3. Свідомість як філософська проблема.

Проблема свідомості завжди привертала увагу філософів, оскільки визначення місця і ролі людини в світі передбачає з‘ясування природи людської свідомості – ключове для аналізу всіх форм духовної і душевної життєдіяльності людини, засіб контролю, регулювання, управління взаємовідносин між людиною і світом. Ця проблема має особливе значення для філософії і тому, що ті чи інші підходи до питання про суть свідомості, її характер, співвідносини з буттям торкаються вихідних світоглядних основ будь-якого філософського напрямку.

На ранніх ступенях розвитку філософії відсутнє чітке розмежування свідомого та несвідомого, матеріального та ідеального у трактуванні психічних явищ. Так, основу свідомих дій Геракліт визначав поняттям логос (слово, думка, суть речей). Вперше розрізняли матерію і свідомість софісти, а за ними – Сократ. У Платона об‘єктивний зміст актів свідомості відокремлюється в особливий світ ідей, протилежних всьому матеріальному світу. Відтоді проблема свідомості не втрачає гостроти, а в сучасних умовах навіть актуалізується. Це зв‘язано зі зростанням ролі свідомості в житті людини і суспільства, з новими досягненнями науки в осягненні свідомості: з відкриттям безсвідомого, виявленням нових факторів, що утворюють проблемне поле парапсихології, досягненнями реаніматології, що спонукають до роздумів про те що відбувається з свідомістю людини після смерті тощо.

Матеріалістичний підхід до розкриття проблеми свідомості з необхідністю ставить питання про можливість походження свідомості у ході розвитку матерії. Ще Йоганн Дунс Скотт казав про те, що матерія мислить. Внесок у розвиток уявлень про свідомість зробив Бенедикт Спіноза, розглядаючи свідомість як атрибут матерії. Далі ніж усі просунувся Дені Дідро, коли висловив припущення, що у самому фундаменті матерії є особлива властивість, по суті схожа з відчуттями, із якої і виникає здатність до відчуттів, а згодом – мислення. Для підтвердження припущення Дені Дідро навів приклад з яйцем та курчам. Яйце не має здатності до відчуттів, а живе курча – має. Отже, здатність до відчуттів виникає з неодухотвореної матерії. Теорія про зв‘язок матерії та свідомості розроблена в діалектичному матеріалізмі. Тут свідомість – атрибут матерії, результат розвитку можливостей, що є у самій матерії. Це специфічна людська, вища форма відображення.

Найважливіші досягнення науки та техніки переконують у тому, що кожне матеріальне утворення відображає інші, що впливають на нього та само відображається у них. Всезагальність відображення як якості, що є у фундаменті матерії, визначається універсальністю матеріальної взаємодії. Тіла, процеси, явища взаємодіють між собою і внаслідок змінюються. Чи інакше: один об‘єкт впливає на інший і залишає у ньому певний слід, в свою чергу, об‘єкт, що зазнав впливу, фіксує у своїх змінах певні властивості того об‘єкту, який вливав на нього. Відображення – це загальна властивість матерії, що полягає у здатності матеріальних об‘єктів відтворювати у своїх властивостях особливості інших об‘єктів внаслідок взаємодії з ними.

Розглядаючи матеріальну взаємодію як необхідну основу та умову усіх процесів відображення, слід врахувати якісну своєрідність процесів, їх генетичну ієрархію в розвитку неживої і живої природи, а також людського суспільства. До розкриття проблеми відображення слід підходити історично. Відображення у неживій природі є найпростішим і відбувається на механічному, фізичному, хімічному рівнях, кожен з яких специфічний. У неживій природі кожен об‘єкт реагує на вплив іншого дуже визначено, зміни, що з ними відбуваються, відповідають властивостям об‘єкту, що здійснює вплив. Так, залізо під впливом води ржавіє, під впливом вогню – нагрівається, під впливом магніту – притягується. На такому рівні відображення відбувається переважно зруйнування чи якісна зміна об‘єкту, що зазнав впливу, чи виникає проста подоба оригіналу, його копія (відбиток, дзеркальне відображення). Найбільш високого рівня у неживій природі відображення набуває у колоїдних системах, розвиток яких і розглядають як передумову виникнення життя. Цим системах властиве звикання, захист – своєрідні хімічні аналоги пристосувальної діяльності живих істот.

Перехід від неорганічної до органічної природи приводить до виникнення ряду нових властивостей відображення, що надає йому якісно іншого характеру. Відображення на рівні живої природи називають інформаційним. За даними сучасної науки, зокрема молекулярної біології інформація є фундаментом життя. Так, у молекулах ДНК і РНК зафіксована і відтворюється інформація, що програмує індивідуальний розвиток і зв‘язок поколінь живих організмів. Генетична інформація – це специфічна форма відображення попередньої історії розвитку живих об‘єктів у молекулах ДНК. Відображення у живій природі одержало назву інформаційного і тому, що відбувається активне використання результатів зовнішніх впливів як орієнтирів, що несуть певну інформацію про зовнішнє середовище. Організм не просто відчуває вплив зовнішнього середовища, а активно використовує життєво значущі фактори, що служать для самозбереження і розвитку, не реагує на життєво-нейтральні і, по можливості, уникає чи нейтралізує шкідливі фактори.

Первісна і найзагальніша форма інформаційного саморегулювання у живій природі – подразливість, що виступає єдиною формою саморегулювання у нижчих тварин і рослин і як елементарна лежить в основі усіх проявів психічної діяльності людини. Подразливість – це здатність усього живого відповідати на вплив ззовні процесом внутрішнього збудження, який забезпечує адекватне реагування на подразники. Це допсихічна форма регулювання пристосувальної поведінки, має принципові обмеження. Тому в подальшому еволюційному розвитку живі системи виробляли на ґрунті подразливості нові, досконаліші форми саморегулювання.

Життєдіяльність рослин повністю регулюється подразливістю. Але для тварин такої форми регулювання вже замало. Тому в процесі розвитку у тварин поступово формуються спеціалізовані клітинні структури, які відповідають за інформаційну саморегуляцію – нервові тканини, що розвиваються у складні нервові системи. З виникненням нервової системи панівною формою реакцій організму стає інстинкт – система безумовних рефлексів, що здійснюються нервовою системою.

Значення нервової системи полягає не тільки в тому, що на її основі склався вищий тип безумовних реакцій у вигляді інстинкту, але й у тому, що з виникненням інстинкту у тварин утворюється нова форма саморегуляції – умовний рефлекс. Поступово тварини виробили особливий видовий спосіб формування набутої програми – формування системи умовних рефлексів, необхідних для життєдіяльності даного виду шляхом навчання малюків. Цей засіб одержав назву сигнальної спадковості. Формування та розвиток нервової системи перетворився на фізіологічну основу для виникнення емоцій, завдяки чому пристосувальна поведінка тварин набула активно-спонукального характеру.

Дальший розвиток центральної нервової системи і органів чуття привів до появи вищої форми саморегулювання у тварин – психіки, фізіологічною основою якої стало виникнення кори головного мозку. Психічне відображення – якісно новий рівень саморегулювання живих організмів. Між образами сприйняття і уявленнями з одного боку, та відповідною реакцією організму – з іншого, - немає такої жорсткої залежності, як на до психічному рівні між певними подразниками та відповідною реакцією організму. Образи можуть протягом життя викликати самі різні реакції; і навпаки – одна й та сама реакція може бути викликана різними образами. Реакція тварин стала настільки цілеспрямованою, що за своїми зовнішніми проявами дуже схожа на свідому дію людини. Проте свідоме відображення, свідома саморегуляція – це вже якісно нова форма в розвитку інформаційних процесів.