7.4. Філософія життя (В.Дільтей, Ф.Ніцше). Філософські погляди Ф.Ніцше.

Поряд з позитивізмом і неокантіанством (про яке мова буде йти в наступному питанні) в філософській думці останньої чверті XIXст. В Західній Європі все більше посилюється ірраціональна течія, яка мала свої витоки головним чином в філософії Шопенгауера. В цей період реакційної буржуазії, особливо німецької, значний успіх мала песимістична філософія Едуарда Гартмана (1842-1906), який використав ряд ідей Шопенгауера і оголосив духовною основою всього існуючого якесь несвідоме начало, що включало в себе волю і уявлення. В той час виникла і поступово посилювалась впливова течія, яка отримала назву “філософія життя”, основи якої були закладені В.Дільтеєм і Ф.Ніцше в Німеччині і А.Бергсоном у Франції.

“Філософія життя” відрізняється від позитивізму перш за все войовничим ірраціоналізмом, який проявляється не тільки в запереченні пізнавального значення розуму з його логічними формами і категоріями, але й в пізнанні світу, людини і її історії, ірраціональними за своєю природою. Друга відмінність “філософії життя” від позитивізму полягає в тому, що вона зосереджує свою увагу переважно на питаннях історії, суспільного життя, культури і намагається створити широкий світогляд, протиставляючи його матеріалістичному світогляду. Якщо позитивісти заперечували основні світоглядні питання як “метафізику”, то “філософи життя” висунули на перший план якраз проблеми світогляду, “вічні питанні” про смисл життя і історії, про природу всього існуючого. Вони звинувачували позитивістів в абстрактному формалізмі в забутті потреб життя і практики, в перекручуванні природи людини і в перетворенні її в суху розсудкову істоту. Висунута ними дилема “розум або життя” вирішувалась на користь ірраціоналістичного тлумачення “життя”, яке заперечувало наукове пізнання і протиставляло нерозумну волю, інстинкт, несвідомі пориви і ірраціональну інтуїцію.

Родоначальником “філософії життя” вважається Вільгельм Дільтей (1833-1911). На превеликий жаль, об’єкм методичної розробки не дає можливості дати розвернуту характеристику філософії Дільтея і відомого представником “філософії життя” у Франції Анрі Бергсона (1859-1941). Тому рекомендуємо вивчення творчості цих філософів, а потім, по можливості, заслухати ці реферати на студентських конференціях тощо. (Досить непогано філософські погляди Дільтея і Бергсона викладені в книзі: А.Ф.Зотов, Ю.К.Мельвіль “Буржуазна філософія середини XIX- початку XXст.” М., 1988 с.331-413).

Найбільш яскраво основні ідеї “філософії життя” розкриваються у творчості Фрідріха Ніцше (1844-1900). Його філософське вчення непослідовне і суперечливе, але, не дивлячісь на свою логічну беззв’язність, воно єдине за духом, тенденціями і метою. Вихідний пункт філософствування Ніцше – визнання того, що життя сучасної Європи проходить “в старанній напруженості протирічь”. “Уся суть європейської культури – мислить він - як би направляється до катастрофи”. Ознаки і симптоми цього занепаду Ніцше бачить у загальному послабленні духовного життя, в розповсюдженні песимізму, в широкому захопленні декадентськими ідеалами, в утраті віри в духовні цінності, які раніше шанувались – одним словом, в нігілізмі, який став знаменом століття. Ніцше хотів перебороти цей нігілізм і дати нове, оптимістичне вчення. В основі філософського вчення Ніцше інтерпретував в термінах модного в його час біологізму, якому віддавали шану і махісти. Ніцше доводить це вчення до межі, всі суб’єктивно-ідеалістичні тенденції останньої чверті XIX ст. В його філософії були зібрані в один вузол. Центральне поняття всієї філософії Ніцше – життя. Основа життя - це воля; життя є прояв, об’єктивізації волі, але не абстрактної світової волі, як у Шопенгауера, а конкретної, визначеної волі – волі до влади. “Життя – говорить він, - це воля до влади”, яка розуміється ним перш за все, як інстинктивне, ірраціональне начало, якому підпорядковані думки, почуття і вчення людини. Людина зображається Ніцше, як ірраціональна за своєю природою істота, яка живе інстинктами, несвідомими спонуканнями. “Волі до влади” Ніцше надає значення, яке виходить за межі життя, розглядаючи її як космічне начало, основу і рушійну силу світового процесу. Весь світ Ніцше зображає, як буремне море енергії, як “становлення”, зміст якого складає боротьба центрів сили, або пунктуації волі, які постійно збільшують, або втрачають свою владу. Світ – вічне становлення без початку і без кінця. Воно не приводить ні до чого сталого, не підкоряється ніяким законам, відбувається без напрямку і мети. Це нескінчений хаос без усякого сенсу, гра сил, які виникають із оточуючого небуття і, які занурюються в нього, “процес, який не веде нікуди”. Ніцше стверджує, що цей світ, який знаходиться у вічному становленні, пізнати неможливо, що всі наукові поняття, якими ми користуємось для пояснення світу – це створені ними функції. Те, що в науці називається істиною, є просто біологічно корисний вид помилок, тобто, насправді це зовсім не істина, а неправда. Тому-то і світ – це теж неправда, але неправда необхідна і така, що є умовою життя. Він “аргументує” це тим, що життя людини на Землі, як і існування самої Землі, позбавлене смислу; тому, щоб видержати “життя у світі, який немає смислу”, потрібні ілюзії і самообман. Для слабких вони служать утіхою і дозволяють переносити тягар життя, для сильних вони є засобом створення волі і влади.

Тому – то завданням філософії є створення міфів. Таким міфом, говорить Ніцше, і є вчення про волю до влади як основи світового процесу. Таким же міфом і є ідея, якій Ніцше надає виключне значення, ідея “вічного повернення”. Оцей хаос становлення породжує велике, але все ж кінцеве число комбінацій, які через величезні проміжки часу повторюються знову. Все, що відбувається сьогодні, відбувалося раніше багато раз і буде повторюватись в майбутньому. Вчення Ніцше має і практичні рецепти запобіганню катастрофи, яка чекає суспільство. Ніцше добре відчуває загрожуючу небезпеку, він передбачає, що “прийдешньому вікові доведеться випробувати … добрі кольки”, в порівнянні з якими “Паризька комуна виявиться тільки легким розладом шлунку”. Уся біда сучасного суспільства, говорить Ніцше, полягає в тому, що маси людей прийняли вчення християнської релігії про рівність перед Богом і тепер вони вимагають рівності на землі”. Ідеї соціальної рівності Ніцше протиставляє міф про фатальну, природну первісність людей. Він стверджує, що існує раса панів, покликаних наказувати, і раса рабів, які повинні підкорятись.

Ніцше вимагає “переоцінки усіх цінностей”, він закликає панівні класи відмовитись від ліберальних переконань, демократичних традицій, моральних норм, релігійних вірувань і т.д., а взамін всього цього, радить відновити рабство і ієрархічну побудову суспільства, виховання нової касти панів, зміцнення їх волі до влади. Умовою їх панування є відмова від християнської моралі, “моралі рабів”, і визнання “моралі панів”, яка не знає жалю і співчуття, вважає, що сильному дозволено все. Величезну роль в здійснені цього ідеалу Ніцше відводить культу війни, яка, на його думку, є покликання кожного представника вищої раси і однією з умов її панування.

Ніцше втілив свій ідеал касти панів в образі “надлюдини” в книзі “Так говорив Заратустра”. Тут “надлюдина” виступає в ореолі опоетизованого міфу. Ніцше старається наділити його вищими доблестями і досконалостями. Але в наступних його творах, поетична маска цього ідеалу спадає і “надлюдина” постає у своєму дійсному вигляді. Він виявляється “білявою бестією”, новим варваром, істотою, яка користується інстинктами дикого звіра. Якраз ця “білява бестія” і повинна врятувати світ, що руйнується.

Викладені вище ідеї складають ядро всього вчення Ніцше. Переконаність в ілюзорності неправдивості усіх наукових і моральних уявлень і неприборканої волі до влади – основи основ цієї філософії. “Усе неправда! Усе дозволено!”.

Викладачеві, при підведенні підсумків розгляду філософських поглядів Ніцше, слід зазначити, що в радянській літературі становлення до ніцшеанства було вкрай негативне. Його філософія називалась людиноненависницькою, говорилось про те, що він теоретично обґрунтував фашизм. Звичайно така оцінка його філософії небезпідставна, в творах Ніцше можна знайти все, що завгодно. Але, ще Т.Манн резонно замітив: не фашизм є творінням Ніцше, а Ніцше – витвір фашизму, оскільки він вловив і відмітив перші ознаки імперіалізму, що народжувався, і сповістив наближення фашизму, хоч сам він і уявлення не мав, що таке імперіалізм. Тому, говорячи про філософську спадщину Ніцше, оцінюючи його всебічно, слід визнати і роль його як великого провидця в історії людства.

5. Марбурзька і Баденська школи неокантіанства. Сутність і особливості.

В руслі розвитку неокласичного філософського мислення другої половини XIX ст.-поч. XX ст. робляться спроби переосмислення філософської спадщини найбільш яскравих представників філософської класики. Проявом цього було виникнення неокантіанства, яке як філософська течія оформилась в Німеччині в кінці XIX- поч. XX ст.. Згодом воно розповсюдилось в Австрії, Франції, Росії та інших країнах. Більшість неокантіанців заперечує “річ в собі” Канта і не допускає виходу пізнання за межі явищ свідомості. Завдання філософії вони бачать перш за все в розробці методологічних і логічних основ наукового пізнання і позицій ідеалізму, більш відвертого і послідовного, ніж механізм.

В подальшому в середині неокантіанства виникло ряд шкіл, з яких найбільш важливими і впливовими були Марбурзька і Баденська (фрейбурзька) школи.

Марбурзька школа неокантіанства.

Засновником цієї школи був Герман Коген (1842-1918). У цю ж школу входили Пауль Наторп, Ернст Кассірер, Карл Форлендер, Рудольф Штаммлер та інш.. Так само, як і позитивісти, неокантіанці марбурзької школи стверджували, що пізнання світу є справою тільки конкретних, “позитивних” наук. Філософію в смислі вчення про світ вони заперечують як “метафізику”. Предметом філософії визнають тільки процес наукового пізнання.

Неокантіанці відкидають основне питання філософії, як “досадний спадок філософії”. Усі проблеми наукового пізнання вони намагаються вирішувати поза відношенням до об’єктивної дійсності, в межах однієї лише “спонтанної” діяльності свідомості. Неокантіанці відкривають поняття від дійсності, що ними відображаються і тлумачать їх як продукти діяльності мислення, що спонтанно розвиваються. Тому, як стверджують вони, що предмет пізнання не даний, а заданий, що він не існує незалежно від науки, а створюється нею, як якась логічна конструкція. Основна ідея неокантіанства в тому, що як вони стверджують, пізнання є логічна побудова, або конструювання предмета, яке відбувається за законами і правилами самого мислення. Ми можемо пізнати лише те, що самі створюємо в процесі мислення. З цієї точки зору істина – це невідповідність поняття (або судження) предмету, а, навпаки, відповідність предмета тим ідеальним схемам, які установлені мисленням.

Гносеологічні корені такої концепції полягають в роздуванні активної ролі мислення, його здатністю виробляти логічні категорії, в абсолютизації формального боку наукового пізнання, в зведені науки до її логічної форми.

Неокантіанці, по суті справи, ототожнюють існування речі з її пізнанням, вони підмінюють природу наукового картинного світу, об’єктивну діяльність – її зображенням у думці.

У сфері соціології представники цієї школи виступили проти марксистської теорії соціалізму, протиставляючи їй теорію “етичного соціалізму”, ідеї деякі диктатури проти пролетаріату вони протиставили теорію солідарності і співробітництва класів. Попередньою умовою соціалізму вони вважали моральне оновлення людства, говорячи, що соціалізм – це етичний ідеал, яким ми повинні керуватись, усвідомлюючи, що повністю цей ідеал принципово не здійснений. Звідси, власне, і випливала знаменита теза відомого в той час у Європі соціал-демократа Бернштейна: “Рух-усе, а кінцева мета – ніщо”.