Тема 8. Міжнародна торгівля в умовах глобалізації економічних процесів.

У світовому господарстві все більше розвивається така специфічна форма міжнародних відносин, як світова (всесвітня) торгівля. На частку торгівлі припадає приблизно 80 % всього обсягу міжнародних економічних відносин.

Світова (всесвітня) торгівля — це торгівля, яка передбачає переміщення товарів та послуг за межі державних кордонів, її ще можна трактувати як відносини країн з метою вивезення (експорту) та ввезення (імпорту) товарів та послуг.

У фіксований митною статистикою обсяг експорту товарів залежно від їх походження і призначення входять:

1.Вивезення товарів, виготовлених (вироблених і перероблених) у даній країні.

2.Вивезення вітчизняних товарів, особливо сировини і напівфаб рикатів, для перероблення за кордоном під митним контролем з на ступним поверненням

3.Реекспорт — вивезення товарів, раніше завезених з-за кордону, включаючи товари, які продані на міжнародних аукціонах, товарних біржах тощо

4.Тимчасове вивезення за кордон вітчизняних товарів (на виставки, ярмарки тощо) з наступним їх поверненням, а також вивезення тимчасово завезених зарубіжних товарів (на аукціони, виставки, ярмарки тощо).

5. Постачання в рамках транснаціональних корпорацій (ТНК), а також вивезення продукції в порядку прямих виробничих зв'язків. У обсяг імпорту входить:

1. Ввезення з-за кордону товарів для реалізації на ринку.

2. Реімпорт — зворотне ввезення з-за кордону вітчизняних товарів, раніше вивезених туди.

3. Імпорт товарів (сировини, напівфабрикатів, вузлів, деталей) для перероблення у даній країні й вивезення за кордон.

4. Тимчасово завезені (на міжнародні виставки, аукціони, ярмарки) товари.

5. Імпортне постачання продукції в рамках ТНК.

До товарів, крім матеріальної продукції, або "видимих" благ, належать призначені для продажу продукти інтелектуальної праці — патен­ти, ліцензії, ноу-хау, фірмові знаки та інші види експортних документів.

До міжнародної торгівлі послугами належать транспортні послуги, фрахт, міжнародний туризм, банківські, біржові та посередницькі по­слуги, страхові операції, рекламні заходи, ярмарки, обмін в галузі культури, інформації та інші "невидимі" блага.

В ролі продавців і покупців виступають держави, державні та недержавні організації, окремі особи, приватні, акціонерні та кооперативні підприємства й фірми.

Будь-якій державі для успішного функціонування на всесвітньому ринку необхідно мати свою зовнішньоекономічну інфраструктуру — систему, яка може забезпечити просування товарів та послуг від виробника до споживача в іншій країні. У цій системі основними є матеріально-технічна база (склади, які обладнані необхідним устаткуванням) та спеціалізовані організації для після продажного технічного обслуговування. Країна, яка не має зовнішньоекономічної інфраструктури, змуше­на багато витрачати для забезпечення доступу до зовнішньоекономічної інфраструктури інших держав (для оплати транспортування, страхових та банківських послуг, послуг торгових домів чи компаній тощо).

Грошові розрахунки із зовнішньоторговельних операцій та кредитування зовнішньої торгівлі здійснюються переважно банківськими установами (не обов'язково спеціалізованими).

Страхуванням вантажів займаються спеціальні заклади страхово­го бізнесу.

Стан зовнішньої торгівлі характеризується низкою показників, серед яких основними є її обсяг, динаміка експорту та імпорту, товарна та географічна структура.

Обсяг світової торгівлі визначається в натуральних і вартісних Показниках. Вартісні показники переважно розраховуються у націо-1 кальній валюті й переводяться у долари США для їх порівняння. Країни з високим рівнем інфляції розраховують експорт та імпорт одразу в доларах США. Для вартісної оцінки експорту більшість країн вико­ристовує базу цін ФОБ (FOB — Free on Board ("вільний на борту судна")), за якою продавець зобов'язаний доставити товар у порт відван­таження і завантажити його на борт судна. Для оцінки імпорту найча­стіше використовується база цін СІФ (GIF — Cost, Insurance and Freight ("вартість, страхування і фрахт")); при цьому продавець за свій раху­нок фрахтує судно, вантажить товар і страхує його від ризиків.

За таких умов вартість світового експорту завжди менша від вар­тості світового імпорту на розмір витрат для перевезення і страхуван­ня вантажів.

Фізичний обсяг світової торгівлі оцінюється у вагових одиницях (тоннах, кілограмах, фунтах) або у специфічних одиницях вимірюван­ня (барелях, бушелях, мішках).

Зміна обсягів торгівлі характеризується динамікою зовнішньоторговельного товарообороту. Зовнішньоторговельний товарооборот країни — це сума її експорту та імпорту. Різниця між сукупним імпортом і експортом протягом певного періоду (року, кварталу тощо) становить сальдо торгового балансу. Воно є активним (позитивним), якщо експорт за вартістю перевищує імпорт, і пасивним (від'ємним), коли ситуація протилежна. Покривають негативне сальдо торгового балансу золотом або конвертованою валютою.

Якщо вимірювання ведеться у натуральних одиницях, динаміка зовнішньоторговельного товарообороту виражається в індексах фізичного обсягу експорту та імпорту. Ці індекси відображають тенденції в зміні обсягів реальних мас товарів.

На вартісні показники впливають ціни. Тому вартість, наприклад, експорту може зменшитись, навіть якщо збільшуються фізичні обсяги проданих товарів, коли ціни на них знизились. І навпаки, збільшення вартісних показників зовнішньоторговельного товарообігу може відображати не фізичне збільшення торгівлі, а зростання товарних цін.

Географічна структура міжнародної торгівлі — це розподіл торговельних потоків між окремими країнами та їх групами, виділеними за територіальною або організаційною ознаками. Наприклад, Азія, Афри­ка, Європа, Америка — за територіальною ознакою; країни ЄС, країни НАФТА, країни МЕРКОСУР тощо — за організаційною ознакою.

Товарна структура міжнародної торгівлі характеризує" товарне наповнення експорту та імпорту (сільськогосподарські продукти, про­дукти видобувної промисловості, промислові товари тощо).

Ступінь активності у світовій торгівлі є однією з головних ознак-участі країни у міжнародних економічних відносинах. Для її оцінки використовуються такі показники:

а) експортна квота;

б) імпортна квота;

в) структура експорту;

г) структура імпорту;

д) порівняльне відношення частки країни у світовому виробництві
ВВП/ВНП та її частки у світовій торгівлі.

Експортна квота відображає відношення обсягу експортованих товарів і послуг до ВВП/ВНП. На рівні галузі — це питома вага експортованих галуззю товарів і послуг в їх загальному обсязі.

Імпортна квота — це відношення обсягу імпорту до ВВП/ВНП. Питома вага експорту та імпорту у ВВП/ВНП е кількісним індикатором відкритості економіки у першому наближенні. Комплекснішим показником відкритості вважають зовнішньоторговельну квоту. Вона виражається відношенням обсягу зовнішньоторговельного обороту до ВВП/ВНП.

Структура експорту — це відношення або питома вага експортованих товарів за видами і ступенем їх перероблення. Цей показник характеризує спрямованість експорту (сировинна, машинно-технологіч­на тощо) та роль країни в міжнародній галузевій спеціалізації.

Структура імпорту характеризує склад і відношення обсягів сировини і готової кінцевої продукції, які ввозяться в країну.

Показник порівняльного відношення частки країни в світовому виробництві ВВП/ВНП та її частка в світовій торгівлі характеризують відповідність вироблених товарів світовому рівню якості та рівень розвитку галузі. Так, якщо частка країни у світовому виробництві певного виду товару становить 5 %, а частка у світовій торгівлі цим видом товару 1 %, то це свідчить про невідповідність якості цього виду .товару світовим вимогам, а отже, і про низький рівень розвитку галузі загалом.

Зовнішня торгівля на сучасному етапі є надзвичайно динамічною. Це зумовлено значною мірою розвитком спеціалізації та кооперуван­ня виробництва в міжнародному масштабі, скасуванням багатьох обмежень у міжнародній торгівлі, високими темпами розвитку "нових індустріальних країн".

Панівні позиції у світовій торгівлі займають розвинуті країни. На їх частку припадає 2/3 обсягу експорту і така ж частка імпорту. Відповідно на країни, що розвиваються, і країни з перехідною економі­кою припадає близько 1/3 світових експорту та імпорту.

Найбільшими експортерами світу є Німеччина, США, Японія, Фран­ція, Великобританія, Італія, Канада, Нідерланди, Бельгія.

Незважаючи на загальну тенденцію до зростання, у міжнародній торгівлі відзначаються значні коливання, що зумовлено економічними кризами, загостренням енергетичної кризи, нестачею сировини та інши­ми проблемами. Так, у 1991 р. темпи зростання становили 2,9 %, у 1992 р. — 5,2 %, у 1993 р. — 3,9 %, у 1994 р. — 9,2 %.

Стабільне та стійке зростання міжнародної торгівлі зумовлюється багатьма чинниками, основними з яких є:

а) розвиток та поглиблення міжнародного поділу праці й інтернаціоналізація виробництва;

б) зростання торговельно-економічної інтеграції з формуванням спільних ринків, зон вільної торгівлі тощо;

в) лібералізація міжнародної торгівлі;

г) науково-технічна революція;

д) формування у країнах з перехідною економікою економічних моделей, орієнтованих на зовнішній ринок.

Зовнішня торгівля на сучасному етапі перетворилася на важливу сферу економіки будь-якої країни. Збільшується її вплив на світовий економічний розвиток.

Роль зовнішньої торгівлі в економіці кожної країни зростає, незважаючи на те, що міжнародні торговельні зв'язки нестійкі. Внаслідок цього в структурі товарообороту та в напрямках зовнішньоторговельних потоків постійно відбуваються зміни.

Сьогодні в міжнародній торгівлі суттєво скорочується питома вага сировини і різко підвищується частка готових виробів. В таких країнах, як Німеччина- та Японія, частка готової продукції в експорті становить близько 90 %. Загалом у товарній структурі світового експорту понад 2/3 — це продукція обробної промисловості, причому її питома вага постійно зростає, а менш ніж 1/3 — сировина і продовольчі товари.

Високими темпами зростає міжнародна торгівля машинами і обладнанням, продукцією електротехнічної промисловості.

В експорті дедалі більшого значення набуває наукомістка продукція. Це спричинило розширення торгівлі послугами. Темпи зростання торгівлі послугами у 90-ті роки значно перевищили темпи зростання міжнародної торгівлі "видимими" товарами. Експорт — імпорт послуг стимулює міжнародну торгівлю товарами виробничого характеру.

Характерною рисою сучасного етапу є збільшення частки торгівлі індустріальних країн між собою. На неї припадає понад 70 % все­світньої торгівлі. Частка країн, що розвиваються, у світовій торгівлі не досягає і 20 %. Економічно менш розвинуті країни намагаються посилити свої позиції в світовій торгівлі, диверсифікуючи її, тобто одночасно розвиваючи багато її напрямків та розширюючи асортимент то­варів.

Важливого значення в сучасних умовах набуває торгівля патентами, ліцензіями, ноу-хау та іншими експертними документами і пов'язаний з нею обіг товарів, послуг, капіталів.

Для регулювання своєї зовнішньої торгівлі кожна держава законодавче встановлює певні правила та умови зовнішньоторговельної політики. Ними держава намагається забезпечити найсприятливіші умови національним товаровиробникам, створити необхідні умови для вивезення національних товарів на ринки інших країн та обмежити ввезення іноземних товарів в свою країну. Так держава відчутно впливає на загальний стан експортно-імпортних відносин.

Залежно від масштабів втручання держави у міжнародну торгів­лю розрізняють два типи зовнішньоторговельної політики:

• політика вільної торгівлі;

• політика протекціонізму.

Політика вільної торгівлі — це політика мінімального втру­чання держави у зовнішню торгівлю, що розвивається на основі вільних ринкових сил попиту і пропозиції. Така політика базується на усунен­ні будь-яких перешкод до ввезення та вивезення іноземних та вітчизня­них товарів. Митні органи виконують лише реєстраційні функції. Цю політику проводять країни з високим рівнем розвитку продуктивних сил, що дає змогу місцевим підприємцям витримувати конкуренцію.

Протекціонізм — це державна політика захисту внутрішнього ринку від іноземної конкуренції з використанням системи обмежень імпорту.

Проводячи політику протекціонізму, держава захищає національ­них виробників, стимулює розвиток національного виробництва. З іншо­го боку, така політика може призвести до застійних явищ, оскільки послаблюються стимули до технічного прогресу, що, своєю чергою, веде до падіння конкурентоспроможності національних товарів. За такої політики посилюється нелегальне ввезення товарів контрабандою Крім того, торгові партнери можуть вжити відповідних заходів щодо експорту товарів цієї країни, що завдасть її економіці збитків. Про­текціонізм переважає в зовнішньоторговельній політиці країн, що розвиваються.

Виділяють декілька форм протекціонізму:

• селективний — скерований проти окремих країн або окремим
видів товарів;

• галузевий — скерований на захист окремих галузей, найчастіше
сільського господарства;

• колективний — проводиться об'єднаннями країн щодо країн,
які не входять у ці об'єднання;

• прикований — здійснюється методами внутрішньої економічної
політики.

Стосовно того, що і для якої країни краще — політика вільної тор­гівлі чи протекціонізм, єдиної думки немає. Сучасний протекціонізм концентрується, в основному, у відносно вузьких галузях. Політика вільної торгівлі є привабливішою. Тому здебільшого країни проводять гнучку зовнішньоторговельну політику, використовуючи як методи протекціонізму, так і політику вільної торгівлі.

Україна у міжнародній торгівлі віддає перевагу політиці вільної торгівлі, але водночас вибірково проводить політику протекціонізму стосовно певних країн і груп товарів.

Станом на липень 1997 р. Україна уклала угоди про вільну торгів­лю з такими країнами [15, с.19], як:

а) ратифіковано обома сторонами — Білорусь, Росія;

б) ратифіковано Україною — Азербайджан, Вірменія, Грузія, Есто­нія, Латвія, Молдова, Туркменистан, Узбекистан;

в) не ратифіковано — Казахстан, Литва.

Країни, з якими Україна уклала торгово-економічні угоди з вста­новленням режиму найбільшого сприяння, або національного режиму;

а) ратифіковано обома сторонами — Австрія, Болгарія, Греція, Есто­нія, Єгипет, Індія, Китай, Туреччина;

б) ратифіковано Україною — Алжир, Аргентина, Бельгія, Бразилія,
Великобританія, В'єтнам, Гвінея, Німеччина, Данія, Ізраїль, Польща, Індо­незія, Італія, Канада, Лівія, Нідерланди, Південна Корея, Словенія, Фран­ція, Швейцарія, Югославія;

в) не ратифіковано — Білорусь, Угорщина, Грузія, Об'єднані Араб­ські Емірати, КНДР, Ліван, Латвія, Литва, Молдова, Монголія, Румунія, Словаччина, Туніс, Фінляндія, Хорватія, Чехія.

Крім того, укладені контингентні угоди з Киргизстаном, Туркме­нистаном, Росією, Узбекистаном, які передбачають, що режим вільної торгівлі не поширюється на певні групи товарів.

Незважаючи на це, порівняно з іншими країнами колишнього со­ціалістичного табору економіка України є найменш відкритою, що під­тверджують дослідження.

У 1996 р. Центральноєвропейський університет проаналізував відкритість економік нових незалежних держав. Дані наведені у табл. 2. Відкритість економіки — це відношення сумарного обсягу експорту, імпорту і нефакторингових послуг до ВНП (%).

Розрізняють такі види державного регулювання міжнародної торгівлі:

1) одностороннє;

2) двостороннє;

3) багатостороннє.

Одностороннє регулювання полягає у застосуванні методів впли­ву урядами країн в односторонньому порядку без погодження эбо консультацій з торговими партнерами Такі заходи вживають здебіль­шого під час загострення політичних відносин.

Двостороннє регулювання передбачає, що заходи торгової полі­тики попередньо узгоджуються країнами — торговими партнерами. Кожна зі сторін попереджує свого торгового партнера про вживання будь-яких заходів, які, як правило, не вносять суттєвих змін у торгові відносини, а лише сприяють їм.

Багатостороннє регулювання передбачає узгодження і регулю­вання торгової політики багатосторонніми угодами.

Найважливіше значення в регулюванні торгово-економічних від­носин країн світової співдружності має Генеральна угода про тарифи та торгівлю (ГАТТ).

ГАТТ укладена в 1947 р. і її учасниками були більшість держав світу (станом на 1996 р. — близько 130 країн). Це міжнародна органі­зація, яка діяла на базі міжнародної багатосторонньої угоди, що регу­лювала режим взаємної торгівлі й торгову політику країн-членів. Штаб-квартира організації знаходилась в Женеві. ГАТТ була однією з най­більших міжнародних економічних організацій, сфера діяльності якої охоплювала 94 % обсягу світової торгівлі.

З 1996 р. ГАТТ замінила Всесвітня торгова організація (ВТО). ВТО використовує структури ГАТТ та положення про торгівлю між чле­нами угоди. В рамках ГАТТ (ВТО) проводяться переговори з актуаль­них проблем міжнародної торгівлі та зовнішньоторговельної політи­ки. Багатосторонні переговори ведуться у формі "раундів", які охоп­люють, як правило, значний період.

Весною 1994 р. закінчився восьмий раунд багатосторонніх перего­ворів, що почалися восени 1986 р. в уругвайському місті Пунта-дель-Есте.

На перших п'яти раундах переговорів у 1947, 1949, 1951, 1956, 1960— 1962 роках розглядалися проблеми зниження мит; на шостому раунді (Кеннеді, 1964—1967 pp.) — проблеми торгових відносин США з країнами ЄЕС; на сьомому (Токіо, 1973—1979 pp.) основними були питан­ня усунення нетарифних бар'єрів та лібералізації міжнародної торгівлі.

Програма восьмого, уругвайського, раунду стосувалася тарифних і нетарифних бар'єрів, торгівлі окремими видами товарів та природних ресурсів, регулювання міжнародного обміну послугами.

В основу діяльності ГАТТ були покладені такі принципи:

• недискримінація у торгівлі, зрівняння у правах товарів імпорт­ного та вітчизняного виробництва стосовно внутрішніх показників та зборів, а також правил, що регулюють внутрішню торгівлю;

• режим найбільшого сприяння, згідно з яким кожна з країн-партнерів зобов'язується надати партнеру такі ж права та пільги, які вона надає або збирається надати будь-якому іншому партнерові;

• використання переважно тарифних методів захисту національного ринку, ліквідація імпортних квот та інших нетарифних обмежень;

• прогресивне зниження митних тарифів, проведення з цією ме­тою багатосторонніх переговорів;

• встановлення преференційного режиму в торгівлі з країнами, що розвиваються;

• розв'язання торгових конфліктів за допомогою переговорів, кон­сультацій і арбітражу.

Розрізняють економічні та неекономічні методи зовнішньоторго­вельної політики.

Економічні методи поділяються на тарифні й нетарифні (інші).

Засоби реалізації методів зовнішньоторговельної політики та пе­реважний їх вплив на конкретні форми торгівлі (експорт та імпорт) наведені на рис. 6.

Тарифні методи застосовуються для державного регулювання імпор­ту. Вони є головним інструментом торгової політики держав; базу­ються на митних тарифах. Митні тарифи — це систематизований відповідно до товарної номенклатури зовнішньоекономічної діяльності перелік товарів із зазначенням мит, якими вони обкладаються під час перетину митного кордону держави.

Митні тарифи розробляються на основі товарних класифікаторів. Сьогодні найпоширенішим класифікатором товарів для торгівлі є Гармонізована система описання і кодування товарів (ухвалена в 1983 р. замість Брюссельської митної номенклатури, яка діяла з 1978 р. і є одним з її варіантів). Більшість держав почали застосовувати Гармонізовану систему в 1988—1989 pp., Україна — з 01.01.91. Мит­ний тариф кожної країни складають конкретні ставки мита.

Мито — це обов'язковий грошовий збір, що отримує держава через мережу митних закладів з товарів під час перетину ними кор­дону країни. Мито виконує декілька функцій:

• захищає національних товаровиробників від іноземної конкуренції (протекціоністське мито);

• є джерелом надходження коштів до бюджету держави (фіс­кальне мито);

• є засобом покращання умов доступу національних товарів на
зарубіжні ринки.

За способом збору мита бувають:

• адвалорні — збираються з ціни товару (наприклад, 20 % від
вартості);

• специфічні — збираються з ваги, обсягу або якої-небудь іншої характеристики товару (наприклад, 20 дол. США за тонну).

Інколи використовуються мита змішаного типу, коли товар одно­часно обкладається адвалерним і специфічним митами (наприклад, 20 % вартості, але не більше ніж 10 дол. США за тонну).

За об'єктом обкладання мита бувають:

• імпортні — накладаються на імпортні товари під час їх заве­зення у країну;

• експортні — накладаються на експортні товари під час їх виве­ зення за межі митної території держави;

• транзитні — накладаються на товари, що перевозяться транзи­том через територію країни.

За характером мита бувають:

• сезонні — для регулювання торгівлі продукцією сезонного ха­рактеру;

• антидемпінгові —- застосовуються, якщо на територію країни товар ввозиться за демпінговими цінами;

• компенсаційні — накладаються на імпорт тих товарів, під час виробництва яких прямо або непрямо використовувалися субсидії, якщо їх імпорт завдає шкоди національним товаровиробникам аналогічних товарів.

За характером надходження розрізняють такі мита:

• автономні — вводяться на основі односторонніх рішень органів державної влади країни;

• конвенційні — встановлюються на базі двосторонніх або бага­тосторонніх угод;

• преференційні — це пільгові мита, які встановлюються на основі
багатосторонніх угод на товари, що походять з країн, які розвиваються.

За типами ставок існують мита:

• постійні — які не змінюються залежно від обставин;

• змінні — які можуть змінюватися в установлених органами
державної влади випадках, наприклад, зі зміною рівня світових цін.

За способом обчислення мита бувають:

• номінальні — тарифні ставки, вказані у митному тарифі;

• ефективні — мита на кінцеві товари, встановлені з врахуван­ням рівня мит на імпортні вузли та деталі цих товарів.

Тарифна квота — це різновид змінних мит, ставки яких зале­жать від обсягу імпорту товару. Якщо обсяг імпорту більший від де­якої кількості, встановлюється підвищена ставка тарифу.

У нетарифних методах фінансові інструменти використовуються для державного регулювання експорту, приховані — для імпорту, а з кількісних: квотування — для імпорту; "добровільні" обмеження — для експорту, а ліцензування — для експорту та імпорту. Більшість сучасних заходів регулювання зовнішньої торгівлі належать до нета­рифних обмежень.

Кількісні обмеження — це адміністративна форма регулювання торгового обороту встановленням кількості й номенклатури товарів, дозволених для експорту чи імпорту.

Розрізняють такі кількісні інструменти нетарифних обмежень:

• квотування (контингентування);

• ліцензування;

• "добровільні" обмеження.

Квотування (контингентування) — це обмеження щодо вартості або кількості, які вводяться на імпорт або експорт певних товарів на певний період. Квоти бувають:

• за напрямом дії — експортні, імпортні;

• за охопленням — глобальні, індивідуальні.

Ліцензування передбачає видання імпортеру або експортеру упов­новаженим державним органом спеціального дозволу (ліцензії) на вивезення або ввезення певного товару протягом встановленого терміну.

Розрізняють такі види ліцензій:

• генеральна — дозвіл на ввезення або вивезення певного товару протягом року без обмеження кількості угод;

• глобальна — дозвіл завезти або вивезти певний товар без обме­ження у будь-яку країну протягом визначеного періоду;

• автоматична — дозвіл, що видається негайно після отримання від експортера або імпортера заявки на товар, яка не може бути відхи­лена органом державної влади.

"Добровільні" обмеження експорту — це кількісне обмеження експорту, що базується на зобов'язанні одного із партнерів добро­вільно обмежити або не збільшувати обсяг експорту товару на пев­ний період в обумовлених угодами розмірах

Серед нетарифних методів регулювання важливу роль відіграють приховані методи, які можна назвати методами прихованого протекціонізму, їх є дуже багато, за деякими даними до кількох сотень. Але основними з них є:

• державні закупівлі;

• внутрішні податки і збори;

• технічні бар'єри;

• вимоги про вміст місцевих компонентів.

Політика в рамках державних закупівель — це прихований ме­тод торгової політики, згідно з яким від державних органів і підприємств вимагається купувати певні товари лише у національ­них фірм, якщо навіть вони дорожчі за імпортні.

Внутрішні податки і збори — це методи, скеровані на підвищен­ня внутрішньої ціни імпортного товару, а отже, і зниження його конкурентоспроможності на внутрішньому ринку. Вони можуть бути прямими (податок на додану вартість, акцизний податок тощо) та не­прямими (збір для реєстрації, на митне оформлення тощо).

Технічні бар'єри — це введення таких національних, адміністра­тивних, технічних та інших норм і правил, які не перешкоджають ввезенню товарів з-за кордону. Наприклад, вимоги про дотримання національних стандартів, спеціальне упакування і маркування тощо.

Вимоги про вміст місцевих компонентів — законодавче встанов­лена частка кінцевого продукту, яка повинна бути вироблена національ­ними виробниками для продажу на внутрішньому ринку.

Розглянуті вище методи призначені здебільшого для обмеження імпорту. Для стимулювання експорту використовуються фінансові методи торгової політики, найсуттєвішими з яких є:

• субсидії;

• експортне кредитування;

• демпінг.

Субсидії — це грошові виплати, скеровані на підтримку національних товаровиробників. За характером виплат вони поділяються на:

• прямі — безпосередні виплати експортеру різниці між його витратами і отриманим доходом одразу ж після здійснення експортної операції;

• непрямі — приховане дотування експортерів наданням пільг в оподаткуванні, пільгових умов страхування, позик за ставками,- нижчи­ми за ринкові, тощо;

• внутрішні субсидії — бюджетне фінансування виробництва товарів, що реально конкурують з імпортними;

• експортні субсидії — бюджетні виплати національним експор­терам, що дає їм змогу продавати товар іноземним покупцям за ціна­ми, нижчими, ніж на внутрішньому ринку.

Експортне кредитування — це метод, який передбачає фінансове стимулювання державного розвитку експорту національними виробниками. Воно може здійснюватись у формах:

• кредитів національним експортерам від державних банків під ставку відсотка, нижчу за ринкову;

• державних кредитів іноземним імпортерам за умови дотримання ними зобов'язань купувати товари лише у фірм країни;

• страхування комерційних та політичних експортних ризиків національних експортерів.

Одним з методів субсидування експорту є демпінг — вивезення товарів за цінами, нижчими, ніж на внутрішньому та світовому ринках, за рахунок державних субсидій експортерам або за рахунок зацікав­лених фірм.

Розрізняють такі форми демпінгу:

• спорадичний (епізодичний) — це епізодичний продаж зайвих товарів на зовнішній ринок за заниженими цінами;

• доцільний — експорт товарів за цінами, нижчими, ніж ціни внутрішнього ринку, або навіть нижчими, ніж витрати виробництва;

• постійний — постійний експорт товарів за заниженими цінами;

• зворотний — завищення цін на експорт порівняно з цінами продажу цих товарів на внутрішньому ринку;

• взаємний — зустрічна торгівля двох країн одним і тим самим товаром за заниженими цінами.

Одним з нетарифних засобів регулювання міжнародної торгівлі є правові інструменти, які детальніше вивчаються міжнародним правом, але тісно пов'язані з міжнародною економікою. Найважливішими з них є торгові угоди та правові режими.

Торгові угоди укладаються між урядами країн здебільшого на 5— 10 років і ратифікуються парламентами За рішенням сторін вони можуть переглядатися і продовжуватися.

З правових режимів найчастіше використовуються режим найбільшого сприяння та національний режим. Особливості першого з них розглянуто раніше. Національний режим — це режим економічних відносин між державами, за якого кожна зі сторін встановлює для іноземних фізичних та юридичних осіб такий самий режим, як і для своїх.

Після здобуття незалежності Україна веде активну зовнішньоторговельну політику. Вже у 1993 р. вона провадила торговельні операції більш ніж з 180 країнами світу Стан зовнішньої торгівлі реально відображає ситуацію, яка склалася в економіці України. Динаміка зовнішньої торгівлі України у 1992—1997 pp. наведена в табл.

Таблиця 1. Обсяги зовнішньої торгівлі України у поточних цінах, млрд. дол. США

 

	1992	1993	1994	1995	1996	1997
Експорт	11,3	10,8	12,9	13,1	14,1	12,8
Імпорт	11,9	12,7	14,1	15,9	18,2	15,2
Сальдо	-0,6	-1,9	-1,2	-2,8	-4,1	-2,4

 

Структура українського експорту неефективна, в імпорті переважають товари, які в достатній кількості виробляються або можуть вироблятися в Україні.

 

У товарній структурі експорту переважають сировина та товари первинної обробки: чорні метали, добрива, продукти неорганічної хімії, вироби з чорних металів, цукор та кондвироби з цукру, хоча експортують­ся і готові вироби — ядерні реактори, котли, обладнання, механізми, засоби наземного транспорту, електричні машини тощо. Експорт товарів обробної промисловості обмежений внаслідок їх низької конку­рентоспроможності.

В імпорті України переважає мінеральне паливо, нафта, продукти їх перероблення, ядерні реактори, котли, обладнання, механізми, засоби наземного транспорту, електричні машини і обладнання. Значна частка в імпорті припадає на машини й устаткування, обчислювальну і оргтехніку, товари народного вжитку, продукти і сировину для їх виробництва. - Структура зовнішньої торгівлі товарами України у 1997 р. складеній за даними Мінстату України. Понад 50 % зовнішньоторговельного обороту припадає на країни колишнього Радянського Союзу і більше ніж 26 % — на країни Європи.

Сьогодні близько 45 % українського експорту і 51 % імпорту пов'язано з російським ринком. Експорт Росії в Україну формується переважно за рахунок енергоносіїв (77 %), а також машин і обладнання (12,5 %). В російських закупівлях переважають продовольчі товари і сировина для їх виробництва (27 %), машини і обладнання (19 %), чорні і кольорові метали (9,5 %). На українському ринку Росія заку­повує 14,2 % всіх імпортованих нею товарів.

Масштаби і динаміку російсько-українського співробітництва визначають різні чинники, насамперед близькість кордонів, мережа нафто- і газопроводів, що через Україну простягаються до Західної Європи, технологічна і сировинна взаємодія протягом багатьох десятиліть численних підприємств переробної галузі, їх глибока спеціалізація та кооперування.

Можливості розширення торговельних зв'язків між Росією і Україною далеко не вичерпані, насамперед в таких напрямках, як поглиблення співробітництва прикордонних областей в провідних галузях промис­ловості, зокрема в атомній енергетиці, удосконалення різних форм розрахунків підприємств і банків; перевезення зовнішньоторговельних вантажів різними видами транспорту; створення фінансово-промислових груп.