Феноменологія

Феноменологія (грєц. phainomenon — той, що з'явився) — вчен­ня про феномен, даний людині в досвіді чуттєвого пізнання.

Розвиваючи суб'єктивістські традиції в нових істори­чних умовах, феноменологія заявила про себе однією з найунікальніших течій у філософії XX ст., яка на основі виробленого нею оригінального методу аналізу свідомості намагалась розв'язати основні філософські проблеми бут­тя і пізнання. Раніше пояснити світ за допомогою аналізу Структур свідомості намагались Декарт, Юм, Кант.

Творцем і відомим представником феноменології був німецький мислитель Едмун Гуссерль (1859—1938).

У побутовій мові слово «феномен» вживається в зна­ченні неповторного, незвичного явища, досягнення люди­ни. У філософії феномен має дещо інше значення, яке можна з'ясувати лише через співвідношення феномена з явищем. Явище є виявом чогось, що відмінне від нього. Так, за грою кольорів при заході сонця фізик бачить пев­не заломлення променів в атмосфері. Він за явищем (грою кольорів) шукає сутність (закони заломлення світла). На відміну від фізика, художник та пересічна людина сприй­мають цю гру кольорів як самоданність, вони не роздвою­ють його на явище і сутність. Ця гра кольорів і є для них феноменом. Феномен — те, що дано в сприйманні і не більше. Для Гуссерля феномен — безпосередня даність, те, що дано з очевидністю. Якщо людині, наприклад, хтось розповідає про слонів у Африці, то феноменом для неї є не слони, а мова, жести, інтонація розповідача, те, що дано з очевидністю.

Гуссерль висунув ідею розбудови філософії як строгої науки. На його думку, вимозі строгої науки не відповідає ні натуралізм (так він називає позитивістський напрям), ні історизм (філософія життя). Перший виходить з наїв­ної віри в існування світу, а це, на його думку, некритич­на позиція: строга філософія нічого не бере на віру, вона якраз і повинна обґрунтувати існування світу. Історизм же зводить філософію до історичних форм, яких набувала філософія певної епохи. Якщо кожна епоха має свою фі­лософію, то цим також підривається ідея філософії як стро­гої науки.

Якщо філософія прагне бути строгою наукою, то вона повинна виходити з аналізу феноменів, з того, що дано з первинною очевидністю. А ними, на думку Гуссерля, є ак­ти свідомості. Традиція вважати очевидним саме акти сві­домості започаткована Декортом, який вважав, що в істин­ності предмета свідомості можна сумніватись (переконан­ня людини, що вона сприймає дерево, може бути хибним), але акт свідомості (саме сприймання) дається їй з очевид­ністю, він не підлягає сумніву.

У буденному житті і науковому пізнанні людина при­ймає існування світу як щось дане поза її свідомістю. Таке прийняття світу Гуссерль називає природною наста­новою. Однак така настанова є, на його думку, наївною, некритичною, оскільки вона не піддана сумніву і не з'я­совано її походження. Ця настанова на світ приховує від

людини акти її свідомості, яка постійно функціонує в контакті зі світом.

Для того щоб повернути погляд від світу до свідомості, Гуссерль запропонував методологічну процедуру, назвав­ши її феноменологічною редукцією. Суть цієї редукції по­лягає в тому, що людина «бере в дужки» віру в існування світу, припиняє дію тези про існування світу. Це не озна­чає, що вона заперечує існування світу чи сумнівається в ньому. Просто вона не бере до уваги це питання; повертає погляд від світу до актів свідомості, в яких він дається. Мета цієї редукції полягає в тому, щоб відкрити діяльність свідомості, яка анонімно супроводжує життя людини в сві­ті. Іншими словами, феноменологія зміщує увагу, напри­клад, від дерева, яке людина сприймає, до самого акту сприймання. Але якщо «береться в дужки» існування сві­ту, то під редукцію потрапляють і науки про світ (фізика, хімія та ін.), і людина як реальна істота з її реальною, тобто емпіричною (фактичною) свідомістю. Що ж тоді за­лишиться? На думку Гуссерля, внаслідок такої процедури відкривається сфера трансцендентальної свідомості.

Як і в філософії Канта, у феноменології поняття транс­цендентальний означає «не емпіричний», не індивідуаль­но-психологічний. Трансцендентальна свідомість — не фа­ктична свідомість конкретного індивіда, яку вивчають в психології, а свідомість як така, свідомість як сукупність певних правил функціонування, притаманних будь-якій конкретній свідомості. Вивчення трансцендентальної сві­домості і є, на думку Гуссерля, завданням феноменології.

Методом вивчення свідомості є інтуїція. В сприйман­ні даються факти, в інтуїції — сутності (ейдоси), тобто не .одиничне, а загальне. Сам процес інтуїції Гуссерль так описує: якщо людині, наприклад, потрібно отримати ейдос сприймання (тобто, осягнути сутність сприймання, визна­чити його суттєві риси), то слід відштовхуватись від фак­тичного акту сприймання (скажімо, сприймання дерева) і далі в фантазії довільно варіювати його (уявляти сприй­мання різних предметів з різних позицій), стежачи за тим, що є незмінним у всіх цих варіаціях. Як би довільно не змінювати сприймання, йому завжди притаманна трива­лість (часовість) і спрямованість на просторовий предмет;

не можливо сприйняти непросторовий предмет. Оці особ­ливості — тривалість процесу сприймання та просторо­вість його об'єкта — і є ейдосом сприймання.

Ейдоси (сутності) у Гуссерля первинні стосовно фак­тів, вони апріорні, незалежні від фактів. У цьому феноменологія близька до платонізму, у якому також ідеї, сут­ності передують реальним речам і роблять самі речі мож­ливими. Подібно до цього, у Гуссерля відкриті в інтуїції ейдетичні (загальні) структури свідомості є передумовою функціонування реальної свідомості. Ейдос сприймання є, наприклад, передумовою фактичних актів сприйман­ня. Отже, Гуссерль приєднується до раціоналістичної тра­диції, згідно з якою закономірності процесу пізнання слід шукати в структурах свідомості (розумі), а не у сфері фа­ктів. За допомогою феноменологічної редукції та інтуїції він прагне розкрити апріорні структури свідомості, тобто структури, які завжди притаманні свідомості й завдяки яким вона реально функціонує.

Аналіз актів свідомості свідчить, що їм, на думку Гус­серля, властива інтенціональність — націленість, спря­мованість на предмет. Так, сприймання завжди є сприй­манням якогось предмета (дерева, будинку, людини). Уяв­лення, бажання, ненависть, оцінювання тощо мають свої предмети. Іншими словами, структура акту свідомості пе­редбачає предмет, причому цей предмет не входить в акт свідомості як його частина. Дерево, яке людина сприй­має, не є частиною акту її сприймання, так само як і чи­сло, яке вона мислить, не є частиною акту мислення. Ін­тенціональність означає націленість, спрямованість сві­домості на предмет, «виходження» свідомості до предмета.

Ідея інтенціональності свідомості була впроваджена у філософію вчителем Гуссерля, німецьким філософом Францом Брентано (1838—1917), який, однак, обмежився тра­ктуванням інтенціональності як націленості свідомості на предмет. Гуссерль же значно розширив це поняття, надав йому значення «конституювання предмета (сущого)». На його думку, певні типи актів свідомості (сприймання, уяв­лення, оцінювання та ін.) спрямовані на певний вид пред­метів. У сприйманні даються просторові речі, у мислен­ні — ідеальні предмети, у вірі — цінності, у фантазії — казкові витвори тощо. Кожному типові актів свідомості притаманні свої «правила» (апріорні схеми), за якими да­ються (тобто конституюються) саме їх предмети. Аналіз відношення відповідності (кореляції) певних актів свідо­мості і типів сущого, яке в них дається, Гуссерль назвав інтенціональним аналізом.

Особливе місце у феноменології посідає інтенціональний аналіз сприймання, оскільки з нього виходять всі інші акти свідомості. Сприймання відбувається за внут­рішньо притаманними йому правилами (апріорними схемами), які можна виявити тільки при аналізі фактично­го сприймання. Будь-яке сприймання передбачає прос­торовий предмет, який можна визначити як субстрат і якості, тобто як сукупність (єдність) якостей. Отже, сприйманню людиною предмета задана схема «субстрат і якості», вона апріорі визначає предмет сприймання як єдність якостей. Далі предмет дається у відношенні до інших предметів, тобто задається схема «субстрат і від­ношення». Першу «схему» Гуссерль називає внутрішнім, Другу — зовнішнім горизонтом сприймання. Скажімо, де­рево як суще дано в горизонталі інших сущих (дерев, будинків та ін.). Загальний зовнішній горизонт, в якому дане суше — це світ.

Світ є передумовою, загальною «схемою» сприймання будь-якого предмета (сущого). Суще сприймається тільки в світі. Причому світ у Гуссерля — не сукупність сущого, не щось об'єктивне, а просторовий горизонт сприймання всього сущого зумовлений місцем свідомості, перспективою, в якій даються предмети.

Крім просторового, Гуссерль вводить часовий горизонт. Будь-який акт свідомості ґрунтується на попередніх ак­тах, визначається ними, тобто перебуває у «живому» зв'яз­ку з попереднім досвідом і передбачає (визначає) наступ­ні акти свідомості. Іншими словами, свідомість будується на основі живого зв'язку минулого, сучасного і майбут­нього. І кожне сприймання відбувається в часовому гори­зонті. Тому будь-яке суще дане, з одного боку, в «просто­ровому» світі (зумовлено позицією свідомості в бутті), з іншого — в часовому горизонті (в горизонті внутрішньо­го досвіду свідомості).

Свідомість у феноменології не є чимось сущим (не має характеристик предметного утворення), вона не є субстан­цією, як вважали Декарт і Гегель. Вона завжди спрямова­на на світ, існує в світі, в конкретній ситуації, обмежена своїм місцем у світі і своїм часовим досвідом. Свідомість має певні онтологічні параметри, її можна визначити як певний вид буття, що характеризується місцем (центром, з якого твориться світ) і часом.

Таке розуміння суб'єкта (свідомості) Гуссерлем доко­рінно відрізняється від концепції попередньої класичної філософії, в якій трансцендентальний суб'єкт вважався абсолютним, тобто не мав онтологічних параметрів, при­четності до буття, був позбавлений конкретних суттєвих вимірів. «Класична філософія виходить з необхідності по­яснення світу з позиції певного «абсолютного» спостерігача, що перебуває поза світом. Цей гносеологічний су­б'єкт класичної філософії (і науки) не залежить ні від яких часових і просторових змін... Для Гуссерля мислення зав­жди відбувається в певному місці і на основі попередньо­го досвіду свідомості». Отже, свідомість у Гуссерля зав­жди спрямована на предмети (інтенціональна).

Зміни у філософському розумінні відношення людини і світу, зафіксовані феноменологією, є паралельними змі­нам позицій суб'єкта в мистецтві, навіть в науці, які від­булись наприкінці XIX — на початку XX ст. Художник, письменник класичного періоду, зображуючи світ, праг­нули до об'єктивності, намагалися винести суб'єкта-творця за межі твору. Так, в класичному романі можна прочита­ти щось на зразок: «Була весна, цвіли квіти, співали пта­хи, але герой цього не помічав». То хто ж це бачив: Бог, автор чи хтось анонімний, хто передав свої враження? Передбачалось, що такий стан речей існував незалежно від того, сприймав його хто чи ні. Сучасний роман визнає тільки «живе свідчення» (хтось, хто пережив, ділиться своїми враженнями), а не «об'єктивні» запахи і кольори.

Теорія відносності засвідчила, що окремі її положен­ня мають сенс також тільки в перспективі домислення суб'єкта до реальності. Так, одночасність подій (напри­клад, вибух зірок у Космосі) має сенс тільки з огляду на спостерігача (визначається місцем його перебування). Без цього вона позбавлена сенсу, тобто не має об'єктивного значення.

Усе це дає підстави для тверджень, що в культурі (фі­лософії, мистецтві, науці) відбулось певне зміщення у ро­зумінні відношення людини і світу. На зміну суб'єктно-об'єктного протистояння приходить буттєва позиція лю­дини в світі, яка стала домінуючою в екзистенціоналізмі.

Концепція «трансцендентальної свідомості» Канта є су­б'єктивною, але вона не замикається на окремому суб'єкті (не є соліпсизмом). Згідно з Кантом, кожна свідомість тво­рить світ за однаковими правилами і світ усім даний однаково. У Гуссерля ситуація принципово відмінна. Свідомість у нього хоча є трансцендентальною (тобто передбачає всезагальні правила творення), але вона вписана в конкретне буття (в просторовий і часовий горизонт). І тому створений нею світ є її суб'єктивним світом і не більше. Отже, свідомість виявилась замкненою в нею створенім світі. Кожна свідомість має свій світ. Це позиція соліпсизму. Гуссерль, вслід за Лейбніцом, називає таку свідомість монадою. Але соліпсизм не влаштовував філософа, оскільки феноменоло­гія претендувала на істину для всіх.

Для подолання соліпсизму, який виявився в тому, що Я замкнуте в створеному ним світі, Гуссерль створив кон­цепцію інтерсуб'єктивності. Сутність цієї концепції по­лягає в конституюванні «іншого Я» (alter.Еgo). Знаючи себе і свою ситуацію в бутті, Я конституюю (тобто за ана­логією із собою стверджую) існування іншої свідомості, іншого Я. Світ, створений нами двома, будується на на­шій перспективі в бутті, це наш інтерсуб'ективний світ. Якщо ж певна нація чи культура розбудовує свій світ, то його Гуссерль називає «життєвим світом».

В останніх працях Гуссерль зробив спробу застосувати свою феноменологічну концепцію до подолання європейсь­кої кризи, про яку говорили всі філософи, починаючи з Ніцше. На відміну від інших мислителів, він вбачав при­чину кризи в натуралістичній (об'єктивістській, спрямова­ній на факти) особливості європейської науки. «Фактичні науки продукують фактичних людей (тобто людей, позбав­лених внутрішнього духовного світу. — Авт.)... В життє­вій скруті цій науці нема нам що сказати», — пише він. Фактична об'єктивістська наука зумовила втрату довір'я до розуму і, врешті-решт, втрату сенсу життя.

Гуссерль вважав, що європейці прониклись оманливим довір'ям до натуралістичної науки і почали вважати світ, яким він постає в науці, справжнім світом. Насправді світ науки — це штучно витворений світ ідеальностей. З нього вилучена людина як суб'єкт. Початок такій науці поклав Галілей, який запровадив виключення суб'єктивних якос­тей і математизацію сущого. І філософія, яка повинна була турбуватись про сенс життя, йдучи за наукою, прониклась оманливим натуралістичним світоглядом.

Насправді конкретна людина живе не в світі, сконстру­йованому наукою, а в «життєвому світі», тобто у створеному культурою світі (європейський, китайський, індійський та інші «життєві світи»). «Життєвий світ» — це практичний світ нашого життя, речі в якому дані нам з очевидністю. Він є справжнім світом, саме він повинен хвилювати мислителів, а не штучний світ науки. Наука є лише штучним інструме­нтом для успішної діяльності в цьому світі.

У концепції «життєвого світу» Гуссерль в руслі ідей фі­лософії життя (Ніцше, Бергеон) стверджує первинність життя щодо науки. Однак він не переходить на позицію ірраціона­лізму, характерну для цих мислителів. Він вірить, що на основі феноменологічного дослідження «життєвого світу» мо­жна створити універсальну філософію, яка відновить дові­р'я до розуму, притаманне філософії, починаючи із Давньої Греції. У такий спосіб, на його думку, може бути подолана криза європейського буття. Подолання кризи ним мислилося через здійснення нового проекту філософії.

Феноменологію Гуссерля іноді називають філософією для філософів, а самого Гуссерля вважають Кантом XX ст. І для цього є певні підстави: феноменологія розробила оригінальну методологію дослідження свідомості, яка спра­вила величезний вплив на подальший розвиток філосо­фії. На засадах феноменології ґрунтується, зокрема, екзи­стенціалізм. Вона дала поштовх для розвитку філософсь­кої антропології, аксіології та інших філософських дисциплін. Творчість таких мислителів XX ст., як М. ІПелер, М. Гайдеггер, Ж.-П. Сартр, М. Мерло-Понті була б неможливою без ідей, заданих феноменологією.

На відміну від попередньої філософії, яка вивчала тіль­ки об'єктивну свідомість (свідомість, якою вона закарбу­валась у формах науки, культури — Кант і Гегель), Гуссерль розробив філософську методологію аналізу живої, діючої свідомості, подолавши об'єктивізм, за який так гостро Керкегор критикував усю попередню філософію.

Феноменологія аналізує не тільки пізнавальні, раціо­нальні акти свідомості, чим обмежувалась попередня фі­лософія, а весь спектр свідомості — акти віри, містичні акти та ін. Філософія завдяки феноменології значно роз­ширила предметну сферу свого дослідження (Джеме, як відомо, також розширив сферу досвіду, але він не виро­бив відповідної методології).

У філософській традиції феноменологія посідає особ­ливе місце. З одного боку, Гуссерль тяжіє до класичного раціоналізму (Декарт, Кант), з іншого — на основі свого методу досліджує феномени, які виходять за межі раціо­налізму, і закладає основу некласичної ірраціоналістичної традиції.