7.2. Виникнення релігійного екзистенціалізму. Вчення про три стадії життєвого шляху людини (С.К’єркегор).

Другим відомим філософом, в творчості якого яскраво проявилися риси ірраціоналізму, був датський письменник-філософ Сьорен К’єркегор (1813-1855). При житті він був майже невідомий, але в кінці XIX ст. вченням К’єркегора зацікавились в Німеччині і інших західноєвропейських країнах. Особливо ж виріс інтерес до філософії К’єркегора після другої світової війни.

Також, як і Шопенгауер, К’єркегор проповідує ірраціоналізм. Він стверджував, що мислення ніколи не зможе осягнути дійсності, бо те, що мислиться, не існує реально – це тільки мислення, можливо, мислення абстрактне, а існування – конкретне. К’єркегор намагався довести неможливість створення такої філософської системи і такої науки, які могли б охопити всю реальність і обґрунтувати передбачення в історичному процесі. Звідси витікала його критика Гегеля. К’єркегор вважав Гегеля головою школи спекулятивних філософів, які розмірковують з точки зору загального блудства, народу, держави, виключаючи знання особистого начала. А останнє неможливо зрозуміти з позиції філософії, яка за вихідний пункт бере суспільство, як це мало місце у Гегеля, та при цьому втрачається саме суттєве, що складає основу особистості – її “екзистенція” (від лат. “existetia” - існування). Справжня філософія може бути тільки “екзистенціальною”, тобто носити сугубо особистий характер. Звідси намагання К’єркегора аналізує її “буттєву, аналогічну структуру”, вводили такі поняття, як “страх”, “відчай”, “рішимість” і т.д., що в майбутньому було розвинуто екзистенціалістами.

Соціальна проблема морального вибору знайшла своє відображення у вчення К’єркегора про три сфери буття одиничного, або трьох стадіях його земного розвитку і одночасно трьох образах (стилях) життя. К’єркегор встановлює три способи існування особистості, або три типи екзистенції: естетичний, етичний і релігійний, з яких останній він вважав найвищим.

“Естетична” стадія описана К’єркегором в першому томі його праці “Або - Або” і в роботі “Три стадії життєвого шляху”. Це чуттєвий спосіб життєдіяльності, який характеризується еротизмом і цинізмом, хаотичністю і випадковістю. В своїх діях людина на цій стадії не має цілеспрямованості, вона – іграшка в руках стихії власних емоцій, почуттів, пристрастей. Для неї немає принципових альтернатив і якщо воно що-небудь все-таки вибирає, то несерйозно і не піддаючи своєму рішенню ніякого суттєвого значення. В якості реального втілення “естетичного” образу життя може бути вказаний і гультяй, і поет-романтик, і сексуальний маніяк, - ні в кого із них не має усталених моральних установок, а тим більше релігійної віри.

Духовний стан індивіду на цій стадії еволюціонує до крайньої нестабільності.

“Існування” на “естетичний” стадії по-своєму прогресує: людина, що знаходиться на цій стадії може усвідомити незадоволеність свого становища і зневіритись в примарних насолодах. К’єркегор намагається показати, що Єдиний залишається одиноким навіть в коханні. Його охоплює почуття цинічної іронії, а потім незадоволеності. В безумовності життя він забув про проблему “істини” свого існування, але вона нагадує йому про свою невирішеність, і його охоплює відчай. В одиничному просинається уявлення про дві альтернативи, а значить, і можливості вибору – або залишитися в трагічній меланхолії “естетичного” стану, або перемогти його і піднятися до наступної стадії “існування”.

Друга із трьох основних стадій “існування” Одиночного – етична. Тут індивід вибирає позицію строгого і загального поділу добра і зла стає на бік першого. Керуючись в своєму житті принципами моралі і обов’язку.

В міру розвитку етичного “існування” в ньому все більше виявляється Кантів “метафізичний” резонанс: позачасова моральна свідомість як би весь час стикається з чуттєвою неповноцінністю людини і не в змозі ні набути в ній стійкої опори, ні перебороти її, а тому вона не наповнена впевненістю, і це несе з собою великі страждання.

Моральна свідомість не в змозі осягнути природу духовності людини і при всьому бажанні не може виявити глибоких коренів його вродженого морального розвитку, поки вона залишається на відповідній собі стадії. Тільки тоді, коли проясниться, що людина тому ніколи не буває морально самодостатньою і досконалою, що вона гріховна і одвічно винувата, етично мислячій індивід знаходить вихід із своїх протиріч, переходячи тим самим до третьої, вищої і останньої стадії існування.

В “існуванні” релігійному Одиничний “вибирає” себе в якості грішника, винного перед Богом. На думку К’єркегора, тим самим він вступає в сепаративний діалог з трансцендентною божественною особистістю і в ньому знаходить і себе, як індивідуальну особливість, через розкаяння стверджує себе.

К’єркегор намагається аналізувати протиріччя релігійної свідомості.

Ми ж приведемо тут приклад іншого протиріччя, пов’язаного з патріархом Авраамом, яке розглядає К’єркегор. Згідно із старовинним міфом, Авраам, виконуючи наказ Бога і всупереч явному людському обов’язку вирішує умертвити свого єдинокровного і дуже любимого сина Ісаака, щоб принести тим самим жертву Всевишньому. Якщо Сократ прийняв чашу з ядом на догоду загальному моральному принципу (в даному випадку – причину поваги до державних рішень і виконанню їх), то Авраам був готовий вбити власного сина (і зробив би все для того, щоб цю готовність перетворити у вчинок) не раді абсолютно-загального (в принципі він визнавав абсолютну божественну силу джерелом загальних законів), а на догоду своєму, Богу, який до нього звернувся особисто і раді віри в цього свого Бога він виявив готовність нести тягар моральної відповідності і вини за порушення його ж заповідей (в даному випадку значення не має те, що згідно з біблейським міфом. Бог відвів руку вбивці).

І тут з’являється ще одне надзвичайно важливе поняття – переживання філософії К’єркегора – “парадокс”. Оскільки, як він говорив і, як ми бачимо із вище сказаного, світ божественний і світ людський принципово не сумісне, оскільки віра передбачає відмову від логічного мислення і вводить нас в сферу “парадоксів”, абсурдних з точки зору гегелівської логіки і етики. Всяку свободу “поєднання” цих двох сфер компромісу між ними К’єркегор засуджував, чим і був викликаний той гострий конфлікт з офіційною церквою, який виник в останні роки його життя.