Тема 5. Міжнародна економічна інтеграція.
Економічна інтеграція є наслідком поглиблення міжнародного територіального поділу пращ. На певному етапі розвитку цього процесу економічні стосунки між країнами світу характеризуються вже не тільки торговельними, але й тісними виробничими, фінансовими зв'язками. Економічна інтеграція - це процес зближення національних економік шляхом утворення єдиного економічного простору для вільного переміщення товарів, послуг, капіталів, робочої сили через національні кордони. Національні економіки, спеціалізуючись на певних товарах та послугах, в одночас доповнюють одна одну в системі світового господарства. Слово "інтеграція" походить від латинського'"integer" - цілий; отже, інтеграція веде до утворення цілісної економічної системи.
Сучасна міжнародна економічна інтеграція відбувається під впливом низки факторів світового розвитку, серед яких найсуттєвішими є глобалізація і регіоналізація.
Глобалізація означає тісну взаємодію і сплетіння економічних, політичних, соціальних, правових, інформаційних, культурних та інших трансакцій на світовому терені; поширення безпосередніх і опосередкованих зв'язків між суб'єктами економічної діяльності всіх країн світу; формування єдиної (глобальної) для всього світового суспільства системи світогосподарських відносин. Поняття глобалізації тісно пов'язане з інтернаціоналізацією господарського життя. Глобалізація супроводжується утворенням міжнародних організацій, що є регуляторами цього процесу. В економічній сфері це, перш за все, економічні підрозділи ООН (ЕКОСОР, ЮН-ІДО, ЮНКТАД та ін.), Міжнародний валютний фонд, Світовий банк, Світова торговельна організація, міжнародні організації в окремих галузях економіки (промисловість, сільське господарство, транспорт тощо). Глобалізація надає інтеграційним процесам загальносвітовий характер; кожна країна взаємодіє з іншими країнами не тільки безпосередньо (наприклад, через зовнішню торгівлю), але й через механізм опосередкування, - включаючись до світового ринку, світової валютної системи, до системи міжнародних організацій глобального типу.
Регіоналізація - це поглиблення міжнародних зв'язків на компактному просторі, що зветься регіоном. Регіон характеризується не тільки близьким розташуванням країн одна до одної, але й спільністю природних, історичних, економічних, політичних, культурних умов. Такі умови, наприклад, наявні в Західній Європі, що значно полегшує там процес економічної інтеграції. На регіональному рівні утворюються міждержавні угрупування, які мають характер інтеграційних об'єднань. Економічне згуртування є головною метою і чинником їх утворення, але часто цей процес підсилюється політичними, культурними й іншими умовами. Наприклад, Рада економічної взаємодопомоги (РЕВ) була, в першу чергу, політичною організацією. Європейський Союз, навпаки, розпочався в 50-х роках як суто економічна організація, а тепер все більше набуває рис політичного союзу. Регіональні угрупування в Латинській Америці значною мірою грунтуються на культурній, мовній, регіональній спільності. Спонукальним чинником африканських об'єднань є спільність історичних умов розвитку.
Хоч, на перший погляд, глобалізація і регіоналізація є процесами протилежного напрямку, вони не виключають, а доповнюють одне одного. На регіональному рівні конкретизуються, організаційно упорядковуються, моделюються інтеграційні процеси, які на глобальному рівні мають узагальнений характер. Поступово розширюючись, регіональні організації відпрацьовують механізм економічного співробітництва, який стає надбанням світової спільноти на глобальному рівні. Цей факт має відображення, до речі, в системі міжнародних організацій: Організація європейського економічного співробітництва, утворена в 1948 р. як регіональна організація, з 1961 р. перетворилася на глобальну - Організацію економічного співробітництва й розвитку (ОЕСР), що сьогодні об'єднує країни усіх континентів.
Найбільш чітко міжнародна інтеграція проявляється на регіональному рівні, тому доцільно розглянути докладніше механізм інтеграції на прикладі регіональних інтеграційних угруповань.
У просторовому відношенні можна виокремити такі рівні регіоналізації:
• макрорегіональний - об'єднання держав великого регіону. Такими регіонами є: Західна Європа, Центральна Європа,Східна Європа, Центральна Азія (азіатські країни колишнього СРСР, а також Монголія), Південна Азія, Східна і Південно- Східна Азія, Азіатсько-Тихоокеанський регіон (сполучає декілька регіонів Азії, Австралію, деякі країни Північної й Південної Америки), Північна Америка, Латинська Америка, Близький Схід, Західна і Центральна Африка, Східна Африка, Південна Африка;
• мезорегіональний - співробітництво між прикордонними адміністративно-територіальними утвореннями держав, наприклад, єврорегіони;
• мікрорегіональний - спільні спеціальні економічні зони (СЕЗ).
Розвиток продуктивних сил країн неминуче веде їх до виходу на зовнішній ринок, до зростання міжнародних зв'язків і взаємоперепле-тення національних економік, сприяє інтернаціоналізації господарського життя. На певному його етапі зближуються національні економічні й політичні структури групи країн, формуються форми взаємодії між ними на основі економічної інтеграції.
Міжнародна економічна інтеграція є вищою формою інтернаціоналізації господарського життя, що передбачає зближення і взаємо-пристосування всіх структур національних господарств.
Економічна інтеграція суттєво відрізняється від економічного співробітництва країн. На етапі економічної інтеграції:
а) формується міжнародний господарський комплекс зі своєю струкурою та органами управління. Спільні умови господарської діяльності визначаються і погоджуються всередині кожної країни, на міждержавному та наддержавному рівнях;
б) зростає можливість об'єднання різноманітних ресурсів для спільного вирішення соціально-економічних проблем;
в) основою інтеграційної діяльності є не зовнішньоторговельний обмін, а взаємодія в галузі виробництва, науки, причому на пільгових порівняно з іншими країнами умовах;
г) інтеграційне співробітництво має комплексний і довготривалий характер.
Інтеграція має декілька рівнів:
а) взаємодія на рівні підприємств та організацій (створення ТНК, МНК);
б) взаємодія на рівні держав;
в) взаємодія на рівні партій та організацій, соціальних груп, окремих громадян різних країн;
г) інтеграційне угруповання як результат міжнародного об'єднання. Для розвитку інтеграційних процесів необхідна наявність низки
об'єктивних та суб'єктивних передумов, головними з яких є:
а) сучасна НТР, яка об'єктивно зумовлює формування міждержавного господарського простору з оптимальним поєднанням можливостей і потреб національних економік;
б) соціально-економічна однорідність національних господарств, що підлягають об'єднанню;
в) близькі рівні економічного розвитку країн, що інтегруються;
г) досить тривалий період і досвід взаємного економічного співро бітництва групи країн;
д) цілеспрямована діяльність державних органів країн, партій, соціальних груп і класів щодо інтеграційних процесів.
Важливе значення для розвитку міжнародної економічної інтеграції має наявність спільних кордонів, спільних історичних, культурних та інших умов існування.
У своєму розвитку міжнародна економічна інтеграція проходить ряд етапів:
1 — зона вільної торгівлі;
2 — митний союз;
3 — спільний ринок;
4 — економічний союз;
5 - — повна інтеграція.
Кожний із наступних етапів передбачає ширшу інтеграцію і має свої особливості.
Як правило, утворення інтеграційних об'єднань починається з простіших форм. Все залежить від того, які завдання ставлять перед собою країни — учасниці утворюваних інтеграційних об'єднань: відновлення економічного потенціалу; прискорення НТП; укріплення позицій на світовому ринку чи інше.
У вільному торговельному просторі всі простір бар'єри на В ньому не допускаються ніякі дискримінаційні податки, квоти, тарифи, інші торговельні бар'єри. Вільний економічний простір інколи створюється для певного класу товарів і послуг. Наприклад, створюється вільний торговельний простір сільськогосподарських товарів, котрий передбачає відсутність обмежень на торгівлю лише сільськогосподарськими товарами.
Головною рисою вільного торговельного простору є те, що кожна країна продовжує проводити свою власну політику по відношенню до країн, що не є членами вільного торговельного простору. Іншими словами, кожна країна - член вільного торговельного простору вільна встановлювати будь-які тарифи або інші обмеження на торгівлю з країнами, які не входять до вільного торговельного простору.
Найбільш відомим вільним торговельним простором є Європейський вільний торговельний простір. Він був створений у 1960 р. угодою 8 європейських країн. Сьогодні Європейський вільний торговельний простір втратив колишню важливість у зв'язку з високим рівнем інтеграції Європейського Союзу. Ще одним прикладом є вільний торговельний простір між США , Канадою та Мексикою — НАФТА (1994 p.), котрий еволюціонує в бік спільного ринку (до 2010 p.).
Митний союз, як і вільний торговельний простір, усуває бар'єри в торгівлі товарами серед країн-учасниць. Але, крім цього, митний союз передбачає спільну торговельну політику по відношенню до країн, що не входять до митного союзу. Звичайно це проявляється при прийнятті зовнішнього тарифу (мита), за допомогою якого імпорт з країн, що не входять в митний союз, обкладається однаковим митом при продажу товарів будь-якій країні-учасниці митного союзу. Доходи від тарифів потім розподіляються між учасниками митного союзу згідно з певними встановленими пропорціями.
"Спільний ринок" ЄЕС — найбільш яскравий, але не єдиний приклад економічної ефективності митного союзу. На всіх континентах існують регіональні союзи у формі митних союзів: ЄАВТ, "МЕРКОСУР", Андський пакт, Митний Союз Центральної Африки, Асоціація країн Швденно-Східної Азії.
Як і митний союз, спільний ринок не має торговельних бар'єрів і характеризується спільною зовнішньоторговельною політикою. Крім того, у спільному ринку мобільними є чинники виробництва між країнами-учасницями. У спільному ринку обмеження на імміграцію, еміграцію та переливання капіталу через кордони усунені. Чинник мобільності дозволяє більш ефективно використовувати працю, капітал та технологію. Таким чином, у спільному ринку починається інтеграція безпосередньо у сфері виробництва, що змушує членів спільного ринку тісно співпрацювати у грошовій, податковій (фіскальній) політиці і в політиці зайнятості.
Але, крім очевидних вигод функціонування спільного ринку , він має і негативні сторони. Мова йде про те, що підвищення продуктивності праці країн-учасниць спільного ринку в цілому не завжди передбачає однакову вигоду для всіх країн , які входять до спільного ринку. Через цю обставину виникають труднощі у створенні спільного ринку в різних частинах земної кулі. Прикладом успішної політики спільного ринку може слугувати ЄЕС.
Економічний союз вимагає не лише інтеграції у сфері зовнішньоторговельної і виробничої діяльності, але й інтеграції економічної політики. Країни-учасниці економічного союзу на доповнення до вільного переміщення товарів, послуг, чинників виробництва, повинні гармонізувати грошово-кредитну політику, оподаткування та державні витрати.
Україна, як молода незалежна держава прагне активно приймати участь в інтеграційних процесах , але реальні взаємовідносини України з світовим співтовариством характеризуються недостатнім рівнем готовності нашої країни до високоефективних форм міжнародного співробітництва. Партнерство і співробітництво між Україною і країнами ЄС встановлюється в результаті сформованих раніше історичних зв’язків. На даний час Україна і ЄС взаємодіють на основі Угоди про партнерство і співробітництво підписане 16 червня 1994 року в Люксембурзі і ратифіковано 30 листопада 1995 року . Основними завданнями угоди є:
· розвиток міцних політичних відносин на основі системного діалогу по політичних питаннях;
· сприяння торгівлі інвестиціям і гармонійним економічним відносинам;
· створення базису для взаємовигідного економічного, фінансового, соціального, науково-технічного співробітництва.
· підтримка зусиль України в зміцненні демократії і переході до ринкової економіки.