неінерційні системи, що привело до встановлення тісної залежності метричних властивостей простору – часу від гравітаційних взаємодій між матеріальними об‘єктами. Загальна теорія відносності встановлює, що геометричні властивості простору – часу залежать від розподілу в них гравітаційних мас. Поблизу надважких об‘єктів геометричні властивості простору починають відхилятися від евклідових, а темп протікання часу сповільнюється.

Отже, теорія відносності, по-перше, показала неспроможність поняття абсолютності часу і абсолютності простору; по-друге, розкрила залежність просторово-часових властивостей від характеру руху і взаємодії матеріальних систем; по-третє, показала неспроможність, суб‘єктивістських апріорних уявлень сутності простору і часу.

Сам Альберт Ейнштейн на питання про суть теорії відносності відповів: “Суть така: раніше вважали, що коли яким-небудь чудом усі матеріальні речі раптом зникли б, то простір і час залишились би. Згідно теорії відносності разом з речами зникли б і простір, і час”.

Основні властивості простору: протяжність, однорідність, ізотропність, тривимірність.

Основні властивості часу: тривалість, одномірність, незворотність, однорідність.

І простір і час всезагальні і об‘єктивні. Протяжність простору проявляється у здатності тіл існувати одне поруч з іншим, а тривалість часу означає здатність тіл змінюватись у просторі і існувати одне після іншого. Тривимірність простору – фундаментальна його властивість, що емпірично констатується, яка виражається у тому, що положення будь-якого об‘єкта можна визначити за допомогою трьох величин: довжини, висоти, ширини. Час – одномірний, тому що для фіксування положення, факту, події у часі достатньо однієї величини. Однорідність простору означає відсутність яких-небудь виділених точок, а ізотропність – рівноправність усіх можливих напрямків руху. Час же має тільки властивість однорідності, що означає рівноправність усіх його моментів. Специфічна властивість часу – незворотність, тобто неможливість повернення в минуле. Деякі філософи обґрунтовують зв‘язок незворотності часу з незворотністю термодинамічних процесів і з дією закону зростання ентропії (перетворення). Існують також космологічні підходи до обґрунтування незворотності часу.

Історичний досвід людства, логіка пізнання світу переконують нас у тому, що світ – це рухома матерія, а пізнання форм руху матерії неможливе без знання про простір і час. Просторово-часові характеристики має будь-яке явище буття світу. Якщо простір є найзагальнішою формою сталості, збереження змісту об‘єктивної реальності, то час – це форма його розвитку, внутрішня міра його існування та самознищення. Єдність просторово-часових властивостей світу називають просторово-часовим континуумом.