Тема №13 Лекція

Суспільство як система, що розвивається.

Проблемна ситуація: Проблема суспільства, суспільних відносин хвилювала філософію з давніх часів. Що таке суспільство? У чому його суть? Як воно виникає? Чи розвивається воно чи ні, а якщо розвивається, то хаотично чи закономірно? Що лежить в основі суспільного розвитку? В чому взагалі сенс історичного поступу? Чи можна вважати бажання та наміри людей основним чинником історії?

1. Поняття „суспільства” у філософії та соціології.

Філософське розуміння суспільства полягає у визначенні його з позицій окремої людини, особи, гуманізму. Людина – суспільство, є вихідне у філософському аналізі. Людина є суспільною істотою і її можливості реалізуються лише в суспільстві, а всі дії людини, зв‘язки і відносини, умови, в яких живуть люди, можна правильно зрозуміти лише тоді, коли усвідомлюється зміст поняття суспільства, соціуму.

Проблема, що таке соціум, що таке суспільство, яка природа елементарних явищ, що складають факти суспільного життя, надзвичайно складна. Тому соціологія, соціальна філософія все ще не дали чіткої відповіді на ці питання, вірніше, відповіді на ці питання різні філософи давали по-різному.

Суспільство визначається в широкому і вузькому розумінні. У широкому – поняття суспільство охоплює всі суспільні явища – соціальну діяльність, практику, суспільний та політичний лад, організацію сім‘ї, інших соціальних спільностей, усі види культури, всі форми духовності. Отже, суспільство означає цілісну систему життєдіяльності людей в усій її повноті та розвитку. Суспільство – це вся сукупність історичних форм спільної діяльності і спілкування людей, особливий ступінь розвитку живих систем, способом існування яких є виробництво засобів до життя. Тут суспільство як людство відокремлюється із усіх спільностей тварин. У вузькому розумінні поняття суспільство вживається для позначення історично конкретного типу соціальної системи, певного етапу людської історії (феодального, капіталістичного, інформаційного тощо). Тут суспільство розглядається не в усій сукупності елементів, а лише в важливих, істотних властивостях етапу. Ці два основних визначення суспільства є вихідними в його аналізі.

В філософії поняттям соціальне визначають суть суспільного життя людей, специфіку соціальної форми руху матерії. Соціальне в такому аспекті однопорядкове з суспільним, а не з тим його значенням, що виражає розшарування суспільства. Отже, соціальне має такі найважливіші властивості: по-перше, спосіб життя людей, заснований на свідомості діяльності – на виробництві засобів для життя; по-друге, свідомість, духовність; по-третє, значима людська взаємодія, що здійснюється шляхом усвідомленої свободи вибору, спілкування між людьми; по-четверте, створений людьми світ культури, як власне буття. Зрештою, соціальне, а отже, й соціум – це людське буття, обумовлене діяльністю та спілкуванням.

В чому ж відмінність філософського та соціального підходів до визначення суспільства? Соціологія вивчає соціальну структуру суспільства, соціальні інститути, процеси та соціальні спільності людей, їх властивості, спосіб їх організації та зв‘язки. Соціальна ж філософія вивчає суспільство як цілісну систему через призму людини і самоцінність гуманістичних пріоритетів. Її цікавлять рушійні сили і спрямування суспільного розвитку, взаємодія індивіда та суспільства, специфіка зв‘язків і стосунків між індивідами у єдине ціле суспільство, типи зв‘язків в історії людства (духовні, конвенційні, матеріальні).

Соціальна філософія як теоретичній світогляд розглядає суспільство у взаємозв‘язку з людиною та природою; тут суспільство виступає як система зв‘язків та відносин, в якій і за допомогою якої люди здійснюють життєдіяльність. Поняття суспільство і означає ті зв‘язки та відносини, в яких люди перебувають між собою. Інакше кажучи, акцент переноситься на людину: суспільство виступає як сама людина в її суспільних відносинах, як безпосередній світ буття людини. Тому філософія й підкреслює, що суспільство – це система зв‘язків та відносин, в якій людина реалізує свою суть. Отже, щоб зрозуміти суспільство, необхідно з‘ясувати головний діючий початок – особистість людини.

2. Суспільство як система, що саморозвивається

Суспільство – цілісна система, що охоплює компоненти: спільності людей, виробництво, техніку, історичний процес, діяльність соціальних спільностей і особи, економічні, соціально-політичні, духовні відносини та їх взаємозв‘язки, сім‘ю, мову, взаємодії соціальних інститутів тощо.

Одні філософи віддають пріоритети економічним відносинам, інші – духовним, треті – вважають їх рівноправними. Одні вважають, що суспільство як система найточніше виражається поняттям суспільно-економічна формація, інші – поняттям цивілізація, треті – поняттям культура, четверті – що суспільство виражається синтезом усіх понять. Але всій багатоманітності визначень суспільства властиве: суспільство – цілісна система, що перебуває в постійному русі і саморозвитку. Підтвердженням є історичний досвід і система гуманітарного знання: історія, соціологія, юриспруденція, економічна наука, філософія тощо. Можна погодитись, що поняття суспільство вживається у філософії для визначення багатогранного соціального світу буття людини. Жодна з гуманітарних наук неспроможна дати повного і адекватного знання спеціальних наук, соціальна філософія вивчає закони функціонування і розвитку суспільства. Адекватне знання про суспільство як цілісну систему соціальна філософія спроможна дати тому, хто вивчає суспільство з позицій людини та її взаємодії з іншими людьми.

Людина, сенс її суспільного життя, найважливіші життєві цінності – центральна проблема соціальної філософії. Інакше кажучи, суспільство вивчається, вимірюється лише у ставленні його до людини. Відношення: людина-суспільство є основним у соціальній філософії, оскільки за визначенням Маркса, суспільство в тій же мірі створює людину, як людина суспільство. Всяке зневаження людиною на догоду суспільству проводить до хибного розуміння суспільства – теологічного, натуралістичного тощо.

Розвинене суспільство, як системна організація має певну, більш-менш усталену структуру. Сучасний стан суспільства вимагає нормального функціонування таких основних сфер суспільного життя:

а) матеріальної – охоплює процеси матеріального виробництва, розподілу, обміну, споживання, а також продуктивні сили і виробничі відносини;

б) соціально-політичної – включає соціальні та політичні стосунки людей – національні, групові, міждержавні тощо;

в) духовної – це широкий комплекс ідей, поглядів, уявлень, тобто весь спектр виробництва свідомості, перетворення її в індивідуальний духовний світ людини;

г) культурно-побутової – охоплює виробництво культурних цінностей, передачу їх від одного покоління до наступного, життя сім‘ї, побутові проблеми, освіту, виховання тощо.

Усі сфери суспільного життя взаємопов‘язані, тому їх треба розглядати лише в єдності. Системна якість характеризується тим, що впливаючи на будь-який елемент, ми впливаємо на всю систему загалом. Водночас відзначимо, що за певних умов на перший план у гармонізації суспільства можуть виходити проблеми окремих сфер життя (скажімо, економіки, державної політики та ін.). але при їх вирішенні не можна не враховувати саме системний характер організації суспільного життя, інакше в суспільстві виникнуть небажані деформації. В центрі кожної сфери, як і суспільства в цілому, має стояти людина, що охоплює всі сфери життєдіяльності, єднає їх.

Зі всіх сфер суспільного життя найскладнішою виявляється духовне життя суспільства. Воно не підлягає чітким окресленням, однозначним фіксаціям та виправданому і прогнозованому регулюванню. По сьогоднішній день залишається під знаком запитання проблема стимулювання духовних процесів суспільства: як, наприклад, можна сприяти збільшенню кількості геніальних творців та творів? Яку систему освіти і виховання можна вважати оптимальною щодо збагачення духовного потенціалу суспільства?

Не викликає сумніву те, що жорстка регламентація інтелектуальної діяльності приводить до її збіднення і виродження, проте і вседозволеність, нічим не обмежена сваволя в цій сфері не йде їй на користь. Духовне життя суспільства функціонує як складна саморегульована система із її внутрішніми тенденціями та чинниками.

В цій складній системі прийнято виділяти її основні елементи, рівні та етапи. До основних елементів духовного життя відносять всю ту сукупність®думок®норм®ідей та®принципів, які пов‘язані з функціонуванням найважливіших сфер суспільного життя. В духовному житті розрізняють також такі рівні: а) рівень масової свідомості; б) рівень суспільної ідеології; при цьому перераховані раніше елементи суспільного духовного життя можуть функціонувати на обох цих рівнях.

Рівень масової свідомості – це рівень переважно стихійного формування та функціонування у суспільстві певних поглядів, уподобань, стереотипів поведінки, типових прийомів та осмислення. Інколи цей рівень називають суспільною психологією.

Суспільна ідеологія являє собою рівень продукування соціальних ідей, принципів, теорій та концепцій. Ясно, що цей рівень формується та функціонує із значно більшим, ніж суспільна психологія, елементом свідомих, цілеспрямованих дій. Суспільні ідеї, як звичайно, виробляються мислителями, інтелектуалами. Ясно, що суспільна ідеологія не може бути вільною від впливів суспільної психології, проте вона є більш чіткою, деталізованою, внутрішньо пов‘язаною, аргументованою, а тому і більш дійовою. В історії суспільства спостерігається суперечливе відношення до суспільної ідеології: час від часу з‘являються аргументи щодо упередженості, заангажованості, а тому – навіть шкідливості ідеології як для окремої людини, так і для суспільства в цілому, оскільки, як доводиться, ідеологія завжди нав‘язує людям якийсь частковий інтерес як загальний. Проте так само виникають і поширюються думки про корисність і необхідність ідеології задля злагодженості в суспільстві. Як звичайно, опозиційні сили виступають проти пропаганди якоїсь ідеології як загальної, але коли вони самі приходять до влади , їх ставлення до ідеології змінюється на прямо протилежне: свою ідеологію вони тепер видають за найкращу і найпотрібнішу всьому суспільству.

Досвід суспільної історії засвідчує: найбільш сприятливими для духовного життя постають демократичний лад суспільного життя та політика лібералізму; визнання та дотримання свободи думки, слова та інформації.

3. Філософія історії як напрям філософського знання.

Термін „філософія історії” уперше вжив Ф. Вольтер (XVIII ст.), але остаточного узаконення він набув після виходу у світ праці Й.Г. Гердера „Ідеї до філософії історії людства” (1791) та лекцій з філософії історії, що їх читав Георг Гегель у Берлінському університеті (1822-1831). Проте, в розвитку філософії осмислення історії, як особливої сфери дійсності було наявне на всіх її етапах. Тому є всі підстави вести розмову про античну, середньовічну, ренесансну філософію історії, про ідеї філософії історії у всій подальшій філософії аж до нашого часу.

Філософія історії як особливий напрям філософського пізнання покликана здійснювати загальну орієнтацію людини в історичному процесі.

Антична філософія вписувала людську історію у загальний космічний колообіг, а філософія Середньовіччя, навпаки підпорядковувала природу людській історії, розглядаючи буття природи як до певної міри результат драми людського гріхопадіння. У добу Відродження з‘являється думка про те, що історія є сферою випробування людських можливостей (Н. Макіавеллі, Дж. Бруно). Вона набула ще більшого поширення серед деяких просвітників (Ж.-Ж. Руссо, Ф. Вольтер) та в пізніші часи (Й.Г. Гердер). Для Просвітництва була характерною думка про те, що історія розгортається відповідно до якостей, притаманних людській природі. У некласичній філософії історичний процес досить часто розглядали як похідне від певних індивідуальних якостей людини (фрейдизм, частково – екзистенціаолізм, культурологія). На тому, що історія має свою власну якість, яка принципово відрізняє її як від природи, так і від індивідуальних людських виявлень, уперше почав наполягати Ф Шеллінг. Він підкреслював, що у світі історії панують закони, протилежні за спрямованістю законам природи. Цю лінію думок досить аргументовано і поглиблено розвивав Гегель, а потім – історики середини ХІХ ст. Врешті-решт у ХХ ст. названа позиція стала майже незаперечною.

Основною з проблем філософії історії є проблема спрямованості історії: куди йде людська історія? Чи має вона відкриту або приховану мету? Частковим елементом цієї проблеми постає питання про прогрес в історії. В історичному розгляді можна виділити такі варіанти тлумачень спрямованості історії:

· Замкнений коловорот, тобто постійне повернення історії на вже пройдені шляхи (антична філософія): у горизонтальній площині, тобто без зміни рівня того, що відбувається – Геракліт Ефеський, піфагорці, стоїки; у вертикальній площині, тобто із виходом на вищі стани та із подальшим поверненням до нижчих, початкових – Емпедокл, Демокрит, Лукрецій Кар.

· Лінійний варіант (прямування історії у нескінченність, але без суттєвих змін): частково – Рим, частково – Новий час та некласична філософія.

· Історія як процес, що прогресує у варіантах: а) руху по висхідній лінії (Ф. Бекон, М.Ж. Кондорсе); б) у варіанті „збільшення можливостей розвитку” (І.Г. Гердер, деякі течії філософії ХХ ст.)

· Циклічний процес: а) у варіанті „зльотів та падінь” (К. Таціт, Н. Макіавеллі, Ж. Боден); б) у варіанті „коливань у певних межах”, наприклад, від миру до воєн, від об‘єктивного до суб‘єктивного („Теорія катастроф” Ж. Кюв‘є, некласична філософія О. Шпенглера).

Незаперечним досягненням історичної думки була поява ідеї прогресу. Ідея суспільно-історичного прогресу була досить всебічно розгорнута у працях Г. Гегеля, а також постала органічною складовою частиною марксистської теорії. У ХХ ст. ідею прогресу пропагували і пропагують прихильники конвенцій технічного детермінізму, індустріального і постіндустріального суспільства і інші. Слід, зауважити, що ідея прогресу суспільної історії логічно пов‘язана з поглядом на історію з позиції регресу, тобто занепаду та деградації. Зокрема, Ж.-Ж. Руссо доводив, що технічний прогрес веде до моральної деградації людини. Такий погляд притаманний і сучасним теоріям „технофобії”.

Тут важливо відзначити, що Г. Гегель досить переконливо доводив, що поняття прогресу та регресу співвідносні, що прогрес у певних сферах супроводжується регресом в інших та навпаки.

Із питанням про спрямованість історії тісно пов‘язане і питання про її сенс та можливе завершення. Чи має історія кінець? Чи здійснює вона якийсь певний сенс? На ці питання навряд чи можна дати остаточну та переконливу відповідь. Наприклад, логічно припускати, спираючись на знання та досвід людства, що все, що має початок, має і свій кінець. Упевненість у неминучості завершення історії пронизує християнське світосприйняття, гегелівську філософію історії, роздуми представників філософії російського „релігійного ренесансу” (В. Соловйов, М. Федоров, М. Бердяєв та інші).

 Свого роду проміжним варіантом у розгляді цього питання постає розуміння історичного прогресу як єдності перервного та неперервного, тобто як еволюційного поступового прогресу, що переривається час від часу різкими революційними змінами. Внаслідок таких змін в історії здійснюється перехід до нових рівнів і форм суспільного життя, щось закінчується, відмирає, але з‘являється дещо принципово нове. Саме періоди таких якісних змін в історії досить часто люди сприймають як історичні катастрофи.

Питання про сенс історії вирішується майже автоматично за умови припущення її кінця: історія завершується, і сенс окреслюється. Але й у разі нескінченності історії можна розглядати її як створення сенсу та нагромадження елементів осмисленого вибудовування людського буття.

Визначити суть та механізм суспільного прогресу допомагає поняття його критерію. Просвітники XVII ст.. критерієм прогресу вважали людський розум. Пізніше Георг Гегель – рівень свободи світового духу. Марксисти – рівень розвитку продуктивних сил і виробничих відносин. Цивілізоване суспільство вважає людину мірою всіх речей, а об‘єктивний критерій – її компонентом (а не навпаки).

Сучасна філософія історії вважає інтегративним критерієм суспільного прогресу рівень гуманізації суспільства, становище в ньому особи – рівень її економічної, політичної, соціальної та духовної свободи. Цей критерій показує, в якій мірі людина може самореалізуватися і забезпечити життєдіяльність суспільства як системи, що саморозвивається. З точки зору інтегративного критерію кожна суспільна формація чи цивілізація настільки прогресивніша, наскільки розширює коло прав і свобод особистості, створює умови для її самореалізації, розвитку її потреб і удосконалення її здібностей.

З аналізу критерію суспільного прогресу можна зробити висновки: абсолютного критерію суспільного прогресу немає; кожна історична епоха вимагає своїх відносних критеріїв; в сучасну епоху людині необхідно переключатися на розвиток духовності; економічна криза, особливості комп‘ютерно-інформаційного процесу вимагають утвердження самоцінності життя як вирішального критерію суспільного прогресу.

Світ вступає в нову історичну епоху розвитку, де співвідносини історичної необхідності та свободи інші, ніж у попередній історії. І знову актуалізуютьється питання: куди йти? Пошуки відповіді на таке питання привертають увагу філософії історії до проблеми членування історичного процесу. Суспільство кінця ХХ – початку ХХІ століття філософи розуміють по-різному: науково-технічною революцією, соціотехнічною революцією, технологічною революцією, інформаційно-комп‘ютерною революцією, інформаційно-екологічною революцією тощо. За всіх відмінностей спільними є: визнання революційного характеру суспільства, а стрижнем революції є електронно-комп‘ютерна та біотехнологічна технології, інформатизація усіх сфер суспільного життя. Не випадково, все більше філософів визначають суспільство як інформаційне суспільство, що започатковує нову цивілізацію. Цю цивілізацію називають по різному – постіндустріальною, інформаційною, інформаційно-екологічною.

Якою насправді буде ця цивілізація – покаже майбутнє, в яке пильно вдивляється філософія історії. Безсумнівним є те, що суспільство – найскладніша система, що входить до суперсистеми Землі та Космосу. Джерелом суспільства є вектор різних сил: природних, соціальних та духовних, співвідносини яких змінюються з ходом історії. В такій ході реалізуються далеко не всі потенційні можливості, а загальною закономірністю є непередбаченість багатьох подій. Людство спроможне вижити і розвиватися, якщо виключить насильство у вирішенні всіх проблем суспільства і забезпечить права кожної людини і біосфери на існування відповідно з їх суттю.

Узагальнення