4. Природа та структура свідомості

Механізм саморегуляції, що складався на біологічному рівні, є необхідним і достатнім для протікання пристосувальної життєдіяльності. Тому на такому рівні живої природи свідомість не виникає. Але вже соціальне життя, оскільки є практично-перетворювальним, потребує принципово нової форми саморегулювання, якою і стає свідомість, якісно нова, специфічно людська форма саморегулювання.

Специфічно людським засобом ставлення людини до світу є практика. Здійснюючи практично-перетворювальну діяльність, людина створює другу природу, знаряддя і засоби виробництва, специфічно людське середовище існування, будує форми спілкування і соціальні організації, тобто створює культури. Тому виникнення свідомості зв‘язано, насамперед, з формуванням культуру. З такого положення випливає ряд висновків про природу свідомості.

По-перше, оскільки людина живе не в природному середовищі, то людина відображає не природу як таку, а природу олюднену, перетворену згідно до її, людини, потреб. Людина, на відміну від тварин, не просто відтворює те, що існує чи існувало в світі, а те що мало або може бути, тобто свідомість відображає дійсність крізь призму можливостей.

По-друге, людська діяльність, на відміну від поведінки тварин, є цілеспрямована і виключає програму досягнення мети. Звідси випливає висновок про ідеальну і суспільну природу свідомості. Її ідеальність знаходить прояв у тому, що свідомість виступає своєрідним засобом вироблення, розшифрування і використання ідеальних образів (планів, програм) перетворення об‘єктивного світу. Суспільний же характер свідомості полягає в тому, що вона формується, функціонує і розвивається лише у процесі діяльності і спілкування, у процесі залучення і засвоєння вироблених суспільством форм колективної спільної діяльності.

По-третє, погляд свідомості на світ – завжди є поглядом з позиції культури і відповідного досвіду діяльності. Тому наявність свідомості завжди передбачає виділення людиною себе з навколишнього світу як суб‘єкта діяльності, який оцінює діяльність з точки зору того, чи задовольняє чи ні її соціокультурні потреби, і відповідно до побудови власного життя. Тварині також властива спрямованість на предмети зовнішнього світу, але вона не виділяє себе із природи. І тільки людина за допомогою актів рефлексії та самосвідомості відокремлює себе з природи і із спільності інших людей.

Отже, свідомість – вища, специфічна людська форма саморегуляції взаємовідносин зі світом – природою, суспільством, іншими людьми, самим собою, яка полягає у створенні та використанні ідеальних образів світу за допомогою розумових, емоційних, вольових процесів у їх єдності і одночасно у виробленні певного ставлення до світу.

Свідомість як внутрішній світ людини має складну структуру, котру традиційно досліджували філософія та психологія. Враховуючи результати останніх досягнень, можна стверджувати, що структура свідомості є не чим іншим, як єдністю її властивостей та похідних від них форм прояву. Враховуючи це, структуру свідомості можна уточнити в таких її складових: за рівнями свідомість функціонує в єдності самосвідомості, свідомого та несвідомого (підсвідомого), за складовими власне свідомість складається із мислення, емоцій і почуттів та волі.

Така структура свідомості засвідчує, що свідомість не тотожна психіці. Поняття „психіка людини” ширше порівняно з поняттям свідомості. Психіка людини вбирає в себе як свідоме, так і несвідоме та підсвідоме. Тобто значна частина людських реакцій, дій відбувається на інстинктивному рівні, не стає предметом усвідомлення. Свідоме і несвідоме перебувають у постійній взаємодії.

Вищим рівнем свідомості є самосвідомість. Самосвідомість – це здатність людини робити об‘єктом розгляду свою власну свідомість. На рівні самосвідомості людина здійснює самооцінку та самоконтроль, проводить аналіз своїх знань, думок, ідеалів, мотивів, вчинків тощо. Самосвідомість є обов‘язковим елементом свідомості, без неї людина не змогла б зрозуміти себе, визначити своє місце у житті та вдосконалюватись. В основі самосвідомості лежить рефлексія – специфічний спосіб мислення, що його можна назвати „подвійним баченням”, тобто це розуміння самого розуміння, мислення самого мислення, сприйняття своїх внутрішніх станів, знань, уявлень, цінностей і, відповідно, умова конструктивної діяльності свідомості.

Виходячи з цього, весь цілісний світ людського духу можна спрощено уявити у вигляді трьох великих сфер: мислення, емоцій та почуттів, волі. Ядро свідомості становить мислення – оперування предметним змістом, який свідомість має у вигляді знання. Предметний зміст свідомості означає, що ми бачимо в речах значно більше, ніж те, що дають нам відчуття. Наприклад, скульптор бачить у дереві майбутню скульптуру, столяр – майбутній виріб, хоча чуттєво їм надано лише дерево.

Формою представлення предметного змісту дійсності в свідомості людини є знання, бо саме в знанні дійсність постає перед людиною як сукупність буттєвих одиниць. Внаслідок сказаного стає зрозуміло, що взаємодію свідомості людини з дійсністю можна виразити так: свідомість®знання®дійсність. Без знання свідомості не існує, бо саме в знанні виявляється ідеальність свідомості. В певному сенсі свідомість і знання є те ж саме, проте поняття свідомості дещо ширше, бо воно включає в себе не лише самі знання, а й певні дії із знаннями, певне їх використання.

Сфера емоцій людини – процес переживання життєвої значущості явищ і ситуацій, внутрішній стан, що виявляє ставлення особи до зовнішніх подій. Вищим рівнем емоцій є духовні почуття (наприклад, почуття любові). Почуття характеризуються предметним змістом, постійністю, значною незалежністю від наявної ситуації. Емоційна сфера здійснює значний вплив на всі прояви свідомості людини.

Ще однією важливою складовою частиною свідомості людини є воля. Вона виявляється у здатності людини мобілізувати всі духовні та фізичні сили на виконанні мети. Ознакою вольовитості виступає уміння приглушити в собі безпосередні життєві імпульси, хоча вольові акти можуть стимулюватись не лише розумом, знанням, а й емоціями, ціннісними установками.

Дійові можливості свідомості виявляються в її функціях, єдність яких урешті-решт і забезпечує людині особливий спосіб буття. Виділяють три основні функції свідомості – пізнавальну, самосвідомості та творчу. І дійсно, в них знаходять своє виявлення всі основні можливості свідомості.

Людська свідомість – це унікальне явище дійсності. Могутність та унікальність свідомості яскраво виявлена в її складній будові та в розмаїтості її життєвих функцій, серед яких найперше значення мають пізнавальна, творча та самоусвідомлення.