1. Поняття про форми організації навчання.

Ефективність засвоєння знань учнями залежить не лише від методів і прийомів навчання, а й від форм організації навчальної роботи.

Форма організації навчання - зовнішнє вираження узгодженої діяльності вчителя та учнів, що здійснюється у встановленому порядку і в певному режимі.

Головними особливостями організаційних форм навчання є: по-перше, певний зовнішній вияв функцій учителя і учнів відповідно до розпорядку (фронтальне прослуховування розповіді, пояснення, групове або індивідуальне виконання завдання вчителя та ін.); по-друге, діяльність учителя і учнів здійснюється в певних часових межах - урок може тривати 45 чи 30 хв, бути спареним (для читання лекції чи проведення екскурсії); по-третє, склад учнів може бути постійним (клас на уроці) або змінним (групова робота за диференційованого навчання або при виконанні лабораторних робіт); по-четверте, в організаційній формі навчання існує певний порядок спілкування вчителя з учнями (на уроці вчитель безпосередньо дає учням навчальну інформацію, під час екскурсії цю функцію може виконувати екскурсовод, проінструктований вчителем); по-п'яте, організаційна форма навчання безпосередньо не пов'язана з характеристикою процесу навчання, його основними закономірностями. Вона впливає на конкретний процес навчання, зумовлюючи, наприклад, можливість вияву індивідуального темпу навчальної роботи, на загальний перебіг і результат навчального процесу та ін.

До сучасної форми навчання людство прийшло не відразу. Так, у школах давнього світу панувала система індивідуального навчання - вчитель навчав кожного учня окремо. У середньовічних школах домінувала індивідуально-групова система навчання: в одній групі збирали учнів з різним рівнем підготовки, заняття проводили без усталеного розкладу, дітей приймали до школи впродовж року.

У XVI-XVII ст. у братських школах України й Білорусії виникла нова форма організації навчальних занять, яка передбачала певні елементи класно-урочної системи навчання. Учитель працював фронтально з усім класом за певним розкладом. На заняттях використовувалися різні методи: пояснення, бесіда, самостійна робота, диспут, взаємне навчання. Учням давали домашнє завдання, виконання якого перевірялося під час занять, що мали назву "уроки".

Доцільність класно-урочної системи навчання та шляхи її впровадження обґрунтував у XVII ст. Я.-А. Коменський. Ця система давала можливість учителеві водночас навчати багатьох учнів. Вона передбачала комплектування навчальних груп (класів) дітьми одного віку і з однаковою підготовкою та навчання їх за однією програмою. Її ефективність була настільки очевидною, що незабаром урок став провідною організаційною формою навчання у школах багатьох країн світу.

З часу виникнення класно-урочної системи не припинялися пошуки шляхів її вдосконалення з урахуванням принципу індивідуалізації, який вимагає диференціації навчання залежно від здібностей та інтересів учнів, темпу їх пізнавальної діяльності.

Зокрема були розроблені й апробовані такі варіанти класно-урочної системи, як батавська, мангеймська, система Трампа.

Батавська система з’явилася в США на початку ХХ ст. У ній пропонувалося здійснювати індивідуалізацію навчання, розділивши весь навчальний час на дві частини. Перша частина призначалася для проведення звичайних уроків, на яких учитель працює з усім класом. Друга частина надавалася для індивідуальних занять з тими учнями, які не встигають і відчувають труднощі в засвоєнні матеріалу, або з тими, хто бажає глибше оволодіти певними знаннями й уміннями.

Мангеймська система виникла одночасно з батавською, але в Європі. Її автором був німецький педагог Антон Зіккінгер. Він запропонував об’єднувати учнів у класи не за віком, а на основі їх здібностей, створюючи класи для здібних, середніх, слабких учнів та учнів із затримками розумового розвитку. Добір у класи здійснювався на основі тестування, характеристик учителів і результатів іспитів. Передбачалося, що учні зі слабших класів згодом зможуть переходити до класів більш високого рівня. Проте розбіжності в навчальних програмах і організації навчання були настільки суттєвими, що не давали можливості слабким учням досягти високого рівня знань.

Система Трампа розроблена в 50-х роках у США професором педагогіки Ллойдом Трампом. Вона поєднувала три форми навчальної взаємодії вчителя з учнями: індивідуальну роботу, роботу з групами учнів по 10-15 осіб, лекційні заняття для великих груп учнів від 100 до 1500 осіб. Навчальний час розподілявся у такій пропорції: 40% - заняття у великих аудиторіях; 20% - семінарські заняття у малих групах; 40% - індивідуальна робота. У великих аудиторіях досвідчені вчителі читали лекції для кількох паралельних класів. Після цього на заняттях у малих групах обговорювався матеріал лекцій, організовувалися дискусії. Індивідуальна робота проводилася частково за обов’язковими завданнями вчителя, частково за вибором учня.

Недоліки класно-урочної системизумовили не лише появу її нових варіантів, але й створення принципово інших форм організації навчання.

У XVIII ст. у Західній Європі, Америці робилися спроби відмовитися від класно-урочної системи, стала розвиватися белл-ланкастерська система навчання, розроблена англійськими педагогами А. Беллом та Дж. Ланкастером. Суть її полягала у взаємному навчанні, коли старші учні початкової школи й ті, що добре вчилися, були помічниками вчителя і під його керівництвом навчали решту учнів. Це давало змогу одному вчителеві організувати навчання кількох сотень учнів. Однак ця система не забезпечувала належної якості навчання, тому проіснувала недовго.

На початку XX ст. знову були спроби відмовитися від класно-урочної системи навчання. У США, Англії, деяких інших країнах Заходу стали впроваджувати системи індивідуалізованого навчання, покликані готувати активних, ініціативних, енергійних функціонерів держави, найпоширенішою з яких був дальтон-план (від м. Дальтон у США). Згідно з нею, скасовувалися уроки; навчальні класи ставали предметними "лабораторіями", кожен учень працював самостійно, виконував тижневі чи місячні завдання ("підряди") відповідно до своїх індивідуальних можливостей, а вчителі були консультантами й контролерами.

У другій половині 20-х років у дещо зміненому вигляді дальтон-план намагалися перенести до радянської школи. Основні його ідеї було втілено в лабораторно-брнгадній організації навчання, за якої замість класів створювали "лабораторії", учнів поділяли на невеликі групи-бригади (по 5-7 осіб), вчилися у цих групах за спеціальними підручниками ("робочими книгами"), виконували складені вчителем денні, тижневі, місячні "робочі завдання" з кожного навчального предмета. Ця система не виправдала себе через те, що знижувала керівну роль учителя, не забезпечувала опанування систематичними й міцними знаннями, породжувала безвідповідальне ставлення до навчання. Проте окремі її елементи заслуговують на увагу й сьогодні; самостійна робота з підручником, опрацювання довідкової та допоміжної літератури, виконання групових завдань на лабораторних і практичних заняттях тощо.

У сучасній вітчизняній школі використовують класно-урочну систему навчання. Суть її полягає в тому, що навчальна робота проводиться з групою учнів постійного складу, однакового віку й рівня підготовки у формі уроку.

До організаційних форм навчання, що використовуються в середній школі будь-якого типу, належать: урок, екскурсія, семінар, факультатив, предметний гурток, консультація, домашня навчальна робота, практикум тощо.